"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

ПРОЩАННЯ ПО-АНГЛІЙСЬКИ

Катер стрімко наближався до берега. Юрми людей заполонили низенький причал. Нечасто, очевидно, з боку океану сюди прибували гості. Воронцову та Хоменку допомогли зійти на землю. Десятки рук простягнулися до кінця швартової линви. Акванавти перебрели хитким місточком на бетонований майданчик. Бортінже-нер з цікавістю поглянув навсебіч. Берег був, на диво, пустельним. Із рудої потерті подекуди стриміли пеньки зрубаних пальм. Лише метрів за сто від океанських хвиль, що з тихим шерхотом лизали пісок, зводилися молоденькі деревця. За їх ріденькою стіною проглядали армовані металевими ребрами пластикові споруди, схожі на велетенські ангари.

На цьому березі не лишилося й крихти від екзотики південних морів. Земля повсюди була витоптана, обстругана, окута бетонними плитами. І Воронцову на мить здалося, що й зелене верховіття найближчих пальм не справжнє, не живе, а пластмасове.

Із юрми вихопилися двоє чоловіків — один високий, худорлявий, європеєць або ж арказієць, інший — значно нижчий, широколиций — японець або ж філіппінець. По тому, як розступалися перед ними полінезійці, Хоменко зробив висновок, що до них прямують господарі острова.

Першим підійшов європеєць. Він широко посміхнувся, блиснувши неприродно білими, напевне, фарфоровими зубами і подав руку спочатку Воронцову, а потім начальнику біостанції. За його спиною тупцював азіат.

— Дон Блаєр!

— Тоні Якагуда!

Знайомство тривало кілька секунд. Бортінженеру Дон Блаєр не сподобався. Хоча й мав він досить інтелігентне обличчя, але в його очах крилась якась нещирість, старанно приховувана фальш. Це враження не розвіювалося, а, навпаки, посилювалось гучним голосом й підкреслено люб’язними манерами. А па замкнутому холодному обличчі азіата взагалі не можна було що-небудь прочитати. Воронцов і Хоменко враз відчули себе зайвими на цьому острові.

— Перепрошуємо за такий несподіваний візит, — сказав Хоменко. — У нас кажуть: незваний гість гірший, ніж татарин…

Начальник біостанції відчув, що він говорить трохи не те, й замовк.

— О, татари, — прийшов йому на допомогу Дон Блаєр, — знаю: з ними колись воювали запорожці…

Хоменко хутко опанував себе:

— Про історію поговоримо пізніше, містер Блаєр. Ми були змушені завітати до вас на острів. Річ у тім, що сталося нещастя. Неподалік ми натрапили на грецьке судно. Весь екіпаж захворів. Дивна хвороба. Щось схоже на божевілля. За своїми розумовими якостями моряки не відрізняються від кількамісячних малят. Якби здійнявся шторм, судно потонуло б. На щастя, нагодилися ми. Треба рятувати людей. На борту нашої біостанції лікарів немає. Та й тіснувато там. А хворим потрібен догляд, медична допомога. У нас не було іншого виходу. Довелося пливти до найближчого острова, де є стаціонарна лікарня. Ми знаємо, що цей острів належить дуже солідній корпорації. Тож у вас знайдеться в лікарні місце для бідолах. Та й корабель може кинути якір в безпечній бухті. Потримайте моряків у себе принаймні з добу. Ми викличемо одне з радянських експедиційних суден. Там є чудові лікарі й амбулаторії, обладнані за останнім словом техніки.

Господарі острова перезирнулись. Схоже на гумову маску обличчя Тоні Якагуди стиснулося і стало схожим на печене яблуко.

— Ви нас не поважаєте, містере Хоменко, — сказав Дон Блаєр. — Дуже добре, що ви привезли сюди тих хлопців. Ми їм допоможемо. На острові працює триста завербованих полінезійців та малайців. Знайдемо в лікарні для моряків місце. І кращого лікаря, ніж у нас, не знайти в радіусі тисячі миль. Ви потрапили якраз у центр мішені. До речі, ми чули про вашу біостанцію. Наші досі в Сполучених Штатах Арказанії лише розробляють конструкцію подібного апарата. А де ж моряки — на біостанції чи в каютах судна? їх же треба перевезти на острів.

Хоменко відповів неквапно:

— Ми не могли лишити їх на кораблі. Океан спокійний, але нікому наглядати за ними. Один акванавт не впорається, а двох на судно ми відрядити не можемо. До складу нашого екіпажу входять лише четверо акванавтів.

— О’кей! Ми перевеземо моряків на острів. Чи не так, містере Якагуда?

Приземкуватий азіат кивнув головою і нарешті подав голос:

— Я зараз поговорю з полінезійцями. Хай стають до роботи. Потім пошлемо нашого лікаря на біостанцію. У нас же є великий катер. Сподіваюсь, що містер Блаєр зарекомендує себе люб’язним господарем.

Містер Блаєр ввічливо посміхнувся й широко розвів руки:

— Запрошую радянських гостей до нашого офісу!

Хоменко заперечливо похитав головою:

— Ні, мусимо повертатися на біостанцію. Треба послати повідомлення в ефір про нещастя. А потім ще слід допомогти містеру Якагуді.

— Наші хлопці впораються й без вас. До того ж, у нас є досить потужна радіостанція. Мені б також не завадило знати деталі цієї дивної катастрофи. Наскільки я зрозумів, вона сталася неподалік від цього острова.

Хоменко подумки відзначив, що Дон Блаєр має-таки рацію. Особливо поспішати на біостанцію вже не було потреби. Наукові дослідження все одно розпочнуться не раніше, ніж через добу. І врешті-решт акванавти пристали на пропозицію господаря.

Дон Блаєр привів гостей до п’ятиповерхового будинку, вікна якого густо обсновували блискучі жалюзі. До нього від океанського берега, здавалось, можна було рукою подати.

П’ятиповерхова споруда зовні нагадувала звичайну собі контору невеличкого підприємства.

Дон Блаєр тим часом підійшов до шахти ліфта і приклав долоню до ледь випуклого детектора. Згори майже безшумно спустилася велика чорна кабіна…

Кабінет Дона Блаєра містився на останньому поверсі. Воронцов виглянув у широке вікно, напівприкрите гребінцем жалюзі. З кільканадцятиметрової висоти було видно значну частину острова. Земля повсюди нагадувала збільшену в багато разів скибку голландського сиру: так її густо подзьобали круглі басейни, з’єднані каналами та трубами. Поміж цятками води, мов комахи, снували люди.

— Така вже у нас робота, містере Воронцов, — сказав Дон Блаєр. — Згодом я вам все це покажу. А поки що розкажіть, будь ласка, про катастрофу.

— Діагноз ми не змогли встановити, — мовив Хоменко. — Може, ваші лікарі доберуться до суті. Не було часу та й потрібної апаратури.

— А що віз цей корабель?

— Власне, він нічого не віз. Збирав конкреції у нейтральних водах. Шкрябав океанське дно звичайнісінькою драгою. Вона, правда, разів у десять більша, ніж та, яку застосовують наукові судна. Драгу піднімають за допомогою системи механічних лебідок, а залізомарганцеві конкреції засипають у трюм.

— Та це ж браконьєрство! — вигукнув Дон Блаєр. — А як же Міжнародна конвенція, що тимчасово забороняє збирати залізомарганцеві конкреції у нейтральних водах?!

— А вони порушували конвенцію. Екіпаж на судні складався із греків та англійців. Плавало воно під грецьким прапором. А кому насправді належав корабель? У судновій документації годі шукати якихось даних. Очевидно, браконьєри добре підготувалися до рейсу. Ми надішлемо радіограму в Міжнародну інспекцію нейтральних вод. Найближчий її контрольний пункт міститься на Таїті. Звідти прибуде група інспекторів. Судно, зрозуміло, конфіскують. Хворих моряків перевезуть на Таїті. А потім розпочнеться розслідування. Та ви, безперечно, ознайомлені зі змістом міжнародної угоди про тимчасову недоторканність сировинних ресурсів нейтральних вод…

Хоменко монотонним, якимось безбарвним голосом розповідав Дону Блаєру про обстеження внутрішніх приміщень грецького судна, а сам відчував, як у нього ось-ось увірветься терпець. Він хотів хутчіш повернутися на біостанцію. Швидше б скінчилась ця тяганина з триклятим браконьєрським кораблем. Жаль, правда, нещасних моряків. Але як ти їм допоможеш? Втім, Дон Блаєр виявляє цілком зрозумілу допитливість. Він же бере на себе відповідальність за долю бідолах. От і треба сидіти й розтлумачувати щонайменші деталі.

— А ви не пробували з’ясувати, де ж саме браконьєри збирали залізомарганцеві конкреції? — раптом запитав Дон Блаєр.

— Аякже, ми визначили курс судна, — відповів Хоменко. — Це не так важко. Зберігся корабельний журнал із всіма позначками. А вже коли штурман не позначав маршрут, то подальший шлях розрахували ми самі, зваживши на течію та вітер.

— Можете назвати точні координації?

— Будь ласка…

Хоменко промовив кілька цифр. Дон Блаєр ледь помітно здригнувся, це впало у вічі Воронцову.

Дон Блаєр, зібравши на чолі цілу гармошку зморщок, запитав знову:

— Чи браконьєри багато зібрали конкрецій?

— Засипали трюм майже наполовину, — відповів цього разу вже Воронцов.

Господар, здавалось, втратив інтерес до розмови. Він сидів за столом, глибоко втягнувши голову в плечі, і ніби забув про своїх гостей. Пауза потроху ставала важкою. І враз Дон Блаєр ніби отямився, позирнувши на акванавтів дещо розгубленими очима.

— А яку медичну допомогу надали ви грецьким морякам?

— На жаль, ми не з’ясували причину захворювання, — сказав Воронцов, вирішивши звільнити начальника біостанції від подальшої розмови з цим не особливо симпатичним арказійцем. — Зовнішніх пошкоджень тіла не помітно. Кожен, певна річ, мав якісь застарілі болячки, але, по суті, давні хвороби не могли спричинити божевілля. І ще одне: в крові греків наш автодіагност виявив сліди якоїсь невідомої речовини. Ми збиралися повідомити про це вашим лікарям. Та не завадить знати й вам. Для того, щоб розгадати загадку, потрібен колектив спеціалістів.

Дон Блаєр на знак згоди кивнув головою. В цю мить відчинилися двері і до кабінету зайшов Тоні Якагуда. Він обвів швидким поглядом усіх присутніх і сказав:

— Наш катер вирушив за моряками на біостанцію. А з вами хотів би переговорити наш головний лікар. Там, у лікарні, вже готують ліжка для хворих.

Хоменко та Воронцов ладналися розпрощатися із господарями. Обом акванавтам раніше здавалося, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда тільки й чекають, щоб вони швидше подалися з острова. Та господарі, навпаки, з якоюсь незрозумілою настирливістю почали мало не благати акванавтів затриматися на острові ще на кілька годин, обіцяючи показати все своє господарство. Сама по собі ця пропозиція видалася Воронцову та Хоменкові вельми спокусливою. У концерні “Океанікс продюкс” працювали досить відомі вчені. Про наслідки своїх досліджень вони повідомляли досить-таки скупо. А тут випала така нагода… Та й не хотілося ображати господарів.

Зрештою акванавти погодилися оглянути басейни, але зажадали послати на біостанцію радіограму Усольцеву з попередженням, що вони повернуться аж під вечір. Обоє господарів були чимось схвильовані. Вони часом відходили від Воронцова та Хоменка і про щось стиха розмовляли.

У вестибюлі Дон Блаєр взяв на себе роль гіда. Показуючи в завченій посмішці неприродно білі зуби, він почав розповідати:

— Ми, по суті, ліквідували наукову лабораторію на острові Танео. Лишилися деякі дрібні дослідження. їх має завершити Тоні Якагуда. Тож, на жаль, немає змоги познайомити вас із нашими провідними спеціалістами. Вони вже повернулися в Арказанію. А в нашому концерт, зокрема тут, на острові, працювали відомі вчені. Ось вони, на цих фотопортретах…

І лише тепер Воронцов та Хоменко звернули увагу на десяток фотопортретів, акуратно врізаних у пластикові щити, що опоряджували стіни холу.

— Наш концерн “Океанікс продюкс” прагне розширити видобуток поживного, повноцінного білка з морських організмів. Замовників у нас вистачає. З морського білка виготовляють в Арказанії штучне м’ясо, яке за смаком не відрізнити від звичайної яловичини. Цим же білком, але трохи нижчого гатунку, відгодовують фермери худобу. Зрештою, ми пресуємо з нього харчові брикети для деяких країн Азії та Африки, де не вистачає продуктів з натурального м’яса…

Дон Блаєр зробив паузу. Обов’язки гіда вочевидь дратували його. І тут на допомогу йому прийшов Тоні Якагуда:

— З дозволу наших гостей далі розповідатиму я. Містер Блаєр стомився.

Острів був ущерть нашинкований бетонними басейнами. Всі вони з’єднувалися трубами чи каналами з лагуною, відгородженою від океанського лона системою шлюзів. Між басейнами та довжелезними ангарами прокладено шляхи з твердим гудроновим покриттям. Бетон, залізо, пластик, інші синтетичні матеріали буквально витіснили із острова майже всю рослинність. Лише кілька маленьких пальмових гаїв росли подекуди поміж бетонних чаш басейнів.

Немилосердно пекло сонце. Хоменко та Воронцов слідом за японцем петляли безконечним лабіринтом стежок. У центрі острова вже не росли дерева. На голій обструганій землі височіли пластикові ангари з широко відчиненими дверима. Якагуда похапцем продовжував розповідь:

— Вирощуємо чимало видів водоростей — морську капусту, філоферу, порфиру. Та, на жаль, перевершити досягнення селекціонерів з інших країн нам не вдалося. Хоча для нашого концерну це справа десята. Він хоче мати морський хліб, щось на кшталт земної пшениці, жита, рису, але з незрівнянно більшою врожайністю. Словом, для наших підприємців шукаємо невичерпне джерело дешевих білків.

У басейні, до якого вони дісталися з такими труднощами, замість води зеленіла якась драглиста маса. Вона ледь помітно коливалась у вінці з бетонних стінок, бралася пухирями.

— А це вже виведена нашими генетиками культура протококових водоростей. Тривалість їхнього росту не перевершує півтори доби. У складі цих водоростей — до п’ятдесяти процентів білків. Зважте: гектар водойми, населений протококовими водоростями, дає щороку стільки протеїну, скільки шістдесят гектарів соєвих плантацій.

— То чим же це не морський хліб? — запитав Хоменко.

— Прибутки від протококових плантацій не такі високі, як хотілось би, — відповів Тоні Якагуда. — Доводиться удобрювати воду спеціальними речовинами та підтримувати в ній сталу температуру. Словом, надто багато мороки.

Після цих слів Хоменко раптом втратив інтерес до розповідей їхнього гіда. Несамохіть подумав: “Яка ж таки споживацька психологія ще й досі в багатьох людей. Хочуть без кіпця брати в океані, а про якусь віддачу й не думають”. Сказав рішуче:

— Спасибі за цікаву екскурсію. Нам час повертатися на біостанцію.

Тоні Якагуда не затримував акванавтів, тільки запропонував:

— Чи не вип’єте чогось прохолодного?

Кого б у таку спеку не спокусила ця пропозиція? Акванавти знову зайшли в кабінет на п’ятому поверсі адміністративно-лабораторного корпусу. З невеличкого бару, вмурованого в стіну, Тоні Якагуда вийняв кілька пляшок кока-коли та оранжаду.

— Відпочиньте трішки, — сказав японець. — Я розіллю напій у келихи і додам льоду.

Акванавти залишилися самі в кімнаті. У Воронцова раптом заболіла голова. На скронях важко гупала кров. Навіть охолоджений коктейль не приніс йому полегшення. Бортінженер ковтав із келиха терпкувату рідину, відгортаючи кінчиком язика кубики льоду і позираючи на японця, обличчя якого ніби аж застигло в люб’язно-запобігливій посмішці. Раптом воно попливло кудись убік і зникло…

Проснулися акванавти аж вранці наступного дня. Хоменко, скинувши з грудей легеньке простирадло, підняв голову і роззирнувся навсебіч. Він лежав на низенькій канапі у невеличкій кімнаті з кондиційованим повітрям. Поруч важко дихав Воронцов. На пластикових стільцях хтось акуратно повісив їхній одяг. Хоменко підняв із підлоги конверт і добув із нього записку. Тоні Якагуда писав: “Шановні російські колеги! Ви вчора несподівано заснули в кабінеті. Очевидно, дуже стомилися і перегрілися на сонці. Ми вирішили не будити вас, а влаштувати зручніше. На жаль, попрощатися з вами не зможемо. Нас обох терміново викликають в Арказанію. Просимо вибачення!”