"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

МЕРТВА ВОДА

Акванавти поспішали у район, вказаний начальником біостанції. Апарат плив на незначній глибині — до поверхні лишалося якихось сорок—п’ятдесят метрів. Швидкість сягала сорока кілометрів за годину. Через двадцять хвилин Воронцов та Олег мали приєднатися до решти екіпажу біостанції. Про обставини катастрофи їх повідомили лише в загальних рисах. Вони знали про нещастя так мало, що не могли навіть висловити якихось припущень.

Апарат мчав із такою швидкістю, що підводні мешканці розсипалися перед сферою, тінями проносячись на телеекрані. Воронцов прикипів поглядом до пульта управління, а Олег неспокійно вовтузився у своєму кріслі. Хлопцеві вже допікала довга бездіяльність.

— Якби ми не ганялись за змієм, давно б дісталися до місця катастрофи, — сказав Олег.

Воронцов неквапно відповів:

— Невеличка затримка справі не зашкодить. Корабель добре тримається на плаву. Не журися, хлопче! Наш фільм про морського змія викличе справжню сенсацію. Та спершу допоможемо екіпажу судна…

Розмова знову урвалась. Олег неуважним поглядом ковзнув по сіро-зеленій каламуті, яка хиталася на телеекрані. Вряди-годи з неї, мов іскри, викрешувались срібні цятки і миттю гасли. Воронцов не хотів піднімати апарат на поверхню океану. Там би підводний дім надто гойдали хвилі.

Раптом Воронцов відчув, що підводний дім ледве-ледве сповільнив свій лет. Поглянув на табло: стрілка відхилилася від тої позначки, на якій вона танцювала ще секунду тому. Бортінженер розгубився. Двигуни працювали у звичному режимі. Виходить, щось заважало апарату долати опір води. За якусь мить підводний дім різко рвонувся догори, піднявся до якогось незримого рівня, а потім почав падати вниз. Даремно Воронцов гарячково маніпулював тумблерами, що керували кермом та поплавками, — апарат уперто падав на дно.

— Що це?! — злякано вигукнув Олег. — Чому ми падаємо?

— Внутрішні хвилі, — спокійно пояснив Воронцов. — З ними нелегко впоратися. Спокійно! Зараз ми їх уникнемо.

Бортінженер, зосередившись, чекав, коли апарат знову понесе вгору. Власне, він мав інтуїтивно випередити цю мить. Йому вже не могли допомогти прилади: людині за таких умов бракувало часу проаналізувати показання стрілок. Воронцов прислухався до ледь чутного потріскування зовнішньої обшивки, яку ніби стискували чиїсь велетенські руйнівні руки. І він вгадав-таки потрібний момент. Пальці різко натиснули на два клавіші. Обертання гвинтів різко збільшилось. Підводний дім начебто зрізав черговий гребінь внутрішньої хвилі. Апарат плавно спускався на дно. Зникло потріскування — незримі лабета розімкнулися.

— Оце і все! — повернув до хлопця спітніле напружене обличчя Воронцов. — Ми сіли на дно. Найгірше — позаду.

Хлопець мовчки кивнув головою. Він дещо знав про внутрішні хвилі в океані. Річ у тім, що на межі між двома прошарками води з більшою та меншою щільністю часом утворюються довгі чи короткі переміщення водних мас. І лихо тому підводному судну, яке потрапить у внутрішнє хвилювання океану. Його починає кидати згори донизу, аж поки внутрішні хвилі вщухнуть. У “важкій”, щільнішій воді вищий вміст солі та інших мінеральних речовин. У “легкій” — відповідно менший. Але потрібен ще якийсь поштовх, додаткова сила, щоб призвести до змішування обидва прошарки води.

І Воронцов, і Олег майже водночас зітхнули з полегшенням. Поглянули один на одного і змучено посміхнулися. Бортінженер не поспішав вмикати ходові механізми. Вирішив трохи перепочити.

— На цих внутрішніх хвилях, — нарешті порушив він мовчанку, — загинуло багато підводних човнів.

— Як, — здивувався Олег, — невже немає змоги від них утекти?

— Такі хвилі бувають іноді дуже підступними. Скажімо, урівноважив себе підводний човен у важкій, щільній воді, а тут хвиля легкої… І він стрімко падає на дно. А це небезпечно: тиск води, який дедалі збільшується, може розчавити човен. Втім, такі випадки траплялися з підводними апаратами старої конструкції. Наш підводний дім внутрішні хвилі можуть хіба що погойдати.

— Спасибі й за це! А чому ми не спливали на поверхню океану?

— Я не хотів ризикувати, — відповів Воронцов. — На поверхні океану могли натрапити на прошарок легкої води, а під ним — важкої. І тоді б ми не рушили з місця. Гвинти б переганяли верхню легку воду вздовж маси важкої. За таких обставин краще шукати рятунку на дні. Зараз ми пройдемось “пішечки”, а тоді знову спливемо. Внутрішнє хвилювання не охоплює великих просторів.

— А що викликало змішування тих прошарків?

— Ймовірно — вибух вулкана. Недавно ми зареєстрували початок виверження в одному місці на дні.

Апарат закрокував океанським дном. У цьому районі донний осад був напрочуд в’язким. Хмаринки органічних решток не відривалися від грунту і не зависали, мов свічки, над слідами від ніг підводного дому. Глибинна фауна в усьому своєму різноманітті виплескувалась на телеекран.

Що ж, світ великих глибин не особливо милував око буйством кольорів. Природа подарувала йому чорні, сірі, коричневі, сині шати. Зате не переставала дивувати незвичність форм підводних мешканців. Олег бачив сидячі організми, схожі на рослини, що своїм довгим стеблом ніби вростають у грунт. Хлопець вже навчився їх класифікувати: стебельчаті лілії ризокринус, губка моноферіс, восьмипроменеві корали пеннатулярії та альционарії, асцидії, мшанки…

Серед цих тваринок, навдивовижу подібних до рослин, були й хижаки, що хапали своїми мацаками морських павуків та деяких дрібних ракоподібних. Інші ж живилися рештками органічної речовини, що падала з приповерхневих вод, та продуктами життєдіяльності донних бактерій.

У хащах живого “лісу” здибувалися донні рибки — котиди, зоарциди, липариди. Вони або ж полювали на слабкіших істот, або рятувалися втечею від дужчих хижаків. Подекуди сіро-сталевий намул вицяцьковували білі плями. То зачаїлися голотурії та губки, тіло яких не мало зайвого тут пігменту. Поміж ними повзали морські їжаки, чіпляючись за нерівності грунту надзвичайно довгими, м’якими голками. Повільно пересувалися морські зірки, лишаючи за собою довгий петлястий слід.

Хлопець іноді відривав погляд од дна і спостерігав за дивовижними глибоководними рибами, які метушилися майже під самісінькою верхньою рамкою телеекрана. Всі вони мали надзвичайно великі зубаті пащі. Деякі були оснащені ще й своєрідними вудками — довжелезними виростами із світлою плямою на кінці.

Ось промайнула риба, яка, здавалось, складалася з голови та коротесенького хвоста. Ніби надумавши познайомитися з велетенською багатоногою істотою, яка незворушно крокувала дном, вона повернулася назад і повисла якраз у центрі телеекрана. Її фас нагадував лезо сокири. Поруч пропливала значно більша за розмірами риба — обрубана різко спереду, сплюснута, мов млинець, з обох боків. І враз “голова” кинулась на неї. Розімкнулися величезні щелепи і поглинули хвіст жертви. Якусь мить тривала відчайдушна боротьба, а потім “голова”, розтягуючись, начебто панчоха, почала поглинати свою жертву.

— Це бротуліда, — відзначив Воронцов. — Глибоководні риби здебільшого хижаки. Пожирають одні одних. Деякі риби, правда, живляться намулом. Зокрема, маруриди повзають по дну і поглинають органічні рештки. Але їх важко помітити в тому місиві.

— Знайшли, де жити, — мовив Олег. — Чим ближче до сонечка, тим веселіше. А тут же — вічна темрява. Б-р-р!..

— На жаль, ми бачимо дно на екрані телевізора. В іншому разі воно здалось би нам схожим на зоряне небо. Більшість глибоководних організмів світяться. Якраз ця світність і допомагає хижакам підстерігати свою здобич.

Хлопець сказав задумливо:

— Як же так природа все змогла передбачити? Думаєш-думаєш… Кажуть: природний відбір організмів… Однак не перестаєш дивуватися. Втім, не подобається мені ця головата бротуліда. Та й не люблю я, коли пожирають одне одного. От і будь морським біологом. До речі, щось нам рідше зустрічаються оті зубаті та головаті ненажери…

Дійсно, підводний світ з кожною сотнею метрів дедалі біднішав. Зникли морські лілії, вже не потрапляли на очі потворні риби. Змінювалося й дно. Синюватий діатомовий намул поступився місцем розсипам дрібних камінців.

Олег зрозумів, що підводний дім дістався до зони значної концентрації залізомарганцевих конкрецій — своєрідних рудних утворень. А де менше намулу, там відповідно біднішає й тваринний світ. Уже не так цікаво дивитися на телеекран. Швидше б піднятися у приповерхневі води і розвинути вищу швидкість.

Воронцов наче відгадав думки хлопця і мовив:

— Ми пройшли дном майже п’ять кілометрів. Незабаром спливатимемо. Треба було б попередити наших колег про затримку.

Та ще одна несподіванка не дала Воронцову змоги виконати цей план. На телеекрані раптом з’явився якийсь незвичайний предмет. Ні, це не була скеля чи згусток залізомарганцевих конкрецій. Впадали в око насамперед майже правильні, геометрично чіткі форми того таємничого “чогось”. Бортінженер підвів підводний дім ще ближче. Чіткий геометризм ліній предмета зник. Натомість проступили деякі вигини й випуклості. Вже не було сумнівів у тому, що річ виготовили людські руки. Щось схоже на велетенський черевик із відірваною спереду підошвою лежало на дні. Олег аж мимоволі посміхнувся.

— Та це ж драга, — сказав Воронцов. — Як же ми одразу не здогадалися?

Нарешті й Олег упізнав у чудернацькому черевикові звичайну автоматизовану драгу. Такі механізми використовують не вчені-дослідники океанського дна, а промисловики. Кілька рук-маніпуляторів кладуть куски породи в бункер. Потім вщерть завантажену драгу піднімають на судно. Породу засипають у трюм, а драгу знову опускають на дно.

— Як же сюди потрапила ця драга? — дивувався Воронцов. — До континентального шельфу дуже далеко.

Олег зрозумів, що саме непокоїть бортінженера. Річ у тім, що відповідно до Міжнародної угоди, підписаної представниками усіх країн світу, центральні райони Світового океану були оголошені заповідною територією. Тут дозволялося виловлювати лише певну, чітко обумовлену кількість риби та інших морських тварин. Всіляко заохочувались наукові дослідження. А от добувати в заповідних водах якісь корисні копалини суворо заборонялось. По-перше, їхні поклади були оголошені недоторканим запасом усього людства, своєрідним “страховим резервом” на випадок передчасного виснаження підземних комор суші, а по-друге, вчені та інженери ще не розробили таких методів видобутку сировини з дна, які б не шкодили флорі та фауні океану. За дотриманням усіма державами статей цієї угоди стежила спеціальна міжнародна інспекція.

— Що ж, тут погосподарювали браконьєри, — зробив висновок бортінженер. — Драга зіпсувалася або просто відірвалася. У першому випадку над нами має курсувати браконьєрське судно. От ми зараз і приголомшимо браконьєрів, коли випірнемо поряд. А от у другому випадку господарів драги доведеться шукати далеченько…

Врешті-решт з’ясувалося: драга таки відірвалася. Коли підводний дім підступив майже впритул, акванавти побачили, що кілька товстих кабелів од апарата не піднімалися угору, а лежали на дні. Бункер драги був наполовину заповнений конкрецїями. Чотири маніпулятори-клешні опали на груддя коричневих камінчиків.

А Воронцов все ще не міг заспокоїтись:

— Ось до чого призвела чиясь зажерливість! Недешево коштує така драга. Браконьєри весь час хапають, поспішають. Крадуть конкреції здебільшого уночі, бо бояться повітряних патрулів. От іспустошують океанське дно.

Воронцов старанно наніс на карту координати знахідки. Про неї треба негайно ж повідомити співробітників міжнародної інспекції.

За пару сотень метрів від драги апарат різко відірвався од дна і поплив назустріч денному світлу.

Він випірнув з води неподалік од біостанції, що утримувала біля себе за допомогою магнітних присосків довжелезний вантажний корабель. Велика блакитна сфера і судно гойдалися в одному ритмі, і напнута між ними сталева драбина ледь-ледь пружинила.

Так ось який корабель зазнав катастрофи! А чому ж не видно ні слідів пожежі, ні інших пошкоджень? Судно не занурилося у воду нижче ватерлінії. Не помітно й крену.

Воронцов причалив підводний дім до випуклого боку біостанції. Потім акванавти відкрили верхній люк і вийшли назовні.

— Агов! Відгукніться! — крикнув Воронцов у мікрофон, прикріплений до високої гнучкої ніжки, що стриміла посередині оглядового майданчика. Жодний голос не відповів з надр біостанції. Олег та Воронцов здивовано перезирнулися. Та за мить вони почули тупіт чиїхось ніг на палубі таємничого судна, а потім над парапетом звівся Хоменко.

— Де це ви загаялись? — спитав він суворо.

Позирнувши на його бліде, аж сіре обличчя, акванавти враз зрозуміли, що сталося неабияке нещастя.

— Олег, будь мужнім! Не жахайся того, що побачиш за хвилину. Пам’ятай, нам потрібна твоя допомога, — мовив Хоменко.

— Я постараюсь. А що там? Знайшли кого-небудь?

— Немає часу для балачок. Тримайся!..

— Гаразд!

Коли Усольцев та Хоменко вивели з салону на палубу двох грецьких моряків, хлопець, який саме прилаштовував ширший перекидний місточок, од несподіванки аж зойкнув. Хоменко насварився на нього пальцем. Олег мовчки кивнув і, хоча враз спітнів, кинувся назустріч першому хворому.

Моряків влаштували у конференц-залі біостанції. Олег лишився наглядати за бідолахами, а троє акванавтів зібралися біля пульта управління біостанції. Воронцов вимкнув систему телеочей.

— Геннадію Миколайовичу, — раптом запитав Хоменко біолога. — Що ми можемо зробити, так би мовити, по гарячих слідах?

— Не дуже багато. Візьмемо у когось із хворих кров на аналіз. Добудемо проби забортної води. Зараз в океані трапляються ділянки, отруєні нафтопродуктами та пестицидами.

Усольцев метнувся із залу керування в лабораторію. Хоменко ж заходився вголос розмірковувати:

— Завперше необхідно подбати про греків. За двісті кілометрів од нас — островки архіпелагу Танео. На найбільшому з них арказійці збудували дослідну станцію концерну “Океанікс продюкс”. Очолює її, здається, менеджер Дон Блаєр. Хай бере під свою опіку хворих. А ми йому чим зможемо, тим і допоможемо.

Не минуло й півгодини, як у зал керування, розмахуючи жмутом перфострічок, забіг Усольцев.

— Ну, що там? — звів на нього втомлені очі начальник біостанції.

— Не зафіксовано жодних порушень хімічного складу води. А от у крові одного з греків помітні сліди якоїсь отруйної речовини. Автодіагност не зміг розшифрувати її складу. “Візитна картка” цієї сполуки не зазначена в комірках електронної пам’яті автодіагноста. Ось що мене найбільше дивує.

— Значить, отруєння, — сказав Хоменко. — Втім, інакше не могло й бути. Прошу надіслати в Москву радіограму: “Голові Комітету по освоєнню багатств океану при Раді Міністрів СРСР. Надзвичайне повідомлення. З грецького судна “Геракл” знято всіх членів екіпажу, що мають ознаки розладу головних психічних функцій. Вирішено відвезти їх для обстеження та лікування на головний острів архіпелагу Танео. З’ясувати причини нещастя поки що не вдалося”.