"День сірої хвилі" - читать интересную книгу автора (Коломиец Петр Афанасьевич)

КОРАБЕЛЬ ПРИВИДІВ

Біостанція вже давно випірнула з глибин і пливла поверхнею океану. Високе небо над нею було майже безхмарним, повівав легесенький вітерець, сонце стояло майже в зеніті.

Усольцев піднявся на “горище” — у верхній круглий відсік. Крізь товстелезні кварцеві вікна в приміщення вливалися потоки сонячного проміння. Кілька низеньких крісел, прикріплених до підлоги, та овальна тумба відеотелефону — от і все скромне умеблювання. Але живе, сліпуче сонячне світло надавало кімнаті якоїсь урочистості.

Акванавт вийшов на палубу оглядового майданчика. Під ногами ритмічно похитувалась велетенська сфера, що розтинала своєю маківкою хвилі. Колір океанської води із синього враз став зеленим. Виходить, врожайний тут океан. Міріади планктонних організмів копошилися у воді, на них чигали зграйки невеличких рибок, щоб у свою чергу стати поживою для великих окунів-меру, кальмарів та анчоусів. Мов парасольки, пливли поміж хвилями рожеві медузи. Пекуче сонце павутинним промінням переплітало океанське лоно та білі хмаринки. А високо в небі, майже над біостанцією, широко розпростерши крила, плив альбатрос…

І раптом біолог зрозумів: не проміняв би він на найбільші принади підводного світу цей духмяний легіт, який так приємно освіжав щоки та чоло, це густе пахуче повітря, цей безмежний простір і навіть це немилосердно-пекуче сонце.

Та ось те, що він виглядав…

Вдалині, між морем і небом, забовваніла чотирикутна цятка з ледь помітними зубцями. Біолог прикипів до неї очима. Від напруження у нього виступили навіть сльози. Затулив обличчя руками: сонце пекло немилосердно. Стулені пальці здавалися червоними, аж багряними. Так і закарбувалася в пам’яті Усольцева ця мить — легеньке похитування палуби під ногами, червона імла, колючий доторк сонячного проміння до тім’я та потилиці.

Корабель стрімко наближався. Двигуни не працювали — судно несла поверхнева течія. Жодних ознак пожежі на борту. Усольцев із полегшенням зітхнув. Нічого лихого ще не сталося: корпус судна сидів у воді значно вище червоної ватерлінії. Але ж чому тоді мовчить рація? Якщо всього-на-всього зіпсувалися двигуни, то біостанція візьме корабель на буксир. Погода нині надзвичайно лагідна. Хоменко та Усольцев встигли раніше обговорити всі можливі варіанти рятувальних операцій. Який же з них доведеться застосовувати?

Телеекран у залі керування біостанції незрівнянно далекозоріший. Але Усольцев не мав бажання спускатися з “горища”, щоб переговорити з Хоменком.

Чий же це корабель? Суховантаж великої водотоннажності. Конструкція досить застаріла. Високий ніс, довга палуба-платформа, на кормі біла триповерхова надбудова. Вздовж борту тягнеться низка якихось рубаних літер. Але назву не прочитати…

Ось уже можна розгледіти навіть рядочки ілюмінаторів, що оперізували борт. Легенький бриз ворушив полотнище грецького національного прапора.

Та ніхто не підходив до поручнів. Жодна людина не з’явилася на палубі…

А можливо, моряки встигли залишити судно, екіпаж підібрав інший корабель?

Малоймовірно. Ніхто б не лишив напризволяще корабель, в якому вийшли з ладу лише двигуни. Найближчий атол знаходиться миль за двісті!

Біостанція підійшла майже до судна і дрейфувала разом із ним за течією. Біла фарба на металевій обшивці корпусу потріскалася. Ніби її од ватерлінії до вінця бортів затягла примхлива павутина. Мов грона сліпих очей, жовтіли ілюмінатори.

На оглядовому майданчику, ліворуч, відчинився ще один люк, з нього випоркснула ажурна драбина. Тугою струною напнулися сталеві штирі.

— Ще вище! — крикнув Усольцев у мікрофон, зійшовши на “горище”.

Драбина зачепилася гачками за вінчик бортів.

— Гей, там, на судні?! Відгукніться! — крикнув Хоменко.

— Хоч би одна жива душа, — докинув Усольцев.

А далі все відбувалося за раніше розробленим сценарієм. Магнітні присоски міцно з’єднали біостанцію і корабель. Обидва судна повільно дрейфували на захід. Першим на палубу вибрався Усольцев і відразу ж мало не спіткнувся об забруднені машинним маслом канати. Черевики прямо-таки липли до розпеченої палуби. Заглянув у капітанську рубку. І там нікого не побачив. На вузенькому алюмінієвому столику біліла карта, шаруділи списані дрібним почерком аркуші паперу. Під каблуками хруснуло скельце окулярів.

Усольцев вийшов із капітанської рубки, витер піт з чола. Що за оказія? Ніколи не сподівався, що потрапить на такий собі “Летючий голландець”. Де ж поділися люди? Адже судно ціле-цілісіньке, не помітно жодних слідів аварії, пошкоджень.

І біологові раптом стало страшно. Ніби чиїсь крижані очі втупилися йому в потилицю. Щось подібне він пережив у далекому дитинстві, коли із сусідським хлопчаком сходив опівночі на міський цвинтар. Тоді уповні стояв Місяць. Вони ходили поміж рядами пам’ятників і давніх могил. Він тоді навмисне говорив басом і рішуче розмахував руками, але ноги йому ніяк не корилися…

“А що робить Хоменко? — подумав Усольцев, неспокійно озираючись на всі боки і намагаючись відкараскатись від споминів про ту давню пригоду. — Цікаво, що ж він знайшов?”

Зійшовши на борт судна, акванавти вирішили розійтися. Усольцев мусив оглянути носову частину, а Хоменко — корму. Потім вони мали удвох обстежувати каюти трипалубної надбудови, капітанський місток, машинний зал і трюми.

— Хоменко! — закричав щосили Усольцев і раптом відчув, як тремтить його голос. І враз розгнівався сам на себе. “Ну-ну, звідки ці дикі фантазії — “Летючий голландець”, цвинтар…”

Відповіді не почув. Постояв ще трохи, поміркував: “Ні, варто розшукати начальника біостанції. Удвох буде спокійніше…”

Збіг східцями на нижню палубу. Як тихо і прохолодно у довгому критому коридорі! Через метрів тридцять з’являться ще одні східці, які й виведуть його на верхню палубу корми.

Біолог прошкував до світлої плями, що падала на підлогу від люка, і мало не наступив на чиїсь ноги. Здригнувся всім тілом і відступив назад. Хто тут?! Придивився пильніше. Під металевою стіною сиділа людина, випроставши впоперек коридора довгі ноги і розкидавши руки. Кудлата голова лежала на грудях.

Очі Усольцева призвичаїлися до пітьми, і він розгледів одяг людини; картата сорочка з широким вирізом на грудях, білі брюки, підперезані гаптованим поясом. Так одягаються моряки в цих широтах Тихого океану.

— Хелло, містер! — Усольцев подумки складав запитання англійською мовою і вже наперед смакував ту мить, коли розвіються всі таємниці, які оточували цей дивний корабель. — Пліз…

Моряк звів голову і поглянув на Усольцева широко розплющеними і ніби закам’янілими очима. У них застиг вираз незвичайного переляку, граничної розгубленості.

Біолог відсахнувся. Моряк підвівся і підійшов майже впритул до нього. Доторкнувся пальцями плеча біолога. Рухи його були повільними і невпевненими…

Тепер вони стояли лицем до лиця. І, як не дивно, ті шкарубкі пальці, що вп’ялися в плече біологові, не злякали його. Бо в тому конвульсивному потискові відчувалися цілковита безпорадність, безпомічність.

— Спік ю інгліш? — вигукнув Усольцев.

— М-м-м-мім… Бу-бу-бубу!.. І-і-і-і-і!

Промовивши кілька непевних звуків, моряк замовк і знову заблимав очима. Рука його не полишала плеча Усольцева. Вуста розтулилися, показуючи білі зуби.

Оце так зустріч! Схоже на те, що хлопчина збожеволів. Жести, мугикання… А де ж інші члени екіпажу? Невже вони залишили божевільного і втекли?

Гаряче, гаряче, ще гарячіше! Як у тій дитячій грі. Добре, що на біостанції в діагностичний апарат. Ясна річ, доведеться забрати хлопця з собою. А там видно буде.

Усольцев зітхнув з полегшенням і посадовив моряка під стіною. Хай побуде поки що тут, на палубу виводити його небезпечно, ще впаде за борт. І Хоменко неначе навмисно зник. А тут для нього такий сюрприз!

Біолог пройшов медичне стажування і вже вісім місяців виконував на борту біостанції обов’язки лікаря. Та в цю мить не міг пригадати жодне захворювання, від якого б доросла людина раптом стала безпомічною, мов мала дитина.

На палубу вийшов Хоменко. Кинувши погляд на обличчя начальника біостанції, Усольцев зрозумів: там, у каютах, є ще й інші хворі!

— І я побачив одного грека, — мовив Усольцев. — Молодий ще хлопчина, мабуть, божевільний. Його треба якось рятувати… Куди ж це ми потрапили? Якесь закляте судно! І для кожного з них потрібна нянька! Ніколи не бачив і не чув про таке. Розповіли б — не повірив!

— Що ж сталося з ними? — бідкався Хоменко. — П’ять моряків — і всі божевільні! Чому?.. Де ж інші? Хоч би знайти людину із здоровим глуздом.

— Боюся, що весь екіпаж збожеволів. Ми ж не заходили в камбуз, кубрик, не спускалися в трюм. Суховантаж такого класу обслуговують зо два десятки моряків.

— Що ж робити? Вся надія на автодіагноста.

— До нього дійде черга. Спочатку оглянемо все судно, обстежимо всі закапелки, зведемо всіх хворих у салон. Ти зазирни у рубку радиста, навідайся у кубрик. Не думаю, що хтось ховається у трюмі. Зрештою, знайдемо списки членів екіпажу й звіримо. Я беру на себе машинний зал…

— А де салон? — запитав понуро Усольцев. Він уже уявляв, скільки клопотів чекає на нього.

— А де ж влаштовують завжди салон на судні? На другій палубі. Підеш цим коридором і побачиш трап.

Усольцев вирішив оглянути радіорубку. Заглянув через ілюмінатор всередину невеличкої кімнатки. На вузенькому столику стояла чорна коробка рації. Її не встигли вимкнути — жили своїм таємничим життям зелені та червоні індикатори на панелі.

Раптом чиясь п’ятірня лягла на сіру площину стола. Вона сунулась все далі й далі, аж поки не випірнув і лікоть…

Усольцев відскочив од вікна і натиснув плечима на двері. Вони враз відчинилися, і біолог мало не впав на людину, яка, чіпляючись за стіл, силкувалася звестися па ноги. Усольцев ледве підняв її з підлоги, посадив у закутку кімнати. Новий “пацієнт” мав типово грецьку зовнішність — кучеряве волосся, масивний рівний ніс, важке підборіддя. А очі в нього були такі ж, як і в того молодого хлопця, — безпорадні, благаючі.

“А може, вони прийняли наркотики? — промайнула думка в біолога. — Те бісове зілля найчастіше спричиняє божевілля. Ні, це малоймовірно, адже весь екіпаж, мов один чоловік… Тоді що це? Невідома науці психічна епідемія?”

Зіниці очей грецького радиста не розширені, не мають того скляного, наркотичного блиску. Не помітно жодних ознак вживання наркотиків. Та слід обов’язково висловити свої міркування Хоменкові.

Передчуття якоїсь страшної небезпеки знову найшло на Усольцева. Перед його внутрішнім зором вимальовувалася невиразна картина лиха. Швидше на біостанцію! Без автодіагноста він не зможе перевірити свої припущення. А поки треба виконати наказ Хоменка.

Він узяв радиста за руку і вивів з радіорубки. Той не опирався, йшов покірно за біологом, ледь-ледь похитуючись. Усольцев хутко знайшов салон на другій палубі і посадовив грека на канапі. Хотів уже йти, але відчув, що пальці хворого не відпускають його руку. Біолог шарпнувся — затиск не слабішав. Довелося розривати той цупкий “браслет”…

У кубрику біолог знайшов ще трьох моряків. Вони вовтузилися на підлозі і щось мурмотіли під ніс. Сивобородий кремезний чолов’яга саме підняв свою руку на рівень очей і заходився її розглядати. Коричневі пальці ворушилися, і враз на обличчі моряка з’явилася посмішка.

“Мов дитина, — подумав Усольцев. — Так, ці люди навдивовижу схожі на восьми—дев’ятимісячних немовлят. Хапальний рефлекс, довге розглядання частин свого тіла. Правда, хворі досить добре тримаються на ногах, але ходити без поводиря, очевидно, не здатні. Цікаво, чи реагують вони на їжу?”

Як тільки біолог простягнув галету сивобородому морякові, той одразу ж стрепенувся. Затремтіли ніздрі широкого носа, рука схопила коржик і понесла до рота. Залунав гучний хрумкіт, міцні зуби перетирали галету, а на обличчі проступав вираз тваринного задоволення.

Усольцев обвів поглядом начиння кубрика. Вісім вузеньких ліжок, три пластикові шафи, стіл, кілька стільців, вмонтований у стіну телевізор. Сонцезахисні жалюзі закривали ілюмінатори. Що ж, речі не могли розповісти про причини нещастя, яке спіткало цих людей.

“Отже, спробуємо визначити діагноз. Чому кільканадцять дорослих людей були раптом відкинуті на рівень розвитку восьми—дев’ятимісячних дітей? Що у них збереглося? Так, хапальний рефлекс, харчовий рефлекс, дуже слабка здатність орієнтуватись у просторі. Ознак мислення не помічено. Можливо, воно й б, але… А що ж втрачено? О, дуже й дуже багато! Втрачена пам’ять! Якщо у дорослої людини забрати пам’ять, весь її багаторічний життєвий досвід, нагромаджений у нервових клітинах головного мозку, то вона має стати такою, як ці греки. Діагноз цілком вірогідний”.

— Ба-ба-ба-а-а-а!

Гучне мурмотіння одного з хворих вивело його із задуми. “Чого ж їм треба? А, сивобородий з’їв галету і тепер мружиться від задоволення. А двоє інших моряків надумали звестися з підлоги”.

Біолог по черзі відвів усіх трьох у салон. Треба було про всяк випадок залишитися з пацієнтами, але Усольцев не витримав, зачинив двері салону на защіпку і вийшов на палубу. Але хоч трішечки відпочити й заспокоїтися йому не вдалося. Хоменко саме виводив із машинного залу ще одного моряка, довелося прийти йому на поміч…

Так врешті-решт у салоні був зібраний весь екіпаж судна — одинадцять моряків. Хоменко та Усольцев падали з ніг, доглядаючи цих здитинілих людей…

— Я вже не можу, — сказав біолог. — Нерви не витримують. На них страшно дивитися.

— Заспокойся! — мовив твердо Хоменко. — Думай про те, що нам доведеться ще всіх їх забирати па біостанцію і кудись відвезти.

— І як же це судно не затонуло?

— А я оглядав машинний зал. Коли скінчилось паливо у баках, електронний регулятор зупинив двигуни. Течія пронесла судно більше ста кілометрів. Добре, що погода стоїть напрочуд гарна, інакше ця коробка пішла б на дно.