"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

КУДИ ВЕДУТЬ СЛІДИ?

Лише два місяці тому Олег і гадки не мав, що побачить дивовижний світ морських глибин, милуватиметься нічним небом тропічних широт, ходитиме океанським дном. Не життя настало, а суцільна казка. Щоранку, пробуджуючись од сну в своїй каюті, хлопець рвучко схоплювався з ліжка і широко розплющував очі. Ні, казка ще не скінчилася! Ось-ось спалахне зелене вічко відеотелефону і пролунає бадьорий голос Воронцова: “Доброго ранку!”

Трохи нудно на біостанції лише ввечері, після десятої, коли керівник групи акванавтів Іван Макарович Хоменко велить хлопцеві йти на спочинок. А так би Олег до півночі чатував у залі. А як же інакше? Там цікавіше, ніж у каюті. Телеекрани не вимикають ні вдень ні вночі. Яких тільки див не побачиш під водою! На одного тільки краба можна дивитися годинами і не обридне…

Хлопець і досі не міг зрозуміти, навіщо врешті-решт його запросили на борт підводної біостанції “Садко”. Її начальник Хоменко та біолог Усольцев загадково мовчали, а сам він не знаходив ради.

Олег не раз пригадував той пам’ятний травневий день, з якого все, власне, й почалося. До літніх канікул було рукою подати. Він саме склав останній іспит. З нетерпінням чекав поїздки на берег моря, уявляв, як дзюркотітимуть поруч кришталево-прозорі струмки, гомонітимуть над головою кипариси та грецькі горіхи, вабитиме до себе голубінь бухти.

Та якось несподівано для себе він посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології. Піонерська газета ще напровесні видрукувала кілька турів запитань. На кожний із них треба було дати відповідь протягом двох днів. Олег гарячково перегортав сторінки енциклопедій, довідників, наукових видань, до пізнього вечора затримувався в читальному залі міської бібліотеки.

Він не стільки вірив у свою майбутню перемогу, скільки горів бажанням відповісти на дедалі складніші запитання олімпіади. А потім піонерська газета надрукувала його портрет і сповістила, що він здобув право взяти участь у науковій експедиції. Вибір був неабиякий: акваторії Білого, Каспійського, Аральського, Охотського морів. Вирушити на берег Чорного чи Азовського морів йому навіть і не пропонували: це ж дома.

І раптом надійшло абсолютно фантастичне запрошення: “Тихий океан, борт біостанції “Садко”…

Гідроплан переніс хлопця з Севастополя в екваторіальну зону Тихого океану, і його тимчасовою домівкою стала підводна біостанція.

…Ранкові роздуми сполохав сигнал відеотелефону. Олег рвучко підняв голову. На невеличкому екрані з’явилося обличчя Івана Макаровича Хоменка, начальника біостанції.

— Як відпочивалося, друже?

— Та я вже й не сплю. Сиджу в каюті, нудьгую…

— Бачу, що не спиш. А хіба не знаєш, що перед виходом па дно слід добре виспатись? Адже ти вмієш користуватися апаратом електросну. Прокинувся занадто рано — увімкни апарат і ще поспи. Якщо діагност покаже, що ти не відпочив достатньо, на дно не вийдеш…

— Я добре відпочив. Учора ліг спати раніше.

— Гаразд, збирайся. За графіком — твоя черга. Але на майбутнє затям: маєш виходити на дно — перед цим добре поспи!

Екран відеозапису згас. Олег поглянув на лискучий коричневий шолом, з’єднаний гнучкими шнурами з циліндром, що стояв біля узголів’я ліжка. Справді, ніяких тобі складностей: переводиш стрілочку на одну—дві позначки вперед, одягаєш па голову шолом, лягаєш на ліжко і натискаєш кнопку. Хочеш не хочеш, а дві години спиш.

Та він добре відпочив, і йому нема чого одягати на голову шолом. Ліпше полежати спокійно, помріяти, щось почитати. Перед виходом на дно залишати каюту суворо забороняється, аж поки не викличуть. Добре, що книг у каюті вистачає.

Через півгодини за графіком він має вийти на дно. Олег одягнувся і поглянув на себе у невеличке люстерко. Що ж, йому пасує форма акванавтів — синя куртка з накладними кишенями і такого ж кольору брюки із срібним кантом. Він у ній виглядає дорослішим, мужнішим.

Хлопець вийшов у коридор. Ноги ступали по густому ворсу синтетичного килима. Із стелі лилося м’яке, приємне для ока світло. Зліва — низка дверей, які відчиняються за допомогою електронного ключа. Там лабораторії, сховища, обладнані спеціальними стелажами, акваріумами, де зберігаються колекції водоростей, риб, мінералів…

Зал керування — величезне кругле приміщення під опуклою стелею. Стіни на рівні людського зросту опоряджені м’яким пластиковим матеріалом із геометричним тисненням: на сірому тлі ромби та квадрати. Оксамитова доріжка веде до великого підковоподібного пульта, розчленованого на майже однакові за розміром сегменти. “Підкова” поспіль вицяцькувана кнопками, важелями, різнокольоровими індикаторами, тумблерами. А всередині стоять два крісла на блискучих ніжках.

На стінах залу керування мерехтіли телеекрани: три великі плями — одна спереду, навпроти крісел, дві обабіч…

Хоменко та Усольцев сиділи за невеличким столиком під стіною і проглядали якісь папери. Із пластикових ящиків майже до їхніх ніг слалося густе зелене листя декоративних рослин.

— Приготувався до виходу? — начальник біостанції запитливо звів очі на хлопця. Його обличчя вже було помережене ранніми зморшками. Рідке світле волосся німбом огортало чо-ласту голову.

— Звичайно! Хоч зараз!

— Геннадій Миколайович обстежить тебе на автодіагності. Якщо добре відпочив — вийдеш на дно.

Високий кремезний біолог Усольцев вийшов з-за столу. На відміну від інших акванавтів, він був одягнений у просторий сірий костюм, білу сорочку. Чомусь не полюбляв форму акванавтів. Він завжди говорив басовитим гучним голосом. Олегові спершу здавалось, ніби на борту станції командує він, а не Хоменко.

— Ходімо, юначе!

Автодіагност, устаткований в лабораторії Усольцева, засвідчив, що всі психофізіологічні функції Олегового організму в доброму стані, на дно вийти може. Хлопець та біолог повернулися в зал керування.

Біостанція лежала на дні. Над нею — трикілометрова товща Тихого океану. За програмою обстежували досить великий квадрат підводної рівнини. Жодних виходів корисних копалин тут ще не помічено. Залізомарганцеві згустки мали щонайбільше об’єм п’ять—шість кубічних сантиметрів. Якихось несподіванок для морських геологів не було. Тому Хоменко вирішив обмежитися лише визначенням біологічної продуктивності цієї зони та пошуками невідомих науці організмів.

Сонячне світло проникає у воду океану заледве до двохсотметрової глибини. У приповерхневій зоні вирує життя. Міріади планктонних організмів, риб, медуз, кальмарів завзято борються за існування. А трикілометрові глибини?.. Чорна прірва, царство вічної ночі, величезних тисків. Звичайно, й ці глибини населяють живі організми. Найкрихітніші з них живляться їстівним “дощем” із решток загиблих морських мешканців, який повільно падає із верхніх вод назустріч тисячам ненажерливих ротів.

Олег багато разів бачив па телеекранах зображення піратів глибини. Не міг без огиди дивитись на їхні потворно великі голови, чорні, загнуті всередину пащі, гачкуваті зуби, плавники, схожі на вістря ножів.

Протягом доби кожен акванавт тричі виходив на дно. Строк перебування під водою — година. За цей час треба обстежити певну площу дна, зняти її на кіноплівку, зібрати найцікавіші зразки природних мешканців, покласти їх у бункер акватрона.

На значно менших глибинах — до чотирьохсот—п’ятисот метрів — кожен вихід на дно був для Олега справжнім святом, небуденною екскурсією. Незрівнянно багатше і різноманітніше там життя. Хлопець безперестанку милувався граціозними рибами, вишуканими кольорами актиній, багатобарвними розсипами морських зірок, химерними кониками та їжаками, хижими муренами, вельможними окунями-меру.

А ще вище, ближче до сонця, дно було схоже на справжнісінькі джунглі. Хащі зелених, синіх, червоних, жовтих водоростей населяли армади блискучих рибок, поміж довгими лапатими стеблами, мов повітряні кулі, плавали рожеві та фіолетові медузи, веселково виблискували мушлі…

Та чим глибше спускалась біостанція, тим більший ентузіазм охоплював Хоменка та Усольцева. В їхніх очах з’являвся гарячковий блиск, рухи ставали різкими, нетерплячими. Безперебійно працювали кінокамери. Учені, завзято сперечаючись, розглядали принесені драгою прозорі створіння, що конвульсивно ворушили щупальцями та тонюсінькими ніжками. Найцікавіші зразки несли в лабораторію. А там вченим підсобляв Олег, препарував донних мешканців…

Хоменко та Усольцев довго й старанно вивчали зняту за допомогою ехолокації карту дна. Олег нервував, тупцюючи на місці. Чому ж вони зволікають? Через десять хвилин він має вийти на дно. Нарешті начальник біостанції заговорив:

— Пройдеш тисячу триста метрів од біостанції на південний схід. Зупинишся біля скелі, схожої на зламаний дуб. За нею вже піде рівна місцевість. Завдання ми тобі змінюємо. Братимеш проби грунту. Нас цікавлять черви, донні бактерії. Зрозумів?

— Я вже виконував таке завдання.

— Не забудь, що рівно через годину маєш повернутися. Не барися на дні, не порушуй графіка.

— Не турбуйтеся, Іване Макаровичу, я ж не вперше виходжу на дно, пам’ятаю інструкцію…

— Не зайве ще раз нагадати. Воронцов у камері катапультування. Викличеш його! Він тобі допоможе.

Олег зайшов у відсік акватронів. Тут під велетенськими ковпаками з армованого скла стояли триметрові апарати, схожі на обладунки середньовічних рицарів. Вони мали “руки” — гнучкі конструкції із пальцями-клешнями, потужні “ноги” — комбінації куль та призм, “голову”— низько зрізаний циліндр. Акватрони — надзвичайно вдосконалені скафандри — давали людині змогу виходити під воду навіть на десятикілометровій глибині.

Олег підступив до невеличкого пульта, вмонтованого в броньовану стінку, і натиснув на важіль. Прозорі стіни ковпака розсунулися, і на пересувній платформі із заглибини виїхав акватрон. Тепер хлопець не міг уже обійтися без допомоги Воронцова. Він подзвонив у камеру катапультування. Через кілька секунд з’явився Воронцов.

— Допоможіть мені, будь ласка!

На “спині” акватрона піднявся вгору один із сегментів. Олег прослизнув у щілину. В капсулі було тісно, довелося підібгати трохи ноги. Правда, сидіння м’яке й зручне. Перед очима — овальний екранчик. Якщо всі системи акватрона працюють злагоджено, спалахне лампочка на контрольній шкалі, розташованій якраз навпроти грудей.

Хлопець одягнув на голову шолом, наклав на руки, ноги, груди фіксатори біострумів. Тепер його організм і ця надміцна шкарлупа, начинена електронікою, — єдине ціле. Акватрон виконуватиме найменше бажання людини, подумки сформульований наказ. Біоелектричні струми шкіри, м’язів акванавта, підсилившись, керуватимуть ходовими механізмами та робочими органами. Звичайно, для повного “приборкання” акватрона потрібне тренування. І як не дивно, Олег опанував цим мистецтвом краще, ніж інші.

На контрольній шкалі зажевріла зелена цяточка. Що ж, чудово! Виходимо на дно! Завирувала навкруг вода, затоплюючи камеру, розійшлися зубці шлюзу. Хлопець пірнув у чорну безодню. Нагромадженої в акумуляторах енергії вистачить для кількагодинної роботи.

Телекамера з інфрачервоним випромінюванням оглядала місцевість лише в радіусі кільканадцяти метрів. Далі починалися сірі сутінки. Апарат гідроакустичного зв’язку давав акванавту змогу перемовлятися із залом керування біостанції. Увімкнувши водно-реактивний двигун, людина могла навіть літати над поверхнею океанського дна. Повітря для дихання добували з води спеціальні жабра.

Нарешті Олег добрів до трикутної скелі. Тут він мав зупинитися і повідомити Хоменка про своє самопочуття.

— “Садко”, “Садко”! Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Дійшов до місця призначення, — гукнув у мікрофон.

— “Форвард”, “Форвард”! Я — “Садко”, я — “Садко”! Розпочати дослідження! — долинув із слухавки голос Хоменка.

Ноги акватрона чавили густий намул. Внизу, на дні, петляв слід якоїсь тварини. Телекамери сфокусувались на чорній зигзагоподібній лінії. Ого, ширина сягає сантиметрів п’яти. Ніби велетенський черв’як проповз. І рубчики видно…

Таких слідів Олег ще ніколи не бачив на дні. Мов відбиток двох велосипедних протекторів, стулених до купи. Чи не молюск пересував тут свою мушлю, відштовхуючись од дна м’язистою “ногою”? Треба помізкувати. Тоді б у намулі відбилася б низка заглибин, а не суцільна стрічка з вузесеньких рубчиків.

Хлопець уявив, як він принесе у відсік акватронів невідому науці тварину, велику, небачену раніше. Вкине її в акваріум. Потім викличе Усольцева із залу керування чи лабораторії. Біолог відчинить двері і одразу здивується. Всі поздоровлятимуть, дякуватимуть. Він зробить внесок у науку. Хіба не звучить: “Школяр Олег Яковенко відкрив невідомий вид донної тварини?” Отже, навздогін за здобиччю!..

Ноги акватрона ступали обабіч зигзагоподібної лінії. Олег забув про все на світі, окрім цього чорного мережива на сірому тлі намулу. Слід виписував петлі навколо плескатих кам’яних брил і тягнувся в далечінь. Врешті-решт він почав здаватися Олегові безкінечним. Хлопця охоплював азарт. І акватрон відповідно прискорював ходу. Якби чиєсь розумне око могло бачити в суцільному мороці, воно б уздріло металевого велетня, що хутко крокував підводною рівниною.

Чудернацька зубата риба вдарила об металеві “груди”. її спинний плавник завершувався довгим гнучким виростком — блимаючою цяткою. Вони ж тут усі сліпі! У намулі копошились багатоногі рачки. Над хвилястою рівниною, немов м’яч, вистрибував невеличкий чорний кальмар. Але хлопець не звертав уваги на цю дрібноту, не увімкнув навіть кінокамери. Гонитва продовжувалася. Та чи буде коли-небудь кінець цьому сліду?!

Величезні ноги вже не ступали, а бігли. Але так відлагоджена була амортизаційна система акватрона, що хлопець лише злегка погойдувався у своїй капсулі.

Раптом сполохом промайнула думка: “Де ж це я? А як же програма, інструкція?.. Та це ж божевілля! Бігти невідомо куди. Треба зупинитися, прийти до тями…”

Акватрон зробив ще кілька кроків і різко зупинився. Олег поглянув на контрольну шкалу. Виявляється, він одійшов на північ од скелі-орієнтира аж на вісім кілометрів. Гонитва тривала півгодини. Вихід із цієї ситуації один-однісінький — повернутися на біостанцію і щиро в усьому зізнатися. Виконати завдання він уже не встигне.

Ось так несподівано Олег порушив інструкцію. Що буде?.. Може, заборонять виходити на дно. Кодекс акванавтів дуже суворий. Так добре починався цей день і так погано він скінчився!

Олег, визначивши напрям, пішов до біостанції. Одна розпачлива думка змінювала іншу. Хлопець картав себе, шукав якихось пояснень своїй гарячковості, обмірковував, що саме слід сказати Хоменку, як себе вести під час розмови. І акватрон, збурений хаотичними біоімпульсами, не йшов, а шкутильгав. А тим часом місцевість навколо юного акванавта змінилася, з’явилися невисокі пагорби, розгалужені заглибини, під ногами акватрона розсипалося груддя конкрецій. Хлопця вів до біостанції гідроакустичний маяк, та ця шарпанина між дрібними, але надокучливими перешкодами нервувала його і забирала час. Доцільніше було б або ж увімкнути водно-реактивний двигун і “полетіти”, або ж повернутися до сліду невідомої тварини і йти рівниною.

Хлопець нерішуче зупинився оглянути місцевість… Телеперископ повільно поплив убік… Олегові перехопило подих, бо з сірої каламуті раптом випірнув корабель. Довгий корпус судна лежав у долині поміж двома пагорбами, над палубою здіймалися потрощені щогли, із закоркованих намулом отворів стирчали весла.

Хлопець спочатку не повірив своїм очам. Кліпнув кілька разів — корабель не зникав. Тоді акванавт, знову забувши і про інструкцію, і про всі свої біди, побрів до округлого борту. Корабель навдивовижу зберігся, дерево витримало гірко-солоні поцілунки морської води. Дошки всуціль покрились сизою зернистою шкаралупою, ніби взялись інеєм. Судно в довжину сягало метрів тридцяти. На дошках подекуди збереглися рудуваті плями від зотлілої мідної обшивки.

Олег зрозумів, чому так добре зберігся корабель. На трикілометровій глибині майже немає червів-деревоточців. Дуже мало випадає тут і органічних речовин, тому судно й не занесло намулом. Кому ж належав цей корабель, схожий на галеру? Адже Середземне море розташоване в іншій півкулі — за двадцять тисяч кілометрів звідси. Поки що не існує жодних доказів, які б свідчили про те, що фінікійці, греки чи римляни виходили в Тихий океан. Так, це була галера, вона плавала проти вітру за допомогою весел. Коли вона затонула? Що везла? У трюмі, можливо, збереглися рештки вантажу…

Олег простяг руку і доторкнувся до деревини. Відчував, що “ноги” давлять якісь черепки. І раптом могутній поштовх струсонув апарат. Пронизливо заголосила сирена, перед очима акванавта водночас спалахнули всі індикатори. Олег на мить ніби осліп. Та відразу спрацювала система стабілізації, і металевий велетень втримався на ногах. Але другий, ще могутніший поштовх похитнув акватрон. Хлопцеві здалося, що під ним розверзлася земля. Сирена верещала, немов поранений звір, і акватрон похилився набік. Шолом з біоелектричними фіксаторами, одягнений на голову Олега, вдарився об ребро шиї капсули. Різкий біль пройняв усе тіло хлопця, чорна пелена туманила очі.

…Отямився хлопець через кілька хвилин. Поки виходив з оціпеніння, озвався апарат гідроакустичного зв’язку. Автоматичний дешифратор перекладав знаки азбуки Морзе:

“Всім, хто мене чує! Арказійський вчений Пітер Рід благає повідомити капітана французького судна “Жюль Верн” професора …….. (ім’я та прізвище транслювалися дуже нерозбірливо), що він перебуває на острові Пата-Нуї. Просить не вірити чутці, що він прокажений. Професор …ссар знайде спосіб віддячити тому, хто передасть йому це повідомлення”.

Автоматичний дешифратор кілька разів прошамкав цей текст байдужим металевим голосом, а потім затих. “Що за маячня? — подумав Олег. — Верзеться казна-що”.