"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

ЗУСТРІЧ У БЕЗОДНІ

Хоменко спершись на парапет басейну, дивився, як бавляться у воді Квік та Люсі. Дельфіни штовхали один одного писками, з оглушливим ляскотом били по воді хвостами, пірнали, виринали, здіймаючи рої бризок. Від їхньої метушні вода в басейні мало не перехлюпувалася через край.

Акванавт вимкнув гідрофони та дешифрувальний пристрій і не знав, про що ж гомонить між собою ця симпатична пара. Чув лише якийсь невиразний свист, попискування, похрюкування…

Він знав, що незабаром розлучиться із Квіком та Люсі. А вони так потрібні на біостанції. На невеликих глибинах дельфіни охоче допомагали акванавтам, заганяючи рибу в сіті. Шукаючи нові перспективні райони риболовлі, біологи вивчали продуктивність різних ділянок екваторіальної зони Тихого океану. Раз у раз доводилося брати контрольні вилови. Коли Усольцев та Хоменко виходили в аквалангах на дно, кожного з них супроводжував дельфін. З таким ескортом не страшні акули та мурени.

І ось тепер доведеться з ними розлучитися. Тихоокеанським рибникам запотрібнилися “інтелектуальні” пастухи. В Японському та Охотському морях вже стали до ладу перші рибо-ферми, на яких вчені реалізовують програми штучної відгодівлі мешканців моря. Вузькі й довгі затоки відгороджені від морського плеса і розбиті тонкими та міцними сітками на своєрідні квадрати — “пасовища”. Косяки риби треба перегонити з квадрата в квадрат. Для цього якраз і потрібні дельфіни. Звичайно, на “пасовищах” вирощували ще й високоврожайні водорості — поживу для риб. Зрозуміло, без дельфінів і там не обійтись.

На трикілометровій глибині дельфіни не могли стати в пригоді акванавтам. Кілька днів поспіль тварин не випускали з басейну, і вони розважались, як тільки вміли. Коли самець відпочивав, самка чатувала. Потім їхні ролі змінювалися. Голос інстинкту владно промовляв і в цих тваринах, які вже отримали від людей добру “освіту”. Навіть тут, у пластиковому басейні, наповненому відфільтрованою водою, він ще говорив на повний голос. Дельфіни ніби продовжували вести сповнене всіляких небезпек життя…

Хоменко розумів, що, попри всю цю метушню, тварини дуже нудьгують. Тому він кілька разів на день приходив у дельфінарій і намагався розважити своїх вихованців. Час годівлі уже минув. Начальник біостанції втомився, і йому не хотілося змушувати тварин виконувати якісь вправи із програми дресирування. Він спостерігав за дельфінами, а вони, не припиняючи своєї гри, у свою чергу, зирили на нього. Хіба ж це не добрий відпочинок — посидіти отак непорушно хвилин з десять біля парапету. Але останніми днями все менше й менше було вільного часу.

У дельфінарій зайшов Усольцев.

— Тобі не здається, — звернувся він до Хоменка, — що в хлопця псується характер?

— Ти про Олега? Поки що я задоволений ним.

— Я завжди потерпаю, коли Олег виходить на дно! — мовив Усольцев. — І як ти тільки наважився його взяти?

— А я не шкодую. Хлопець посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології, — відповів Хоменко. — Ми в його віці не знали й десятої частини того, що тямить він. Через кілька років країні будуть потрібні сотні акванавтів. І зваж на головний приз, завойований ним… Участь у серйозній науковій експедиції! З іншого боку, хлопець — чемпіон міста з плавання й непоганий аквалангіст. Цілком доріс, щоб впоратись з акватроном. Як на мене, Олег непогано допомагає нам. Вважаймо, що на борту не троє, а четверо дослідників.

Акванавти повернулися в зал керування. Два телеекрани були погашені, на третьому, бічному, мерехтіли кадри з безкінечного фільму про життя глибоководного світу. Довга тонка риба-вудильник підстерігала жертву, розмахуючи гнучким спинним плавником із світлою плямою на кінчику…

Бортінженер Воронцов сидів у кріслі за пультом і записував на планшеті результати гідролокації дна.

— Олег не виходив на зв’язок? — запитав Хоменко.

— Ще ні, чекаю його виклику з хвилини на хвилину.

— Він мав би вже повідомити про себе, — сказав Усольцев, глядячи на годинника.

У цю мить зазумерила радіостанція. Хоменко натиснув відповідну кнопку — металевий передзвін припинився. Натомість в зал посипались сухі, різкі звуки азбуки Морзе. Кілька разів повторювалось перше розпачливе слово.

— Та це ж сигнал СОС, — мовив розгублено Хоменко, накладаючи на голову нікельовану пругку дугу з навушниками, — хтось поблизу зазнав катастрофи.

За хвилину він записав радіограму на аркуші паперу. Троє акванавтів припали очима до кострубатих рядків: “СОС! СОС! СОС! З борту грецького корабля “Геркулес”. Сталося нещастя. Зчинилася паніка. Поспішайте на допомогу! Наші координати…”

— Кілометрів за двісті. Встигнемо! Що там у них — пожежа, вибух, підступний риф? — висловлював здогадки Воронцов. Та рація мовчала. Невидимий електромагнітний міст, один кінець якого завдяки радіобую занурився аж на трикілометрову глибину, одразу ж розірвався. Лише ледь-ледь жевріли індикатори. На роздуми акванавтам лишалось кілька хвилин.

— Треба мерщій спливати, — мовив Хоменко. — За таких випадків баритися не можна.

— А Олег? — нагадав Воронцов.

— Егей, Олег же на дні! — вигукнув начальник біостанції.

Його очі враз потьмяніли, попелясті зіниці втратили свій звичний блиск, пригасли.

— Доведеться брати пеленг. Ми пошлемо за ним гінця.

І Воронцов, і Усольцев одразу ж зрозуміли, що мав на увазі їхній керівник. В одній з чарунок нижньої частини біостанції містився глибоководний дім — невеличкий розвідувально-рятувальний апарат, розрахований на двох акванавтів. Завдяки кільком гідравлічним ногам він досить швидко пересувався дном, міг також легко спливти на поверхню океану і долати значні відстані. Зайти всередину і задраїти люки можна за дві—три хвилини. Потім відсунеться сегмент днища біостанції, і глибоководний дім опиниться на дні.

— Йди, Володимире, — звелів Хоменко. — Що робити далі, сам знаєш. Запеленгуєш Олегів акватрон і рушиш йому назустріч. Викидайте на поверхню радіобуй і чекайте виклику. Нам буде потрібна ваша допомога.

— Треба попередити Олега, — запропонував Усольцев.

— Ні, немає сенсу, — вирішив Хоменко, — не варто передчасно хвилювати хлопця. Воронцов сам скаже все, що потрібно.

Півгодинна затримка в той час, коли якесь судно зазнало катастрофи, — ой, як багато! Бортінженер, зітхнувши, поспішив виконувати наказ Хоменка. У найвіддаленішому відсіку підняв люк і шугнув крізь вузьку горловину всередину глибоководного дому. Автоматично увімкнулося електричне освітлення. Акванавт обвів поглядом ребристе склепіння, невеликий пульт управління, два крісла перед ним. Порівняно з простором центрального залу біостанції тут було надто вже тісно. За ним із глухим скреготом зачинився люк. Відтак апарат схитнувся. Телеекрани оповила густа хмара намулу. Значить, біостанція відірвалась від дна, лишивши на дні своє мініатюрне дитя.

Що ж, час викликати Олега. Бортінженер увімкнув апарат гідроакустичного зв’язку і в ту ж мить здригнувся — на панелі виклику блимнуло зелене вічко. Залунав голос Олега:

— Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Викликаю “Садка”.

Кодова кличка “Садка” за попередньою домовленістю була присвоєна Хоменкові. Бортінженер назвав свій позивний:

— “Чорномор” слухає! Як ти там, Олег? Чому не зв’язався із біостанцією раніше? Живий-здоровий?

— Я вже хотів повертатись, але на дні проповзла якась дивна тварина… Потім я побачив корабель…

— Який ще корабель на дні?! Тут, у цьому місці?! Що ти говориш?

— Затонулий корабель, мабуть, античний… Я підійшов до нього, забувши, що треба повідомити про свої координати.

— Погано ти вчинив, друже, — мовив Воронцов. — Там корабель тоне. Навіщо забрів так далеко? Хоменко лишив мене тут, у глибоководному домі. Бери мій пеленг і рушай. А я піду назустріч. Чим швидше ми зустрінемось, тим ліпше. Біостанція нас незабаром викличе.

— Гаразд! Я вже йду.

Воронцов зафіксував пеленг Олегового акватрона. Добре, що керувати глибоководним домом напрочуд легко. На сірому намулі майже рівною лінією тягнулися сліди ніг хлопця. Раптом вони різко повернули вбік. Що ж сталося з Олегом? Чому він зробив такий зигзаг?

Бортінженер знову увімкнув гідроакустичний передавач, гукнув нетерпляче у мікрофон:

— Як справи, Олег?

— Та нічого, йду поволеньки, — відповів хлопець.

— Чому так напетляв?!

Бортінженер вимкнув передавач і рушив далі. Екран висвітлював місцевість лише перед апаратом. Та в цю мить Воронцова не цікавив підводний світ трикілометрових глибин. Лише одна думка бриніла в голові: швидше, швидше, швидше…

Якась сіра пляма вигулькнула попереду! Вона росла, рухалася, набирала певної форми. Величезна тварина перетнула шлях глибоководному дому. До апарата повз дракон, підвівши голову на довгій гнучкій шиї. Короткі плавники на грудях загрібали під округлий тулуб сіре місиво намулу. Від голови до самісінького хвоста йшов зубчатий гребінь.

…Це було видовище з казки, з найбуйнішої фантазії. Тварина схожа на дракона! В її плазуванні відчувалася страхітлива сила. Луска, яка всуціль покривала тулуб, сяяла в інфрачервоному промінні.

Розглядини тривали якусь секунду—півтори, але для Воронцова ця крихта часу раптом стала вічністю. Час неймовірно розтягнувся. Бортінженер відчув, як його тіло затрусила лихоманка. Мимоволі поклав пальці на клавіші. Хода глибоководного дому сповільнилась, а потім він і зовсім, зупинився.

Голова тварини рвучко звелася вгору і зазирнула через телеекран всередину капсули.

Бортінженер побачив круглі, жовті, широко поставлені очі, які ніби складалися з мозаїки чітких ромбів. Погляд тих палаючих очей був незворушним, мертвим…

Юнак підсвідомо увімкнув систему захисту — дім оповило електричне поле високої напруги. Невидима броня різко відкинула голову тварини, її шия вигнулась, мов натягнутий лук. По тілу пройшла судома. Трикутні вістря спинного гребня враз нашорошилися на всі боки. Тварина змахнула плавниками та хвостом і відірвалася від дна. Її довге тіло чорною блискавкою перекреслило поле бачення інфрачервоних окулярів і зникло…

Що ж це було? Сон чи дійсність? А може, галюцинації, породження розбурханої уяви? Але на одному з табло посеред пульта управління вібрувала стрілка, повідомляючи про те, що й досі на обладунках апарата не спадає поле високої напруги. Чотири пари цибатих ніг знову понесли апарат вперед. Акванавту раптом впало в око широке ложе в намулі. Ні, це був не сон!..

І Воронцов зрозумів: він, можливо, єдиний із людей зустрівся віч-на-віч з таємничим морським змієм, володарем вод. Значить, тисячолітній міф перестає існувати, натомість народжується наукова класифікація. “Але хто ж тобі повірить? — мовив у ньому чийсь чужий голос. — Всі ми охоче переповідаємо казочки. Де фотографії, де обміри, де зразки бодай шкіри?..”

Хто ж це говорить в надрах його мозку, чий це голос? Усольцев!.. Отакий він зробить висновок, коли йому розповісти. Спробуй доведи йому, переконай! І раптом Воронцову стало соромно: адже апарат оснащений кіноапаратом. Натискуй кнопку і знімай…

У поле зору телеочей зайшла якась постать. Воронцов здригнувся. А, це ж Олег… Забути отак про хлопця! А якби тому була потрібна поміч?..

Та враз у нього увірвався терпець:

— Олег, ти нічого не бачив?

— Коли?

— Тільки що, хвилин п’ять тому…

— Ні, а що мало бути?

— Морський змій!..

— Ви що — жартуєте?! У мене хоч черв’як!.. ніби якась гідроакустограма.

— Потім поговоримо… Як тобі ведеться?

— Все про мене та про мене… А який корабель тоне? У цьому районі давно й шторму не було.

— Ох, який же ти допитливий, — розсердився Воронцов. — Нічого ще не відомо. Та заходь же у дім!

Глибоководний апарат мав позаду невеличку камеру шлюзування і тісний відсік, розрахований всього лише на один акватрон. Незабаром у конусоподібне внутрішнє приміщення через бічний люк зайшов, ледь пригнувшись, Олег.

— А ви не помітили моретрусу? — запитав він. — Мене так хитало, що аж вдарився головою об шию акватрона. Правда, майже одразу й опритомнів.

— Десь поблизу, найвірогідніше, вибухнув вулкан. Прилади повідомляли про це, але ми просто не звертали на них уваги,