"Iван Бiлик. Меч Арея (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Готи ж убоялися могутнiх сусiд сво┐х.
У те ж лiто студiнь мiцна зцiпила землю Руську. Днiпро замерз у мiсяцi
листопадi, й крига скресла тiльки в травному, й паводки були велi┐, й
усiлякi зла чинила дика вода й у Руськiй кра┐нi, й у Деревськiй, i в
Сiврськiй. I настав голод, i впали недуги по людях.
I пiшов Великий князь руський Данко, син Велiмирiв, полками многими в
землю грецьку, речену Всхiдня Римська iмперiя, й появся по дань.


В ЛIТО 412-е мiсяця квiтного

Нiщо не вiстувало наближення страшно┐ небезпеки. День видався напрочуд
ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць
року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру
сiдмицю стояло на годинi, справжн║ тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого
Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на ║двабнi корзна
молоденьких князiвен.
У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i
челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд
калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав
себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в
Малка були з добро┐ кабанячо┐ скори, вивернено┐ щетиною назовнi, й
скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового
бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що
перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б
дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте
Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лиша║ться ┐й до
само┐ смертi, й тут нiчого не вдi║ш.
Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й
ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони
пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.
Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не
бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий
вус:
"Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку..."
Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й
челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi
тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали ┐┐ пiд самий берег рiчки
на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими
гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайво┐
сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiну║
й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав
собi в рудi вуса.
Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась.
Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як
на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняно┐
калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким
голосом поспитав:
- Пощо, княжичу, йдеш?
То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався