"Історiя християнства в Україні" - читать интересную книгу автора (Володимир Чос)

ІЛАРІОН

Так як Київська Русь прийняла Христову віру з Візантії, то церковне життя, звичайно ж, було підпорядковане Константинопольському патріарху. У списку митрополій Константинопольського патріархату, церква землі нашої була шістдесят першою. Митрополити для краю Київського призначалися Константинопольським патріархом. Спершу, ще при Володимирі, митрополитом був Михаїл. Потім Леонтій, Іоанн, Феопемт. Усі вони були візантійцями. Та коли у 1051 році треба було нового митрополита, князь Ярослав вирішив зайнятися цим питанням особисто, щоб призначити когось зі своїх.

Недалеко від тодішніх київських стін знаходилося село Берестове, в якому була церква Спаса. Священиком там був Іларіон — чоловік благочестивий і мудрий. Аби ніщо не відволікало від особистого спілкування з Богом, він викопав у горі над Дніпром невеличку, сажні на дві, печеру в якій часто усамітнювався для палкої молитви. От його князь і призначив митрополитом Київським.

Іларіон був чоловіком надзвичайно освіченим та ерудованим. До нашого часу збереглася його блискуча промова “Слово о законі й благодаті”: “Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів Його, не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство… Отак, чужинцями бувши, ми людьми Божими нареклися; і ворогами бувши, синами Його прозвалися. І не іудейське хулимо, а християнське благословляємо; радимося не про те, як розіп'ясти, а про те, як розіп'ятому поклонитися; не розпинаємо Спаса, а руки до Нього здіймаємо, не пробиваємо ребра Його, а з них п'ємо, як із джерела нетління; не тридцять срібників беремо за Нього, а один одного і все життя наше Йому вручаємо: “Христос воскрес із мертвих!”. Не кажемо, що вкрадено Його було, а стверджуємо, що вознісся Він туди, де й був… Тоді почав морок ідольський од нас одходити, і зорі благовір'я з'явилися; тоді пітьма бісослугування погибла, і слово євангельське землю нашу осіяло. Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з'являлися, біси розбігалися, хрест міста освячував. Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безскверну возносячи. Попи і диякони і всі клірошани прикрасили і пишнотою наповнили святі церкви. Апостольська труба і євангельський грім над всіма городами пролунали. Феміам Богу воскурявся, повітря освячуючи. Монастирі на горах постали. Чорноризці з'явилися. Мужі й жони, і малі і великі, всі люди наповнили святі церкви, славословлячи: “Єдиний святий, єдиний Господь Ісус Христос! На славу Богу–Отцю амінь! Христос переміг! Христос подолав! Христос воцарився! Христос прославився! Великий єси, Господи, і чудесні діла Твої, Боже наш! Слава Тобі!”… Хоч і добрих діл не маємо, та заради щедрої милості Твоєї спаси нас! Ми бо люди Твої, і вівці отари Твоєї, і стадо, яке щойно почав Ти пасти, вирвавши із пагуби ідолослужіння. Пастирю добрий! Поклавши душу за овець Твоїх, не зостав нас, хоч і блудимо ще! Не одкинь нас, хоч і грішимо ще перед Тобою, як новокуплені раби, не здатні у всьому догодити панові своєму! Не погребуй, хоч і мале стадо, а мов до нас: “Не бійся, черідко мала! Бо благоволить Отець ваш небесний дати вам царство!” (Луки 12.32).