"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дитину, але переднiй шаснув повз нього, не нанiсши смертельного удару
шаблею. Й се дорого обiйшлось i йому, й не тiльки йому. На удар наступного
степовика Богдан махнув сво┐м гатилом, шабля брязнула об важку дубову
довбню й вiдскочила; рука в того, певно, отерпла вiд такого удару, й за
наступним разом Богдан просто знiс його з сiдла.
Лишалося ще тро║ ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа,
повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на
мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi,
кинувши чорною шапкою з кудлато┐ голови об землю, вiн поцiлував шаблю i
приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану.
Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме
пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить
здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах.
Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та,
проскочивши ворога, рвучко розвернувся.
Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi
смаглого степовика.
Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й
хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не
схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в
гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не
впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий
нiж просвистiв повз Богданове вухо.
А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в не┐
шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був
хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi
йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного
з тих, що бiгали, збуренi бо║м, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи
в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та
раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу,
аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi.
Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря
довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв,
поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа,
якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi
степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша,
спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при
падiннi, й на не┐ нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй,
схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену
ногу - гарну й слiпучо-бiлу. Та на не┐ теж нiхто не дивився. Кожен обтирав
кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано,
в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не
могли прийти до тями.
- Ти хто ║си, отроче?
Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано
дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на не┐
кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця
з важким гатилом на луцi.
- Хто ║си?
Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула