"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча
незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що
спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов
дванадцятий.
- Пощо, кажу, прийшов ║си? - перепитав тивун.
Богдан хитнув головою в бiк городу.
- Мати...
- Кликала мене? - здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю:
- А хто ж тут?
Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i
звiсив ноги з кручi.
- Що княгиня хче? - наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн
стрибнув з кручi, з'┐хав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук
челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й
легко попхав ┐┐ вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через
Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода
зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.
Вивернувши тачку й вiддавши ┐┐ русявому челядниковi, бiлобровому
готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного
роба Мааса гатило й примiрявся.
- Важке вельми? - криво всмiхнувся Маас. - Княжич ║ малий для такого.
Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже
притоптану глину.
Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же
гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою. Коли по
якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку,
помережану зеленою лиштвою, шпурнув ┐┐ геть далi вiд себе, на купу ще не
втрамбовано┐ глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким
сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi
та вузько на грудях i рукавах.
Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та
нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:
- Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же!
Челядники й роби розбрелись по сво┐х мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого
воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув
коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й
собi глянув - що так зацiкавило воронька.
Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка
ниточка комонникiв. пх було душ iз вiсiм чи десять, попереду ┐хав на
гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали
верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а
заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i
сулицею.
Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися
стежкою понад яром туди, де височiв Ки┐в город. Малковi майнуло в головi,
що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню
Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i
застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком
та криком оточила ┐┐. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись
довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Дво║