"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

РАКОВА ПУХЛИНА

В ізоляторі Олег переодягнувся. Він так і не зрозумів, навіщо його відіслали в цю затишну каюту. Отак завжди від нього відкараскуються у найбільш відповідальний момент. Чим же це він завинив перед старшими товаришами? Ну, попхався без дозволу в трюм. А хто йому забороняв? Стояв на вахті, мусив же знати, що діється на судні. А до тих потворних двоголових курчат він навіть не підходив. Тут усе правильно: акванавтам, може, й на думку не спало б зазирнути в той таємничий і загадковий відсік…

Хлопець проаналізував усі свої дії протягом нічного чергування і ні в чому не знайшов прорахунків. Навпаки, він же допоміг ученим. Адже ж це не простий збіг обставин — божевільна команда судна у каютах і двоголові курчата у трюмі. Тут має бути якийсь зв’язок. Отож хай і шукають його дорослі.

Як нудно сидіти отак без руху. Хлопець відклав убік кілька книг, так і не розгорнувши жодної з них. Хоч би хтось зайшов, мовив пару слів. Скільки ж його триматимуть в ізоляторі? Хлопець випростався на канапі і затиснув долонями вуха. Отямився тільки тоді, коли відчув чийсь дотик до плеча. Над ним стояв Усольцев. Нижню частину його обличчя прикривала гумова маска із спеціальними клапанами для дихання. Очі біолога пильно вдивлялися в хлопця.

— Що сталося, Геннадію Миколайовичу!? — вигукнув злякано Олег.

— Заспокойся, юначе, — відповів біолог. — Як ти себе почуваєш? Болить що-небудь? Говори — не бійся.

— Та ні… Тільки я не втямлю, навіщо мене запроторили в ізолятор?

— Не потерпай! Трошечки, правда, суворо повелися з тобою. Ми повинні готуватися до будь-яких несподіванок.

— До яких несподіванок? Ви щось приховуєте від мене!

Усольцев мовчки помацав пульс на Олеговій руці, а потім запитав:

— Скажи, ти ні до чого не торкався в тому трюмі?

— Я був там тільки хвилину. Як побачив тих монстрів, так і дременув на палубу. Ви думаєте — не страшно було? Один же лишився на судні. А звідки взялися двоголові курчата? Розкажіть…

— На жаль, ще не знаємо. Але, врешті-решт, дізнаємося. Це для нас украй важливо. А тебе доведеться обстежувати за допомогою автодіагноста.

І знову довелося Олегові зайти в лабораторію до Геннадія Миколайовича. Діагностичний апарат вибивав у перфострічці довгі рядочки отворів. У тугих гумових обіймах почувалося не вельми приємно. Цупкі паси притискували до грудей датчики. Чутливі пристрої прослуховували роботу серця, звукову палітру дихання. Хлопець виконав кілька вправ на психофізіологічні показники. Нарешті Геннадій Миколайович заклав целулоїдні плівки у приймальний блок комп’ютера. На круглому екрані діагностичного апарата з’явилися низки літер та цифр.

— Що ж, юначе, ти ніби-то здоровий, — мовив біолог, задоволено поглянувши на хлопця. — Аналіз крові нормальний.

— То я можу йти до Воронцова?

— Ні, ми ще маємо зробити одну пробу. Тобі, мабуть, вже не треба пояснювати, що на судно потрапила якась невідома сильнодіюча отрута. Вона не лише викликала дуже дивне захворювання серед членів екіпажу, а й подіяла на свійських птахів. І ми мусимо вжити всіх запобіжних заходів, щоб ніхто із наших не захворів. Верхня палуба судна, очевидно, безпечна. А от трюм… Добре, що Воронцов не заходив у той відсік. Ілюмінатор пропускає достатньо світла, і він помітив тих монстрів ще з порога. Інакше ми мали б аж двох пацієнтів…

— Та який же я пацієнт! — обурився Олег.

— Ти у нас мужній хлопець, акванавт, тож говоритиму з тобою відверто. Чи здоровий ти, знатимемо достеменно лише після проби. Впорсну тобі невеличку дозу одного препарату. Якщо тобі загрожує якесь лихо, то автодіагност покаже певні зміни в складі крові. Втім, ймовірність того, що ти захворієш, дуже незначна — один шанс із ста. Але ми повинні виключити і цей шанс.

— А скільки часу чекати результатів проби? — запитав Олег, похнюпивши голову.

— На жаль, довгенько — чотири години. Повертайся в ізолятор. Потім я зайду за тобою.

Олег, вийшовши із лабораторії Усольцева, зустрів у коридорі Хоменка та Воропцова, одягнених у комбінезони із водонепроникної тканини. Рот і ніс їх прикривали гумові маски з фільтрами, очі — великі, щільно припасовані до шкіри окуляри. Хлопець зрозумів, що акванавти вирушили на розвідку в трюм. Бортінженер ніс якісь портативні прилади. Олегові страшенно закортіло піти з ними. Але він лише зітхнув і не зайшов, а швидко вбіг в ізолятор.

…Лише через чотири години хлопець вийшов із приміщення. І весь цей час був ніби залишений напризволяще. Та Олег не ображався. Він розумів, що акванавти мали, як то кажуть, роботи по самісіньке горло. Усольцев за допомогою найрізноманітніших пристосувань — од ультразвукової пастки до дрібночарункової сітки — добував із приповерхневих вод різних морських тваринок. Хоменко гасав по лабораторіях. Воронцов у залі управління вивчав карту морського дна.

Усольцев відніс у лабораторію дрібночарункову сітку з морською живиною, а потім покликав Олега.

— Ув’язнення твоє вже скінчилося? Вибач, мій годинник, очевидно, відстає на кілька хвилин. Голова не болить?

— Та скільки мені вже вам повторювати, що я цілком здоровий? — обурився хлопець.

— А це ми зараз побачимо…

І ще раз автодіагност засвідчив, що всі функції Олегового організму в нормі. Усольцев раптом підійшов до хлопця і міцно притиснув його до своїх грудей.

— Коли б ти знав, хлопче, як ти усім нам допоміг, — прошепотів він. — Та, можливо, не тільки нам… усьому людству…

— Ви що — жартуєте?!

— Тут не до жартів! Ми ще не впевнені в тому, що все обійшлося благополучно. Щонайменше необережне поводження з вантажем цього судна, і… вибухнула б страхітлива бомба.

— А в чому ж річ? Я нічого не розумію…

— Йди до Воронцова. Я зараз поспішаю в лабораторію. І ще зваж: на судно ходити заборонено, — там усі приміщення зачинені й запечатані!

— Чому з курячих яєць вилупилися двоголові курчата? — повторив він Олегове запитання. — До чого тут світова катастрофа? Як же тобі пояснити?.. З океану… Ні, трохи не так. Двоголові курчата з’явилися тому, що кури подзьобали якихось дрібних створінь. Дуже дрібних, але не настільки, щоб їх не завбачило куряче око. Так ось: ті живі істоти містять в собі таку отруйну речовину, яка впливає на спадковість, в даному разі — на курячий зародок. Ти вже бачив результат — чорно-синіх багатоголових монстрів. До речі, ми знайшли в крові квочок сліди тієї ж речовини, що і в крові хворих моряків. Розумієш, який тут зв’язок?

— Та не все ще розумію. А як же ті отруйні істоти потрапили в трюм?

— Цілком слушне запитання. Маємо на нього принаймні піввідповіді. Серед залізомарганцевих конкрецій в одному з відсіків трюму, найближчому до того пташника, ми знайшли свинцевий контейнер. В ньому й містилися отруйні істоти. Частина їх ще й досі в тій домовині. Ми навіть спробували звести події докупи. Ось який виходить ланцюжок. На палубу судна браконьєри підняли драгу, котра захопила з океанського дна ще й контейнер. Потім вантаж засипали в трюм. Під час падіння контейнер, уже сплющений зубцями драги, луснув в одному місці. Очевидно, в масі металу були інші вкраплення. Отруйні істоти разом із рідким поживним середовищем вихлюпнулися назовні і проникли через тонесеньку щілинку в стіні до відсіку, де був влаштований пташник. А далі арифметика проста — їх подзьобали кури з кліток, що містилися у самісінькому закутку. Згодом куряче м’ясо з’їли моряки з суднового екіпажу. З яєць же інших курей напрочуд швидко вилупилися двоголові монстри.

— Ну, а контейнер?..

— Тут уже суцільний туман. Є лише певні припущення. Ми ще не знаємо фізіології тих дивних істот. Попередній висновок: в природі подібних організмів не могло бути. Значить, їх створили люди. Вже надіслали повідомлення на Таїті, в міжнародну інспекцію нейтральних вод. Ще раніше детально інформували Москву. У столиці на нараду збирається колегія Комітету по освоєнню багатств океану. Водночас ми запропонували закрити цей район для суден усіх країн, за винятком науково-дослідних. З Таїті до нас вилетів один із найвідоміших океанологів світу. Іван Макарович з нетерпінням чекає його.

…Лише під вечір з’явився гість. Сріблястий вертоліт сів на палубу оглядового майданчика біостанції. Кілька секунд стишувалося обертання гвинтів, а потім вони різко зупинилися й спали, мов крила метелика. З невеличкого люка вистрибнув худорлявий стрункий чоловік, одягнений в синій комбінезон із блискучими замками. Хоменко жестом запросив гостя всередину біостанції.

Лише у верхньому, горішньому відсіці Олег побачив, що прибулець — немолода вже людина. Його обличчя густо поснували зморшки, в темних западинах жевріли блакитні очі. Дві глибокі борозни з’єднували крила тонкого носа з опущеними кінчиками вуст. Однак волосся на його голові було ще густим, хоча й зовсім сивим.

— Бон жур, мосьє!

Меткі очі гостя, здавалось, за мить увібрали в себе Воронцова, Хоменка, Усольцева, Олега…

— Бон жур, мосьє Грассар, — відповів Хоменко, закладаючи в лінгватрон потрібну касету.

Олег знав це прізвище. Професор Грассар був відомим французьким акванавтом і морським біологом, одним із найбільших знавців океану. Майже шістдесят років свого життя віддав він вивченню життя глибин. Професор Грассар створив перший у світі підводний дім і прожив у ньому чимало місяців на океанському дні. Він відкрив кілька невідомих науці видів риб і розробив проект французької крокуючої біостанції. Протягом майже півстоліття професор Грассар брав участь у найважливіших світових експериментах з акванавтики.

Металевий голос лінгватрона переклав слова француза:

— Вітаю вас, колеги. Моє експедиційне судно “Жюль Верн” стояло в бухті Папаете, коли надійшла ваша радіотелеграма. Що тут у вас діється? Для мене цей район завжди був більмом на оці.

Хоменко розповів професору Грассару про останні пригоди екіпажу біостанції. І з кожним словом радянського акванавта дедалі суворішало обличчя француза, аж поки гнівно не затремтіли тонкі пошерхлі губи. Передчуття страшного лиха нарешті пройняло Олега: якщо вже розгубилася ця відома всьому світові людина, сильна, мужня…

— Отже, не варто брати до уваги останній варіант. Тут ми нічого не вдіємо. І взагалі — все людство з неймовірно потужним науково-технічним потенціалом виявиться безсилим перед цим лихом. Чи ж не парадокс?! Наслідки катастрофи зараз навіть важко передбачити. Великий океан… Але та маленька штучна істота! Ось до чого призводить людська зажерливість! Та втіште, врешті-решт, мене, старого. Переконайте, що плазма з контейнера не потрапила у воду!

— Таких гарантій немає, — мовив сумно Хоменко. — Ми дослідили за допомогою рентгенівського апарата та спектрографа щілину в контейнері. Здається, вона утворилася внаслідок падіння на залізомарганцеві конкреції, засипані в трюм. Та іще за багатьох прикрих несподіванок ті живі істоти могли таки опинитись у воді. У найближчому районі ми нічого не помітили. Але судно пройшло після катастрофи кількасот миль…

Професор Грассар поміркував якусь мить, а потім мовив:

— Тепер і я починаю дещо розуміти. Один мій старий приятель кілька років тому надіслав мені дуже дивного листа, коротесенького, але вкрай емоційного. Він просив мене негайно приїхати до нього, натякав, що знає якусь надзвичайно важливу таємницю. Цей чоловік працював тоді на арказійський концерн “Океанікс продюкс” і жив на одному з островів архіпелагу Танео. Я, звичайно, одразу ж прилетів до нього, але наша зустріч так і не відбулась. Мені сказали, що Пітер Рід захворів проказою. І звідки взялось таке лихо?..

Олег аж здригнувся, почувши знайоме ім’я та прізвище. І враз пригадав оте незвичайне прохання, яке кілька днів тому прийняв гідроакустичний апарат його акватрона.

— Ви сказали — Пітер Рід? — запитав хлопець, червоніючи від зніяковіння. Ще б пак, довелося втрутитися в таку серйозну розмову.

— Так, я розповідаю про відомого арказійського вченого Пітера Ріда. Ми довгенько знаємо один одного. Мені так і не вказали, в який лепрозорій запроторили бідолаху. Благодійницькі організації, що утримують своїм коштом колонії прокажених на деяких тихоокеанських островах під егідою ООН, іноді, на прохання своїх підопічних, нікому не дають жодних довідок. Пітер Рід не мав ні сім’ї, ні близьких родичів, тому його зникнення нікого й не стурбувало. А я так і не зміг, врешті-решт, відшукати свого колегу, хоча й навідався у кілька лепрозоріїв. Чому ж він, викликавши мене, не лишив по собі жодних слідів? Тоді я не знав, що й думати про це дивовижне зникнення.

— Ми бачили фотографію Пітера Ріда в лабораторії концерну “Океанікс продюкс”, — додав Воронцов. — Недалеко звідси — на центральному острові архіпелагу Танео. До речі, з нами там обійшлися не дуже люб’язно. Уявіть собі… Ми привезли до арказійців хворих моряків із грецького судна, розказали про справді таємничу катастрофу в океані. І що ж?.. Двоє діячів прикладної біології, схожі на гангстерів, довгенько морочили нам голови, а потім почастували чимось снодійним. Бачите, їм дуже кортіло, щоб ми переночували на острові. А вранці ми вже їх не знайшли: обоє зникли, як кажуть, у невідомому напрямі. Ось тут ми й почали міркувати… Знову ж таки — загадкове зникнення Пітера Ріда. Чи немає зв’язку між усіма цими подіями?

— Снаряди начебто падають біля оффісу концерну “Океанікс продюкс”, — докинув Хоменко.

Почувши ці слова, Олег наважився:

— Я знаю, де Пітер Рід, — вигукнув він ламким від хвилювання голосом. — Зараз він живе на атолі Пата-Нуі. Мені ще пояснювали — там міститься лепрозорій. Мабуть, треба було б раніше розповісти.

— А звідки ти це взяв? — повернув до хлопця нахмурене обличчя Хоменко.

— Тоді, коли я вийшов у океан, а ви на біостанції попливли в район катастрофи грецького судна… Пам’ятаєте?.. Ви послали до мене Володимира Петровича в крокуючому домі… Я тоді порушив графік, відійшов од маршрутної прямої, погнався за якимось гігантським черв’яком. І раптом — струс дна… Ударився головою об шию акватрона. А потім зненацька спрацював гідроакустичний приймач. Почув, мов крізь сон: якийсь Пітер Рід просить повідомити на судно “Жюль Верн”, що він на острові Пата-Нуї. Благав французьких учених прибути на атол з патрулем міжнародної інспекції нейтральних вод. Я себе тоді дуже погано почував — не знав достеменно: чи справді я таке чув, чи, може, примарилося. Боявся… Дізнаються, що збочив з маршруту, сваритимуть. А то б усе розповів…

— Так ось чому ти розпитував мене про острів Пата-Нуї? — мовив Воронцов. — Пам’ятаю, я тобі пояснював, що там — лепрозорій.

— Як добре, що ви все пам’ятаєте! — видихнув Олег. — У тій гідроакустограмі ще вказувалось: експедиційне судно “Жюль Верн” зараз плаває десь в екваторіальній зоні Тихого океану.

— У першому кварталі нинішнього року найбільші газети світу якраз повідомляли, що моє судно вирушило в екваторіальну частину Тихого океану, — пояснив професор Грассар. — Преса ще й досі не лишає мене в спокої. Я думаю, що в лепрозорії, які містяться на тутешніх островах, часом привозять газети.

— Надто вже воно схоже на правду, хлопче, — мовив Хоменко. — Не віриться, що тобі приснилася та гідроакустограма. Даремно тільки ти затаїв це од нас.

— Мені аж пекло сказати. Тільки ж на Пата-Нуї лепрозорій… Кепкували б з мене… Спіймався, мовляв, на гачок якомусь прокаженому.

— Тут усе зводиться докупи, — міркував уголос професор Грассар. — Пітер Рід дуже хотів зустрітися саме зі мною. Зараз не час гадати, як він зумів послати гідроакустограму. Тільки ніхто б йому не йняв віри, якби він почав лякати незнайомих людей розповідями про ті контейнери. Ясна річ, подумали б: прокажений з глузду з’їхав. Єдиний вихід був у нього — саме мені подати звістку. Він усе правильно розрахував. А послати радіограму на “Жюль Верн” могли з будь-якого судна. Просто так, про всяк випадок…

І тут Хоменко, врешті, вирішив підбити підсумки напруженій гарячковій розмові.

— Поки що у нас дуже багато слів, а діла мало. І цієї мозаїки фактів уже вистачить. Нам потрібно розробити чіткий, конкретний план. На все інше шкода часу.

— Чи маєте детальну карту морського дна? — запитав професор Грассар.

— Добре, що ми тільки-но завершили ехолокацію, — відповів Хоменко.

Воронцов заходився розгортати сувій паперу: через усю карту звивалися густі лінії різної товщини, які позначали рельєф дна.

— Насамперед треба шукати звалище контейнерів, — сказав Хоменко. — Нічого не вдієш — логіка. А маршрут браконьєрського судна — із зигзагами миль п’ятсот. Десять таких біостанцій, як наша, дно уздовж нього не обнишпорять і за місяць. Нам потрібно будь-що вийти на зв’язок із Пітером Рідом. Схоже на те, що він знає, де лежать контейнери. Тут ми нічим не ризикуємо. На атол Пата-Нуї, до Пітера Ріда, вилетить Воронцов. А ми чекатимемо радіограми.

— А чому саме я? — здивувався бортінженер.

— А тому, що професорові Грассару доцільніше лишитися на біостанції, — спокійно пояснив Хоменко. — Усольцев, як тобі добре відомо, чудовий експериментатор. Ми повинні якнайшвидше розшифрувати будову, властивості організму та генетичну структуру невідомої істоти. Дуже мало поки що про неї знаємо. А незнання для нас зараз — надто велика розкіш. Головне — з’ясувати цикл відтворення таємничої мадам “Ікс”. Тільки тоді матимемо відповіді на дуже багато запитань.

Професор Грассар вперше посміхнувся:

— Сверблять руки — так хочеться оббілувати мадам “Ікс”. А ви летіть з легкою душею. Передасте Пітерові привіт од мене, і він розповість усе, що знає.