"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

НІЧ, СПОВНЕНА ВОГНІВ

Олег хутко перебіг на палубу судна. Поглянув назад: Усольцев стояв на оглядовому майданчику біостанції. Хлопець якраз мав заступити вахту на грецькому кораблі. Таке велике судно не можна було лишати на ніч без нагляду. От і довелося піти із затишної каюти. А він так стомився після кількагодинного догляду за хворими моряками…

— Океан спокійний, — кинув йому навздогін Усольцев. — Постоїш на вахті годин з п’ять. О четвертій ранку, коли розвиднятиметься, повернешся на біостанцію. Тільки дивись мені — не спи. Незабаром наші надійдуть з острова. Легше тоді стане всім. Коли помітиш щось незвичайне, викликай мене. Я очей не склеплю протягом усієї ночі.

Хлопець сперся грудьми на поручні палубного парапету і поглянув на острів. Довга стрічка суші перед очима наїжачилась кількома пальмовими гаями. Будинків уже не розгледіти. Подекуди, правда, ще блимають вогні. Хлопець та Усольцев з обідньої пори і аж до пізнього вечора чекали повернення Хоменка й Воронцова. Але ті не поспішали на біостанцію.

На оксамитовому небі яріли тисячі зірок. Малюнки сузір’їв тут були зовсім інші, не схожі на ті, що спалахують щовечора над Чорним морем. Та й зорі здавалися більшими, яскравішими. Вітерець приносив прохолоду. Легко дихалося, і якесь дивне збудження охопило раптом Олега.

Він поглянув на біостанцію, що принишкла за кількадесять метрів од борту судна. З ілюмінаторів горішнього відсіку вихлюпувалося м’яке світло. І одразу ж на душі в Олега стало спокійніше. Він зітхнув і прикріпив до поручня головку потужного мікрофона. В лівій руці тримав електричний ліхтарик. Річ у тім, що у всіх приміщеннях корабля світло було вимкнене. Акумулятори вже розрядилися. Хоча в баках судна і не бракувало палива, але Усольцев не хотів пускати в дію електрогенератор.

Олег, ясна річ, не збирався простовбичити цілісіньку ніч на палубі. Він узяв із собою ще й книгу. Тепер слід зайти в рубку, зручніше влаштуватися і поринути у світ пригод. І ці нічні години пролетять хутко.

Він уже підступав до напіввідчинених дверей рубки… І раптом відчув: навколо щось змінилося. Підняв голову, позирнув на небо. Між вузькими довгими хмаринками незворушно плив місяць. Прислухався: з усіх боків линув ледве чутний шерхіт. Хлопець підбіг до парапету, поглянув униз. Океанська вода світилася. На її поверхні кишіла сила-силенна дрібнесеньких змійок. Вони спліталися у стоногі і стоголові клубки і піднімалися дедалі вище. І враз стало так світло, що Олег міг навіть чітко розгледіти пощерблені, потріскані плити палуби. Океан випромінював світло аж до самого горизонту. На його сяючому тлі острів здавався примарною чорною тінню.

Хлопець дивився у воду, аж поки в нього не заболіли очі. Потім метнувся до мікрофона.

— Геннадію Миколайовичу! — крикнув він. — Там море світиться. Повнісінько змійок!

— Що ти верзеш, — почув спокійний голос Усольцева. — Які змії? Почекай, увімкну телеекран.

Через хвилину Усольцев спокійно пояснював:

— Отож, хлопче, ми з тобою стали свідками дуже рідкісного явища. Вважай, що нам пощастило. Ні, це не морські змії. На поверхню океану випливли черв’ячки палоло. Живуть вони на дні у щілинах коралових рифів. Коли виростають, то відшнуровують задні частини тіла і ніби буксирують їх у приповерхневі води. Це переселення відбувається у певні дні останньої четверті місячної фази. Виходить, за календарем сьогодні саме цей час.

— А довго вони кишітимуть на поверхні? — запитав Олег.

— До ранку. Можем протягом цілої ночі милуватися ними. Якби ми сюди потрапили років на сорок—п’ятдесят раніше, то побачили б ще й інше видовище. Тоді о цій порі тубільці з коралових островів вирушали на пірогах у відкрите море, щоб збирати врожай “палоло”. Вони тоді діставали черв’яків із води звичайнісінькими сачками. А потім сушили на сонці. Дослідники, які бували на цих островах раніше, одностайно говорили, що страви із свіжих чи сушених черв’яків напрочуд смачні.

— А тепер хіба палоло вже не ловлять?

— Цивілізація начебто відбила в острів’ян смак до цього харчу. І даремно. М’ясо палоло поживніше, ніж, скажімо, свинина. Та досить уже розмов. Я йду в лабораторію. Якщо серед ночі повертатимуться наші товариші, то не проґав їх, зустрінь, як належить за статутом акванавтів.

Олег довго спостерігав за химерними створіннями, що ніби згиналися і розгиналися у безконечному танку. Зрештою, йому набридла ця дещо одноманітна картина. Він обійшов усе судно вздовж бортів. У примарному живому світлі вікна триповерхової надбудови здавались потворними більмами.

“Бідолашні греки, — подумав хлопець. — І треба ж так: увесь екіпаж захворів. І ніхто не може знайти причину”.

Хлопець удвох з Усольцевим доглядав хворих моряків. Він тоді втомився так, що аж ніг під собою не чув. Відпочив із годину лише тоді, коли грецьких моряків повезли катером на острів. Було йому і жаль тих нещасних людей, і водночас вони викликали у нього якусь моторошну відразу. Розумів: Хоменка, Усольцева, Воронцова пригнічувала та зловісна таємниця. Бо так і не зуміли дошукатися причини катастрофи на борту судна під грецьким прапором.

Олег увімкнув електричний ліхтарик, зайшов у рубку і сів на круглому стільчику-дзиглику. Розгорнув книгу. Але читати не хотілося. Натомість в голову лізли всілякі дурниці.

І раптом несподівана думка вколола Олега:

“А чи не спробувати йому розгадати таємницю дивного захворювання? Оце була б допомога акванавтам! Уявити тільки: завтра вранці він розповість Хоменкові про результат своїх власних досліджень. І загадку буде розгадано. Після цього вони спокійнісінько вивчатимуть фауну морського дна. Скінчиться багатоденне напруження. Хіба ж йому не подякують акванавти?

Але з чого почати? Ясна річ, треба обшукати всі приміщення судна. Можливо, десь там криється ключ до розгадки. Добре, що в нього є ліхтарик. До світанку ще години з чотири. Часу вистачить…”

Олег пригадав розмови акванавтів. Усольцев та Хоменко побували в кубрику, в каюті капітана, у приміщенні радіостанції. Оглянули також машинний зал. Отже, всі ці відсіки треба обстежити в останню чергу. Насамперед слід шукати розгадку таємниці там, куди ніхто ще не навідувався. Хлопець мав уявлення про будову вантажного корабля. Найбільше місця на такому судні займає трюм. Він ділиться також на окремі відсіки. Через спеціальні люки в них завантажують все те, що перевозить судно.

Хлопець вийшов на палубу і підступив до широкої горловини, що вела у передній відсік трюму. Відчинив люк, зазирнув усередину. Надто темно… Довелося присвітити ліхтариком. На дні сіріли грудочки. Все зрозуміло: там конкреції. За допомогою спеціального пристрою драгу витягували на палубу. Потім її зубаста “пащека” відкривалася над горловиною. Залізомарганцеві конкреції через цей отвір засипали в трюм. Але треба шукати туди іншого шляху: стрибати ризиковано.

Олег доплентав до білої триповерхової прибудови. Вузькими сходами спустився у нижній коридор. Праворуч — низка дверей до кают капітана, старшого помічника, штурмана, радиста, зліва — глухий кут, який завершується зачиненим прямокутним лазом. Хлопець чимало пововтузився, аж поки відчинив його: трап, прокладений у вузькому тунелі, вів у черево судна.

Спустившись униз, Олег помітив ліворуч і праворуч од себе ще два невеличкі люки. Виходило як у казці: три дороги — три шляхи відкривалися перед ним. Відчинив середній, той, що закривав тунель. Простягнув руку з ліхтариком уперед. Майже до рівня його ніг трюм ущерть був заповнений залізомарганцевими конкреціями. Годі щось розгледіти серед суцільної брунатної маси. Ні, треба вертати назад. Нічого тут не знайдеш.

Розташований ліворуч по тунелю люк відчинився у майже порожній відсік. Приміщення зовсім невеличке — метрів три на вісім. Хлопець зійшов донизу ще одним трапом, ковзнув по стінках пучком електричного світла. І враз приміщення сповнилось шерхотом крил. Ну і дивина! У цьому відсіці мешкали кури та качки. Під трьома стінками були обладнані клітки з птахами. Сполохані світлом, вони висловлювали своє обурення цим несподіваним вторгненням, сплескуючи підрізаними крилами та широко роззявляючи дзьоби.

— І звідки ви взялися? — мовив уголос Олег. — Тільки вас тут не вистачало!

Він знав, що на багатьох суднах були влаштовані такі невеличкі птахоферми. Морякам далекого плавання смакувало свіже пташине м’ясо. Щоб менше морочитися із своїми підопічними, вони здебільшого налагоджували механізовану систему годівлі: із спеціальних бункерів у клітки безперервно надходили корм та вода.

Та Олег не поспішав залишати цей відсік. Надивившись па всіляку морську живину, часом напрочуд красиву, часом потворну, він відчував симпатію до звичайнісіньких полохливих курей та качок. Походжав уздовж кліток, придивлявся до переполоханих птахів і бормотів:

— Ну, чого це ви поперелякувалися? Зараз я піду. А от що буде з вами? Господарів же немає. Хто про вас потурбується?

Птахи потроху заспокоювалися. Олег помітив, що качурів, качок і маленьких каченят тримали в окремих клітках. А кури жили цілими родинами у своїх дротяних домівках.

Як не дивно, а відвідини цієї незвичайної птахоферми потішили Олега. Він зупинявся майже біля кожної клітки, подовгу розглядав її мешканців. До поперечної стінки відсіку лишалося кілька кроків, коли він зненацька зупинився і завмер па місці. Відчайдушне кудкудахкання привернуло увагу хлопця, і його погляд став пильнішим. Те, що він побачив, нажахало його. В одній із кліток квочка щосили відбивалася дзьобом і крильми від курчат. Втім, ці не такі вже дрібні створіння навряд чи можна було назвати курчатами. Кожне з них мало на довгій гнучкій шиї дві—три голови з трикутними гострими дзьобами, що стирчали в різні боки. Маслакуваті ноги потворних створінь спиралися на ціле віяло гачкуватих пазурів, довге чорнильно-сине пір’я спадало мало не на самісіньке днище клітки.

Словом, ці “пташенята” були такими огидними, що Олега аж занудило. А бідній квочці тим часом було непереливки. Потвори загнали її в куток і дзьобали так, що пір’я летіло. Втім Олег помітив, що вони наскакують також одне на одне і зчиняють криваву бійку. Хлопець щосили вдарив кулаком по клітці. Та затята сутичка не припинилася. Тоді він нагнувся, провів рукою по підлозі, намацав якісь камінчики, зібрав їх повну жменю і щосили пошпурив. Потвори кинулися навсебіч.

Олег позирнув ще на кілька сусідніх кліток і: знову здригнувся: у крайній, що стояла під стіною, також вистрибували багатоголові чорно-сині монстри. Хлопець не витримав, рвонувся до трапу і вискочив у коридор, щільно зачинивши за собою люк. Трохи заспокоївся аж на палубі. Океан все ще світився, ніби горів м’яким синюватим полум’ям, а зорі на небі стали ще більшими. І щойно пережитий жах потроху відступив. Та бажання обстежувати інші відсіки трюму зникло. Хлопець повернувся до рубки і просидів там цілу ніч, так і не розгорнувши книжку.

Залишив своє сховище рано-вранці, коли на небі одна за одною гасли зорі. Світіння в океані припинилося трохи раніше. Хлопець позирнув на годинник: вахта вже скінчилася. Що ж, вдень він знову навідається у той відсік, візьме із собою Воронцова…

Акванавти повернулися з острова тоді, коли сонце, випірнувши з океанських хвиль, ще голубило, а не пекло усе навкруги першими лагідними промінцями. Весь екіпаж біостанції зібрався у залі управління.

— Чекай тут вас усіх, — мовив Усольцев. — Олег цілу ніч пробув на грецькому судні. Я також не спав жодної хвилини. Ви ж мали повернутися ще вчора ввечері.

— Маєш рацію, Геннадію Миколайовичу, підвели тебе, — відповів Хоменко. — Заночували на острові. І не хотіли, а довелося.

— Чому? — здивувався Усольцев.

— Ось тут і треба поміркувати. Коли хворих греків поклали у лікарню, ми заспокоїлись. До того ж, у нашій присутності господарі послали радіограму на одну із австралійських наукових станцій. Звідти має прибути бригада лікарів. А далі такий собі Дон Блаєр та його колега запросили нас оглянути своє господарство. Хто ж не чув про дослідження спеціалістів концерну “Океанікс продюкс”? Важко було не погодитись. Та нічого сенсаційного не побачили. У наших лабораторіях роблять те ж саме… І навіть більше… Чомусь нас ніяк не хотіли відпускати. Затримали аж до вечора. Потім почали прощатися. І раптом нам страшно захотілося спати. Не зчулися, як і заснули.

— Ви ж не спали добу, — сказав Усольцев. — Втомилися на острові ще більше.

— Можна б і так гадати, — жестом руки схвильований Хоменко зупинив біолога. — Та я не розповів. Коли ми прокинулися, то Дон Блаєр і його колега Якагуда вже зникли. Вони ще вночі залишили острів. Правда, у коротенькій записці вибачилися і повідомили, що їх обох терміново викликали в Арказанію.

— І все ж таки ця історія мене непокоїть, — втрутився в розмову Воронцов. — Щось мені тут не сподобалось. Дуже вони з нами нещиро поводились. І взагалі донині я міг будь-коли перебороти сонливість. А тут ніби зілля напився…

— А ми зараз перевіримо твої припущення, Володимире, — сказав Усольцев.

— З допомогою автодіагноста? Я й сам про це думав. Ходімо!

Через кілька хвилин Воронцов та Усольцев повернулися в зал.

— А відповідь дуже цікава, — мовив суворо біолог. — В організмі нашого бортінженера автодіагност зафіксував рештки снодійної речовини. Вас, виявляється, приспали…

Хоменко підхопився з крісла:

— Ну як же так?! Навіщо їм це? Ми ж нікому не заважали. Аж у голові наморочиться. Не вистачало нової пригоди.

Воронцов хутко відповів йому:

— Причина лише одна: вони хотіли, щоб ми переночували на острові. Інакше я не бачу глузду в їхніх діях.

— А далі що? Навіщо Дону Блаєру та Тоні Якагуді було потрібно, щоб ми переночували на острові?

— А тут і певний зв’язок простежується. Вони не бажали, щоб ми повернулися раніше на корабель.

— Чому!? — вигукнув Хоменко. — Судячи з усього, нам дали снодійне в тому прохолоджувальному напої. Але це ж гангстеризм!

Начальник біостанції трохи поміркував:

— Якщо так, то логічно обумовлений лише один варіант. Вони не хотіли, щоб учора ми надіслали повідомлення в міжнародну інспекцію про долю судна-браконьєра…

— А який зв’язок між кораблем-браконьєром і науково-дослідною станцією, що належить багатющому арказійському концерну? — запитав раптом Воронцов, що перетворився у процесі розмови на опонента.

— Зв’язок можна знайти. Скажімо, судно належить тому ж концерну. Але це малоймовірно…

— От-от… Надто вже ризиковано. Концерн “Океанікс продюкс” існує за рахунок дарунків океану. Він не наважиться так відверто порушувати чинне в усьому світі законодавство. Міжнародні органи можуть застосувати проти нього санкції. Тоді бізнесмени збанкрутують. До того ж, є ще один аспект. Так чи інакше, а ми повідомимо інспекцію про цей випадок. Не залишимо і греків у біді. На острів прибудуть експерти, а судно конфіскують. Навіщо ж тоді цей гангстерський прийом?

— Вважай, Володимире, що ти загнав мене на слизьке, — відповів Хоменко. — Тут я тобі відповіді дати не зможу. Не пов’язуються між собою факти. Та досить розмов. Зробімо невеличку перерву. Геннадію Миколайовичу та Олегові я наказую спати. А ми з Воронцовим заступаємо на вахту. Виспались-таки… на власну голову.

Коли акванавти виходили із залу, Олег вирішив, що настав зручний момент для розмови із Воронцовим. Він відвів бортінженера вбік і мовив пошепки:

— Володимире Петровичу, там, у трюмі судна, я бачив двоголових курчат. Та ще й ноги в них були якісь потворні. А пір’я темно-фіолетове, аж до землі…

— Ти що, мариш? — здивувався Воронцов. — Які там ще двоголові кури? Мабуть, спав під час вахти?..

Та хлопець мав про запас надто переконливий аргумент:

— Пам’ятаєте, тоді, коли я зайшов у підводний дім, ви сказали мені, що бачили морського змія?

— А до чого тут морський змій?

— Річ у тім, що я вам тоді не повірив, а потім побачив його і переконався… Так от ситуація повторюється. Хотів би з вами сходити в трюм.

— Розкажи, що там бачив.

Зовсім коротесенькою була розповідь Олега. Воронцов одразу ж нахмурився і побіг шукати Хоменка.