"Умань козацька і гайдамацька" - читать интересную книгу автора (Юрій Мицик)

Розділ 2
Уманський полк у роки руїни

Поразка України в російсько–українській війні 1658–1659 рр. призвела до вимушеного підписання Переяславського договору 1659 р., який іноді називається дослідниками «Переяславом–2». На відміну від попереднього договору (Переяславсько–Московського), що мав рівноправний характер, цей таким не був. Україна на його підставі робилася автономною одиницею у складі Російської імперії. Зокрема, згідно зі ст. 5 договору («Про воєвод по містах задля оборони») в ряді українських міст (Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані) мали стояти московські гарнізони. Але Москві йшлося насамперед про зміцнення своїх позицій на Україні, а не про допомогу українському народу в боротьбі проти Речі Посполитої та ординців. Характерно, що перші царські воєводи стали, крім Києва, у тилових містах (Переяслав, Ніжин, Чернігів), а що стосується прикордонних з Річчю Посполитою та ординцями (Брацлав, Умань), то вони там навіть не були призначені. Коли ж довелося присягати на вірність Переяславському договору 1659 р., то в числі перших був уже згадуваний Іван Безпалий (як наказний гетьман), хоча за нього «приложил руку» ігумен канівського монастиря Ієв Зайончковський. Уманського полковника і навіть когось із полкової старшини тут не було, всі вони нібито стояли на кордоні проти поляків і ординців. Тому замість уманського полковника М. Ханенка підписався сам новообраний гетьман Юрій Хмельницький. У всі полки було вирішено знову посилати для присяги цареві Олексію царських представників, у т. ч. в Уманський полк Микиту Остафьєвича Анісімова, але, судячи з усього, цей намір так і не був втілений у життя [1].

Розрив із Польщею та укладення нового договору з Росією знову поставило Уманський полк у скрутне становище, він ще раз опиняється на головному театрі воєнних дій.

Зберігся лист І. Виговського від 15 січня 1660 р., адресований королеві Яну–Казимиру. У ньому Виговський інформував короля про те, що Юрій Хмельницький послав проти нього наказного гетьмана М. Ханенка на чолі шести полків (Уманського, Паволоцького, Кальницького, Подністровського, Брацлавського, Задніпровського), котрими командували відповідно сам М. Ханенко, І. Богун, І. Сірко, О. Гоголь, М. Зеленський, Багно. Ці сили вдарили на Бар і оволоділи ним, лише в замку укрилися вірні Виговському люди. В цей же час одна з двох орд, що стояли на кордонах Гетьманщини, напала на Правобережжя, дійшла аж до Умані, Корсуня й Богуслава [2]. Напруга в регіоні не спадала. Довелося вжити енергійних дипломатичних заходів. Під тим же Баром відбулася зустріч Ханенка з дипломатом Речі Посполитої Селецьким, і наказний гетьман від імені Ю. Хмельницького запевнив посла в мирних намірах. Вдоволені миром козаки розійшлися по домівках. У цей час у Чигирині Ю. Хмельницький разом зі своєю правою рукою, генеральним писарем Ковалевським, обдумував свої подальші кроки. Ковалевський тяжів до Москви і схиляв гетьмана до спільного з нею походу проти Речі Посполитої: «коли підемо на ляхів у їхню землю, і собака на нас не забреше, бо вони війська не мають». Однак невдовзі після цього до Чигирина привезли тіло закатованого московитами полковника Данила Виговського — зятя Богдана Хмельницького. Страшний вигляд понівеченого тіла ледве не призвів до вибуху збройного виступу чигиринців проти Москви, і гетьман вирішив не псувати в такий час відносини з Річчю Посполитою. Трохи пізніше польський посол виїхав з Чигирина, переконаний у мирних намірах гетьмана. Його шлях лежав на Умань. З послом виїхав і полковник Григорій Лісницький, котрий разом з Ханенком влаштував для посла бенкет в Умані. Посол із вдоволенням відзначав: «взагалі уманці дивляться на нашу потугу і готові йти до нас». Посол пробув в Умані три дні, потім вирушив далі на захід, повізши з собою приязного листа від Ханенка та усні запевнення в добрих намірах щодо Польщі іншої уманської старшини [3]. Водночас у січні 1660 року українські посли в Москві добивалися присилки до Умані військ для протидії можливому польському наступу. їм було обіцяно поставити у квітні царського воєводу в Умані, ясна річ, з військом [4]. Але тут Москва опізнилася. У лютому 1660 р. уманський полковник М. Ханенко, що продовжував бути наказним гетьманом, пише до царського київського воєводи Василя Шереметева тривожного листа. Йому написали перед тим з Могилева–Подільського подільський полковник Остафій Гоголь, миргородський полковник Кирило Андрійович та кальницький Іван Федорович, тобто Богун, про наступ на це місто коронних військ на чолі зі Станіславом Потоцьким — «Реверою». Якщо їм вдасться взяти Могилів, тоді вони, без сумніву, підуть на Умань. Ханенко відзначав, що він уже рушив зі своїм полком під Могилів і знаходиться в Кубличі (потім він просунувся до Ладижина), однак, якщо не підійдуть царські війська на підмогу, йому доведеться вертатися в Умань і готуватися там до оборони міста. Лист вплинув на адресата. Шереметев негайно наказав воєводі, князю Григорію Козловському, йти з військом до Умані і дав йому в підмогу людей свого полку на чолі з В. Зубовим. Ця підмога виступила з Білої Церкви 24 лютого, а вже 29–го підійшла до Умані, потім пішла на Кублич. На шляху до обложеного поляками Могилева–Подільського вони дали бій армії Потоцького, до якого прибув колишній гетьман І. Виговський (як бачимо, громадянська війна в Україні тільки пригасла, щоб спалахнути через деякий час з новою силою). Битва закінчилася перемогою російських військ, які повернулися в Кублич. Через якийсь час сюди прибув з Ладижина М. Ханенко зі своїм полком, а також три згаданих полковники з Могилева–Подільського, який щасливо витримав ворожу облогу. Було приведено до Кублича й відомого сподвижника Богдана Хмельницького та Івана Виговського, колишнього київського полковника Антона Ждановича, котрий тепер був з Виговським на польському боці. Уманський полк на чолі з М. Ханенком та царські війська Г. Козловського прибули після цього до Умані 9 березня 1660 р. [5]. Київський воєвода А. В. Бутурлін наказав Г. Козловському стояти в Умані через небезпеку ординського нападу. Там же мали стояти Уманський і Брацлавський полки, а також полк, очолюваний Іваном Богуном (Вінницький?). У разі спільного російсько–українського походу проти Речі Посполитої вони мали залишатися на цьому місці. Причому до них начебто мав приєднатися і Білоцерківський полк. Однак у цей час стався якийсь конфлікт у Чигирині між уманським полковником М. Ханенком та гетьманом Ю. Хмельницьким, про який повідомили царських представників московський посол, полуполковник Семен Писарєв та переяславський полковник Тиміш Цецюра. Було перехоплено гінця, що курсував між Ханенком та Виговським. Виговський просив уманського полковника, щоб він викрав з Чигирина дружину колишнього гетьмана (Олену Стеткевич–Виговську) і провів її до чоловіка. Ханенко нібито згодився на це, і тому його було арештовано і прикуто в Чигирині до гармати, що звичайно робили з державними злочинцями, зрадниками тощо, причому уманського полковника нібито мали стратити. Ханенко не заперечував факту листування, однак доводив, що в своїх листах він тільки просив Виговського не чинити нападу на Умань. Юрій Хмельницький закликав потім уманського полковника до себе і про щось з ним говорив наодинці, після чого змінив гнів на милість. За версією Цецюри, причиною невдоволення гетьмана було те, що Ханенко без відома Ю. Хмельницького послав до переяславського полковника у Київ татарських полонених. Все це сталося до 7 червня (28 травня) 1660 р. [5–а].

Мирний перепочинок був недовгим. Його перервав спочатку ординський напад (кінець травня) на околиці Кам'янки, яку боронив кальницький полковник Іван Сірко із загоном, у складі якого було чимало уманців. 13 червня 1660 р. Сірко розбив за Бугом татарський чамбул, тут полягло 300 ординців, а 20 потрапило в полон. Козаки звільнили ясир, узяли велику здобич. Сім полонених Сірко направив до уманського полковника М. Ханенка, а двох — до Шереметєва.

Влітку 1660 р. Москва вирішила розпочати нову воєнну кампанію на Україні. 17 серпня київський воєвода і водночас головнокомандувач російських військ Василь Шереметєв, або, як його звали в Україні, «Шеремет», виступив у похід. Шеремет діяв самовпевнено, пишаючися могутністю своїх військ. До нього з Умані прибуло також згадане вище царське військо на чолі з князем Г. Козловським. Перед походом Шереметев навіть погрожував Богу, стоячи перед іконою Спасителя, якщо йому не буде дано перемоги над польськими військами. Наслідки ж цього походу виявилися сумними не тільки для Шереметева і його війська, а також і для українського.

Головні сили Уманського полку стояли тоді під Баром. 22 вересня 1660 р., вже під час походу, Шереметев отримав у Чуднові листа від українських полковників: уманського (М. Ханенка), брацлавського (М. Зеленського), подільського (О. Гоголя), кальницького (І. Вертелицького) з проханням про інструкції. Вони мали йти до Шереметева 15–16 вересня, але й 21 числа вони ще не прибули. Видно, уманці вирішили йти не до Шереметева, а до головних сил української армії на чолі з гетьманом Ю. Хмельницьким. Такі дії Ханенка не були випадковими, оскільки цей полковник спирався на потужне угруповання козаків Уманського полку, які не прагнули проливати кров за Московську державу, а частина з них відверто стала орієнтуватися на Річ Посполиту. Варто нагадати, що сам Ханенко за постановою сейму Речі Посполитої 1659 р. був нобілітований і став повноправним шляхтичем. Близький до цього полковника уманець Остафій Гвовський отримав у власність Чорну Кам'янку. Але кілька тисяч уманців та козаків інших правобережних полків таки прийшло до Шереметева, точніше, до корпусу полковника Тимоша Цецюри, здійснивши це без відома гетьмана. Невдовзі сили Шереметева і Цецюри потрапили в кільце польсько–татарських військ, а також і деяких українських частин на чолі з Іваном Виговським (знову яскраво виявився трагізм Руїни!) підЛюбаром (14–25 вересня 1660 р.), потім під Чудновим (27 вересня — 5 жовтня 1660 р.). Надійно обложивши Шереметева, поляки кинули майже всі свої сили проти української армії Юрія Хмельницького, котра поспішала на допомогу, але сама опинилася під раптовим і тяжким ударом польсько–татарських військ. У ході битви під Слободищами (14 жовтня 1660 р.), в якій брав участь і Уманський полк, українська армія зазнала поразки і теж була обложена.

За таких умов усе сильніше лунали голоси про мир з Річчю Посполитою, пригадувалися всі кривди й жорстокості, що їх чинила Москва Україні. 17 жовтня 1660 р. гетьман Юрій Хмельницький підписав Слободищенську угоду, на підставі якої Україна верталася до складу Речі Посполитої. Під цим договором стояв, між іншим, і підпис М. Ханенка як уманського полковника і «комісара», тобто одного з кількох українських дипломатів, що від імені Гетьманщини провадили ці тяжкі переговори. Серед тих, хто підписував, значиться і ряд старшин Уманського полку: уманський сотник Федір Хрептик, бабанський — Григорій Білогруд, кублицький — Костянтин Гащина, вербицький — Павло Крусняк, кусковський — Семен Ґрозденко, бершадський — Максим Бубиха, осавул Уманського полку Степан Накстало. Писати вони не вміли або не хотіли підписуватися, і тому від їхнього імені розписався Гарасим Камінський [6]. Однак про рівноправність Української держави і Польщі у цьому договорі вже, на жаль, не йшлося. Уже поляки диктували умови замирення з позиції сили, і Гетьманщина ставала автономною одиницею у складі Речі Посполитої.

Біда приходить не одна. У відповідь на Слободищенську угоду ряд полків Лівобережної України під тиском Москви заявив про свою відмову коритися гетьманові Юрію Хмельницькому, а замість нього висувають гетьманом (поки що наказним) переяславського полковника Якима Сомка, котрий був, за іронією долі, рідним дядьком Юрія Хмельницького, братом першої дружини Богдана Хмельницького Ганни Сомко. Між ними майже одразу розгорнулося збройне протистояння, Руїна набирає в Україні нового розмаху.

Додамо, що факт чергового розриву України з Москвою визнавав і командувач московських військ Шереметєв, котрий потрапив у полон, але цар Олексій поспішив дезавуювати цю заяву свого боярина. Разом з Шереметєвим, котрий пішов у кримський полон, де й провів 20 подальших років свого життя (цар не міг пробачити йому заяви щодо України), у неволі опинилася маса російських вояків, Чимало з них врятувалося потім втечею або ж було визволено вождем запорожців Іваном Сірком. Як відзначали посланці до Москви наказного гетьмана Якима Сомка — яготинський сотник Петро Челюстка і його товариші, чимало царських вояків і українських козаків видосталися на волю і прибули насамперед до Умані, де їх приймав Іван Безпалий, годував і поїв [7]. Іван Безпалий вже не відігравав якоїсь серйозної ролі в політичному житті України (можливо, це взагалі інша особа, бо його тезко нібито був розстріляний ще у 1659 р.). Про його перебування в Умані згадується в документах і наступного, 1659 року. Однак у 1662 р. (не пізніше лютого) його разом з іншими трьома полковниками, один з яких мав прізвище Макуха, Юрій Хмельницький звелів розстріляти в Чигирині [8]. Про подальші події на території Уманського полку відомо поки що дуже мало. Деяка інформація щодо них з'являється на сторінках джерел лише у зв'язку з молдавськими подіями.

Юрій Хмельницький давно вже намірявся відгукнутися на волання про допомогу молдавського господаря Костянтина Щербана, проти якого виступила збройна опозиція. Тим самим гетьман прагнув продовжити молдавську політику свого батька й старшого брата і, звичайно ж, залучити до задуманого походу козаків Уманського полку. Через несприятливі обставини в самій Україні цей похід на чолі з гетьманом так і не відбувся. Але на допомогу молдавському господареві вирушили значні загони правобережних козаків–добровольців, тим більше, що він сам звертався з таким проханням безпосередньо до Умані, про що свідчить його лист до М. Ханенка. Уманський полковник не забарився з відповіддю, яка була дана 31 грудня 1660 року:

Цікаво, що лист Ханенка стверджує також факт перебування в Умані того часу колишнього миргородського полковника Григорія Лісницького, а також іще одного сподвижника Богдана Хмельницького — Остафія Астаматія (Астаматі), грека за походженням, котрий відав митною службою в Гетьманщині. Перебування останнього в Умані зайвий раз засвідчує видатну роль цього міста в торговельно–економічному житті Української козацької держави. Повертаючися до Костянтина Щербана, відзначимо, що йому з допомогою українських козаків, в т. ч. й уманців, вдалося повернути собі престол взимку 1660–1661 рр., хоча й ненадовго. Стривожені турки кинули свої війська й ординців на Молдавію, і Костянтин мав тікати. Козаки повернулися додому, але подумували про подальшу підтримку Костянтина. Тоді Юрій Хмельницький під тиском польських представників видав універсал до брацлавського, подільського та уманського полковників, бо саме з цих полків виходили козаки–добровольці, щоб підтримати молдавського господаря Костянтина. Гетьман заборонив цим універсалом козакам втручатися у молдавські справи. Про це писала на своїх сторінках перша польська друкована газета «Польський Меркурій» 23–30 березня 1661 р.

Розкол України на дві частини — Правобережну й Лівобережну Гетьманщини, засвідчив той факт, що громадянська війна на Україні, замість того щоб пригаснути, спалахнула з новою силою. Це у свою чергу внесло нестабільність у життя конкретних полків, зміну їхнього керівництва. Був зміщений і Михайло Ханенко, котрий, очевидно, подався на Січ. На його місце було обрано Івана Лизогуба (був уманським полковником у 1661–1663 рр.). У спробі Ю. Хмельницького повернути собі Лівобережну Україну брав активну участь і Уманський полк. На початку літа 1661 р. він разом з Чигиринським полком спробував узяти Кременчук. Однак це не вдалося зробити. Між тим, пішли чутки, що з Криму вийшла орда під керівництвом Шан–Гірея та «Севгута», яка йде під Умань, щоб з'єднатися там з польським військом. Хоча тепер татари були союзниками, однак це стривожило Уманський полк, і той повернув з–під Чигирина додому [8–а]. Власне, і сам Ю. Хмельницький закликав ординців собі на допомогу, що нерідко супроводжувалося грабежами й насильством над мирним населенням. Не відставала у цьому й польська вояччина. У першій половині серпня на територію Уманського полку прибув уже сам хан Мухамед–Гірей IV [9]. Невдовзі розпочалися грабунки і спустошення, які чинили ординці. Ю. Хмельницький був змушений звернутися до Яна–Казимира, з тим щоб король відправив на Правобережну Україну королівське військо для захисту від цих ворогів.

У ході нового етапу громадянської війни обидві сторони прагнули збільшити свою соціальну базу, залучити на свій бік цілі полки. Царський слуга Іван Пєсков після листопада 1661 р. сповіщав з України про новини військово–політичного життя московський уряд і при цьому відзначив, що Юрій Хмельницький наказав уманському полковнику Івану Лизогубу агітувати за нього в лівобережних полках, але Лизогуба було затримано в Піщаному, передано наказному гетьманові Якиму Сомку в Переяслав, і той наказав кинути емісара у в'язницю [10]. Ця звістка містить у собі певну плутанину, або ж Лизогубу якимось чином швидко вдалося вийти на волю. Боротьба між двома гетьманами, котрі все більше ставали іграшкою в руках сусідніх держав, тривала. Обидві сторони прагнули укріпитися на протилежному боці Дніпра, тому головною ареною протистояння стали Переяслав і Канів, розділені між собою Дніпром. У травні 1662 р. Ю. Хмельницький став посилено готуватися до нового форсування Дніпра, особливу надію покладаючи на Чигиринський, Уманський і Корсунський полки, куди послав спеціальні універсали про підготовку до походу. Цей похід був нещасливим, як і майже всі походи Юрія Хмельницького. 2 серпня (23 липня) 1662 р. війська Сомка, котрого підтримали московські сили на чолі з князем Г. Ромодановським, завдали нищівної поразки армії Ю. Хмельницького. Без сумніву, у цій безславній війні полягло й чимало уманців.

Поразки Юрія Хмельницького викликали різке зростання невдоволення ним, і він мусив скласти гетьманську булаву, після чого з власної ініціативи постригся в ченці. На його місце гетьманом (тепер уже тільки Правобережної України) було обрано Павла Тетерю. Колишній переяславський полковник, а потім генеральний писар Павло Тетеря дотримувався у той час відвертої орієнтації на Річ Посполиту, тому дав згоду підтримати всіма силами похід військ Речі Посполитої на чолі з самим королем на Лівобережну Україну. Там тоді гетьманом став Іван Брюховецький, що безоглядно поставив на Москву. Власне, Тетері й Брюховецького в першу чергу стосуються нищівно–саркастичні слова Тараса Шевченка: «варшавське сміття, грязь Москви…». Коли ж Ян–Казимир виступив у похід проти Лівобережної Гетьманщини (кінець 1663 — початок 1664 рр.), то з ним вирушило й українське військо Павла Тетері, в т. ч. й Уманський полк. Хоча правобічні гетьманці й не брали активної участі в боях, однак сам факт походу проти українців у союзі з недавніми супротивниками (Річчю Посполитою та Кримським ханом), перебування яких в Україні давалося взнаки мирним жителям, викликало зростання опозиційних настроїв. Розпочалися таємні переговори деяких правобережних полковників з лівобережними гетьманцями. Про це стало відомо королеві і його оточенню, і як наслідок — арешт і розстріл під Новгород–Сіверським славного полковника Івана Богуна. Це викликало ще більше невдоволення Річчю Посполитою. Зазнавши невдачі на Лівобережжі, польська влада посилила репресії на Правобережній Україні, знов починає повертати на старе, утискувати Православну Церкву. У відповідь вибухнуло антипольське повстання на Правобережній Україні, яке спочатку очолив торговицький козак Дмитро Сулимка. У ньому взяла участь і досить значна група козаків Уманського полку. Досить сказати, що серед найближчих сподвижників Сулимки були Гарасим Коломийченко з Буків та Павло Мотовиленко з Бабанів [11]. Однак це повстання було придушене. Схоплений поляками Сулимка на допиті вказав на Виговського як на організатора виступу. Негайно з наказу польського воєначальника Себастіяна Маховського та гетьмана Павла Тетері (вони, до речі, були кумами) Виговського було арештовано і без суду й слідства розстріляно в березні 1664 р. Але це лише підлило олії у вогонь! Тоді на придушення повстання було кинуто Чарнецького, і той зі своїми карателями знищив чимало повстанців, в т. ч. і в Уманському полку. Але й це не допомогло, і сам Чарнецький був тяжко поранений при облозі Ставищ (від цієї рани він і помер невдовзі). Повстанці ж отримали допомогу з Лівобічної України та Січі, прибули на правий бік Дніпра і московські війська, хоч і відносно нечисленні. Розгорталися нові битви на правому боці Дніпра за участю лівобічного гетьмана Брюховецького та кошового отамана Івана Сірка. Саме Сіркові піддалися міста від Дніпра до Дністра, насамперед Уманський, Брацлавський, Кальницький, Подністровський полки. До Умані Сірка надила також і можливість дістати скарби Тетері, що їх він таки й здобув, хоча й не в Умані, а в Брацлаві [11]. У березні 1664 р. Сірко вже стояв в Умані і 23 (13) березня писав звідси до царя, доповідаючи про успіхи. Щоправда, Сірку довго стояти в Умані не довелося, бо місцеві жителі віддали перевагу М. Ханенку. Тоді Брюховецький послав сюди підмогу. Він вчинив своїм піхотним полковником козака Андрія Богомаза (уродженця с. Мигайлово Городище під містечком Виковим Березницької сотні Ніжинського полку) та іншого піхотного полковника Івана Чепеля і послав їх з військами на Умань. Цей похід був успішним. М. Ханенко та вірні йому полковники Григорій Лісницький (був миргородським полковником у 1654–1658 рр.), Максим Ґрозденко, Ништало та інші втекли, покинувши прапори. Втекли й союзні їм татари. Жителі Умані здали місто Богомазу й Чепелю і приєдналися до них, обравши своїм полковником Григорія Білогруда. Були визволені з ув'язнення полонені запорожці та царські ратники. Потім ці полки пішли на Кальник, а звідти — на Кисляк. У Кисляку їх обложив Тетеря зі своїми козаками і польські війська. Кисляк впав після тривалої облоги, після чого Богомаз потрапив у полон, з якого визволився лише на початку 1667 р. [12].

У травні — червні 1664 р. до Умані прибув новий кошовий отаман, побратим Сірка Сацько Туровець (Яцько Торський). Як тільки він став в Умані, до нього почав писати Тетеря, переманюючи на свій бік, але марно. Разом із запорожцями до Умані прийшли московські стрільці майора Михаїла Свиньїна. Сюди ж став пробиватися і начальник майора — воєвода Григорій Косагов зі своїм невеликим загоном у 180 чоловік [13]. Йому це вдалося, і з Умані він послав до Москви гінця — місцевого козака Опанаса Гребельника з листом. Але на той час повстання стало стихати, бо й московська рука виявилася не легшою, ніж польська. Москва втрачає ініціативу і відступає до Канева, який був потужним плацдармом для нового наступу на Правобережну Україну. Туди відійшов і Косагов, залишивши в Умані донських козаків і свій гарнізон на чолі із згаданим Свиньїним (всього 170 вояків). Та досить було Косагову покинути Умань, як з його уманського гарнізону почалися втечі (липень — серпень 1664 р.). Ситуацію для Москви і лівобічних гетьманців врятувало те, що подністровський полковник Остап (Остафій) Гоголь з усім Подністров'ям перейшов на бік Брюховецького і царя. Тоді йому на підмогу пішли війська на чолі з Сірком, Туровцем і Косаговим, щоб, зібравши під своїм керівництвом Уманський, Брацлавський і Кальницький полки, йти разом з Гоголем проти польських військ. Отже, запорожці на чолі з Туровцем знову стали в Умані [14]. До них підтяглися й сили наказного гетьмана лівобережців Федяєнка. Але й цього було замало, тому Туровець і Федяєнко писали 12(2) вересня з Умані до Брюховецького, прохаючи про підмогу, бо інакше, мовляв, Умань може виступити проти Москви й Брюховецького. З цим листом прибув до Брюховецького козак Гаркуша з товаришами. Одночасно писав і Свиньїн, вказуючи на зростання дезертирства серед козаків («зело малолюдно в Умани»). Московського ж війська з ним було всього 100 чоловік [15]. 20(10) вересня Свиньїн писав про погіршення ситуації і, зокрема, про те, що брацлавський полковник Остап Гоголь знову перейшов з усім містом і полком на польський бік, що Туровець отримує тривожні листи. Ставища знаходяться в облозі, звідти прийшов козак з проханням про допомогу, але туди немає кого посилати, уманці все більше виявляють невдоволення московською присутністю. Не було кого послати і до Кальника, до якого підбиралися польські війська. Вони ж стали наближатися й до Умані. В одному з боїв під Уманню у полон до ординців потрапив рейтарський прапорщик Самійло Кис (очевидно, з числа слобідських козаків). Його привезли до Ставищ, де було допитано, але через 4 тижні, 23(13) вересня, йому вдалося втекти. Він знову дістався до Умані й приніс дані про ворожі сили. 24(14) вересня з Умані до Канева приїхав запорозький козак Хома Козиревський і приніс Косагову звістку про перехід на польський бік усього Брацлавського полку, причому назвав міста, котрі раніше входили до складу Уманського полку (Ладижин, Бершадь). З самої Умані безперервно йшли прохання від Туровця і Свиньїна посилити гарнізон свіжими людьми, бо під самим містом постійно йшли бої з поляками й ординцями. Брюховецький людей не міг послати, бо самому бракувало, а Косагов не мав з Москви наказу, та й посилати не було кого, бо значно зросло дезертирство [16]. Ці бої не дали рішучої переваги жодній із сторін. Чарнецький втратив під стінами Умані чимало людей, тому пішов під Лисянку й Медвин, але й там не мав щастя. 26 жовтня з–під Умані вирушила додому й орда на чолі з Ширим–беєм.

У зв'язку з тяжкою ситуацією на Україні в головах її тодішніх керівників народжувалися різноманітні плани щодо виходу з кризи і встановлення миру. Більшість з цих планів явно поступалися політичній програмі Богдана Хмельницького, навіть несли на собі печать деградації. Так, у липні 1661 р. наказний гетьман Яким Сомко радив московському уряду, що той має чинити в Україні. Коли, мовляв, Юрій Хмельницький знову візьме сторону Москви, тоді треба посилати 20 тис. царського війська і зайняти 7 міст на Правобережній Україні (Чигирин, Корсунь, Умань, Канів, Брацлав, Білу Церкву й Київ), а жителів тих міст переселити на лівий берег Дніпра. Тоді правий берег можна було б віддати Яну–Казимиру без людей.

Тяжка боротьба проти польських загарбників тривала. Гетьман Павло Тетеря, який у той час дотримувався пропольської орієнтації (так само, як і уманський полковник Михайло Ханенко), увійшов до Брацлава. Брацлавський полковник Іван Сербии мусив відступати до Умані, де й укріпився. У його війську було чимало сербів (до 20 000) і молдаван (10 000). Сербии привернув до себе деякі сусідні міста, наприклад Торговицю, і оголосив себе прихильником лівобічного гетьмана Івана Брюховецького, просячи в нього допомоги. Він же у своєму листі до гетьмана від 30(20) грудня 1664 р. з Умані подав деякі важливі відомості про хід антипольської боротьби. Так, він писав про постійні бої довкола Умані. 26(16) грудня козаки в ході бою у Цимерманівці та під Псарівкою знищили понад 200 ворогів, узяли в полон одного із зверхників. Умань і ще кілька міст Правобережної України тримали міцну оборону проти польсько–татарських військ, про що згадував і Маметча–мурза у листі до свого родича у грудні 1664 р. [17]. У січні 1665 р. Сербии розвинув успіх і, вийшовши з Умані, вибив ляхів з Бабанів, Косенівки й Кисляка, а потім з тріумфом повернувся до Умані. Вороги хотіли взяти реванш і прийшли під стіни Умані, але й тут зазнали невдачі. їх полягло тут 120 вояків, а чимало потрапило в полон до Сербина [18]. Але тримати цю оборону ставало все важче. Це розумів і сам Брюховецький, і тому, укріпившися в Каневі, вислав підмогу Умані, Лисянці, Кальнику та ін. Такі дії посприяли подальшим успіхам Сербина. 15(5) лютого він знову здійснив успішний похід з Умані, взявши Христинівку, Кисляк, Бабани, Косенівку, Улимер та

Бородянку. У ході боїв було вбито багатьох поляків, а значних полонених відіслано в Канів до Брюховецького [19]. Прагнучи помсти, польські війська стали під Уманню, але Сербии вчинив вилазку і поклав 120 ворогів на місці, а багатьох загнав, наче овець, до міста [20]. Ситуація ускладнювалася тим, що війна велася не лише проти польських загарбників, а й своїх же братів–українців. Проти Сербина виступив Ханенко, проте зазнав невдачі і був обложений в одному з безводних містечок. В Умані продовжував міцно сидіти Сербии. До нього приєднався і Василь Дрозденко (Дрозд, Дроздецький). Уперше він заявив про себе на Ніжинщині (1654 р.), у 1656 р. був сотником у полку білоруського полковника Івана Нечая, брата знаменитого брацлавського полковника Данила Нечая, потім перейшов на Подністров'я. Дрозденко, як і деякі його однодумці–полковники (серб Родіон Димитрашку, або Димитрашку Райча, грек Костянтин Мигалевський), був одним з типових політичних авантюристів доби Руїни, котрих тоді, на жаль, не бракувало. Саме він завдав остаточної поразки Тетері 14(4) квітня 1665 р., після чого той мусив рятуватися в Речі Посполитій. Дрозденко став уже подумувати про гетьманську булаву, але претендентів і без нього вистачало. Брюховецький прагнув поширити свою владу і на правий берег Дніпра, у чому, як свого слугу, його підтримувала Москва. У Медведівці об'явився Степан Опара, що поставив на ординців. Нарешті, з'являється на повний зріст могутня постать Петра Дорошенка, прозваного українськими істориками «Сонцем Руїни». Онук гетьмана Війська Запорозького (у 1622–1627 рр., з перервами) Михайла Дорошенка, оспіваного разом із Сагайдачним у народних українських піснях, син козацького полковника Дорофія і сам полковник, що належав до числа наймолодшої генерації сподвижників Богдана Хмельницького, він хотів продовжити справу Великого Богдана і, об’єднавши землі по обидва боки Дніпра в єдиній Українській державі, зробити її знову самостійною. В той час коли Дорошенко все більше зміцнював свої позиції, Сербии і Дрозденко в Умані все більше схилялися на бік Москви і Брюховецького. Саме на цей час припадає ганебна сторінка в житті Дрозденка. У березні 1665 р. він зайняв Рашків, перехопивши листи Роксанди — удови Тимоша Хмельницького, котра там проживала. Нещасна вдова просила в листах поляків, щоб вони вивезли її з охопленого війною краю. Дрозденко ж пограбував усе майно Роксанди, ще й звелів її побити. Між тим, Сербии заходився укріплювати Умань, готуючись до вирішальних боїв з Дорошенком. Останній уже завдав відчутних ударів Опарі і став тіснити московські війська разом з гетьманцями Брюховецького. Взявши Умань, Дорошенко ставав практично одноосібним гетьманом Правобережної України. Стривожений Сербии просив Брюховецького про підкріплення, бо, мовляв, хоч би як зміцнюй стіни й вали, та не вони, а люди мають воювати («стіни й вал битися не будуть»). Писав Сербии листи до полковників Гоголя й Дрозденка, розіслав свої універсали навіть до Ханенка й уманських жителів. Обнадійливі звістки він отримав з Кальника, Рахнів і Дашева, де повстали місцеві жителі й вибили звідти польські гарнізони. Тим часом неспокійно було в самій Умані, де все відчутніше тиснула на місцевих жителів московська рука в особі командувачів царських загонів Козирева та Федяєва. Останні за відсутності Сербина так допекли старшинам, котрі не корилися Москві, що ті втекли з Умані. Внаслідок цього в місті виникла гостра криза, яку насилу вдалося розв'язати лише внаслідок оперативного втручання Сербина, а то б, за його власними словами, «мало що залишилося б в Умані, бо одних би вирізали.., а інших би вирубали…» [21]. Тим не менш пішли поголоски про можливу здачу Умані полякам. Останні на той час втратили свого полководця Стефана Чарнецького, а новий їхній командувач Станіслав Яблоновський прагнув знову приборкати Правобережну Гетьманщину. Щоправда, поки що він зазнав поразок у боях під Торговицею, Лисянкою та іншими містами, котрі знаходилися поблизу Умані, але потроху наближався до останньої. Справа дійшла і до тяжких боїв під Уманню у березні — квітні 1665 р., у ході яких поліг від ворожої кулі і сам Сербии. Брюховецький у своєму листі від 27(17) квітня 1665 р. повідомляв про це царя Олексія і направляв до Москви осиротілого сина полковника заради «милости и отеческого призрения» [22]. По загибелі Івана Сербина брацлавським полковником став Василь Дрозденко, що перед тим згадуваний був у джерелах як «запорозький полковник».

Яблоновський, не змігши взяти Умань, спробував її блокувати. Ставши разом з Тетерею під Лисянкою, він хотів перервати її зв'язок з Каневом, де була тоді правобережна ставка Брюховецького, а також не дати змоги місцевому населенню засіяти поля. Але й це на вдалося польському війську… Якраз тоді поблизу Умані з'явився претендент на гетьманство Степан Опара. 21(11) червня 1665 р. він підійшов до самої Умані, маючи при своєму боці кінний і піший українські полки, а також загін ординців. Опара пригрозив місту тяжкою облогою, коли воно не піддасться йому, вказав, що вже два ординських солтани йдуть зі своїми силами на Умань. Жителі опинилися перед складною проблемою. Московський гарнізон майора Михаїла Свиньїна був нечисленний, але встиг уже датися взнаки уманцям своїми здирствами. Стояти в облозі проти козаків Опари було тяжко, а боронити царську протекцію уманці не прагнули так само, як і в 1654 р. Тоді вони зважилися повстати проти московитів. Більшість із них на чолі зі Свиньїним була арештована, декого при опорі вбили, дехто, як–от охтирський гармаш Василь Тихонів та шестеро його однополчан спромоглися втекти з Умані до Лисянки. Потім Умань відкрила брами перед Опарою. Але Опара недовго втішався успіхом. Йому не було чим платити орді, козаки його слабо підтримували. Як наслідок, ординці самі стали шукати собі платні, забираючи майно, а часто й самих жителів Уманського та Канівського полку. Опара став подумувати про зближення з полковниками Брюховецького (Дрозденком, Райчею, Могилевським), посилав до Дрозденка полковника Апостола (про це свідчив, наприклад, переяславський козак Матвій, що певний час перебував в Умані, але про це довідалися ординці). 28(18) серпня ординці арештували його і з волі хана повезли в кайданах до Білої Церкви. Очевидно, у цей час в Умані укріпився М. Ханенко, котрий знову став уманським полковником (1664–1669). Ймовірно, з ним були і якісь польські частини, що про них згадує російський історик Соловйов [23].

Петро Дорошенко все впевненіше почував себе як гетьман Правобережної України. Багато полків уже визнали його. Головні противники на чолі з Дрозденком знаходилися в Брацлаві та Умані. Саме проти них і був спрямований удар Дорошенка. Вже в серпні 1665 р. по усуненні з політичної сцени Опари Дорошенко пішов на Лисянку, а звідти — на Буки. Після Буків гетьман вирушив на Ладижин, де тоді стояв Дрозденко. Дорошенко став у Івангороді, а проти Дрозденка, що перемістився до Кублича, послав загін ординців. Брацлавський полковник не збирався, однак, відступати і завдав ординцям нищівного удару, переслідуючи їх аж до Івангорода. Тоді було взято в полон кілька мурз і понад 100 рядових ординців. Однак безпосередньо проти гетьмана Дрозденко не наважився виступити й укрився за стінами Брацлава, де сидів у облозі понад 2 місяці. Головною опорою Дрозденка були серби та молдавани, серед української людності він не користувався особливою популярністю. Не бажаючи нести тягар непотрібної війни, козаки змусили Дрозденка бути поступливішим. 15 жовтня 1665 р., якраз на свято Покрова Пресвятої Богородиці, Умань піддалася Дрозденку, який і став у ній разом з 10 000 козаків та 10 000 молдаван і сербів. З Умані Дрозденко хотів іти на Білу Церкву на з'єднання з іншим полковником (Дециком) [24]. Однак Дорошенко привів нові сили і, оточивши Умань, змусив Дрозденка піддатися (це сталося до 17 листопада 1665 р.). Дрозденко потрапив з дружиною й дітьми до рук мурзи, і той пообіцяв його випустити на волю за викуп. Дрозденко зібрав потрібну суму, однак мурза порушив своє слово і видав його разом із сім'єю Дорошенку. Гетьман ув'язнив полковника в Чигирині, але потім пом'якшив сторожу. Фактично Дрозденко перебував під домашнім арештом, і гетьман подумував про залучення його на свій бік. Однак Дрозденко не хотів цього й навіть підмовив когось із чигиринських козаків, щоб той викрав гетьманську булаву. Разом з нею Дрозденко хотів утекти на Лівобережну Україну до Брюховецького, але був спійманий. За це Дорошенко звелів його розстріляти (травень 1666 р.). Заволодівши Брацлавом та Уманню, Петро Дорошенко став єдиним гетьманом всієї Правобережної України. Тепер уже можна було думати про об'єднання в єдину державу Гетьманщини обох боків Дніпра, як це було в часи Б. Хмельницького, і здобуття дійсної незалежності Української держави.

Ще наприкінці лютого 1665 р. Дорошенко скликав раду, на котрій було ухвалено вигнати всіх ляхів з України і об'єднати обидва береги Дніпра під владою одного гетьмана, як було за старого Хмельницького. Оскільки Москва тоді вступила в торг із Польщею щодо України, не хотіла бачити Україну ні самостійною, ні навіть автономною, стало ясно, що чекати звідти щирої підтримки не доводиться. За таких умов Дорошенко змушений був звернутися, як колись Хмельницький, до Османської імперії та Кримського ханства. Оскільки ж проти нього не припиняв своїх ворожих дій Брюховецький, котрий спирався на підтримку Москви, Дорошенко мусив постійно бути готовим до відсічі. У липні 1666 р. він збирає проти Брюховецького правобічні свої полки (Чигиринський, Корсунський, Уманський, Брацлавський, Кальницький та ін.). Уманський та Кальницький полки мали підійти до Дорошенка безпосередньо в Чигирині [25]. Восени 1666 р. небезпека нависла із заходу, і Дорошенко закликав на допомогу орду, яка стала на Чигиринщині, Уманщині та ін. полках, а також у самій Умані. Дорошенко саме під Уманню зібрав українське військо і разом з ординцями виступив у похід. Спочатку він розбив польське військо під Брацлавом, але в Кальнику укрився зі своїми козаками та польськими загонами Зеленський (Зеленецький), колишній герой оборони Поділля від польських загарбників у 1654–1655 рр. Незважаючи на це, гетьман продовжив похід і 19 грудня 1666 р. дощенту розгромив польське військо під командуванням С. Маховського на Поділлі (між Браїловом і Брацлавом).

У січні 1667 р. було укладено недоброї пам'яті Андрусівське перемир'я між Московською державою та Річчю Посполитою. Україна була поділена навпіл (по Дніпру) між двома загарбницькими державами, що прирікало її на ще тяжчі випробування. Спроби гетьмана Дорошенка укласти союз із Московською державою на рівноправних умовах наштовхнулися на відверту ворожість Москви. Тому в Дорошенка не лишалося іншого вибору, як зміцнювати союз із південними сусідами, шукати підтримки серед козаків Лівобережної Гетьманщини, бо там виникло гостре невдоволення, спричинене як Андрусівським перемир'ям, так і посиленням колоніального гніту з боку Москви. Особливе невдоволення викликав перепис 1666 р., проведений московськими воєводами на Лівобережжі. Було ясно, що робиться це з метою посилення визиску українського населення.

У січні 1667 р. почався новий польський наступ на Правобережну Україну, котру вже й Москва, всупереч численним обіцянкам, починаючи з 1654 р., віддала у власність Польщі. Дорошенко зайняв оборону біля Умані і не пропускав ворога далі [26]. Сюди, під Умань, гетьман стягував українські й татарські війська і пізніше. Цього ж періоду стосується і цікавий лист уманського полковника Григорія Білогруда до архімандрита Києво–Печерської лаври Інокентія Ґізеля від 26(16) січня 1667 р., писаний з самої Умані. Лист містить насамперед виправдання союзу українських козаків з ординцями, чого не сприймав Ґізель. Білогруд підкреслював вимушеність такого союзу, викликаного необхідністю дати відсіч наступу польських військ, очолюваних Себастіяном Маховським. Згідно з цим листом, Дорошенко наказав Білогруду також докласти зусиль для розшуку полонених — колишніх монастирських підданих — у ординців; говориться і про те, що старшина Іван Максимович витратив чимало грошей на відповідні подарунки за це ординським мурзам і писарям солтанів, але поки що особливих результатів досягти не вдалося. Цього листа підписав, крім Г. Білогруда, і уманський полковий суддя Лук'ян Даниленко [26–а].

Довготривале протиборство 1667 р. скінчилося наступом українських військ, котрі у вересні 1667 р. змусили коронного гетьмана Яна Собеського (майбутнього короля Речі Посполитої у 1673–1696 рр.) укласти мир під Підгайцями (Галичина). Відчуваючи нову загрозу з боку Польщі, Дорошенко уклав у 1668 р. союз із Османською імперією. Його позиції значно зміцнилися, на правому боці Дніпра ніхто не насмілювався вже виступати з претензіями на гетьманську булаву. Можна було зайнятися справою возз'єднання України, розколотої Андрусівською змовою. Дорошенко вступає у переговори з Брюховецьким, безоглядна орієнтація якого на Москву призвела до різкого падіння його авторитету. Врешті, на початку 1668 р. на Лівобережній і Слобідській Україні вибухнуло антиколоніальне повстання, спрямоване проти Московського панування, і Брюховецький поспішив приєднатися до повстанців. Але в більшості повстанців симпатій до нього не було, вона все більше хотіла бачити гетьманом возз'єднаної України саме Петра Дорошенка. У свою чергу гетьман вжив енергійних заходів для цього. Війська Правобережної Гетьманщини перейшли Дніпро і рушили на з'єднання з лівобічними гетьманцями під Опішню. Там два війська злилися в одне, але Брюховецькому козаки не пробачили його промосковської політики. Козаки вбили його, а гетьманом усієї України 18 червня 1668 р. було проголошено Дорошенка. Це був кульмінаційний момент у діяльності цього видатного діяча української історії. Українські війська просуваються на північний схід, громлячи на своєму шляху російську армію. Коли ж дісталися Сіверщини, тут пішли тяжчі бої.

Умань у цей час перебувала в далекому тилу, хоча назвати ці місця тиловими важко, бо тут була постійна загроза польського вторгнення. Тим не менш, такий бажаний мир і спокій прийшли, хоч на короткий час, і сюди. Про уманські справи цього періоду мало що відомо, але й ці стислі звістки джерел дуже важливі. Насамперед треба відзначити свідчення турецького мандрівника Евлії Челебі, про якого вже згадувалося. Челебі побував тут знову наприкінці 17 ст., і знову Умань справила на нього імпонуюче враження: «Це велике і давнє місто, оточене дерев'яним парканом і прикрашене садками та квітниками. Воно перебуває під владою Дорошенка. Звідси ми йшли протягом дня на схід (правильно — на захід. — Ю. М.) крізь ліси і широкі поля, порослі тюльпанами (може, маком. — Ю. М.), і знову прийшли до фортеці Брацлав» [27]. Можна згадати також, що саме в Умані Дорошенко ув'язнив вірного слугу Москви й Брюховецького, ніжинського протопопа Максима Филимоновича, якого московський патріарх всупереч існуючим канонам пробував поставити оршанським єпископом під іменем Мефодій. Ув'язнення не було тривалим, і вже до осені 1667 р. ніжинському протопопу вдалося втекти до Києва, де стояв московський гарнізон [28] Тієї ж осені стривожена Москва скерувала до Чигирина посольство на чолі з підполковником Гаврилом Подимовим. На передані ним пропозиції Дорошенко дав принципову відповідь. Він, зокрема, вимагав виведення московських військ з України, як це зробили поляки, котрі вивели свої війська з Чигирина, Умані й Корсуня [29]. 1669 рік почався з нового розколу України. Наказний гетьман Дем'ян Многогрішний, що діяв на Сіверщині, проголосив себе гетьманом, незалежним від Дорошенка, і скоро став домінувати на лівому боці Дніпра, оскільки Москва надала йому підтримку. Війська Дорошенка поступово відходять на правий берег Дніпра, тим більше, що там не припинялися спроби Польщі відновити свою владу в Україні, давалися взнаки дії ординців, котрі нерідко забували, що вони є союзниками, і вдавалися до звичних грабежів. Підіймала голову й опозиція серед козаків. За таких умов Дорошенко ще тісніше пов'язується з Османською імперією, сподіваючись отримати для Правобережної Гетьманщини принаймні такий статус, який мали Молдавія та Валахія — формально залежні від Порти. У березні 1669 р. на раді в Корсуні 500 представників правобережних і 20 — лівобережних полків дали присягу султану. Це рішення підтримав тоді й Уманський полк. Під Уманню починають збиратися татарські війська для задуманого Дорошенком нового походу, зокрема для вигнання московських сил з Києва. Взагалі в джерелах не бракує даних про постійне перебування ординців на кочовиськах поблизу Умані у травні —червні 1669 р. [30]. Однак турецька протекція не всім була до вподоби. І хоча турки поки що не втручалися в українські справи, опозиція висунула зі своїх лав нового претендента на гетьманську булаву — Петра Суховія (Суховієнка), який був небожем Брюховецького. Його підтримала й частина ординців, котрі стали збиратися під Уманню [31]. Пішли чутки, що Дорошенко опинився в полоні у орди, яка стояла під Уманню [32]. Хоча поголос був недостовірний, Умань тут була названа не випадково. Умань і Уманський полк із непрояснених досі причин стали в опозицію Дорошенку, не сприймаючи його зовнішньополітичного курсу насамперед. Це була тяжка помилка уманської старшини, і їхній виступ проти Дорошенка був щонайменше передчасним, бо тепер уже ворогували між собою не дві Гетьманщини (правобічна й лівобічна), а три! На Правобережній Україні виникає ще одна Гетьманщина, у центрі якої стоїть Умань, і це призводить до тяжких наслідків для всієї України, а насамперед для самої Умані.

Петро Суховій виявився каліфом на годину і скоро втратив підтримку і козаків, і частини ординців, що були стали при його боці. Тоді, за свідченням літопису Самовидця, ці «козаки повернули ку Уманю, и Суховиенко здал свой уряд Михайлові Ханенкові, полковникові уманскому» [33]. Скупі літописні рядки значно доповнює розповідь 18(8) вересня 1669 р. посла до Москви лівобічного гетьмана Многогрішного, канцеляриста Яреми Яремовича. Виявляється, десь у червні —липні 1669 р. під Уманню відбулася рада в присутності польських представників. Ханенка підтримали Уманський та ще деякі правобічні полки й обрали його гетьманом. Писарем же обрали невдаху Суховія. Тут же знайшлися союзники — кримські татари, які хоч і поспішали додому, однак обіцяли свою підтримку Ханенкові [34]. Ставши гетьманом, Ханенко негайно звернувся до Многогрішного і деяких полковників, сподіваючися створити коаліцію проти Дорошенка. Так, 23(13) липня 1669 р. він написав з цього приводу листа переяславському полковнику Родіону Димитрашку (Димитрашку Райчі), 9 серпня (30 липня) того ж року — Многогрішному [35]. На підмогу Ханенку прибув і загін кримських татар у кількасот душ на чолі з Мухамед–Чилібеєм. Однак Дорошенко не збирався втрачати ініціативу і рішуче виступив проти заколотників. Він пішов з Канева не на лівий берег Дніпра, як планував раніше, а на Умань. На шляху до Умані він прибув до Лисянки і схилив місцевих козаків на свій бік. Потім він підступив до Умані, але його не пустили до міста. Уманці спалили передмістя і збіжжя на полі і приготувалися до оборони. Розпочалася млява облога. Дорошенко втратив кількасот вояків, але не припиняв переговорів, сподіваючися мирним шляхом подолати розкол. Він добивався також інсиґній влади, вивезених Суховієнком з Січі. Між тим, 25(15) серпня під Умань до Дорошенка прибув чауш — посол турецького султана (капиджи–паша Хасан–ага), котрий привіз із Стамбула гетьманські інсиґнії (дві булави, бунчук, санджак–прапор, печатку з гербом, а також два каптани). Тоді Ханенко скерував нові листи до Многогрішного, закликаючи його вдарити на Чигирин (листи з Умані від 5.09.(26.08.) та 20(10).09.1669 р.). Оскільки з чаушем прибула й Білгородська орда ногайців, стривожені уманці стали поступливішими на переговорах і врешті уклали мирну угоду, однак і після неї Дорошенка не впустили до міста. Ханенко ж побоявся вийти в поле для побачення з Дорошенком. За такої патової ситуації Дорошенко обрав правильне рішення. Не бажаючи пролиття братерської крові, він відступив від Умані, задовольнившись усними обіцянками миру. Він повернувся з військами до Чигирина і звідти дав допомогу Лубенському та Гадяцькому полкам, котрі ще залишалися йому вірними. У свідомості сучасників він вийшов переможцем у цьому протистоянні. Так, невідомий польський шляхтич писав 9.10.1669 р. з Кам'янця–Подільського, що Дорошенку мусила піддатися й Умань — «найголовніша прикордонна фортеця», але Ханенко, Суховій, Ю. Хмельницький і Сірко збирають проти нього війська [36]. Справді, так і було… Після Уманської згоди ні Ханенко, ні інші згадані особи не прибули до Чигирина, як було домовлено. Навпаки, вони послали по підтримку на Січ, а також до кримських татар, котрі, на відміну від білгородських «татар», тобто ногайців, воліли підтримувати Ханенка. Ця орда, набравши ясиру під Ставищами, пішла додому, залишивши в Умані не більше 150 своїх кіннотників, однак обіцяла невдовзі повернутися. Ханенко послав по допомогу і до Варшави аж два посольства, але друге було перехоплено козаками Дорошенка [37]. У відповідь на такі дії Дорошенко до 10 жовтня 1669 р. видав універсал до всіх правобережних полковників, щоб вони готувалися збройно виступити на Умань, куди він і сам прагнув піти. Після свята Покрова Пресвятої Богородиці (15.Х.1669 р.) розпочалися широкомасштабні військові дії. У битві під Стеблевом Дорошенко при допомозі Івана Сірка розгромив своїх супротивників. Татари кинулися тікати, з ними втекли Ханенко і Суховієнко, які знайшли притулок на Чортомлицькій Січі. Юрій Хмельницький помчав до Умані. Звідти він вирішив утекти до Києва (очевидно, щоб укритися в монастирі) разом з ігуменом уманського монастиря Філаретом і братом М. Ханенка. Але вже під Уманню їх полонили білгородські ногайці і повернули до Умані. За Ю. Хмельницького вони вимагали великого викупу, а коли уманці відмовилися сплатити гроші, ординці забрали колишнього гетьмана з собою. За іншими даними, що їх наводить той же Величко, всі троє були взяті у полон Батирча–мурзою, і до Умані привезли на викуп тільки ігумена, проте уманці його чогось не викупили [38]. У Білгороді–Дністровському (Акермані) Юрій Хмельницький був ув'язнений, а потім з наказу султана його привезли до Стамбула і помістили у вежі–в'язниці Єдикуле. Вигравши Стеблівську битву, Дорошенко рушив просто на Умань і легко заволодів містом. Він звелів арештувати ряд вороже наставлених до нього старшин і ув'язнити в Чигирині. Деяких з них, за свідченням літопису Самовидця, він наказав стратити (Літопис Самовидця… С. 109). Після успішного походу Дорошенко повернувся до Чигирина, поставивши в Умані вірного тоді йому Григорія Білогруда (уманський полковник у 1666–1672 рр., з перервами). Біля Умані надовго стала орда, котра хоч і не шкодила місту й полку, але часто ходила чотами на захід, добираючись аж до Польщі й грабуючи зустрічні села й містечка. Що стосується Ханенка, то його обрали на Січі кошовим отаманом. Це значно підвищило його авторитет, і він у новій якості починає налагоджувати контакти з Москвою і особливо з Варшавою. Це дуже шкодило не тільки Дорошенку, а й українським інтересам у цілому.

У 1670 р. у місті Острог на Волині розпочалися довготривалі переговори між українською делегацією (від гетьмана Петра Дорошенка) і дипломатами Речі Посполитої. Гетьман поставив дуже серйозні вимоги перед Польщею, і її представники зволікали, чекаючи на сприятливіший час. Цей час настав, коли з Умані до Острога прибули посли Ханенка (Семен Богаченко, Роман Малюк, Іван Полтавець, Яків Ярошенко, Іван Завіша, Степан Білий, Василь Олексієнко та писар Андрій Тораченко) і швидко погодилися на польські пропозиції. На підставі Острозької угоди (2.IX.1670 р.) Річ Посполита визнавала гетьманом Ханенка, давала йому інсиґнії влади, а він за це погоджувався на тяжкі умови чергового польсько–українського договору. Правобічна Гетьманщина поверталася до складу Речі Посполитої, але на умовах дуже обмеженої автономії. З послами ж Дорошенка Річ Посполита взагалі відмовилася вести далі переговори. Такі дії Ханенка були відверто шкідливими і несли з собою нову хвилю конфліктів і війн…

Навесні 1671 р. Річ Посполита розгорнула наступ на Правобережну Гетьманщину, маючи на це й формальну згоду Ханенка. Останній разом із Сірком, що перейшов на його бік, виступив із Запорожжя і попрямував на з'єднання з польською армією. Видно, саме тоді Умань була опанована Ханенком. Дорошенко на чолі 14–тисячного козацького війська виступив на Умань і дійшов до Маньківки. Ханенко й Суховій тоді спішно послали полковника Лисицю по ординську допомогу. Орда, яка тоді кочувала в степах південніше Умані, очевидно, відгукнулася на це прохання [39]. Спроби Дорошенка вибити його з міста влітку 1671 р. не мали успіху. Більше того, під Брацлавом українські війська Дорошенка зазнали поразки від сил коронного гетьмана Яна Собеського [40]. Дорошенко тоді став під Цимерманівкою, прагнучи зібрати вірні йому війська у потужний кулак. Є дані, що сюди прибули і молдавський та валаський господарі («авізи» з табору польських військ під Баром від 6.10.1671 р.), але спроба залучити їх до боротьби проти Речі Посполитої Дорошенку не вдалася. В анонімному листі з Молдавії від 1 жовтня 1671 р. є повідомлення про боротьбу Дорошенка проти Ханенка. Спочатку гетьман став під Цимерманівкою і рушив на Ладижин, де тоді стояв Сірко. Але того року Буг був дуже повноводним, і Дорошенко через це не встиг своєчасно переправитися на протилежний берег. Цим скористалися Сірко й Ханенко, котрі об'єднали свої війська. Дорошенко був змушений відступити до Цимерманівки. Його авторитет тоді значно похитнувся, його військо тануло, а козаки тікали від нього до Сірка, «як було за Хмельницького, коли всі в'язалися до нього, так і тепер до Сірка, і міста йому піддаються, а орда вся від Дорошенка втекла» [41]. Шляхтич Прусиновський у своєму листі з Могилева–Подільського від 6.10.1671 р. стверджував, що всі міста між Дністром і Бугом піддалися Ханенку, в т. ч. Умань, Лисянка тощо [42].

Наприкінці жовтня 1671 р. під містечком Іллінцями відбулася рада, на котрій Ханенко, Сірко й вірні їм козаки присягнули польському королю Михаїлу Вишневецькому [43]. Потім коронні гетьмани Ян Собеський та Дмитрій Вишневецький оволоділи майже всім Побужем. Це, однак, не викликало особливого ентузіазму у жителів Умані, котрі нібито ставили своє послушенство польському королеві в залежність від того, чи спроможеться він подолати Дорошенка і взяти всі вірні цьому гетьманові міста. Дорошенко ж відступив до Чигирина, куди стягував вірні йому війська і готувався до контрнаступу, чекаючи приходу Білгородської орди. Цікаво, що і в цей складний час в Умані не припинялося торговельно–економічне життя. Свідчень про це дуже мало, але вони є. Так, в Умані зупинялися купці, що вели торгівлю з Молдавією. У жовтні 1671 р. в Умані зупинилися ніжинські купці Іван (зять ніжинського бурмистра Яреми Касьяненка) та Михайло Степанець, котрі поверталися з Молдавії. Вони розповіли ніжинському воєводі московських військ про ситуацію на Поділлі, місцезнаходження польських військ. Тоді Ханенко стояв у Ладижині, а Сірко в Чечельнику. Уманський же полковник Білогруд не піддавався польським військам, але нібито й дорошенківців до себе не пускав. Щоправда, потім уманці перейшли на бік Ханенка, а найманих козаків Дорошенка («сердюків», «серденят») перебили або ж, позабиравши їхнє добро, вигнали з міста. В той час трапилася й малозначуща пригода, яка відбилася в джерелах. Тоді до Умані втік російський дворянин Герасим Гвоздев, котрий потрапив у полон ще у 1662 р. і довго був у Стамбулі. Врешті йому вдалося вирватися з неволі й через Молдавію, Ладижин, Умань, Корсунь дістатися до Ніжина, звідки вже було близько до батьківщини колишнього бранця [44].

Хоча на боці Ханенка була тоді явна чисельна перевага, але в основному за рахунок польських та найманих, у т. ч. німецьких, військ. Цей гетьман прагнув добитися більшої підтримки з боку Речі Посполитої. В його посольствах до Варшави були задіяні й дехто з уманців. Так, серед послів М. Ханенка, відправлених 26 січня 1672 р. з Ладижина до короля Михайла Вишневецького, був і уманський полковник Петро Григорович Безпалий. Якщо Ханенко покладався на польську допомогу, то Дорошенка в той час підтримувала більшість населення Правобічної Гетьманщини. Дуже важливим було те, що ці обидва гетьмани шукали часом порозуміння між собою, усвідомлюючи страшні наслідки громадянської війни для українського народу.

В листах однієї з високопоставлених осіб Речі Посполитої В. Борейші, адресованих до литовського підканцлера, говориться, зокрема, що Дорошенко наказав звільнити з чигиринської в'язниці дружину М. Ханенка (лист від 15.04.1672 р.), а в наступному посланні (від 22.04.1672 р.) він же повідомляв про те, що Ханенко вирішив одружити свого сина з дочкою Дорошенка [45]. На жаль, порозуміння з ряду причин не сталося. Ханенко безоглядно покладався на польську допомогу. Ще коли польське військо ставало на зимові квартири, Дорошенко все наполегливіше став тиснути на Ханенка й Сірка, прагнучи вибити їх з Ладижина, а їхні гарнізони — з Брацлава, Могилева–Подільського тощо. Сам Дорошенко стояв при цьому у Соболівці та Лисянці. Війна явно затягувалася. Дорошенку забракло сили, щоб упоратися з Ханенком і польським військом самостійно. Ординці ж вимагали платні. Дорошенко шукав гроші для них, де тільки міг. Пішли навіть чутки, що він віддав ординцям на поталу Соболівку та ще якесь містечко. Поляки ж робили все, щоб зміцнити свої позиції на Поділлі як у політичному, так і у військовому відношеннях. Зокрема, приблизно до цього часу (ймовірно, навесні 1672 р.) відбулася присяга жителів Уманського полку на вірність королеві Михайлу Вишневецькому. Текст присяги від імені її учасників був підписаний Михайлом Ханенком (названим тут за патронімом «Стефановичем», городовим отаманом Остафієм Тимошевичем та міським війтом Федором Григоровичем). Згодом (15 червня 1672 р.) до Умані було скеровано 5 хоругов для зміцнення місцевого гарнізону [46]. Війна ставала затяжною, і тоді султан Мухамед IV нарешті дав сподівану Дорошенком допомогу. Розпочався потужний турецький наступ на Правобережну Україну, з перших днів якого стало ясно, що туркам йдеться насамперед про перетворення України у свою колонію. Турки, як й інші сусіди України, теж не втрималися від спокуси поживитися за її рахунок. Потужні османські сили з військами кримського хана Аділь–Гірея «Чабана», а також із Дорошенком та його козаками пішли на Умань у червні 1672 р. Ханенко зі своїми козаками та 6000 поляків стали тоді у Ладижині. Дорошенко ж невдовзі обложив Умань, прагнучи помститися за своїх «серденят» [47]. Був при його боці і кримський хан. До речі, саме в таборі під Уманню Дорошенку було передано турецькі санджаки (клейноди) від султана Мухамеда IV, послані ще з Адріанополя (Едірне): бунчук та два прапора, один червоного кольору, а другий жовтого, а кайма навколо червона («таковы ж, каковы даютца турские санжаки от салтана турского и крымским ханом»). Про це сказали у Москві пізніше 22(12) січня 1676 р. його посли Павло Яненко–Хмельницький, родич Богдана Хмельницького і тесть Петра Дорошенка, та Семен Тихий [48]. До 20(10) червня 1672 р. Умань уже була в його руках [49]. Гетьман оволодів також і більшістю міст Уманського полку, при цьому особливо постраждали Косенівка та «Іванка» [50]. Літописець Величко досить детально описує цю подію, хоч і плутається в хронології (так само як і Самовидець) та занадто негативно ставиться до Дорошенка. За його словами, Дорошенко оволодів Уманню не під час наступу на Кам'янець–Подільський (це місто було взято турками 18 серпня 1672 р.), а коли вже повертався назад і став під Христинівкою у вересні 1672 р. Вже 19(9).09.1672 р. полковник Д. Райча писав, що Дорошенко хоче йти з Кам'янця–Подільського на Брацлав, Ладижин та Умань добувати ці міста [51]. Зачувши про підхід Дорошенка, уманці хоч–не–хоч з покорою вийшли назустріч гетьманові, котрий стояв із табором під Христинівкою. Дорошенко тепло прийняв делегацію, але в своїй промові зганив уманців за те, що відкинулися від нього, поставили гетьманом Ханенка, повірили польським обіцянкам, що призвело уже не до роздвоєння, а розтроєння України, посилення війни. Пообідавши разом, Дорошенко з честю відпустив делегатів назад, а сам продовжив похід. Через півтора тижні він викликав у Чигирин уманського полковника Білогруда, полкового осавула Пиляя, суддю Яроватого, ряд старшин, в першу чергу Ґродзенка. В Чигирині ж він, за словами Величка, наказав повісити Яроватого, Пиляя розстріляти, а декого стратити. Решту він наказав відпустити до Умані, поставивши над ними полковником Ґродзенка. Цей, прибувши до Умані, наказав усіх жителів привести до присяги гетьманові, а за його наказом стратити деяких значних козаків: Говора–Корсунця, Малинку та ін., а дружин Ханенка та полковника Білогруда відіслати в Чигирин. За літописом Самовидця, Дорошенко наказав стратити тільки одного наказного гетьмана, поставленого Ханенком [52]. (Літопис.., С. 115). За іншими даними, вірні Ханенку запорожці, що стояли в Умані, встигли вийти з міста разом з приреченими до страти і втекти в Білу Церкву [53]. Останнє, видно, ближче до істини, бо цю інформацію підтверджують свідчення у Києві капітана І. Личковського, дані 18(8) грудня 1672 р. Згідно з ними в Умані стояло 1500 запорожців з полку М. Ханенка. Коли уманці піддалися Дорошенку, всі вони відступили до Білої Церкви, де стояв польський гарнізон на чолі з комендантом Яном Лебелем. Ханенко послав якогось сотника з гнівними листами до Дорошенка, але останній нібито звелів розстріляти в Чигирині цього посланця [54]. Приблизно в цей же час Дорошенко у своєму листі на Чортомлицьку Січ запрошував кошового отамана Лук'яна Андрійовича до Умані.

Та хоч як би там було, позиції Дорошенка в Умані залишалися непевними, а його жорстокість, хоч і виправдана частково обставинами воєнного часу, дала протилежні результати. Тут варто надати слово літописцю: «Побачивши такий зрадницький Дорошенковий вчинок, уманці сподівалися од нього собі того ж, що сталося й вищезгаданим товаришам, тож відразу відкинули свою наречену приязнь і почали таємно вельми гніватися на Дорошенка і свого полковника Ґродзенка. Коли ж Ґродзенко доповів про те Дорошенкові, то Дорошенко прислав до Умані на приборкання того уманського невдоволення й бунту два охотницькі полки: один компанійський з полковником Силичичем (Силичем. — Ю. М.), а другий — піхотний з полковником Жеребилом. Однак безрозумний учинок тих полковників не тільки їх самих із військом погубив, а ще більше роз'ятрив Дорошенка і став причиною до всеконечного розору й повного запустіння всієї Умані та інших численних міст і тамтешніх повітів…» [55].

Незаперечна перемога турецько–української (дорошенківської) армії над польсько–українськими (ханенківськими) військами мала своїм наслідком Бучацький мирний договір 28 жовтня 1672 р., на підставі якого Поділля переходило в турецьке володіння, а Правобережна Гетьманщина ставала автономною одиницею у складі Османської імперії. 24.02.1674 р. до Києва повернувся місцевий міщанин Тиміш Ткач, який їздив торгувати до Молдавії (Ясси), а назад повертався через Кальник та Умань. Він був свідком того, як присланий Дорошенком полковник приймав від уманців присягу на вірність турецькому султану. Він же зазначив, що уманського полковника прізвище Скидан, а городовим отаманом був зять козака Федора Єжевського. У цього отамана і був на постої київський міщанин. Ткач тоді ж зустрів в Умані чечельницького полковника Павла Лисицю і довідався від нього про важливі справи [56]. Формально війна з Річчю Посполитою скінчилась, але до справжнього миру було ще далеко. Ситуація погіршувалася й тим, що турки стали так утискати населення Поділля, що й Дорошенко завагався у виборі зовнішньополітичної орієнтації. На підвладній йому частині Правобережної України зростало невдоволення гетьманом. Сталися й інші небажані для України зміни, насамперед скинення і заслання до Сибіру лівобічного гетьмана. На раді в Козацькій Діброві, проведеній під наглядом московських воєвод, було обрано новим гетьманом Івана Самойловича. Тоді ж у червні 1672 р. він був змушений підписати «10 статей», котрі доповнювали Глухівські статті 1669 р. і водночас значно обмежували далі суверенітет України. Дорошенкові тепер доводилося діяти у складніших умовах.

Весна 1673 р. пройшла в Умані під знаком зростання антидорошенківських настроїв. На жаль, кров тут пролилася вже у Світлий понеділок. На другий день після Великодня з Умані на передмістя до храму Воскресіння Господнього пішла урочиста процесія, у якій були й полковники Силич та Жеребило. Після літургії і хресного ходу основна маса людей розійшлася, а старшина була запрошена на святковий обід, що давали парафіяни на честь свята. Не обійшлося і без хмелю… По обіді полковники у супроводі невеликого ескорту поїхали до Умані, а при в'їзді (ще в передмісті) Силич ненароком збив конем двох теж підпилих чоловіків. Виникла сварка. Не витримавши образ, Силич кинувся до тих уманців чи то з канчуком, чи то з шаблею. Раптово вибухнув конфлікт, бо перехожі уманці із сусідніх вулиць схопили дрюки й кинулися на полковників. Жеребило рвонув конем у бічну вулицю, а Силич сховався в одному з будинків і змушений був там боронитися як міг. Але й вогонь з пістолів не зупинив юрбу. Силича і його козаків було забито. Раптом вдарили дзвони на сполох, і невдовзі все місто повстало проти Дорошенка. Його козаки–компанійці кинулися врозтіч, але гвардійці–сердюки зайняли кругову оборону. У лютій січі всі вони полягли, забравши на той світ із собою чимало уманців. Жеребила було знайдено на другий день в якійсь схованці і відіслано живцем до Ханенка. Зрадівши такому «подарунку», поляки й Ханенко послали свої війська до Умані. Власне, ще до 10 квітня 1673 р. на сеймі Речі Посполитої йшлося про те, щоб польські залоги були поставлені в Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Умані, Чигирині та ряді інших міст Правобережжя [57]. Уманський полковник Ґродзенко, хоч і був місцевий, однак, побачивши як заноситься на ще більший вогонь, покинув Умань і поспішив до Дорошенка. Останній був глибоко вражений цією звісткою і у відповідь на вступ польської залоги до Умані послав по турків і ординців. Уманці тим часом обрали своїм полковником на місце Ґродзенка значного козака Степана Яворського. Про останнього, між іншим, відомо, що його дружина Феодосія була донькою знаменитого в подальшому сподвижника гетьмана І. Мазепи, полковника Дмитра Чечеля. Пізніше чимало колишніх уманців і брацлавців служили під командуванням Чечеля і полягли, боронячи Батурин від московських напасників у 1708 р. [58]. Ханенко ж вступив у зносини з низовцями і підбурив їх до виступу. Запорожці послали до Умані певну частину свого війська на чолі з відомим уже Суховієм та Гнатом Макухою, що став у Ханенка білоцерківським полковником [59]. Ханенко зі своїми силами посунув на Дорошенка, і знову Стеблеву судилося стати ареною міжусобної битви. І цю битву виграв Дорошенко, а Ханенко з Суховієм мусили рятуватися втечею. Поразка Ханенка викликала паніку серед уманців. Вони злякалися нових кар з боку гетьмана, і чимало хто з них поспішив покинути рідне місто. Більше того, вони перейшли Дніпро і осіли на Лівобережній Гетьманщині, найбільше на березі Дніпра і на території Полтавського полку. 1673 рік відзначився також зростаючою активністю польської армії на Правобережній Україні. Восени 1673 р. польська армія під командуванням Яна Собеського розбила турецькі війська Гусейн–паші під Хотином і, взявши це місто (12.XI.1673 р.), заглибилася до Молдавії. Ці важливі перемоги значно піднесли авторитет великого коронного гетьмана, котрого по смерті короля Михаїла Вишневецького обирають новим правителем Речі Посполитої. На відміну від млявого і невиразного Вишневецького (королював у 1669–1674 рр.) Ян III Собеський був енергійним і талановитим полководцем, який по–своєму симпатизував козакам і не був проти автономії (хоч і дуже обмеженої (!)) для Правобережної України. Його обрання посилило позиції Польщі на Гетьманщині й послабило Дорошенка, що й так був у скруті, бо на сході нависла московська небезпека. Врешті московські війська на чолі з Г. Ромодановським та П. Скуратовим перейшли Дніпро і разом з гетьманцями «дурного Самойловича» повели наступ на Чигирин, де тримав оборону Дорошенко. Зазнавши там поразки, вони пішли на Черкаси та Канів і змусили ці міста піддатися. Тоді Дорошенко, боячися, щоб і Корсунь не спіткала така ж доля, спішно зібрав свої війська для оборони Корсуня. Вже в середині лютого 1674 р. під Могилевом–Подільським були зібрані козаки Уманського, Кальницького й Корсунського полків [60]. Потім ці та деякі інші полки (всього сім) були послані на оборону Корсуня. Уманський полк очолював тоді Григорій Білогруд. Зав'язалося тяжке протистояння, у якому поступово гору став брати Самойлович. Ряд міст, у тому числі й Умань, заявили про свою підтримку Самойловича, котрий уже став писатися гетьманом обох боків Дніпра. У березні 1674 р. на раді в Переяславі склав свої повноваження Михайло Ханенко, відмовившися від гетьманської булави на користь Самойловича. На цій раді від імені Уманського полку виступив його полковник Григорій Білогруд. Потім він з полковниками Сасом, Гурським та Іваном Сербиним виїхав до Москви, щоб повідомити царя про відставку Ханенка. Після цього Ханенко оселився в Лохвиці та Козельці, а потім перебрався до Києва. У 1677 р. він був звинувачений Москвою у таємних зносинах з Польщею (не знати, наскільки це є правдою) і в 1677–1678 рр. перебував у в'язниці. Помер у 1680 р. М. Ханенко мав трьох синів. Один з них (Павло) знаходився у Варшаві при боці короля Михайла Вишневецького фактично як заручник, потім був при боці княгині Замойської, матері короля Михайла. Після 1674 р. був страчений у Перемишлі. Другий син був взятий у полон ординцями і переданий ними Дорошенку. Його подальша доля невідома. Лише третій син (Яків) осів з батьком на Сіверщині і продовжив український козацький рід Ханенків, котрий у XVIII ст. дістав російське дворянство.

Полковник Самойловича Г. Лизогуб хотів переманити на свій бік і Андрія Дорошенка, брата гетьмана, котрий тримав оборону Корсуня. При боці А. Дорошенка стояли в Корсуні Уманський, Брацлавський, Кальницький і Могилевський полки (анонімний лист з Меджибожа від 20.03.1674 р.) [61]. Одначе Корсунь витримав облогу, втрималися й інші важливі міста Правобережжя (Чигирин, Лисянка, Кальник, Брацлав та ін.), в яких, незважаючи на тяжку ситуацію, життя йшло своїм звичаєм. Так, меджибозькі міщани навесні 1674 р. їздили до Умані купувати збіжжя [62]. Що стосується Умані, то це місто вагалося знову, тепер уже між Дорошенком та Самойловичем. Останній просив Москву про збільшення її військ на Правобережжі. Цю ж думку відстоював і московський воєначальник князь Юрій Трубецькой, який у листі до царя Олексія від 4.05.(24.04.)1673 р. просив поставити царські гарнізони в ряді міст Правобережної України, в т. ч. і в Умані [63–64]. Однак Москва в умовах зростаючої турецької загрози вже згортала свої воєнні дії на правому боці Дніпра і починала подумувати про замирення з Османською імперією. У травні 1674 р. під Орловцем сталася нова битва, у якій з одного боку стояв брат гетьмана Петра Дорошенка — Андрій зі своїми козаками та союзними кримськими татарами, а з другого — Гадяцький, Уманський і Торговицький полки. В ході бою останні дістали підкріплення з боку наказного гетьмана, переяславського полковника Димитрашка Райчі, що й вирішило результат битви. Тим не менше, у цій міжусобній війні Дорошенко вистояв завдяки підтримці ряду полків, насамперед Чигиринського. Але насувалися нові московські й польські війська. В цей критичний момент у війну вступили турки, які змінили її хід. Цей перелом став початком Уманської трагедії 1674 року.

Турки швидко розгортали наступ у Поділлі. Московське командування і Самойлович, замість того щоб розпочати генеральну битву, стали ганебно відступати, віддавши Поділля на поталу туркам. Уманський полковник Стефан Яворський писав до лівобічного гетьмана І. Самойловича 15(5) липня 1674 р., що він усе ж повернувся з Уманським полком додому і застав там великі шкоди від напасників. Зокрема, два містечка (Христинівка і Унгереджівка) були повністю сплюндровані ординцями, котрі взяли до неволі 1500 місцевих жителів. Щоправда, кільком десяткам людей вдалося втекти, бо ординці зачули про підхід І. Сірка і втекли до Казикермена на Дніпрі (біля сучасної Каховки). Сірко ж із запорожцями підійшов з Чечельника до Умані, щоб з'єднатися з силами полковника Д. Райчі в Капустиній [65]. Сам Сірко писав раніше, що хоче йти до Умані для з'єднання з Уманським і Торговицьким полками і вести боротьбу проти ворожої навали [66]. Що стосується Райчі, то він стояв у липні 1674 р. у Буках і послав до Ладижина «тисячі своїх козаків» на чолі з наказним полковником В. Сербиним, який дістався до Ладижина. Але Райча, всупереч сподіванням, відступив до Канева.

Однак турки просувалися досить швидко і взяли ряд міст (Косницю, Стіну, Куниче та ін.), а потім підступили до Ладижина. Туди встиг увійти з невеликим козацьким загоном полковник Мурашко, посланий Самойловичем. Тут же тримав оборону і шеститисячний загін запорожців на чолі з полковником Савою, до яких долучилося й 16 донських козаків під проводом отамана Абросима. В Успенський піст напередодні свята Преображення Господня, тобто 16(6) серпня, під Ладижином з'явилася орда на чолі з кримським ханом, а наступного дня — й турецька армада. Мурашко активно розпочав оборону і, не давши турецькому авангарду розташуватися під Ладижином, вдарив на нього зі своїми козаками. В ході успішної битви ворожий авангард був розгромлений. У полон потрапив навіть син султана. У запалі Мурашко повівся негідно. Він убив турецького царевича, а потім утік з міста, незважаючи на прохання ладижинців. Помста султана була жахливою. Ладижин безупинно штурмували вороги і, попри мужню й довготривалу оборону (ладижинці відбили 9 генеральних штурмів!), захопили його. Це преславне і велике місто, яке мало 17 церков, було спалене і зрівняне із землею, а майже всі його жителі були винищені.

Після кількаденного перепочинку турецька армада рушила на Умань, звідки вони в разі успіху сподівалися йти на Київ.

Седіага–паша на чолі 40–тисячного війська [67] запропонував місту капітуляцію, однак уманці відмовилися здатися. В самій Умані укрилися козаки Уманського й Торговицького полків і козаки ще з 15 міст разом зі своїми сім'ями. Уманці дуже сподівалися на швидкий прихід московського війська та гетьманців Самойловича (вони не раз писали царю й Самойловичу, благаючи про допомогу), особливо з боку Лисянки. Так, Самойлович у листі до царя Олексія від 27(17).08.1674 р. згадував про те, що Умань, Лисянка й Корсунь приготувалися до оборони і «з плачем просять собі допомоги» [68]. Однак надії уманців на московську допомогу виявилися марними. Більше того, як писав шляхтич Карвовський королеві Яну Собеському, московити, довідавшися про похід турків на Умань, покинули околиці Чигирина і «ганебно втекли аж до Черкас» [69]. Залишили Умань і деякі козацькі частини, в т. ч. й запорожці І. Сірка, котрі відступили на схід. Турків же й ординців було набагато більше… Перші штурми Умані були відбиті козаками з великими втратами для ворога. Тоді турецьке командування пішло на хитрість. Воно почало переговори і закликало прийти на них старшину, гарантуючи безпеку султанським словом. Українці й тут показали себе українцями! Неймовірна хоробрість часто уживається в наших душах з якоюсь дитячою довірливістю і наївністю, котра є зовсім недоречною з ворогами. Отже, уманський полковник Степан Яворський вийшов із старшиною на переговори, і всі вони були заарештовані. Потім турки послали і вдруге (нібито і втретє (!)), щоб інша старшина присягла султанові на вірність. Так виманивши старшину з міста, турки кинули їх у в'язницю, а потім розпочали новий штурм. Уманці відбили і його. Зокрема, на дев'ятий день оборони уманці забили значного воєначальника турецького війська (кіхайя), а також 9 яничарських ротмістрів (чорбадарів), не рахуючи багатьох інших. Турецький командувач Кара Мустафа–паша запанікував і послав до султана з проханням зняти оборону. Однак Мухамед IV (до речі, українець по матері) дав наказ штурмувати далі і пообіцяв сам підійти на підмогу [70]. Турки стали готуватися до нових штурмів. Тим часом, скориставшися тим, що турецьке кільце з одного боку міста було нещільним, уманці, переважно жінки й діти, протягом двох діб тікали з міста до лісу. Потім ворожа блокада стала монолітною. Турки насипали з боку Трекового Лісу свої потужні шанці, вали яких перевищували уманські, і стали бомбардувати Умань, прагнучи в першу чергу винищити уманську артилерію. Водночас турки заходилися рити підкопи і закладати діжки з порохом з лівого боку від в'їзної брами міста. Потужні вибухи вирвали шматок замкових укріплень аж до фундаменту. «И хочай тую діру возами, гноіом и землею понасипавши, заставили били и велми боронилися, — еднак против турецкой сили нічого не вскурали» [71]. Хоча уманці й цього разу мужньо билися, винищивши понад 10 000 ворогів, однак, бувши без старшини, вони «як вівці без пастиря» не могли довго триматися. Тиждень уманці героїчно боронилися. 4 вересня (25 серпня) 1674 р. турки вломилися до міста, на головному майдані якого закипів останній бій. Скоро опір козаків було зламано, сім тисяч останніх захисників полягли, винищивши вдвічі більше напасників. Після цього турки кинулися різати всіх підряд, грабуючи і спалюючи все на своєму шляху, вчинивши на вулицях міста «криваве жниво». Уманці запекло боронилися на кожній вулиці, у кожному дворі. Самовидець із сумом записав у своєму літописі: «кров текла ріками, аж усі полегли, а инних по ліохах, соломи понаволікавши, турки подушили, а инних, не щадя малого и великого, у Раковской брами, где були остатнє в місті сперлися, усіх вистинали, и конми по трупах ездячи, кого и малого живого сискали, без всякой літости мертвили, що так розуміти, же много мучеников того часу стало» [72]. Турецькі напасники рубали тоді голови козакам і несли до намету візиря, беручи від нього за кожну голову по золотому. Деякі вороги ще й знімали скальп з голів забитих козаків, набивали його сіном і теж несли до візирського намету, щоб отримати платню. Мало тоді хто лишився в живих… «И так Умань, преславний город українскій пограничній, с церквами Божіїми и с християнским народом, дощенту спалили и спустошили, и гармати, которіе били спіжовіе, з собою побрали, а которіе желязники, тіе порохами надто понабивавши и порозривавши, епод Уманя со всім войском отступили» [73]. Як свідчив анонімний автор листа зі Львова від 28.09.1674 р., в Умані не залишилося тоді жодного цілого будинку [74]. За словами невідомого редактора хроніки Феодосія Софоновича, котрий доповнив цей твір, турецькі втрати сягли 40 000, але вороги забили кількасот тисяч українців, причому тільки священиків серед жертв налічувалося до 700 [75]. Через кілька днів на уманське попелище приїхав Дорошенко і вражений був побаченим до глибини серця. Побачивши його, уманці–невільники стали благати заступитися за них. Гетьман пообіцяв це зробити, і за його словом чимало невільників було випущено й віддано Дорошенку. Інші, в т. ч. й уманський полковник Яворський, були забиті в кайдани і кинуті в ями. (Щоправда, потім Яворському вдалося звільнитися, він став охочопіхотним полковником у гетьмана І. Мазепи і прожив ще майже 20 років, помер у 1693 р.) [76]. Віддавши Дорошенку на його прохання чимало уманців, ворог не упустив, однак, своєї здобичі й розіслав загони по всій Уманщині, вбиваючи людей або забираючи їх до неволі. «Вибрав турчин молодиками й дівками, хлопцями й дівчатами людську данину і, задовольнивши тим своє ненаситне бажання, вже не тягнув до Лисянки, а повернув од Умані… до Дунаю…» [77]. Чимало тоді українців–подоляків покинуло рідну сторону і втекло на лівий берег Дніпра. Там вони поселилися понад берегами Дніпра й Орілі на території тодішнього Полтавського полку. Значно збільшилася тоді Царичанка (нині — райцентр Дніпропетровської області, заснований ще у 1604 р.), виникли біля неї Китайгород, Могилев, Маячка, Нехвороща, а також Келеберда, засновником якої став Іван Сірко. Неважко помітити, що жителі Поділля несли з собою назви тих міст, які вони покинули, і дали їх новозаснованим містам Лівобережжя (є аж два Китайгороди на Вінничині — у Іллінському й Тростянецькому районах, є й Могилів–Подільський). Ще чимало втікачів осіло на Слобожанщині. Так, той же І. Сірко заснував Сірківку або ж Мерефу під Харковом, названу так від Мурафи, що є нині в Шаргородському районі Вінницької області. У Мерефі жив і колишній уманський полковник (наказний?) С. Грязненко (Ґрозденко?). Під 1676 р. джерела згадують на Слобожанщині «і полковника уманських черкас» М. Уманця. Отаманом однієї з переселених валок на Слобожанщині був «задніпровський полковник» Іван Штепа (чи не родич уманського полковника Штепи?). Про ці факти пише, зокрема, сучасний дослідник історії козацької старшини Слобідської України Володимир Маслійчук. Опинилося на Лівобережній

Гетьманщині та Слобожанщині й чимало інших відомих на Уманщині людей. До них можна зарахувати й шляхетську родину Скоропадських. Брати Іван (майбутній гетьман України) та Василь (далекий предок ще одного гетьмана, цього разу вже 20 ст.) зуміли пробратися на Лівобережжя, а їхній третій брат — Павло опинився у татарській неволі, де провів майже 30 років [78].

Уманська трагедія 1674 року стала відомою у всій Європі, про неї писали тогочасні газети, хроніки й літописці в Італії, Німеччині, Речі Посполитій та інших країнах. Українські ж літописці одностайно зарахували Уманську трагедію до найбільших трагедій часів Руїни, пробували дошукатися до її причин. Найповніше виклав їх Самійло Величко, вказавши і на агресію сусідніх держав та інші чинники, в т. ч. й політику гетьманів Дорошенка, Ханенка й Самойловича. І якщо для двох перших він ще знаходить якесь виправдання, то дії Самойловича викликали у літописця вбивчі і в'їдливі філіппіки, вкладені в уста Івана Сірка: «…ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашком, що за добре здоров'я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров'я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір'ї, не зашкодила» [79]. Можливо, Величко дещо злітературизував послання січовиків, але загалом точно передав їхнє ставлення до позиції Самойловича. Про це свідчить насамперед лист запорозьких козаків до Самойловича від 24(14) січня 1676 р., який зберігся в московських архівах [79]. Не менш саркастично висловлювався про Самойловича й Дорошенко, котрий називав лівобічного гетьмана тхором у норі. Лист Дорошенка зберігся не тільки в творі Величка. Він (або його варіант), писаний 13(3).07.1675 р. у таборі під Корсунем, зберігся у московських архівах і був свого часу видрукуваний [80]. Тут Дорошенко лає Самойловича за те, що підбив Умань та інші міста перейти під царський регімент, обіцяв підмогу, але у потрібний час «на слізне тих людей прохання їх не оборонив, до останньої згуби (призвів), і велику силу невинних душ (котрих я не міг оборонити) в бусурманську привів неволю» [81].

Хоча Умань була в центрі воєнних дій, однак бої точилися і в інших місцевостях Уманського полку і в 1674–му, і в наступному — 1675 році. Так, спільними зусиллями запорожців Сірка та польського воєначальника Завіші у червні 1675 р. під Маньківкою було розбито двохтисячний загін орди [82]. Незважаючи на страшний погром і спустошення, Умань одразу ж по відході турків стала помалу відроджуватися. Щодо цього є безпосередні свідчення джерел. Так, в анонімному польськомовному листі від 6.04.1675 р., посланому з Брацлава до Львова, говориться, що король Ян Собеський призначив наказним гетьманом Правобережної України полковника Остапа Гоголя (предка великого Миколи Гоголя) і дав під його начало чотири полки: Брацлавський, Кальницький, Могилев–Подільський і, що особливо важливо, Уманський [83]. Важливим є і лист гетьмана Самойловича від 24(14) жовтня 1675 р. З нього випливає, що невдовзі по розгромі турками Умані там відродився полк, який очолив Микита Синенко (Сененко, Сеневич). Однак, побачивши, що під час постійних війн та ще й під турецькою протекцією у них не буде «тихомирного жития», вони 30(20) жовтня 1675 р. прибули до Канева, а звідти перейшли жити на лівий бік Дніпра, де розійшлися по містах [84]. Однак в Умані ще залишалося чимало людей, котрі навіть мали свого сотника. Таким чином, Умань втратила значення полкового центру і стала сотенним містом, але тут доводиться дивуватися, як взагалі там ще існувало життя.

Самойлович прагнув і решту уманців перетягти на свій бік і тому послав до Умані колишнього полковника Синенка. Той поїхав до Умані, де виявилося, що Уманська сотня перейшла під зверхність немирівського коменданта Речі Посполитої, котрим був тоді, судячи з усього, майбутній гетьман Правобережної України у 1683–1684 рр. Стефан Куницький. Якраз тоді уманський сотник повернувся з Немирова і переговорив із Синенком. Він повідомив, що в Речі Посполитій обрано новим королем Яна Собеського, про перехід дорошенківця Шульги на службу молдавському господареві тощо, але судячи з усього, і він, і жителі Уманської сотні відмовилися покидати рідний край. 11(1) лютого 1676 р. Синенко повернувся до Канева з порожніми руками…

Не тільки Умань, а й Ладижин помалу відроджувався. Його козаки відродили також свої рибальські промисли в пониззі Бугу. Ладижин, як і Умань, перебував тоді під польською владою, однак, на відміну від Умані, його жителі хотіли переселитися на лівобічну Гетьманщину. їх очолив якийсь Булюбаш. До нього звернулися з проханням визволити їх від ляхів жителі Брацлава. Вони вже вважали Булюбаша своїм полковником. Булюбаш послав тоді свого наказного полковника Горбача на Брацлав. Той не став штурмувати замок, зайнятий поляками, а обмежився тим, що вивів у Ладижин населення брацлавського передмістя (нижнього міста). У відповідь на Ладижин пішов новий гетьман Правобережної України, котрого поставили з волі польського короля — Остап (Остафій) Гоголь. Він напав на Ладижин і взяв його. У бою загинуло досить багато людей, чимало опинилося в полоні, і їх Гоголь повів назад у Брацлав. Булюбаш, не прийнявши бою, втік до Бершаді, а звідти до Умані. Пішла чутка, що його й там хочуть дістати Гоголь та полковник Кияшко [85]. З Уманню пов'язана і пригода, що сталася з Василем Кочубеєм, майбутнім генеральним писарем на Лівобічній Гетьманщині. У 1675 р. він був канцеляристом у Дорошенка, а згодом його послом у Туреччині. 2.08.(23.07)1675 р. він мав прощальну аудієнцію у султана Мухамеда IV в Адріанополі (Едірне) і виїхав до Чигирина. Коли він прибув під Умань, то його слуга викрав листи візиря Аззем–паші та інших членів турецького уряду і втік невідомо куди. Оскільки в листах були важливі секрети, Кочубей боявся повертатися до Чигирина, тому просто з Умані поїхав до Самойловича і перейшов до нього на службу [86]. Цікаво, що Дорошенко і Самойлович підтримували між собою дипломатичне листування і в ролі посередника використовували у 1675 р. уманського протопопа Йосифа. Зберігся, зокрема, лист–наказ Дорошенка, даний Йосифу у серпні 1675 р., де зазначалося, що той мав говорити Самойловичу відносно перспектив укладення миру між двома гетьманами [87]. Цікава інформація міститься у відписці князя Волконського від 3.03.(22.02). 1676 р. Золотоніський сотник Хилько Побиванець послав тоді 20 козаків у роз'їзд. Ті у степу зустріли полтавського козака Михайла з одинадцятьма його товаришами. Всі вони виявилися недавніми вихідцями з Уманщини, з містечка Бабанова (Старі Бабани або, можливо, Бабанка), а їздили туди з Полтавщини, для того щоб знайти приховані ями з хлібом і майном і вивезти звідти. Але ще не прибувши до свого рідного містечка, вони стали у степу на нічліг. Тут на них напав дорошенківський дипломат Шульга, колишній переяславський козак, з котрим було шість турків і п'ятеро татар. Михайлові вдалося відбитися і навіть захопити в полон тяжко пораненого турка, котрий перед смертю подав інформацію про підготовку турецького наступу на Київ [88]. У червні 1677 р. московський посланець на Січ В. Перхуров довідався від запорожців про долю полонених уманців. За їхніми словами, у султана всього 4000 полонених уманців та ладижинців і він тримає їх під сильною вартою у земляних тюрмах, тобто ямах. Запорожці писали листи до Ю. Хмельницького, щоб він поклопотався у султана про звільнення з полону нещасних побратимів [89]. Ю. Хмельницький справді клопотався про бранців, причому і з власної ініціативи також, але його старання дали тільки частковий успіх. Султан погодився визволити тільки 400 уманців і ладижинців за умови, що вони служитимуть Юрію Хмельницькому. Крім них, султан дозволив останньому набирати добровольців, причому не тільки козаків, а й молдаван, валахів, турків і татар, він погодився також оплатити їхнє утримання [90]. З цього можна зайвий раз пересвідчитись у тому, що Ю. Хмельницький ставав не дійсним гетьманом, а командувачем частини турецької армії, цілком залежним від волі султана.

Полковник білоцерківський Бутенко відступив тоді з–під Умані до Білої Церкви, де був арештований польським комендантом міста і страчений [91].

Настали часи нової навали на Україну. Довідавшися про капітуляцію і відставку Дорошенка, турки негайно визволили Юрія Хмельницького з–під арешту і проголосили його «князем Сарматії». Слабовольний, але амбітний Юрій Хмельницький, який тяжко переніс понад 10–річне ув'язнення (варто згадати, що й поляки свого часу ув'язнили Юрія у фортеці Мальборк, де він провів три роки), погодився на роль турецької маріонетки. Він взяв участь у ворожій інвазії на Україну і повсюди розсилав свої зазивні універсали, закликаючи козаків собі на службу. Посилав він ці листи і до Умані, у якій знову зажевріло життя [92]. По правді сказати, таких добровольців було мало. Практично всі розуміли, що турки прийшли не визволяти, а завойовувати Правобережну Україну. Характерно, що коли універсали Юрія Хмельницького прийшли на Січ, до Сірка, і коли їх стали читати вголос у раді, всі козаки разом закричали: «турки… над нами хочуть вчинити, як в Умані: нас хочуть виманити, а решту взяти приступом і розорити кіш» [93]. Головним об'єктом турецької агресії став тоді Чигирин. Оволодівши ним, турки відкривали собі шлях на Київ… Уже в березні 1677 р. турки заходилися збирати війська, будувати мости через Дунай. Цього разу головні їхні сили мали пройти південніше (через Тягиню, тобто Бендери, на Чигирин), щоб проминути спустошену Уманщину.

Коли ж розгорнувся турецький похід, Умань, тим не менш, була втягнена в події так званих «Чигиринських походів». За свідченнями самих уманців, даними лівобічному гетьманові Самойловичу, турецькі війська на чолі з чотирма пашами (Білгородська орда), маючи при собі і «Хмельниченка», переправилися через Буг на Піщаному броді й рушили під Чигирин. Тоді ж «в ятрані уманській»(!) був поставлений уманським полковником якийсь Кобзаренко. При його боці було небагато людей, але долучилися також і загони немирівських козаків, котрі разом з уманцями–хмельниченківцями рушили під Чигирин [94]. У цій смутній інформації є добре принаймні те, що Умань і далі відроджувалася, і формування нового Уманського полку є зайвим тому свідченням. Додамо, що ім'я уманського полковника Кобзаренка з незрозумілих причин досі не потрапляло на сторінки видань з козацької генеалогії або ж історії чигиринських походів.

Перший чигиринський похід турецької армії провалився. Спільними зусиллями військ Московської держави та лівобічної Гетьманщини турки й ординці були відбиті від стін міста. Армію, що відступала, громили і козаки–гетьманці, і запорожці. Так, загони Білгородської орди, котра шарпала Білоцерківщину, козаки розбили в степу, коли вороги стали на нічний постій. При цьому було відбито всю здобич і визволено «ясир». Ординці кинулися втікати, але козаки догнали їх під Уманню і завдали ще потужнішого удару. Майже всі вороги були знищені, а лише чотирьох взяли в полон (2 ординців і 2 турків) і привезли в Батурин до Самойловича [95].

Наступного року турецька армада ще з більшими силами знову рушила на Чигирин. Про підготовку цього походу на Україні добре було відомо. Так, 11(1) березня 1678 р. до Переяслава прибув утікач з турецької неволі, взятий у полон під час Уманської трагедії 1674 р. (він сам був уродженцем Тального).

4 травня (24 квітня) 1678 р. майбутній гетьман Правобережної України Стефан Куницький писав з Немирова до Самойловича про турецькі приготування. Він повідомляв зокрема, що турки з Ю. Хмельницьким підуть під Чигирин дещо різними шляхами. Турецька армія йтиме з Тягині, а Хмельницький — північніше, через Ладижин та Умань [96]. Під час походу Москва вступила в секретні переговори з султаном і цього разу вирішила полишити Чигирин туркам, підірвавши всі його укріплення. Оскільки верховне командування належало московським воєводам, козаки Самойловича, хоч і рвалися в бій і завдавали ворогу значних втрат, мусили покинути столицю гетьманської України, котра з цього часу назавжди втрачає своє значення. У липні 1678 р. турецький візир Капудан–паша увійшов у зруйнований дощенту Чигирин… З гіркотою писав потім Шевченко про славну столицю України гетьманських часів, котра перетворилась у мале містечко:

Фальсифікатори історії радянських часів навіть віднесли започаткування цього міста до… початку 19 ст.!

У травні 1684 р. гетьман Правобережної України Андрій Могила зазнав поразки від турецьких військ під Студеницею. Його авторитет серед козаків значно підупав. Тоді король Ян Собеський видав універсал, стверджений і сеймом Речі Посполитої, про надання козакам земель приблизно в межах сучасної Черкаської області, в т. ч. міст Чигирина, Умані, Корсуня, Лисянки, Черкас та ін. Цей крок ненабагато посилив вплив Могили, котрий востаннє згадується як гетьман у 1689 р., але мав своїм наслідком також приплив українського населення до спустошеного через безперервні війни регіону. Нове піднесення Умані пов'язується з іменем фастівського полковника Семена Палія (Гурка), який наприкінці 80–90 рр. 17 ст. скликав сюди поселенців і поставив над ними сотника Івана Бариша, свого полкового осавула. Тут же здобував військовий досвід Василь Гайдук, майбутній білоцерківський полковник, добрий знайомий Михайла Омеляновича — родича Палія. З Уманської сотні Палій отримував податки, а також бджільну десятину, хутра. Уманська сотня брала участь у поході Палія на підмогу наказному гетьману Якову Лизогубу проти ординців у 1694 р. Того ж року уманці билися з ординцями на р. Кодимі. У серпні 1697 р. Палій писав гетьману Мазепі, що його писар з 200–ми надійними вояками знаходиться коло Умані для оборони шляхів від ворогів. У травні 1698 р. І. Бариш та його Уманська сотня зазнали поразки в Сухій Діброві від ординців. У серпні 1699 р. Палій знову писав до Мазепи, сповіщаючи, що він боронив Уманщину від князя Міхала Любомирського, коронного підстолія у 1706–1714 рр. 20(9) березня 1700 р. наказний уманський сотник Василь Гайдук писав Палію про добуті новини щодо дій ординців. Характерно, що цього листа підписано «с паланки Уманской». У травні 1701 р. Уманська сотня погналася за ординцями, які пограбували під Недорубайкою купців. У бою на Гарбузиній Долині уманці зазнали тоді втрат: списами було поранено охочокомонного сотника Луцика та хорунжого Уманської сотні Семена Дубського, чимало козаків потрапило у полон.

Українське населення Умані взяло діяльну участь у антиколоніальному повстанні проти Речі Посполитої 1702–1703 рр., яким керував Семен Палій. Так, у 1702 р. частина уманців билася під прапорами Палія під Білою Церквою. Поразка повстання С. Палія та його сподвижників (Абазин, Іскра та ін.) була тяжким ударом і для Умані та її жителів–українців. Певні надії пробудив похід гетьмана Івана Мазепи на Правобережну та Західну Україну у 1705 р. під час Північної війни. Уманська сотня, яка формально підлягала князю Юрію Четвертинському, визнала над собою владу гетьмана Івана Мазепи і навіть надала йому бджільну десятину до Батурина. У розпал Північної війни сотник І. Бариш та В. Гайдук повели Уманську сотню аж під Каліш у Великопольщі, де вони билися проти шведів. У 1708 р. вона ж під керівництвом наказного уманського сотника Дацька брала участь у поході київського полковника Федора Коровки під Люблін. Були там уже згадані уманський хорунжий С. Дубський та В. Гайдук [96–а]. Але надії на визволення краю так і залишилися надіями, тим більше, що зазнало поразки антиколоніальне повстання на чолі з Мазепою у 1708–1709 рр. (Мазепа, щоправда, встиг тоді призначити для Уманського полку наказним полковником Василя Лукомського).

Умань була сотенним містечком Брацлавського полку. Вона швидко зростала і повертала собі риси Умані часів розквіту, коли вона була полковим центром. Важливе свідчення цього знаходимо у листі російського київського воєводи князя Д. Голіцина до канцлера Російської імперії Головкіна, писаному в лютому 1710 р. Перед тим новий гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський став добиватися надання йому у володіння Умані. Це пояснювалося тим, що Скоропадський прагнув возз'єднати Правобережну й Лівобережну Україну, а крім того, він походив з цих країв, і тому в його інтенціях не було нічого поганого. Однак російський уряд на це дивився дуже підозріло. Голіцин зазначав у своєму листі, що Умань є великим прикордонним зі степом містом і має з повітом населення 5–6 тисяч. Тому гетьману не можна давати Умані, «пусть живет со всеми своими делами у нас в середине». До того ж «Умань на границе степи, нагайским татарам, кочующим по сю сторону Днестра, и запорожцам пристанище, беспрестанно татары из Очакова приезжают туда покупать скотину, а уманцы к ним в Очаков ездят, возят лубья, доски и уголья» [97]. Цікаво, що Мазепа перебував короткий час на Уманщині й після поразки під Полтавою у 1709 р. Він зупинявся біля Соболівки на висохлому річищі притоки р. Погрібної, яке завдяки цьому дістало назву «Мазепина Долина». Від одного з його козаків на прізвище Денисюк, що залишився жити у Соболівці, пішов місцевий рід Денисюків, котрі жили в Соболівці та Брідках. Характерно, що їх прозивали також Мазепчуками.

Спадкоємець гетьманської булави Пилип Орлик спробував узяти реванш за Полтавську битву, але його визвольні походи на Правобережну Україну у 1712–1714 рр. та спроби відродити тут козацькі полки зазнали поразки. Нам вдалося виявити в архівах рукописну газету — «новину» з Умані, писану в той час польською мовою. Тут говорилося про те, що кілька тисяч кінних і піших запорожців стали на шляхах в Умані (піхота), Вербичі і Дашові (кіннота). Кошовий отаман нібито прислав їм із Січі полковницький пірнач. Старшим над ними був якийсь Сийтунський, який мав у П'ятигорах відправляти роз'їзди. Серед старшини були названі такі прізвища, як: Перебийніс, Ситянський, Квачка, Гребенник, Плюк(?), Попович [98]. Поразка Орлика означала поразку відновлення Української держави — Гетьманщини, навіть і кінець козацтва на правому боці Дніпра… Щоправда, гетьман Пилип Орлик, що перебував на еміграції, не залишав спроб відродити тут козацтво і підняти нове повстання, але його зусиллям протидіяла не тільки Річ Посполита, а й Російська імперія. Він підтримував постійні контакти з запорожцями і тоді, коли вони були під ханом, і тоді, коли повернулися під російський протекторат. Так, київський генерал–губернатор Йоганн Вейсбах у листі на Кіш від 22(11).08.1734 р. попереджав запорожців про можливість проникнення листів Орлика на Січ через новоприбулих козаків з Побужжя. Про це Вейсбах писав і підполковнику Полянському, який стояв в Умані [99].

Умань, так само як і Тульчин, Клебань, Гута від спадкоємців М. Калиновського переходить у власність польських магнатів Потоцьких; повертаються і старі порядки, які існували в Україні під польським пануванням до Національно–визвольної війни 1648–1658 рр. Але національно–визвольний рух українського народу набув нових форм. У 1715 р. вперше в історичних джерелах фіксується слово «гайдамака». Це слово взагалі має тюркське, конкретніше — турецьке походження і в перекладі означає, насамперед, «розбійник». На українському Грунті це слово вживалося у більшості випадків в іншому значенні, і під «гайдамаками» розуміли учасників національно–визвольного руху проти гніту Речі Посполитої.