"Умань козацька і гайдамацька" - читать интересную книгу автора (Юрій Мицик)

Розділ 1
Умань у роки Національно–визвольної війни українського народу

Національно–визвольна війна українського народу проти колоніального гніту магнатсько–шляхетської Речі Посполитої була глибоко закономірним історичним явищем. Після Люблінської унії 1569 р. значно посилився визиск трудящих мас з боку феодалів, переслідування православних, національна дискримінація русинів–українців. Це й стало головними причинами Національно–визвольної війни 1648–1658 рр.

Привід до війни дала незначна на перший погляд подія, що їх чимало траплялося в Речі Посполитій — напад одного шляхтича на маєтність (у даному випадку — хутір) іншого. В умовах глибокої економічної та політичної кризи, що її переживала тоді Річ Посполита, послаблення королівської влади і водночас посилення феодальної анархії, шляхетське беззаконня, збройні напади («наязди») на сусідів ставали звичним явищем. Але цього разу об'єктом нападу став хутір одного з тодішніх керівників реєстрового Війська Запорозького, військового писаря Богдана–Зиновія Хмельницького, шляхтича Речі Посполитої, але українця за походженням і православного за вірою. Рядовий на той час конфлікт став іскрою, від якої зайнялася величезне полум'я, що охопило Україну і значну частину Білорусі. «Хміль на сім літ запалив світ» — такою була приказка українців — сучасників тих подій. Зіткнулися дві гігантські хмари, що несли в собі протилежні заряди. Зійшлися в борні два народи — український (русинський) та польський. Перший виборював собі свободу й незалежність і вже на початку повстання відродив Українську державу, повернув Православній Церкві належне їй почесне місце в країні. Що стосується Польсько–Литовської держави (Речі Посполитої), то вона прагнула не допустити цього…

Переконавшись, що навіть король Владислав IV не може вчинити справедливості й покарати винуватця «наязду» (Данієля Чаплинського), котрий пограбував хутір Суботів, викрав майбутню дружину Богдана Хмельницького, жорстоко побив його малолітнього сина, військовий писар вирішив податися на Січ. Він добре запам'ятав необережні слова короля Владислава, сказані ним під час аудієнції у варшавському королівському замку: «Маєш власну шаблю при боці», тобто, маєш чим добиватися правди. Тому своїм товаришам він сказав після зустрічі з королем: «Живий Бог і козацька не вмерла мати! Не все ще Чаплинський у мене забрав, коли шаблю в руках маю!» і зважився підняти повстання. Хмельницький думав не тільки про особисту кривду, а насамперед про знищення ворожої сили, яка робила можливими тисячі інших кривд, яка зробила українців–творців у минулому величної Київської держави своїми слугами, вогнем і мечем придушувала будь–який протест. Слушно зазначав український літописець Григорій Граб'янка: «Не токмо же Хмелницкому, но и всім козакам ляхи великия обиди творяху».

Наприкінці 1647 року Богдан Хмельницький прибув на Низ Дніпра, а на початку наступного, 1648 року, оволодів Запорозькою Січчю, що стояла на Микитиному Розі й тому прозивалася Микитинською, вибив з неї вірні Речі Посполитій війська (більшість із них становили козаки–реєстровці, котрі охоче перейшли на бік повстанців). Тут, на Микитинській Січі (від неї бере, до речі, початок сучасне місто Нікополь Дніпропетровської області), Богдана Хмельницького було проголошено козаками своїм гетьманом, тут стали збиратися повстанські війська. 16 травня 1648 року (тут і далі датування подане за новим стилем) українські повстанці одержали першу значну перемогу над польськими військами — Жовтоводську, а через 10 днів вони дощенту розгромили польську армію і полонили головнокомандувачів коронних військ Речі Посполитої — великого (Микола Потоцький) і польного (Марцін Калиновський) гетьманів коронних. Останній був, до речі, власником Умані та ряду навколишніх міст і містечок. У цих битвах союзниками українських повстанців виступили війська Кримського ханства. Цікаво, що в реляціях про Корсунську битву часом згадувалася Умань. Так, згідно з листом шляхтича Кохана з Бара від 5.06.1648 р. Калиновського було поранено під час битви і взято в полон. Козаки ж погоджувалися нібито відпустити його з умовою, що Умань буде їхньою навіки [1]. Якщо в польському таборі результати Корсунської битви викликали страх і паніку, то в українському — радість і піднесення. Всюди по Україні вибухали повстання, котрі швидко переросли в загальноукраїнську Національно–визвольну війну… Невідомий український літописець, прозваний істориками Самовидцем, писав: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, же заледве знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніе килко їх було, всі ишли з двора, тилко одного зоставали, же трудно било о наймита» [2]. Піднялася на повстання й Уманщина, котрій судилося відіграти надзвичайно важливу роль у Національно–визвольній війні. Сама Умань, судячи з усього, вже наприкінці травня — на початку червня 1648 року перейшла до українських повстанців, почувши заклик Богдана Хмельницького до повстання. На жаль, джерела поки що мовчать про те, як саме Умань перейшла до рук повстанців. Враховуючи, що ворожа армія була розбита, а нове військо Речі Посполитої тільки почало формуватися, можна припустити, що українська влада замінила польську в місті дуже швидко й без особливого кровопролиття. Не слід забувати, що Умань тоді була потужним козацьким центром, тісно пов'язаним із Запорозькою Січчю (там навіть існував аж до падіння Січі в 1775 р. Уманський курінь — один з традиційних 38 куренів Січі), тому тут не було якоїсь серйозної опозиції прагненню мати свою козацьку самостійну державу…

Після Корсунської перемоги Хмельницький став під Білою Церквою і зайнявся організацією потужної української повстанської армії, вирішенням нагальних питань розбудови Української козацької держави — Гетьманщини. Він послав мирне посольство до Варшави, хоча мав слабку надію на його успіх, тим більше, що феодали Речі Посполитої заходились, як і під час попередніх повстань, жорстоко придушувати народні виступи. Одночасно гетьман України послав в усі кінці України «пильними й справними козаками», як свідчить український літописець Самійло Величко, свої зазивні універсали із закликом до повстання українського народу. За сім тижнів до нього долучилося понад 20 000 війська «як орлів», а також свіжа орда (сам хан із ордою, що була задіяна на Жовтих Водах і під Корсунем, повернувся додому). Тоді гетьман нібито й поставив над своїм, уже значно збільшеним військом полковників: «Кречовського, Ганжу, Остапа, Кривоноса та інших» [3]. Потім він послав з Білої Церкви на захід п'ять своїх найкращих полків під загальним керівництвом черкаського полковника Максима Кривоноса, що фактично був наказним гетьманом. Три полки (Черкаський, Канівський і Корсунський) рухалися на захід у напрямку Дубна. Ще два полки (Вінницький та Уманський) діяли південніше. За словами того ж Величка гетьман послав вести далі збройну боротьбу і Ганжу (Ганджу) «на Поділля до замку Нестервара, туди ж вирядив і полковника Остапа» [4]. Відзначимо, що Нестерваром у ті часи називали інколи Тульчин. Ганжа вів із собою 8000 війська, мав із собою 8 гармат. Отже, Уманський полк був у числі найперших козацьких полків, що вступили у бій за самостійну Українську державу, за волю українського народу, за віру православну вже навесні — початку літа 1648 року.

За свідченням Уманського літопису, що увійшов до складу видатної пам'ятки українського літописання — хроніки Феодосія Софоновича (1672–1673 рр.), саме Уманський полк став на шляху карателів Яреми Вишневецького, котрий, відступаючи на захід, жорстоко розправлявся з повстанцями і навіть тими, хто тільки співчував їм, позначаючи слід свого відступу палями й шибеницями. Під волинською Прилукою козаки Уманського полку перекрили шлях Вишневецькому, однак не змогли його зупинити і зазнали перших значних втрат [5]. Переконливим реваншем за цю поразку стало взяття Кривоносом м. Полонного. Жителі Полонного увійшли до складу нового полку, який згодом очолить полковник Гарасим Яцкевич, відомий український дипломат. До цього полку, як свідчив пізніше канівський козак Василь Писаренко [6], увійдуть також жителі Зв'ягеля, Сульжинець і Костянтинова. Тим часом уманський полковник Іван Ганжа (Ганджа) з восьмитисячним військом, маючи 8 гармат, підійшов під Тульчин, у якому укрилася значна частина шляхти Брацлавського воєводства польського та українського походження, а також євреї. Штурм Тульчина не дав бажаних наслідків, зокрема завзято боронилися євреї. Тоді Ганжа вступив у переговори зі шляхтою і погодився відступити, однак з умовою видачі йому всіх євреїв. Шляхта пішла на це, і Ганжа наказав порубати всіх дорослих євреїв–чоловіків, за винятком тих, хто погоджувався вихреститись. Інші, насамперед діти, були охрещені і, судячи з усього, розібрані козацькими родинами. Після цього Ганжа повернувся до Хмельницького. Ця кривава й трагічна сторінка історії вимагає певного пояснення. Справа тут зовсім не в якійсь ірраціональній ненависті українців до євреїв, як прагне довести дехто із зарубіжних авторів. В умовах бездержавності український народ перетворювався в майже безправну масу, яка ставала об'єктом нещадного визиску. Магнати Речі Посполитої використовували при цьому єврейських орендарів і лихварів, котрі часом забирали в оренду навіть православні церкви. В очах трудящих мас, а війна 1648–1658 рр. була не тільки національно–релігійною, а й селянською), кожен визискувач ставав ворогом, і тому зброя повстанців спрямовувалася навіть проти української православної шляхти, якщо вона ставала на бік Речі Посполитої. Що вже казати про інших! Дуже ворожим було ставлення і до єврейської верхівки, яка міцно пов'язала свої інтереси з інтересами панівної верхівки Речі Посполитої. Якщо врахувати і національно–релігійні протиріччя, зважити, що йшло 17–те, а не 21 століття, з відповідним розумінням (швидше нерозумінням) людських прав, тоді причини українсько–єврейської ворожнечі стають цілком земними й зрозумілими. Звичайно, можна вказати і на участь частини євреїв у війні на боці українських повстанців, звичайно, можна (і треба!) визнати участь у жорстоких антиєврейських акціях кримінальних елементів, можна дошукатися й деяких інших чинників, котрі поглибили б розуміння цієї складної проблеми, але це вимагає окремої розмови. Власне, нам доводилося висловлювати свою думку з цього приводу в спеціальній статті [7]. Можна вказати також на цінні розвідки Мауриція Горна (Польща), Сергія Плохія (Канада) [8], Френка Сисина (США — Канада) [9], Ж. Раби (Ізраїль) та інших, де ґрунтовно досліджуються українсько–єврейські відносини в середині 17 ст.

Повертаючись до подій 1648 р., відзначимо, що після відходу Ганжі від Тульчина сюди підійшов зі своїм полком інший полковник — Остап Іванський (Остап з Івані — ?), котрий оволодів замком і винищив майже всю шляхту, яка тут рятувалася. Князю Янушеві Четвертинському його ж слуга відрубав сокирою голову, «а княгиню єго до Умані взято в неволю» [10]. Згідно з пізнішим літописом Григорія Граб'янки (поч. 18 ст.), який використав твір Софоновича, але поповнив його з інших джерел, княгиня Четвертинська стала дружиною полковника Остапа. Чи не цей епізод творчо використав видатний український письменник Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада» при викладі історії шлюбу козацького полковника Гвинтовки [11]? Падіння сильної фортеці, що нею був Тульчин, підірвало дух польської шляхти, наступ на захід повстанців швидко розвивався, і вже в червні бої перемістилися західніше сучасної Уманщини. 6 липня 1648 р. півтори тисячі повстанців зібралися під Шаргородом (нині — райцентр Вінницької області) і звідти вночі пішли на Томашпіль, котрий залишався в тилу військ, які вели наступ. Хоча штурм того разу виявився невдалим, але доля міста була вже визначеною, і воно через деякий час опинилося в руках повстанців. На початку серпня українські війська оволоділи потужною твердинею Поділля — містом Бар, взяли Брацлав, Вінницю, Шаргород, Красне та ін. Ці успіхи, в яких є велика заслуга Уманського полку, змінили первісний план військових дій Хмельницького. Він знову виряджає в похід на Поділля своїх полковників, насамперед Ганжу, Іванського, Данила Нечая, і вони дійшли майже до Кам'янця–Подільського. Але у зв'язку із концентрацією польських військ під Костянтиновом і Пилявцями гетьман віддав наказ стягти українські повстанські війська до цих міст. Спочатку тяжкі бої розгорнулися під Костянтиновом, де відзначилися полковники Кривонос, Гиря і Ганжа (липень 1648 р.). Пилявцям же судилося стати місцем нової генеральної битви. Після тяжких боїв під Костянтиновом українська і польська армії зійшлися під Пилявцями в середині вересня. Перед численною армією Речі Посполитої, котра зібрала величезне шляхетське ополчення (посполите рушення), стояло 12 українських полків, які чекали підходу союзників–татар. У кожному полку було, як писав чеховський каштелян у листі до коронного підскарбія від 17 вересня, не менше 15 тисяч душ [12]. Був серед них і Уманський полк на чолі з Іваном Ганжою. Спочатку ініціатива була в руках поляків, але вони не насмілювалися розпочинати битву. Через кілька днів справа дійшла до герців — зачіпних поєдинків, з яких починалися битви. На один з таких герців став і сам уманський полковник Ганжа, але нещасливо. За даними ряду джерел Ганжа був забитий під час герцю і похований недалеко від поля битви. Там стоїть і пам'ятний знак, поставлений у 1954 р. на місці його умовної могили. Однак є й інша версія, котра виходить з того безсумнівного факту, що якийсь Іван Ганжа на сеймі Речі Посполитої (грудень 1649 — січень 1650 рр.) дістав разом з іншими козаками–ренеґатами (С. Забуський, Я. Ясноборський та ін.) нобілітацію, тобто шляхетство. Можна згадати й лист короля Яна–Казимира Б. Хмельницькому від 2 травня 1650 р. З вимогою повернути новонобілітованим Забуському, Ясноборському і Ганжі їхніх дружин, які залишалися в Гетьманщині [13]. Останній раз цей Ганжа–ренеґат згадується в листі королівського секретаря Ремігіяна П'ясецького від 19 червня 1651 р. Тут мова йшла про те, що Ганжа захопив у полон під Вишневцем кількох українських повстанців і привів їх до польського війська [14]. Однак слід узяти до уваги, що уманський полковник Ганжа і Ганжа–ренеґат могли бути різними особами. Ситуація ускладнюється й через те, що існував ще один полковник із прізвищем Ганжа, якого звали, щоправда, Григорієм. Зокрема, нами було виявлено важливий документ 1649 р., зафіксований на сторінках щоденника похідної канцелярії князя Януша Радзивила — гетьмана польного литовського, фактичного командувача військ Великого князівства Литовського Речі Посполитої (великий гетьман литовський Я. Кишка був застарим і не брав участі в боях). Тут, зокрема, були подані дані про полки й полковників, що були на боці Хмельницького. Між іншим, є і така згадка: «Ганджин полк, хоругов 27» (отже, це був один з найбільших полків за наявним списком). Інший документ являє собою перелік полків, поданих перекинчиком, польським шляхтичем Сильвестром Дубиною бл. 27.06.1649 р. Тут подано додаткову інформацію: «Київський полковник від Хмельницького: Ганджа Гришко. Цей Ганджа живе в Чигирині» [15]. Ясно, що діяв цей Ганджа під час Збаразької кампанії. Але й тепер не можна сказати: чи він тотожний Ганжі–ренеґату (ім'я Гришко могло бути вказане помилково), чи це зовсім інша особа (останнє таки вірогідніше). Тим не менш, доводиться чекати на нові знахідки в архівах. Відзначимо, що новим уманським полковником став після Ганжі якийсь Штепа (Степа, Степко). Історик Ю. Гаєцький (США) вважає, що він недовго полковникував і скоро його замінив Байбуза. Байбуза ж походив, очевидно, з відомого шляхетсько–козацького роду. Про нього, на жаль, не можна сказати конкретніше, чим він відзначився як уманський полковник. На наш погляд, Штепа і Байбуза — це взагалі одна й та ж особа. Пробувши близько року на посаді уманського полковника, він взагалі зникає з політичного горизонту.

Хоча початок Пилявецької битви, здавалося б, віщував перемогу польському війську, однак вона завершилася найганебнішою в історії Польщі поразкою. 23 вересня 1648 року численне військо Речі Посполитої охопила неймовірна паніка, і воно покинуло поле битви, полишивши багатющі трофеї повстанцям. Перед українською визвольною армією відкрився шлях на Львів і Замостя, козаки врешті напоїли своїх коней у Віслі… Весь цей час у складі переможної української армії були й козаки Уманського полку. У грудні 1648 р. між Хмельницьким і новообраним королем Речі Посполитої Яном Казимиром було укладено перемир'я, і повстанська армія з тріумфом повернулася додому…

Перемир'я однак не було міцним, і першими його порушили феодали Речі Посполитої, котрі розгорнули наступ на українсько–білоруському прикордонні. Вони прямували на схід і відновлювали давні порядки. Розпочалися бої і на подільському прикордонні, і з цього моменту Уманському полку випадає тяжка, але почесна місія боронити тодішні південно–західні рубежі Гетьманщини від зазіхань Речі Посполитої. Разом з Уманським полком оборону тут найчастіше тримали Брацлавський полк, очолюваний знаменитим Данилом Нечаєм, Вінницький (Кальницький) полк, на чолі якого стояв не менш славний Іван Богун, Подільський полк, керований Остапом Гоголем — предком великого письменника. Умань відіграє також і роль важливої бази постачання війська всім необхідним. Подільський суддя Речі Посполитої Войцех М'ясківський (кін. 16–го ст. — 1654 р.), що був одним з послів на переговорах з українським урядом (Переяслав, лютий 1649 р.), повідомляв про дипломатичну активність у створенні антипольської коаліції і додавав: «Тугай–бей і на Саврані, і на Чечельнику панує; провіант Умань йому дає» [16]. Хмельницький налагоджує союз із кримським ханом Іслам–Гіреєм IV, який відіграв важливу роль в успішній боротьбі проти ворога у 1648 році. Зокрема, він писав 20 квітня 1649 року до калґи(ґалґи) — султана, другої після хана особи, повідомляючи, що польське військо захопило Гусятин і порубало там багатьох людей. Гетьман просив про допомогу і присилку послів, щоб «ми виїхали і йшли цим шляхом під Умань, бо з радістю чекаємо на військо» [17]. Кампанія 1649 року, як і попередня, скінчилася перемогою українських військ. Спочатку була облога Збаража, де був задіяний і Уманський полк, очолюваний видатним українським полководцем Йосипом Глухом (до цього він начебто був уманським сотником). Потім справа дійшла до нової генеральної битви, цього разу під Зборовим. Від тотального розгрому польське військо, на чолі якого стояв сам король, врятував лише хан Іслам–Гірей, який, погрожуючи переходом на бік поляків, змусив Хмельницького укласти Зборівський мирний договір (18 серпня 1649 р. за н. ст.). Цей мир був вигідний Україні, але його дія не поширювалася на всі етнічні українські землі й фактична державна незалежність України ще не стала визнаною де–юре Річчю Посполитою. Скорочувалась і кількість козацьких полків, більшість з яких виникла з початком повстання. Тепер їх мало бути шістнадцять, а чисельність козаків у них не мала перевищувати 40 000. Уманський полк, що належав до старих реєстрових козацьких полків, зберігався, і полковником його залишався Глух. Укладення нового Реєстру Війська Запорозького проходило у складній ситуації, козацькі низи, що формувалися з учорашніх селян та міщан, не бажали покидати козацький стан і міняти здобуту в боях волю на кріпацьке ярмо. Тим не менш, реєстр було складено… Є цікаве свідчення, згідно з яким Умань була причетна до складання не тільки свого полкового, а й загальновійськового реєстру. Лист сороцького пиркалаба (борколаба), писаний до подільського судді Лукаша М'ясківського у вересні 1649 р., засвідчує, що все Військо Запорозьке нібито мало збиратися в Умані, й там у присутності всіх полковників має бути складений реєстр на 40 000 козаків [18]. Уманський полк згідно з реєстром 1649 р. складався із 14 сотень, що були названі за своїми сотенними центрами (у дужках — прізвища сотників): Уманська, Маньківська (Гришай Бовдир), Івангородська (Василь Бублик), Вузівська (Іван Черкас), Бабанська (Степан Килимей), Бершадська (Лук'ян Ґрозденко), Кочубіївська (Гринець Шелест), Цибулівська (Іван Ґрозденко), Іванська (Минко), Бутянська (Прис), Романівська (Гринець Рудий), Кисляцька (Степан Мовчан), Соболівська (Андрушко Филенко), Ладижинська (Юрко Яхненко). Якщо локалізувати згадані населені пункти на сучасній карті, то побачимо таку картину.

Одні сотенні міста й нині є досить значними населеними пунктами — райцентрами Черкаської (Умань, Маньківка, Буки) та Вінницької областей (Бершадь, Ладижин). Значення інших зменшилося, вони являють собою більші чи менші села. Отже, Івангород є нині селом, центром сільради Христинівського р–ну, яке стоїть на р. Кублич за 14 км від райцентру. Щодо Бабанської сотні, то справа виглядає дещо складнішою, бо на території Уманського р–ну нині є два села з майже тотожними назвами: Старі Бабани (село, центр сільради, що знаходиться на північний схід від Умані приблизно на половині дороги до Маньківки) та Бабанка (село, центр сільради, що знаходиться на схід від Умані). Судячи з деяких опосередкованих даних джерел, сотенним центром у 1649 р. були все ж Старі Бабани. Кочубеївка також лежить в Уманському р–ні за 12 км від райцентру на обох берегах річки Уманки. Бузівка — сотенне містечко, нині є центром сільради Жашківського району; стоїть на березі р. Гірський Тікич. Сотенне місто Цибулів є нині смт Монастирищенського району, що стоїть за 10 км на північ від райцентру. Центром Іванської сотні були Іваньки нині село, центр сільради Маньківського району, за 11 км на північний схід від райцентру. Складніше локалізувати сотенне містечко Романівської сотні. Очевидно, це Романівка, що нині є селом і центром сільради в Тальнівському pайоні. Дві останні сотні, згадані в реєстрі 1649 р. (Кисляцька і Соболівська), локалізуються на терені сучасної Вінничини. їхні сотенні міста — це, відповідно, Кисляк — нині невелике село біля с. Карбівки Гайсинського району, та Соболівка — нині центр сільради Теплицького району. Варто відзначити, що в «Історії міст і сіл Української PCP. Вінницька область» (К., 1972. — С. 212 та 542) про заснування двох останніх сіл та їхню початкову історію подані неточні й занижені дані. Власне про дату заснування Кисляка навіть не згадується, а Соболівку пов'язують із сусідньою Антонівкою — хутором, що згідно з «Історією міст і сіл…» був заснований у середині 17 ст., та припускають, що Соболівка була тоді великим селом. Реєстр 1649 р. переконливо свідчить, що і Кисляк, і Соболівка нараховують, як мінімум, 350 років і в 1999 р. уже могли б святкувати свій ювілей. Та судячи з того, що в 1649 р. ці населені пункти були вже настільки великими, що стали полковими центрами, їх вік, очевидно, треба продовжити приблизно на 50–100 років. Майбутні пошуки в архівах дозволять з часом вирішити і це питання. Таким чином, бачимо, що Уманський полк охоплював тоді західну частину сучасної Черкаської області і східну частину сучасної Вінницької області.

Всього Уманський полк нараховував тоді 2949 реєстрових козаків, а їхнім полковником був Йосип Глух [19]. За ним за списком ішов Кіндрат Голик, потім Семен Ургіяненко (Оргіяненко), Іван Безпалий та ін., які одночасно входили до чільної Уманської сотні полку. С. Ургіяненко — це, без сумніву, той самий козак, що буде згодом наказним (потім і повноправним) уманським полковником. У 1654 р. він зустрічатиме в Умані антиохійського патріарха Макарія. Нижче в реєстрі згадано, очевидно, його родичів — синів чи братів (Гришая Оргіяненка, Василя Оругіяненка). Голик, ймовірно, тодішній полковий осавул, не залишив по собі якоїсь глибшої пам'яті, а от з іменем Івана Безпалого слід, очевидно, пов'язати постать відомого політичного авантюриста, одного з призвідців сумнозвісної Руїни.

Зборівський мир мав компромісний характер і не влаштовував обидві сторони, через що нерідко виникали прикордонні конфлікти, які зачіпали й Уманський полк. Річ Посполита не хотіла миритися з появою Української держави на землях, які вона колись загарбала, чинила на український уряд дипломатичний тиск, погрожувала і війною. Влітку 1650 р. з кримського полону викупилися коронні гетьмани Потоцький і Калиновський, що загострило ситуацію. Потоцький скерував свого представника до Хмельницького з вимогою припинити зносини з іноземними державами, компенсувати шкоду, завдану людям Потоцького під час війни, врешті, покарати бунтівничу чернь. Частково ці вимоги суперечили Зборівським статтям і тому не могли не викликати гніву Б. Хмельницького, який сказав: «Коли панові Потоцькому хочеться зараз війни зо мною, буде її мати. Помер Конецпольський — тепер я зроблю Koniec Polski» (тобто, кінець Польщі. — Ю. М.).

У 20–х числах серпня 1650 р. Хмельницький оголосив мобілізацію, а місцем збору української армії зробив Умань, куди мали підійти на поміч і татари. Це підтверджують і свідчення московських послів до Польщі Г. Пушкіна та П. Протасьєва, згідно з якими 25 (15) серпня від Хмельницького до полковників у Києві прийшов наказ: іти з усім військом вдень і вночі під Умань. Потім надійшов новий наказ, щоб ці полки йшли безпосередньо на береги Дністра, на молдавський кордон [20–21]. Кримський хан тоді прагнув утягти Україну в непотрібний їй конфлікт з Московською державою, котра формально дотримувалася нейтралітету, але потроху схилялася до пропозиції Б. Хмельницького створити військовий союз проти Речі Посполитої. Прекрасний дипломат, Богдан Хмельницький зумів переконати хана в недоцільності такого кроку й спрямувати намічений удар якщо не проти Польщі, то проти Молдавської держави, правитель якої Василь Лупу підтримував перед тим Річ Посполиту. Одночасно молдавський похід мав стати демонстрацією сили перед Річчю Посполитою, яка все виразніше заявляла про свою готовність знову розпочати воєнні дії. Про це свідчить, наприклад, лист уманського полковника Глуха до Б. Хмельницького: «… пише до Хмельницького цей полковник з Умані, доносячи йому про те, що йде й.м.п. краковський (М. Потоцький. — Ю. М.) з немалою потугою, прагнучи нас розгромити, і став на Плоському, чекаючи на свої полки; а коли стягнеться, одразу має громити насамперед наш полк. Він (Хмельницький. — Ю. М.) з цим листом і з універсалами своїми посилає поза Дніпро, оголошуючи, що ляхи йдуть, і всім наказав, щоби йшли під Маслов Став, а вони (козаки) з великою охотою почали готуватися» [22]. У середині серпня 1650 р. Хмельницький уже стояв під Уманню і в самому місті, збираючи свої війська й чекаючи на підхід орди з ханом Іслам–Гіреєм. Наприкінці серпня понад сорокатисячна українська армія разом з 20–30 тисячами татар рушила уманським шляхом на Молдавію. З околиць Умані Хмельницький рушив на береги Дністра і 1 вересня отаборився в Ямполі напроти молдавських Сорок. Молдавський похід, у якому активну участь брали козаки Уманського полку на чолі з полковником Йосипом Глухом, був надзвичайно успішним: впала тодішня молдавська столиця — Ясси, господар Лупу мусив просити миру й підписати вигідні для України пункти мирного договору. Зокрема, Лупу погоджувався видати свою доньку Роксанду за сина Богдана Хмельницького — Тимоша. Цим шлюбом гетьман зміцнював міжнародний авторитет Української держави, робив реальним свій план перетворення гетьманської влади у спадкову, зміцнював позиції України в Подунав'ї та на Балканах, врешті, позбавляв Річ Посполиту її союзника. Ясна річ, що Уманський полк через його близькість до Молдавії відігравав особливу роль у молдавській політиці українського уряду. Про це свідчить уже сам факт активної участі уманців у всіх трьох походах українського війська на Молдавію, двох походах на Валахію й Трансільванію (Семигород) у 1650–1653 рр., інтенсивні політичні й економічно–торговельні зв'язки між Уманським полком та придунайськими державами.

Молдавський похід 1650 р. дещо відтягнув час початку нової війни проти Речі Посполитої, але не міг цілком її відвернути. Польща стала збирати великі війська на кордонах Гетьманщини, провокувати нові конфлікти. Козаки в свою чергу не могли не надавати допомоги своїм братам–українцям по той бік «лінії». У грудні 1650 р. московські гінці приїхали до Чигирина, і при них Хмельницький отримав попереджувальні листи від своїх полковників про воєнні дії на кордонах. З Умані такого листа написав полковник Богун [23]. Ймовірно, писав про це й уманський полковник Глух, але його чомусь не згадали московські гінці.

На початку 1651 р. вибухнула нова війна. Вона розпочалася битвою під Красним на Поділлі, яка закінчилася поразкою українських частин і загибеллю славнозвісного брацлавського полковника Данила Нечая. Перша битва віщувала лихо українським військам у кампанії 1651 р. Натхненні перемогою, польські війська Калиновського поспішали розвинути успіх. Але їх зустріли українські війська другого ешелону, в т. ч. й Уманський полк, які й зупинили ворожий наступ. Тут відзначилися генеральний осавул Демко Лісовець (Лисянський), вінницький (кальницький) полковник Іван Богун, уманський полковник Йосип Глух. За свідченням самого Калиновського Хмельницький поставив тоді проти польського війська полковників «Богуна кальницького і Левка уманського, котрий замінив Нечая брацлавського» [23–а]. Особа Левка маловідома, людини з таким іменем немає серед перших кількох десятків козаків Уманського полку та сотників за реєстром 1649 р. Отже, тут могла бути помилка, і Левком, вірогідно, назвали Йосипа Глуха, або ж ідеться про наказного уманського полковника з числа козаків, що перейшли сюди з інших полків. Згодом уманським полковником джерела називають Грозденка [24], а цю постать уже можна ідентифікувати досить точно. Це один із сотників Уманського полку: Лук'ян (сотник Бершадської сотні) або Іван (сотник Цибулевської сотні).

Головні події тоді розгорнулися під Вінницею. Місто захопив Калиновський, але козаки на чолі з Богуном укріпилися за стінами колишнього єзуїтського монастиря. Героїчна оборона Вінниці вкрила славою Богуна, що визнавали навіть вороги. Інші ворожі частини діяли на території решти козацьких полків. Так, київський суддя Речі Посполитої Аксак пішов на Уманщину. Северин Потоцький писав до шляхтича Семена Павші: «Пан Аксак пішов був за Уманським полком і нібито трохи його погромив, але це ще непевна (відомість)…» [25]. Тим часом під Вінницю підходили підкріплення, кинуті в бій Хмельницьким. Сюди підійшов Чигиринський полк на чолі з Іваном Крисою (Крисенком), Миргородський полк на чолі з Матвієм Гладким, а також Прилуцький, Лубенський, Брацлавський полки, якими командували відповідно Іван Хороший, Тимошенко і Грозденко. Стали підходити й частини Кальницького полку (не весь полк, як бачимо, тримав з Богуном оборону Вінницького монастиря), а також Уманського. Як свідчать знайдені нами листи шляхтича Северина Потоцького, небожа коронного гетьмана Миколи Потоцького, до С. Павші 27 березня і до своєї матері 28 березня 1651 р. з Вінниці, поляки вислали чималий загін до Кальника і Прилуки (на Правобережній Україні). Прилуцькі козаки повтікали до Немирова, де в Старому місті вже готувався до оборони Уманський полк на чолі з Глухом. На них пішов магнат Аксак. Судячи з усього, вибити звідти повстанців польським військам не вдалося. Невдовзі українські війська продовжили наступ, і в результаті під Вінницею було розгромлено Калиновського, захоплено його обоз, а решту повстанці гнали до самого Бара.

У травні 1651 р. розпочався новий визвольний похід українських військ проти Речі Посполитої, козацькі полки знову, як і в 1648 р., стали визволяти землі Західної України. Брав участь у цьому поході й Уманський полк. З самого початку він заглибився далеко на західноукраїнські землі. Про це непрямо свідчить запис в анонімному польському щоденнику, що писався особою, наближеною до короля Яна–Казимира, ймовірно його секретарем. З нього довідуємося зокрема, що 15 травня 1650 р. надвечір до короля привели одного козака Уманського полку, якого поляки захопили в полон [26].

Козаки Уманського полку разом з козаками Корсунського та Миргородського полків дійшли до Зборова, а потім стали під Берестечком. Там відбулася генеральна битва української та польської армій. На жаль, після тяжких кількаденних боїв кримський хан ганебно покинув поле битви зі всією своєю ордою, ще й захопивши Богдана Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського, полковника Лук'яна Мозирю та деяких козаків. Берестецька битва була програна. Після майже десятиденної облоги настала трагічна розв'язка. Коли наказний гетьман Іван Богун виводив у ніч на 10 липня 1651 р. військо з облоги і таки вивів ядро армії, серед т. зв. «черні» вибухнула паніка, чим скористалися польські війська, котрі перебили тоді чимало рядових козаків — учорашніх селян.

Гетьман Богдан Хмельницький і генеральний писар Іван Виговський зуміли знову схилити хана на свій бік і вийти з неволі. Вони розпочали нову мобілізацію українських військ проти потуги Речі Посполитої, котра тисла на Україну із заходу (коронне військо) та півночі (військо Великого князівства Литовського). Уманський полк, який вийшов з Берестецької поразки з незначними втратами, був у числі найбоєздатніших полків української армії. Зумів Хмельницький заручитися і допомогою частини ординців, і вони вже прийшли на Сині Води за 6 миль від Умані. Тепер головні бої розгорнулися під Білою Церквою і тривали там майже місяць. Вороги дістали гідну відсіч, було укладено Білоцерківський мирний договір (7.09.1651). Після його укладення ординці повернули додому, прагнучи по дорозі збагатитися ясирем з числа мирного українського населення. Навздогін за ними вирушив паволоцький полковник Іван Куцевич–Миньківський і розгромив грабіжників під Уманню.

Білоцерківський мир був усе–таки менш вигідним, ніж Зборівський. Зокрема, кількість козаків–реєстровців зменшувалася вдвічі, землевласникам з числа польської шляхти було дозволено повертатися до своїх колишніх маєтностей. Це викликало заворушення серед рядового козацтва, особливо сильні в Білоцерківському та Корсунському полках (кінець 1651 р.). Це невдоволення по–своєму хотіли використати високопоставлені особи Речі Посполитої, сподіваючися скинути Б. Хмельницького, а на його місце поставити лояльнішого до Польщі гетьмана на зразок ренеґата С. Забуського. За свідченням анонімної польськомовної «Віршованої хроніки» (1682), створеної подільським шляхтичем, польний гетьман коронний Марцін Калиновський задумав улаштувати замах на Хмельницького. З цією метою він домовився з деякими козаками Уманського полку (а ця територія, нагадаємо, була колишньою маєтністю Калиновських), що Уманський полк перейде на польський бік, коли війська Речі Посполитої прийдуть стати на квартири в даному регіоні, як випливало з постанов Білоцерківського миру. При цьому козак Бублик мав захопити Хмельницького, коли той виїде в супроводі однієї — двох осіб на пасіку під Уманню і передати його Калиновському. За це той обіцяв зробити Бублика уманським полковником. Характерно, що в Реєстрі Війська Запорозького знаходимо Василя Бублика, сотника Івангородської сотні, отже, це зайвий раз засвідчує достовірність даного повідомлення «Віршованої хроніки». Однак інший козак, довідавшись про задуману зраду, своєчасно сповістив про це гетьмана України, з наказу якого Бублика було схоплено і страчено. Тож Уманський полк не піддався на провокацію і не прибув до Калиновського ні взимку 1651/1652 рр., ні напередодні Батозької битви, хоча Калиновський навіть залишив тоді їм місце в своєму таборі.

Коронне військо стало врешті на зимові квартири в колишньому Брацлавському воєводстві, тобто й на Уманщині. Постої польської та найманої вояччини завжди несли з собою чимало кривд і знущань українському населенню. Не був під цим поглядом винятком і постій коронних військ взимку 1651–1652 рр. Як писав Феодосій Софонович: «Поляки, будучи на становисках, великиї кривди людем и козаком, и мордерства чинили». Це не могло не викликати гострого невдоволення. Нова війна була неминуча й почалася з вибухом народного повстання на Гетьманщині навесні 1652 р. Знову зацитуємо Софоновича: «Року 1652–г(о) украинци, не терпячи кривд от войска полского незносних, почали поляков перше сами забивати по Заднепрю. Для того поляки з–за Днепра почали уходити войском. З них многих, переймаючи, козаки забивали. Того ж часу гетман коронний Калиновский з войском коронним пошол за Бог и стал на Батозі. Послал до полку Уманського, яко до своїх подраних, аби к нему обіцали прийти. (Калиновський, нагадаємо, був власником Умані до 1648 р., і це було відзначено літописцем. — Ю. М.) Тим часом дали Хмелницкому о том знати. Хмелницкий з своїм войском и з татарами полями невідомо пошол, полк Уманский готови с собою взял и, несподіване напавши на войско полское, все розбил. Там же гетмана коронного Калиновского татарин єдин простий, стявши голову, в торбі до Хмелницкого принес. А син Калиновского, (Самуїл. — Ю. М.) обозний коронний, утікаючи, на мосту у Бобновци обалился и утонул, и многих панов єдних позабивали, а других татарове в неволю побрали» [27]. (Під Бубнівкою слід розуміти село, яке нині входить до Гайсинського району Вінницької області.) Таким чином, Батозька перемога (31 травня — 1 червня 1652 р.), в котрій відзначилися козаки Уманського полку, стала переконливим реваншем українського війська за поразку під Берестечком. Важливо й те, що саме Умань була місцем збору головних сил української армії (сам Хмельницький прибув сюди після 17 травня 1652 р.).

Розвиваючи успіх, Хмельницький розгорнув наступ у напрямку Кам'янця–Подільського. Авангардом української армії командував Тиміш Хмельницький, з яким було три полки: Чигиринський, Жаботинський та Уманський. Незабаром столиця Поділля була обложена, проте взяти фортецю, укріплену, як казали сучасники, самим Богом (малося на увазі надзвичайно вигідне розташування міста), не вдалося. Козаки повернули додому, але вже наприкінці серпня вони знову виступили в похід. Цього разу частина Уманського полку склала з іншими ескорт гетьманича (понад 4000 козаків), який вирушив у Молдавію, щоб узяти шлюб з Роксандою Лупу. Весілля щасливо відбулося, і молоді в супроводі збройного ескорту прибули до Чигирина.

У березні 1653 р. польське військо розпочало новий наступ проти України, вдаривши цього разу переважно на Поділля. З Волині воно рушило на Паволоч, потім під Кальник. Були взяті й спустошені Вінниця, Борщагівка, Погребища, Кальник, Балабанівка, Іллінці та інші міста й містечка. Вся Брацлавщина до Умані й Бершаді була вкрита попелом. Довідавшися, що брацлавський полковник Богун з уманським наказним полковником Гродзенком (Грозденком), який прибув на допомогу, стоять з 5–6 тисячами війська в Монастирищах, коронний гетьман Станіслав Потоцький («Ревера») послав проти них 15 000 вояків на чолі зі Стефаном Чарнецьким, найкращим польським полководцем 17 ст., і Себастіяном Маховським. Ті обложили місто, куди зібралися також мешканці довколишніх сіл. Перший штурм був безрезультатним, поляки втратили ротмістра татарської хоругви (тут: вид легкої кінноти у польському війську) Челебія і чимало шляхтичів. Довелося зсідати з коней, перегрупуватися і йти на новий приступ. Цього разу місто не витримало атаки, але козаки відступили до замку, де продовжували боронитися з величезним завзяттям. Під час кривавого штурму поляки зазнали нових втрат (600 добірних вояків). Зокрема, загинув брат видатного українського православного мемуариста Юхима Єрлича, котрий воював на польському боці, самому Чарнецькому було пробито наскрізь щоки пострілом чи то з рушниці, чи стрілою з луку. Все піднебіння було вирвано пострілом, Чарнецький втратив голос, йому тяжко було дихати (потім він до кінця життя носив у роті спеціальну пластину). Були втрати й серед козаків, поранено в плече Богуна і вбито Гродзенка. Чимало людей через підпал міста поляками згоріло. У критичний момент бою, коли Чарнецького було поранено і загарбники трохи уповільнили наступ, «Богун з надзвичайною проворністю» вчинив вилазку на чолі козацької кінноти, ще й наказав кричати по–татарськи, щоб ворог подумав про підхід ординських підкріплень до козаків. Маневр був вдалий. Відчуваючи нестачу сил, особливо артилерії, змученість вояків і коней, страшний жар пожежі, поранений Чарнецький вирішив відступати і покинув не тільки Монастирище, а й Гетьманщину взагалі [28]. Козаки й місцеві люди через ту ж пожежу і свої значні втрати теж покинули місто і повернулися до нього, коли поляки вже далеко відступили.

Далі ситуація стабілізувалася, українські війська стали готуватися до контрнаступу. Уманський полковник Йосип Глух активізував діяльність своєї розвідки. Зокрема, були послані у ворожий тил Семен Марченко та Стефан Дзяд. Полковник дав їм по золотому, а в разі повернення обіцяв дати по два воли кожному. Марченко, однак, попав у полон і 20 квітня 1650 р. був допитаний. Деякі його повідомлення є досить важливими. Так, за його словами, до Умані на Великдень мав приїхати сам Богдан Хмельницький, для котрого вже наготували пива, меду й горілки. За наказом гетьмана з Умані до ординців, щоб залучити їх на допомогу повстанцям, вирушило посольство на чолі з Демочком і Бутком. Під «Демочком», очевидно, мався на увазі Дем'ян Лісовець (Лисянський), що був генеральним обозним у Війську Запорозькому. Тим часом під Сумівкою вже переправилася через Буг 1000 ординців, котрі мали стати під Ободівкою. Ще 300 ординців рушило до Бузівки, щоб зміцнити 5000 козаків Білоцерківського полку, які вже там стояли. За Сухою Дібровою за 10 миль від Умані стояло 15 000 ординців, тисяча з яких прибула до Умані. За тиждень перед цим, приблизно 14 квітня, через Умань проїхали посли до Хмельницького від трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) II Ракоці та валаського господаря Матвія Басараба. Майже одночасно з ними через Умань повезли до Хмельницького полоненого шляхтича з хоругви Стжижевського. Врешті Глух відібрав найкращих козаків, загін з яких мав виступити з Умані на Старокостянтинів якраз після Великодня. На жаль, цей документ — лише один з небагатьох збережених свідчень, які проливають світло на ситуацію в Умані в той час, коли там діяла українська влада. (Документ наводиться в додатках під № 3.)

Тієї ж весни сталася ще одна важлива подія: молдавського господаря Василя Лупу, тепер уже союзника України, було скинуто з престолу, який зайняв Георгій Стефан. Останнього підтримали Валахія, Трансільванія, певною мірою і Річ Посполита, які були невдоволені зростанням українського впливу в регіоні. Довелося Тимошу Хмельницькому знову сідлати коней, щоб виручити тестя з біди. Разом з гетьманичем у молдавський похід вирушили генеральний обозний Тиміш Носач, полковники Іван Богун, Демко Лісовець (Лисянський) та 16 000 добірних козаків, у т. ч. і з Уманського полку. Під Хотином це військо форсувало Дністер, і до них приєдналося ще 4000 вірних Лупу молдаван. Перші битви були успішними, вдалося розбити і війська валаського господаря Матвія Басараба та трансільванського князя Дьєрдя (Юрія) II Ракоці. Після перемоги 1 травня 1653 р. Тиміш Хмельницький, який уже починав титулуватися гетьманом, урочисто вступив зі своїми військами до Ясс, де його вітав антиохійський патріарх Макарій. Блискавичний похід з України до Ясс справив велике враження на сучасників. Так, син патріарха Макарія Павло Алеппський (Халебський), знаменитий арабський мемуарист, писав згодом: «Це був герой, про якого ми ще не знали в історії, немає в ній прикладу такої відваги і сили». Однак фортуна перемінлива… І Тиміш, і Василь Лупу переоцінили свої сили. Вони вирішили йти походом на Валахію, щоб змусити її змінити ворожий політичний курс або ж взагалі опанувати нею. У вирішальний момент битви під Тирговіште проти військ М. Басараба (27 травня) вдарила злива. Підмокнув порох, і вогнева міць українського війська — головний козир у боротьбі проти гірше озброєних молдаван і валахів — значно зменшилася. Більшість молдавського війська покинула Лупу і перейшла на бік його противника Г. Стефана. Битву було програно, українське військо Т. Хмельницького мусило відступати до Ясс. Залишивши тут Лупу, котрий сперся на вірних йому людей, Тиміш Хмельницький повернув на батьківщину. Його зворотний шлях пролягав зокрема через Уманський полк. Так, слуга польського дипломата Миславського бачив Тимоша і генерального обозного Носача, коли вони з ескортом у 50 козаків проїжджали через Кублич, що під Тепликом.

Тим часом Богдан Хмельницький прийняв турецького посла Мухамед–чауша (за іншими даними — Осман–чауша), навіть пообіцяв йому перейти під протекцію султана, а потім відправив його до Умані, звідки той, очевидно, рушив на батьківщину. Прийняв він і два поспіль московських посольства. Військо ж гетьмана в цей час збиралося на Уманщині. Це не було випадковим, оскільки ситуація в Молдавії залишалася складною. Василь Лупу програвав боротьбу проти Г. Стефана і знову просив допомоги. 15 липня за н. ст. Б. Хмельницький отримав листа з Умані від уманського полковника Глуха. Останній якраз отримав листа від Лупу, котрий кликав на допомогу українські війська. Глух питався гетьманського дозволу на виступ у похід. Хмельницький наказав поки що утриматися від виступу, одночасно обурившися, що Лупу написав полковникові, а не йому, гетьману. 16 липня Лупу програв битву Г. Стефану і мусив тікати на Україну, де на кордоні коло Ямполя стояв Носач з 16 000 козаків і 1500 ординців. 23 липня Лупу приїхав до Чигирина, де його зустрічали Б. Хмельницький та І. Виговський. Після переговорів було вирішено і цього разу дати допомогу господареві. Знову Тиміш Хмельницький повів

козаків у похід, що почався близько 13 серпня 1653 р. Траса походу пролягала й через Умань. Форсувавши Дністер, Тиміш на чолі двох козацьких полків заглибився в Молдавію, потім прорвав кільце блокади Сочави, де перебувала дружина Лупу (теща гетьманича) з вірними старому господареві людьми. Однак перелому в кампанії не сталося. Лупу, який діяв в іншому районі Молдавії, не зміг привести під Сочаву підкріплень. Сочаву ж обложили не тільки молдаво–валасько–трансільванські, а й польські війська. Тяжка 12–тижнева оборона міста скінчилася загибеллю Тимоша Хмельницького. Не стало спадкоємця молдавського престолу, через що значною мірою втратила сенс оборона Сочави. Українські полковники пішли на переговори й уклали перемир'я на почесних умовах. Із зброєю в руках, з прапорами, взявши тіло гетьманича, вони поклали його на воза і засипали сіллю, після чого покинули Сочаву. Перейшовши Дністер, вони через Уманщину рушили до Чигирина, де їх зустрів убитий горем гетьман. Тимоша Хмельницького поховали потім в Іллінській церкві в Суботові, збудованій коштом його батька. Лупу ж було звелено гетьманом залишитися в Умані. Власне й сам Лупу добре розумів переваги свого перебування саме в Умані. Без сумніву, враховувалася близькість міста до молдавських кордонів і глибока заангажованість уманських козаків на чолі з полковником Глухом у молдавські справи. У провожаті колишньому господареві та його ескорту в 50 душ Хмельницький дав чигиринського козака Івана Скачка, а з ним і сотню козаків. Молдавські емігранти були поставлені по дворах в Умані й отримали необхідний провіант. Це розміщення відбулося між 1 та 9 листопада 1653 р. Судячи з усього, Скачко вів молдаван з Шаргорода, де тоді стояв Хмельницький. При поверненні до Чигирина він зустрів у Кубличі відомого козацького полковника й дипломата Гарасима Яцкевича, а в Ольховці не менш відому особу — полковника Лавріна Капусту. Що стосується Лупу, то він не полишав надії скинути нового господаря Георгія Стефана з престолу й повернутися до влади. У цьому його підтримував і кримський хан. Є дані, що й турецький султан Мухамед IV писав до хана Іслам–Гірея, щоб той посприяв поверненню престола в Молдавії Василю Лупу. Однак дійсність виявилася іншою. Під час боїв під Збаражем, у котрих неабияку активність виявив Уманський полк, було взято в полон поляка Суловського — колишнього уманського підстаросту Речі Посполитої, слугу М. Калиновського. Як свідчили уманський наказний полковник Матвій Нечай — брат славного брацлавського полковника Івана Нечая, а також уманський міський (городовий) отаман Іван Кияниця, Суловського було приведено під Бар, де стояв Б. Хмельницький, і допитано. Той визнав, що під час облоги в Сочаві козаків Тимоша Хмельницького Лупу писав до короля Яна–Казимира, просячи про допомогу проти українців. Змінив свою думку про Лупу й султан Мухамед IV, котрий перестав розглядати Лупу як можливого господаря. Тому, коли хан почав вимагати його видачі, Хмельницький не став опиратися. Приблизно 4 грудня 1653 р. до Умані примчав загін з 50 кіннотників (30 яничар Іслам–Гірея і 20 козаків Б. Хмельницького), взяли Лупу під арешт і повезли до Криму, де він і скінчив свої дні у засланні. Суловський же після допиту був ув'язнений з іншими двома полоненими поляками в уманській в'язниці і сидів, закутий у кайдани, під вартою. Його подальша доля невідома. Очевидно, Суловського обміняли на якогось значного козака [29].

28 серпня 1653 р. розпочався новий похід Богдана Хмельницького з метою дати відсіч польським військам, очолюваним самим королем Яном–Казимиром. Виступив у похід і Уманський полк, яким командував Йосип Глух. В Умані лишилася тільки мінімальна кількість козаків. Головні події розгорнулися на Поділлі, під Жванцем. Там українсько–татарське військо блокувало польський табір і легко нейтралізувало спроби поляків вирватися з мішка.

Коли тривали бої, на Україні з'явилося московське посольство, очолюване Родіоном Стрешньовим та Мартем'яном Бредихіним. Воно прибуло до Чигирина, але гетьман уже виступив у похід, і точно не було відомо, де він перебував. До того ж українські дипломати зумисне вводили їх в оману, відтягуючи зустріч з гетьманом. Річ у тім, що Хмельницький, який знову поставив Польщу на грань катастофи під Жванцем, обложивши там коронне військо разом із самим королем, зовсім не хотів, щоб про його зв'язки з Москвою, на цей час уже дуже міцні, знав кримський хан і не зірвав розгрому армії Речі Посполитої. Отже, московських послів довго водив по різних усюдах їхній офіційний провожатий («пристав»), чигиринський козак, колишній полковник Ілляш Богаченко, і найдовше вони перебували саме в Умані. З грудня 1653 р. московські посли виїхали з Чигирина до Буків, а звідти (11 грудня) на Умань. Шлях на Умань був тяжким і небезпечним, довкола все нагадувало про недавні жорстокі бої («городи малие и безлюдние, и пустие, от татар, и от ляхов проехать страшно»). Богаченко не міг навіть забезпечити належної кількості охоронців, бо майже всі козаки були у війську під Жванцем, решта несла сторожу своїх міст, а часто й не слухала наказів Богаченка. Посли занотували й таке незвичне ще тоді явище, як перехід деяких козаків у нижчий стан з власної волі. Якщо раніше всі рвалися в козацтво, то тепер воєнні лихоліття не робили для багатьох козацький стан таким привабливим, як раніше. Як занотували посли у своїй «відписці» — листі до царя, «иние… за скудостью, в казаках бить не похотели и почели бить в мещанех». 11 ж грудня посольство прибуло до Маньківки, де перебувало два дні. Діждавшись очікуваної охорони (70 козаків з різних міст), Богаченко відправив звідси до гетьмана двох перекладачів (Василя та «Майданка»). Однак ці козаки, як потім виявилося, зовсім не прагнули помагати московським послам. У Немирові вони зустрілися з земляками–гінцями, що їхали від Хмельницького до Умані, й повернули з ними назад. У Кубличі вони зупинилися, але замість Умані взяли курс на Чигирин. Щойно посли довідалися про це і поскаржилися Богаченку, той пообіцяв покарати винних, коли ті повернуться, і прикувати до гармат. 13 грудня посольство прибуло до містечка Цимерманівки. Наступного дня тут виник перший конфлікт послів з Богаченком. Той отримав через чигиринського козака Прохора лист від гетьмана і на цій підставі звелів виїжджати на Умань. Посли запротестували, але Богаченко був непохитним. Того ж числа посольство прибуло до Умані і стало по хатах на постій. 18 грудня Богаченко послав з Умані до гетьмана гінця — корсунського козака Грицька з листом щодо посольства, а до часу Стрешньов та Бредихін мали чекати в Умані. Посли, однак, даремно часу не витрачали, вони знайомилися з містом і збирали важливу інформацію про хід воєнних дій. Зокрема відзначили, що і в ці тяжкі часи Умань є важливим торговельним центром; сюди приїздили з Криму, Очакова та інших міст Кримського ханства татарські та вірменські купці, наймаючи «двори та лавки у місті задля товарів». Навіть близькість до центру воєнних дій не перешкоджала торговцям, до міста прибували задля якоїсь купівлі ординці, що кочували тоді поблизу.

18 грудня до послів прийшли згаданий вище уманський отаман Іван Кияниця (його, до речі, згадано в реєстрі 1649 р. на 15–му місці серед старшини полку) та шаргородський козак Остап Волошин і сказали, що цього дня наказний полковник М. Нечай отримав від уманського полковника Йосипа Глуха листа, який привезли п'ятеро козаків. Тоді вже наставало замирення під Жванцем. На жаль, хан уже втретє зрадив і відмовився продовжувати облогу польського війська, котре в умовах блокади гинуло від голоду і хвороб, змусивши Хмельницького миритися з королем на Зборівських умовах, що вже зовсім не вдовольняло український уряд. У листі Глуха повідомлялося про повернення до Криму та місць звичних кочовиськ орди, яка чинитиме напади на міста й села Уманського полку. У зв'язку з цим полковник вимагав, щоб людність з навколишніх сіл і хуторів разом з великим та малим бидлом, взявши хлібні припаси, збиралася до Умані. Отримавши листа, Матвій Нечай наказав стріляти з сигнальних гармат і послав гінців, щоб люди з усієї околиці з'їжджалися в Умань. Вісті про укладення миру під Жванцем приніс і уманський козак Боженко, котрий виїхав з табору українських військ 9 днів тому [30]. Це стурбувало послів, котрі негайно вирядили з листом до царя свого гінця Івана Полібіна. 24 грудня від гетьмана, що стояв тоді під Гусятином, прибув до Умані місцевий козак Грицько Степаненко з листом Хмельницького від 6(16) грудня. У нього посли розпиталися про події під Жванцем та умови замирення і написали про все цареві в черговій «відписці», котру повіз холоп Стрешньова Родкін. (В іншому місці він називається не Родкін, а Афонька Лук'янов.) Коли ж ці дані підтвердив чигиринський перекладач Кость (26 грудня), який і привіз від гетьмана наказ Богаченку негайно виїжджати з послами до Торчиці відомим татарським шляхом, посли негайно стали збиратися в дорогу. 27 грудня вони разом з Богаченком, перекладачем Костем та 24–ма уманськими козаками охорони покинули Умань. Через небезпеку ординського нападу посольство вирішило їхати північніше, через Корсунь. Коли ж посли стали домагатися більшого почту (50 козаків згідно з гетьманським наказом), їм було відмовлено, оскільки всі уманські козаки пішли на війну, а місто Умань потребувало в цей тривожний час посиленої сторожі. Шлях посольства пролягав через місто Норочетов, а далі через Бабані (Старі Бабани — ?). Тут їх зустрів бабанський сотник, котрий тільки–но повернувся з війська, з наказу гетьмана покинувши його у Вінниці. 28 грудня посли виїхали з Бабанів до Маньківки. Місто було закритим, його жителі були наготові. За словами місцевого отамана, їхня сторожа нещодавно примчала з містечка Синиці, повідомляючи, що орда напала на це містечко, порубала там одних людей, а інших полонила. Посли зупинилися в Маньківці, й того ж дня до них прибув спеціальний посланець Хмельницького — майбутній гетьман Петро Дорошенко. Він повідомив, що Хмельницький тепер у Животові, ночуватиме в Ставищах, а йде до Корсуня, куди й наказав провести до себе послів. Посольство негайно виїхало до міста Іваньки. З ними було лише 14 уманських козаків, бо інші повернулися додому, ще й Дорошенко відпустив своїх провожатих. Маньківські ж сотник та отаман відмовилися дати своїх козаків до ескорту, мотивуючи це тривожною ситуацією. Того ж дня посольство дісталося з Іваньків до міста Кам'янки, де якраз перед цим татари вчинили наскок, вбили місцевого перекладача Тимофія, а його дітей та деяких інших людей, а також худобу забрали з собою. Потім було містечко Шавулиха, де посольство зустрів шавулинський сотник Максим Пушкаренко та ще 7 козаків. Тут довелося і заночувати, особливо зважаючи на татарську небезпеку (ординці йшли цим краєм уже третю добу).

28 грудня посольство дісталося до міста Ольховця. Це вже був інший полк. Звідси посольство продовжило свій шлях на Чигирин і прибуло туди 5 січня 1654 р. Того ж дня московські посли вже мали аудієнцію у гетьмана. На цих переговорах мова зайшла і про Умань. Гетьман Хмельницький і генеральний писар Виговський пояснили причину появи свого листа до Умані М. Нечаю тим, що хотіли убезпечити місто від можливого нападу ординців, бо Умань є містом прикордонним і «татари у ньому задля торгівлі і своїх справ бувають безперервно» [31]. Важливе значення Умані як торговельного центру підтверджують і звістки московського гінця Якова Портомоїна, котрому 14 грудня 1653 р. у Путивлі розповідали про себе путивльські гармаші Федір Курдюмов та Михаїл Рожнов, що за 8 днів перед тим виїхали з Умані, де були «для свого торгового промислу» [32].

Новий 1654 рік віщував недобре уманцям. Уже на його початку в руках польських загарбників опинилися Брацлав, Ладижин, Чечельник, Саврань, йшли бої під Демківкою, яка пізніше впала і була вирубана дощенту поляками князя Д. Вишневецького. Українські війська зайняли оборону в містах і містечках, особливу надію покладаючи на Умань [33]. Саме до Умані, як свідчить Величко, відступив з Брацлава Іван Богун зі своїм військом. Польське ж військо збиралося йти далі, але штурмувати Умань поки що не зважувалося.

У цей час в Україну прибуло велике посольство Московської держави, яке очолював боярин Василій Бутурлін. Воно мало на меті укласти союз із Україною. 18 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, яка прийняла відповідне позитивне рішення. Якщо відкинути стереотипи та фальсифікацію, що посилено нав'язувалися російською історіографією, особливо в радянські часи, то в цьому акті немає нічого містичного, зовсім немає бажання українців розчинитися в московському морі, ліквідувати свою власну державу тощо. Український уряд хотів лише встановити військово–політичний союз, спрямований насамперед проти Речі Посполитої, щоб зміцнити свою державність, відроджену з такими великими зусиллями. Московському уряду йшлося ж насамперед про збільшення території імперії за рахунок України, послаблення головного тоді суперника Московської держави — Речі Посполитої. Через це договір 1654 р. між Україною та Росією залишився незавершеним і неповним, хоча він і був рівноправним. Доки цей договір зберігав свій рівноправний характер, доти він був взаємовигідним для обох держав. За умовами попереднього порозуміння, укладеного в Переяславі в січні 1654 р. (сам договір на письмі укладався в Москві пізніше, у березні–серпні 1650 р. представниками трьох станів українського суспільства, але так і залишився незавершеним), обидві сторони мали обмінятися присягами. Ще й досі тривають дискусії щодо того, чи давав присягу від царського імені Бутурлін, але українському уряду довелося тоді присягати. Мали дати присягу і представники згаданих трьох станів: козацтва, міщанства і православного духовенства. Останнє категорично відмовилося присягати, інші ж присягали далеко не всі. Коли ж цю присягу змушували давати силою, тоді чимало хто називався не своїм іменем, що робило присягу недійсною. Додамо, що формально присяга давалася тільки на території Гетьманщини, котра тоді охоплювала меншу частину етнічних українських земель, але й на ній від участі у цьому своєрідному референдумі була відсторонена більшість населення Гетьманщини (всі жінки, а також селяни, які були наймасовішим класом тодішнього українського суспільства, були позбавлені права сказати своє «за» чи «проти»). Що стосується Уманського полку, то тут були і свої резони в негативному ставленні до союзу з Москвою. Полк і так стояв на тодішньому кордоні (з Польщею) і змушений був приймати на себе тяжкі удари ворожих військ. У разі укладення союзу з Москвою, Кримське ханство однозначно ставало на бік Речі Посполитої. Уманський полк, що стояв на тодішньому південному кордоні Гетьманщини, мав би вести тепер тяжку боротьбу не лише з польськими, а й ординськими військами. Не випадково, отже, уманського полковника Глуха, так само, як і брацлавського, не було на Переяславській раді, не випадково вони не присягали й пізніше…

Для відбирання присяги на царське ім'я Бутурліним були споряджені спеціальні місії. До Уманського полку випало їхати Івану Степановичу Істленьєву. 28 січня він і князі Ф. Борятинський та В. Горчаков писали цареві з Корсуня, що вони не можуть проїхати в призначені полки — в Уманський (Істленьєв), Брацлавський (Борятинський) і частково в Корсунський (Горчаков) через небезпеку ординського нашестя. Така небезпека справді була, бо хан різко негативно зустрів повідомлення про Переяславську раду, але це не міняє того факту, що на території Уманського і Брацлавського полків ніякої присяги ніхто не давав, а в Корсунському полку церемонія проходила далеко не в усіх містах і селах. Щоправда, царські воєводи знаходили вихід у приписках і фальсифікаціях, включаючи всіх козаків до числа тих, хто нібито присягав, на підставі загального реєстру. Але якщо йдеться про Уманський полк, то й цього не було зроблено. Відмовився присягати і ряд чільних керівників Війська Запорозького: Іван Богун, Григорій Гуляницький, уманський полковник Йосип Глух та ін.

З того часу дійшов до нас список міст Уманського полку, в яких Істленьєв мав відбирати присягу. Він цікавий тим, що дозволяє простежити кордони Уманського полку і порівняти їх з кордонами 1649 р. Отже, у росписі 1654 р. були названі такі населені пункти Уманського полку: міста Умань, Осіївка, Борщівка, Верховна, Ладижин, Соболівка, Кублич, Вербич, Маньківка, Буки, Іванка, Бабани, Бузівка, Цимерманівка; містечка: Киріївка, Манчюлка, Мшарова, Демівка, Пенківка, Бундурівка, Іваньки, Маньківка, Устя, Стражгородок, Степанівка, Псарівка, Орадівка, Єгубець, Христиполе, Конева.

Як і при розгляді сотенних центрів 1649 р., постараємося локалізувати названі населені пункти. Отже, в числі міст бачимо згадувані вище Умань, Маньківку, Буки, Старі Бабани (можливо, треба мати на увазі не цей пункт, а Бабанку), Бузівку, Іваньки, а також Ладижин і Соболівку. Інші міста, ймовірно сотенні центри, згадані як міста вперше. Насамперед вкажемо на Цимерманівку, бо саме так, від імені її власника, в першій половині 17 ст. воно було названо. Пізніше в народі було переінакшено цю назву (Цеберманівка — від звичного в Україні слова «цебро», тобто відро), а в 1914–1915 рр. у зв'язку з вибухом Першої світової війни та антинімецькими настроями, котрі роздмухувалися пануючою шовіністичною верхівкою в Російській імперії, село було офіційно перейменоване в Іванівку. Назване село — центр сільради, знаходиться в Уманському р–ні за 17 км на північний захід від райцентру. Осіївка є нині селом, центром сільради Бершадського р–ну Вінницької області, що стоїть на берегах р. Оси за 23 км від райцентру. Кублич по суті злився з райцентром Теплик Вінницької області, являє собою залізничну станцію за 7 км від райцентру. Під

Верховною слід, очевидно, розуміти Верхнячку (нині смт Христинівського р–ну за 5 км від райцентру). На жаль, неправильне написання московськими писцями назв українських населених пунктів часом перешкоджає точній локалізації їх на сучасній карті. Так, згадувану поряд Борщевку взагалі важко співвіднести з якимось населеним пунктом сучасних Черкаської та Вінницької областей. Мабуть, тут треба мати на увазі саму Бершадь, котра, незважаючи на тяжкі спустошення, завдані їй польськими військами, все ж зберігала своє значення.

Що ж до Вербича, то тут, поза сумнівом, треба мати на увазі Гранів — село Гайсинського району Вінницької області, що лежить за 16 км від райцентру. (У XV ст. Вербич було перейменовано у Гранів його власником, польським магнатом Ґрановським, але, як бачимо, в народі збереглася саме ця, давня назва.)

Переходячи до містечок Уманського полку, зауважимо, що вони вперше виступають у джерелах як ймовірні сотенні центри. Отже, Киріївка — це Велика Киріївка Бершадського р–ну Вінничини, котра лежить за 17 км від райцентру. Під Манчюлкою, без сумніву, треба розуміти нинішню Мочулку. Питання полягає тільки в тому, яку саме? Річ у тім, що нині в Теплицькому р–ні Вінничини існують поряд дві Мочулки — Велика й Мала. Дату заснування першої згадана «Історія міст і сіл…» не подає, але вказує, що раніше вона мала назву Доброполь. За даними того ж енциклопедичного видання Мала Мочулка існує з 18 ст., хоча в даному випадку можна й засумніватися. Все ж схиляємося на бік визнання пріоритету у даному випадку за Великою Мочулкою. Мшарово теж можна локалізувати із застереженнями. Ймовірно, це сучасна Мишарівка — село, центр сільради Теплицького р–ну Вінничини, що лежить за 12 км від райцентру. Так само важко точно локалізувати Демівку. Найближчими населеними пунктами з подібною назвою є Демківка Тростянецького р–ну на Вінничині, а також залізнична станція з такою ж назвою в тому ж районі. Під Пеньківкою слід розуміти Пеніжкове Христинівського р–ну, що за 11 км від райцентру. Про це свідчить і той факт, що село було засноване на поч. 17 ст. в лісі на вирубках, отже назва Пеньківка з'явилася не випадково. Під Маньківкою слід розуміти ту Маньківку, що знаходиться в Бершадському р–ні Вінничини (село, центр сільради за 17 км від райцентру). «Устья» — це є Устя, село Бершадського р–ну Вінницької області, що за 12 км від райцентру. Зберіг свою назву і Стражгородок — село, що стоїть під Тепликом Вінницької області північніше райцентру. Відзначимо, що та ж «Історія міст і сіл…» датує початок цього села 1708 роком [34], між тим як воно є старішим щонайменше на 50 з лишнім років. Під Степановкой слід, очевидно, розуміти Степківку — село Сушківської сільради Уманського р–ну. Є у списку московського посланця і сама Сушківка. Псярівку зараз на сучасній карті України не знайти. Вона була перейменована у 1945 р. на Ятранівку. Це знову ж таки Уманський р–н. Орадівка і Ягубець знаходяться нині в Христинівському р–ні Черкаської області. Потрапила до списку й сама Христинівка, хоча й під іншою назвою — Хрестиполя. Тут похибка незначна, особливо коли зважити, що раніше це місто називалося Христигородом. Коневу і Бундурівку поки що неможливо локалізувати.

Порівнюючи між собою відомості Реєстру Війська Запорозького 1649 р. та присяжних книг 1654 р., бачимо, що Уманський полк зазнав певних територіальних змін. Одні сотенні центри вже не згадувались у 1654 р. (Івангород, Кочубіївка, Романівка, Кисляк), натомість з'явився ряд інших.

Причинами цього були насамперед спустошення, заподіяні військами Речі Посполитої та Кримського ханства під час кампаній 1652–1653 рр. Одначе, і на початку 1654 року Уманський полк являв собою грізну силу й охоплював досить велику територію, яка сьогодні становить західну частину Черкаської області (Уманський, Христинівський, частково й Тальнівський райони) та східну частину Вінницької області (Бершадський і Теплицький райони). Варто враховувати також ймовірність певних територіальних змін у зв'язку з коригуванням кордонів Уманського полку з кордонами сусідніх козацьких полків, насамперед Вінницького та Брацлавського).

Звістка про укладення російсько–українського союзу викликала роздратування у Варшаві та Бахчисараї. Найгірші передчуття уманців стали справджуватися. Вже 1 березня житомирський староста Тишкевич пропонував просити хана, щоб той з кількома десятками тисяч ординців ударив на Умань, а поляки в той же час — на Дубно. І справді, Польща і Крим уклали між собою військовий пакт, і вже навесні 1654 р. міцність західних кордонів Української козацької держави випробував великий гетьман коронний Станіслав Потоцький («Ревера»). Наступ прискорили чутки, буцімто полковник Іван Богун хоче перейти на бік короля. Богун не присягав московському цареві Олексію, але він зовсім не збирався покидати Богдана Хмельницького і переходити до польського табору. Потоцький же сподівався, що в разі його наступу Богун — один з найавторитетніших керівників Національно–визвольної війни, перейде на його бік. Отже, польські війська розпочали наступ на Кальник, а Богун, маючи мало війська, відступив до Умані. «Заятрений гетьман,— пише Величко,— кинувся вслід за Богуном до Умані, немилосердно знищуючи тамтешніх українських людей, рубав упень, зовсім нікого не милуючи, всіх, хто тільки під руку навинувся. Саме тоді він по–тиранському вибив і вирубав дощенту без жодного пошанівку всіх, малих і великих, в Єгупці та Христинівці, двох містечках Уманського уїзду, ввійшовши туди через одур і присягу на самий світлий Великдень. Потім він прибув і до самої Умані, застав тут Богуна і завзято кинувся на штурм міста. Але за одну годину втратив у тій січі до семи тисяч польського війська, повернув із соромом від Умані, а прямуючи до свого обозу в Межибожі, з гніву й лютості своєї зруйнував, піддавши вігню й мечу, мало не всю Брацлавщину» [35]. Як відзначив у коментарі до цього фрагменту літопису письменник Валерій Шевчук, Великдень тоді припав на 5 квітня, а поляки вже стояли тоді в Ягубці, вертаючися від Умані, бо взяли приступом містечко ще на шляху до полкового центру. На самий же Великдень вони взяли приступом Мошурів — село, яке нині знаходиться в Тальнівському районі Черкаської області. 16 травня 1654 р. Б. Хмельницький та І. Виговський повідомили московського посла в Україні Томилу Перфільєва, що їм писав із Шаргорода сотник «Взелиский» про відступ польських військ з–під Умані. В ар'єргарді цього війська йшов загін полковника Окуня (понад 60 шляхтичів), котрий спробував зненацька захопити Шаргород, але був розбитий. Сам Окунь був поранений і потрапив до рук козаків. У полоні він помер від ран [36]. Про це ж згадував і сам гетьман у листі до царя від 26 травня і уточнив, що цей Окунь, «королівський ротмістр», помер від ран у Маньківці [37]. Варто згадати тут і раніший лист гетьмана до хана Іслам–Гірея III від 26 квітня 1654 р. Тут повідомлялося про донесення від уманського полковника: «Коли під Уманню він бив ляхів, тоді в цій битві потрапив до нас у полон ксьондз капелан пана Потоцького, коронного польного гетьмана. Він був тяжко поранений, однак, проживши ще кілька днів, розповів нам перед своєю смертю все під совістю». Зокрема, полонений сказав, що нібито королівський брат — Карл Фердинанд «як тільки добре виросте трава, має йти просто на Умань» [38]. Карл Фердинанд був ще непримиреннішим до українських повстанців, однак, будучи особою духовного сану, не брав участі у військових походах. Окунь передав по суті правдиву інформацію, бо дійсно готувався новий каральний похід Речі Посполитої і його траса мала пролягати через Уманщину. Подібність же двох цих епізодів у різних документах дозволяє зробити припущення, що «ксьондз капелан» і ротмістр чи полковник Окунь — це одна й та сама особа.

Документи, опрацьовані свого часу М. Грушевським та іншими дослідниками, доповнюють картину тяжких боїв на Уманщині. Так, під Івангородом вороги мало не схопили Богуна, що відступав до Умані. В той час, коли поляки заходили однією брамою до міста, Богун уже вирвався через іншу, втративши при цьому свого перекладача й одного слугу–татарина, а також прапор і литаври. Говориться й про те, що «Ревера» — Потоцький і Чарнецький навіть зайняли частину Умані, але неодноразово були в лютій січі відбиті від замку козаками Богуна й Глуха [39]. 1 травня 1654 р. С. Лянцкоронський писав у листі до коронного підканцлера, перемиського біскупа Анджея Тшебицького, що «Ревера», «спаливши все місто Умань і Уманщину, столицю і гніздо всієї ребеллії обернувши у попіл, повернувся у Брацлавщину за Буг» [40]. Звістка про взяття Умані польськими військами є недостовірною. І все ж важко не повірити Виговському, коли той 17 травня 1654 р. визнавав, що в результаті польського наступу під Уманню та в інших містах полку було спалено багато козацьких домів, а чимало людей потрапило тоді в полон. Через кілька днів він же сказав московському послу Томилі Перфільєву, що Річ Посполита прагне знову йти наступом, цього разу вже не тільки на Умань, а й на Київ, «щоб козаків зламати» [41]. Руський воєвода Речі Посполитої у листі до згаданого вище А. Тшебицького (від 31.05.1654 р.) відзначав, що «Уманщина — столиця і гніздо бунту — обернена в попіл», але водночас вказував на те, що «Богун та уманський полковник (Й. Глух. — Ю. М.) вже зібрали чималі полки» [42]. Після цього тяжкого удару, завданого Уманському полку, був ще один, хоч і незначний: 8000 ординців прийшло під Умань і вчинило там якусь шкоду. Але те, що їм вдалося пройти непомітно, викликало невдоволення Хмельницького, і він змістив уманського полковника Й. Глуха та не названого на ім'я білоцерківського полковника, пригадавши їм і невдачі в боях проти польських військ. В усякому разі про це сказав (26 травня 1654 р.) московським послам Т. Спасителеву та П. Протасьєву новий білоцерківський полковник [43]. Новим уманським полковником став замість Глуха Семен Оргіяненко. Після того як ворожий наступ на Умань було відбито, Хмельницький переносить центр воєнних дій північніше — в район Фастова та Білої Церкви. Успіхи були вагомими, що дозволило гетьманові перекинути в Білорусь потужний корпус у 20 000 козаків (Чернігівський, Ніжинський, Стародубський полки, а також козаки–добровольці) [44]. За свідченням Виговського, перед 26 червня 1654 року до гетьмана завітало молдавське посольство господаря Георгія Стефана, яке очолював Мирон Чоголі. Воно привезло мирні пропозиції і було дружньо прийняте й відправлене. Однак після того аж під Кам'янцем–Подільським полонений польський вояк показав, що молдавське посольство нібито мало розвідувальну мету. Реакція гетьмана була миттєвою. Негайно послали за посольством Чоголі, затримавши його в Умані до прояснення справи [45]. Чоголі вдалося виправдатися і згодом повернутися до Ясс. Того ж року Умань приймала у себе не лише купців і дипломатів. Через Балкани і Молдавію до України та Росії прямував православний антиохійський патріарх Макарій. Він благополучно здійснив свою місію, благословив Богдана Хмельницького на священну війну проти ворогів православ'я і повернувся на батьківщину. Його син Павло ретельно занотовував все бачене і почуте в Україні, через яку довелося проїжджати двічі (у 1654 та 1656 рр.). На межі 19–го – 20 ст. істориком Муркосом було видано в перекладі з арабської п ять грубезних томів опису подорожі патріарха Макарія, складеного Павлом Алеппським (Халебським). В наш час у Польщі М. Ковальською було видано скорочений опис подорожі патріарха по Україні, натомість українською мовою маємо, на жаль, тільки невелику книжечку, в якій вміщено уривки з твору Павла, а також статтю В. Борисенка теж з публікацією уривків [46]. Між тим, це унікальне джерело до історії України й Уманщини зокрема, писане людиною, котра глибоко любила український народ і ставила його за приклад іншим. Захоплюючу розповідь іноземця давно вже пора видати в повному обсязі українською мовою. Нами (в додатках № 4) наводяться тільки ті фрагменти твору, що стосуються безпосередньо Уманщини, тим більше, що Умань була першим великим українським містом на шляху патріарха та його сина–мемуариста.

Згодом до Умані приїхав славетний турецький мандрівник і мемуарист Евлія Челебі. Його десятитомна і знаменита на весь світ «Книга подорожей» перекладалася багатьма мовами. На жаль, українською мовою досі перекладалися лише незначні уривки, польською — одна книга (опис Криму та Південної України), російською — три книги з десяти, щоправда, найважливіші для історика України (опис України, опис Криму, опис Північного Кавказу). Челебі не лишив поза своєю увагою і Умань. Щоправда, точно встановити час його перебування в місті складно. Видавці російського перекладу вважали, що це треба віднести до жовтня — листопада 1657 р., але на наш погляд, перебування турецького мандрівника в Україні взагалі треба датувати кінцем 60–х років 17 ст., тобто часами гетьманату Петра Дорошенка. Та хоч би як там було, опис Умані турецьким мандрівником варто подати поряд з описом православного араба — Павла Алеппського. Хоча Челебі був мусульманином і високопоставленою особою Османської імперії, котрій українські козаки протягом століть мужньо ставили чоло, через що він куди холодніше, часом навіть вороже ставився до козаків, проте й він не міг стримати свого захоплення Україною і зокрема Уманню. Як і у випадку з твором Павла Алеппського, ми не можемо тут цитувати весь солідний том про Україну «Книги подорожей», але опис Умані можна навести:

«Фортеця Умань. Деякі називають її Уманка. Це велике місто на березі ріки. Воно знаходиться під владою коша козацької країни. Його околиця лежить на відстані 5 годин шляху. Це паланка (фортеця. — Ю. М.), оточена парканом із товстого дерева і земляним валом. Її стіни заввишки — 20 ліктів. Насипний вал має завширшки 10 аршин. Бастіони мають висоту по 23 ліктя. Гармати — невеликих розмірів. Місто має 21 ворота, і вони переважно дерев'яні. Ворота, які виходять до берега ріки, використовуються для забору води. На північ від фортеці місцевість заросла очеретом і є заболоченою. На всі боки від фортеці лежить рівнина, на котрій лежать гарні села. Тепер ця фортеця перебуває під владою польського короля, а правителем столиці є Дорошенко, сили якого — сім тисяч добірного війська.

Коли хан (Мухамед–Гірей IV. — Ю. М.) з'явився перед воїнами фортеці, ті вдарили в барабани, крикнули "Ура!" і повели нас до самої фортеці. У ній на знак привітання стріляли з гармат і рушниць і так старалися, що навіть небо затряслося. Хану піднесли багаті подарунки й дали пишний обід.

В цей час від добропануючого падішаха Мухамеда IV кримському ханові принесли указ та дружнє послання, у котрому говорилося: "Нехай твоя священна війна проти Ракоці (правитель Трансільванії Дьєрдь II Ракоці. — Ю. М.) буде благословенна та успішна!" (далі йде опис дарів султана кримському ханові. — Ю. М.).

Того ж дня він відправив посланця назад, давши йому 500 душ, щоб вони провели його до Бендер. Сам хан три дні залишався під фортецею Умань.

Ми зайнялися оглядом фортеці Умань, чекаючи прибуття дарів з прилеглих до неї місцевостей. Судячи з відповідей визначних мужів, що знаходилися у фортеці, в межах міських стін знаходиться 9000 великих і малих будинків з верхніми поверхами. Всі будинки вкриті дранкою або тесаним деревом, мають пічечки й печі. Тут є 70 церков і монастирів, 80 крамниць, сім заїжджих дворів, три лазні з печами. Один з старших фортеці — це вамеш або ж митний начальник.

Мова русинів. Цей козацький нарід, як і московити, сповідує грецьку віру, шанує хрест, святкує ті ж свята і читає Євангеліє. Невеликі приклади з їхньої мови: один — 1, дві — 2, три — 3, чтири — 4, пяк — 5, шеск — 6, сім — 7, восім — 8, девік — 9, десік — 10. Хліб, вода, ходи, сяк (сядь), вохон (бохон, тобто буханка. — Ю. М.), яблука, ісфінья, ісфекча (свіча); хлебе принес (принеси хліба), ложича (ложка), ходи сиди (ходи сюди), груша, ісліві (сливи), мед, масло; куди йдеш? Куди ходуча? Помахай Бо (помагай Бог), пувай здоров, іспасів (спасибі), а йди здоров (будь здоровий), чи ти здоров, хлопче; парубок, овечка, часнок, чибуля, курича, конь, утва, черевик, дай мені.

Хоч і соромно писати нікчемні слова, але, мабуть, це необхідно. Треба навіть знати, як вони лаються, щоб остерегтися, бо сказано: "Я пізнав зло не заради самого зла, а щоб уберегтися від нього". Наприклад: "мужик — ісфінья", "хуч ісфінья", "іскройся собак", "дуку" (дупа — ?), "дідько–хлопчик".

І досі треба стерегтися кривд з їхнього боку, бо це стійкий, впертий і сердитий народ.

Цю фортецю Умань ми розглядали і роздивлялися, наскільки це було можливо, протягом 7 днів. Тут його високість хан дав військам, які прийшли до нього на поміч, польському війську і козакам і відослав їх додому. А сам, залишившися тільки з кримським військом і з військом наших буджацьких татар, тобто із 120 000 татар, негайно вирушить у путь, щоб з'єднатися з нашим паном (візиром Османської імперії. — Ю. М.) Мелек–Ахмед–пашою, котрий знаходився під Акерманом (Білгородом–Дністровським. — Ю. М.). Вийшовши з фортеці Умань на киблу (шлях — ?), хан протягом дня пройшов великі ліси і вкриті лісом гори і прийшов до фортеці Ладижин…» (Эвлия Челеби. Книга путешествия. — М., 1961. — Вип. 1. — С. 87–89).

Улітку 1654 р. Московська держава нарешті розпочала війну проти Речі Посполитої, але воліла діяти переважно на білоруському фронті, куди й Хмельницький послав свою велику армію на чолі з наказним гетьманом, полковником Іваном Золотаренком. Українська ж армія мусила діяти практично сама і проти коронних військ, і проти Кримського ханства та його васалів — ногайських орд. Тому гетьман енергійно добивався виконання Москвою своїх союзницьких зобов'язань, писав про воєнні плани і дії Варшави і Бахчисараю (в Криму якраз помер Іслам–Гірей III, а новий хан — Мухамед–Гірей IV був рішучим противником воєнно–політичного порозуміння між Україною та Росією). У ряді своїх листів гетьман торкався ситуації в прикордонних полках, в т. ч. Уманському. Так, у своєму листі до царя від 8 жовтня 1654 р. гетьман писав про напади ординців на «полки Чигиринський, Корсунський, Уманський і Брацлавський» [47]. У цьому ж листі говорилося і про те, що в Яреми, козака Уманського полку, людини давно заслуженої у Війську Запорозькому, в минулому році поляки забили одного сина, а другого полонили. Тому гетьман просив повернути з Москви відправленого туди з України значного польського полоненого — Миколая Міроша, суддю полку краківського воєводи, щоб обміняти його на сина Яреми, теж козака — реєстровця Уманського полку.

Нові грозові хмари над Уманщиною стали збиратися вже восени 1654 р. Першими їх ознаками стали ординські напади.

13(3).11.1654 р. брацлавський полковник Михайло Зеленський написав з Баланівки листа до Хмельницького, повідомляючи, що одна орда пішла на Умань, а друга — на Чечельник, що поляки готуються завдати удару зі свого боку. Через день у новому листі він писав Хмельницькому, що йде проти тієї орди, котра пішла на Чечельник. Ще через два дні, 16 листопада, до гетьмана звернувся й уманський полковник С. Оргіяненко. Його текст, що зберігся лише в тогочасному російському перекладі, варто навести повністю:

У грудні 1654 р. у каральний похід на Україну рушили польські війська, скеровуючи потужний удар насамперед на Брацлав і Умань. 14 грудня відбувся тяжкий бій під Брацлавом, у якому поліг наказний гетьман, військовий осавул Василь Томиленко. На його місце став прилуцький полковник Яцько Воронченко. Були поранені полковник М. Зеленський, сотник М. Махаринський, вбито 50 козаків, а поранено 70. Польське військо явно переважало українське своєю кількістю, тому було вирішено спалити Брацлав і відступати до Умані. Наказний гетьман і полковники Богун (вінницький), Оргіяненко (уманський), Зеленський (брацлавський) і Гоголь (подністровський) мусили під тиском обставин прийняти це нелегке рішення. Деякі частини пішли на Соболівку та Куну, а більшість українського війська укрилася в Умані. Крім згаданих полковників, за стінами Умані укріпилися також колишній уманський полковник Йосип Глух, сотники Михайло Махаринський, Ференц Рац (Сербии), про якого мова піде далі, та ін. Сюди Б. Хмельницький послав підкріплення, нарешті прибула й поміч, хоч невелика, від царського воєначальника, боярина Василя Бутурліна — 6 рот (очевидно, іноземних найманців) на чолі з майором Графом. Польське командування дещо затрималося з маршем на Умань, чекаючи на підхід орди, але згодом посунуло вперед і обложило місто. Почалися штурми, що проклали криваву межу між 1654–им і 1655 роками. У своєму листі від 28 січня 1655 р. М. Потоцький згадував про свій попередній лист із Тростянки про те, що польське військо з'єдналося з ординцями і мало виступати з–під Умані. Для польського головнокомандувача було ясно, що поки Умань не впаде, весь край між Дністром і Бугом та його околиці ніколи не будуть під польською владою («всі наші праці у заспокоєнні шляху між Дністром і Бугом і близької до нього України даремні, якщо Умань не буде підкорена») [48].

Потоцький послав спочатку до уманців Чарнецького і Соколинського разом з татарськими послами, намовляючи до капітуляції. Однак українці не хотіли й чути про це. Богун, що керував тоді всіма силами обложених, наказав спалити передмістя й монастирі, два долішніх міських райони і перейшов до третьої лінії оборони, над якою панував замок. Тоді Потоцький наступного дня (25 січня 1655 р.) звелів розпочинати потужний штурм Умані.

Феодосій Софонович, знову ж таки на підставі Уманського літопису, занотував у своїй хроніці: «Року 1655–г(о) по Рождестві Христовом шли гетманове короннии з великою силою своєю под Умань из татарами, добивали през три дни всіми силами, штурмами, арматами, гранатами, огнистими кулями, которими немало людей в місте забивали…» [49]. Сам Потоцький так описував початок штурму: «…одні (полки) з п. воєводою руським з лівої руки, від Нового міста, спаленого. Другі зі мною, з арматою п. Ґродзіцького і з п. обозним коронним, що з своєю драгонією і з охотною челядаю свого полку досить добре справувалися з тими, що виходили на вали і зганяв їх з поля. Треті полки, від монастиря спаленого — з п. ловчим подільським, що теж не менше добре ставився, натискаючи на тих, що випадали з тої сторони і наробив з гармат гранатами чималої шкоди в такім стиску людей. Під вечір випадали в бік п. воєводи руського, але піхота, добре витримавши наступ, дала їм сильного огня і загнала в самі вали. Але огнисті кулі не привели до запалення міста: обложенці їх пильно стерегли і зараз гасили, понакривавши доми мокрими ряднами…» [49–а]. Обложені мужньо відбивали ворожий наступ, завдаючи карателям тяжких втрат. Гинули й самі оборонці міста. Очевидно, тоді було поранено уманського полковника Оргіяненка. В усякому разі, знову бачимо уманського полковника Йосипа Глуха (про нього влітку 1654 р. твердили, що він помер від морової пошбсті, котра зачепила й Умань, але, як бачимо, ця звістка була неправдивою). Героїчна оборона Умані в січні 1655 р. навічно вписана золотом у книгу української військової слави. Не випадково визнання героїзму оборонців Умані походили й з уст ворогів. Так, польський хроніст 17 ст. Рудавський порівнював Умань із славнозвісною голландською Бредою, фортецею, котра витримала потужну облогу іспанських військ наприкінці 16 ст. в розпал Нідерландської революції, що одночасно була і визвольною війною голландського народу проти іспанських окупантів. Сондецький староста Костянтин Любомирський писав, що під час штурму Умані поляки полонили місцевого війта і той на допиті показав, що за Уманню вже стоїть українсько–російське військо силою у 24 000 вояків [50]. Йшов переддень битви під Охматовом, яку за те, що вона відбувалася в люті морози, прозвали Дрожипільською (від «Дрижиполе»).

На допомогу обложеній Умані поспішав з військом Богдан Хмельницький, при боці якого були й боярин Василь Шереметев та князь Г. Ромодановський зі своїм корпусом. Гетьман уже зупинився в Ставищах. Поляки довідалися про це від полонених повстанців, яких після допиту забили, хоча московитам зберегли життя і привезли їх до Потоцького. На допиті вони запевнили Потоцького, що московського війська було при Хмельницькому не більше 6 тисяч. Зачувши про підхід Богдана Хмельницького, поляки вирішили облишити Умань і йти назустріч українсько–російському війську. Вони сподівалися розбити гетьмана, а потім продовжити облогу Умані. 27 січня поляки стали відступати з–під Умані. Козаки спробували вдарити їм у тил, але без успіху. До того ж при цьому поліг, очевидно, наказний уманський полковник. Що стосується Оргіяненка, то його деякі джерела згадують як наказного уманського полковника. На початку 1657 р. польська армія взяла курс на Соколівку й Бузівку. Коли підходили до Бузівки 29 січня, щоб там заночувати, роз'їзд повідомив, що орда вже наблизилася до української армії під Охматовом (нині це село Жашківського р–ну Черкаської області, що лежить за 12 км на південний схід від Жашкова). Все польське військо посунуло туди, і під Охматовим 29–30 січня розгорнулася одна з найкривавіших битв в історії Національно–визвольної війни, в якій обидві сторони зазнали тяжких втрат, до того ж іще й від холоду. 30–31 січня обидві армії вже не вводили в бій головні сили, обмежуючися герцями й артилерійським вогнем, витримуючи нестерпний голод у відкритому всім вітрам чистому полі, не маючи ні дров, ні води. І все ж перевага була на боці української армії. В критичний момент з Умані підоспів Богун, котрий вдарив з тилу на ворогів і поклав, за словами літописця Величка, 3000 трупу [51]. Потім козаки рушили «оборонною рукою» до самого Охматова, де вже було легше стояти. На жаль, до гетьмана не підійшли, як планувалося, своєчасно п'ять лівобічних полків, що стояли в Буках. Через це Хмельницький, за словами літописця, дуже гнівався на лівобічних полковників, що «до него не пробивалися» [52]. Гетьман хотів знову сточити бій, але польське військо вже далеко відступило. Воно намірилося було захопити Маньківку, але сюди завчасно прибув Зеленецький. За словами самого Хмельницького, три дні козаки відбивали наступ польсько–ординських військ і тоді «барзо много татар, яко и ляхов набито, і нічого неприятелі не учинивши, назад отступили зо стидом і неславою». Зеленецький прислав гетьманові «язика» — ординця, взятого в полон під час тих боїв, який повідомив, що частина орди мала вже повернутися додому. Однак інша орда на чолі з другою після хана особою (калґою–солтаном), а також нурадин–солтаном, Муняк–солтаном, Карач–беєм, Муртаза–беєм та ін. вдарила на місто Торговицю. Звідти ординців прогнали, тоді вони повернули на Умань, але й тут зазнали поразки. Ординець, взятий у полон під Уманню, засвідчив, що калґа–солтан послав тоді до поляків, пропонуючи новий похід, але ті відмовилися, мотивуючи це великими втратами, втомленістю війська і браком піхоти [53]. Поляки після невдачі під Маньківкою відступили до Христинополя (Христинівки), спалюючи все на своєму шляху. Потім вони відступали далі, громлячи невеликі козацькі частини, які або відходили з Умані, або туди поспішали. Це трапилося під Талалаївкою (під Христинівкою), Шельпахівкою (під Христинівкою), Шарівкою (ймовірно, сучасний Шарин Уманського р–ну), Кочубіївкою і Сухою Дібровою.

Були пограбовані й спалені такі села, як Устя, Дмитрашівка, Лещинівка (ця була так прозвана, очевидно, тому, що була раніше маєтністю магната Анджея Лещинського). Серед козаків, що потрапили в полон, був і уманський військовий лікар (цирюльник). У світлі українських реляцій похід польської армії складався не тільки з перемог. Ворог зазнавав відчутних втрат.

Хмельницький ставив перед уманським полковником вимогу активніше діяти проти ворога, добувати язиків. Так, гетьман наказав уманському полковнику захопити доброго «язика». Це завдання було виконано. Козаки–уманці в Усть–Бершаді захопили в полон Филіпецького, шляхтича з хоругви Суходольського полку краківського воєводи. Цей полонений повідомив, що все командування польської армії подалося на сейм до Варшави, а своє військо під командуванням полковника Себастіяна Маховського поставило на квартири за Бугом. Він же сказав, що коли виросте трава, то почнеться новий похід на Україну, в якому нібито мають взяти участь також придунайські держави. Стривожений цими звістками, Хмельницький вирішив послати Филіпецького до Москви і водночас нагадати про обіцяну царем Олексієм допомогу. Полоненого і лист гетьмана до царя повезли богуславський сотник Ясько та сотник Уманського полку Тимофій [54]. Трохи згодом (31.03.1655 р.) Хмельницький у листі до боярина Шереметєва згадував про послання уманського полковника, в якому йшлося про відхід орди з Поділля [55]. На жаль, орда відступала не з порожніми руками, а з великим ясирем. Польський воєначальник Тишкевич писав зокрема: «…тих, що їх погнала Орда за той короткий час, рахую на 200 тисяч — з тими, що до Криму забрала. Кожен татарин мав на 30 душ ясиру. Самих дітей, подушених по дорогах і в фортецях, рахую на 10 тис. Велів я попам їх ховати, і до одної ями накидано 270, а решту й кинули ховати; не було між ними старших від одного року — старших орда забирала. Селяни ходять купами за нашим військом, оплакуючи свою мізерію. Самих церков зруйнованих лежить до 1000…» [56]. Звичайно, українське військо докладало всіх зусиль, щоб відбити своїх з неволі. Так, Іван

Богун успішно громив ординські загони, котрі, обтяжені ясирем, поверталися від Чуднова, Котельні, Кодні, Кормина й інших міст, прямуючи до свого коша, який стояв біля Вороного та Умані. Але визволити всіх не вдалося, як не вдалося й завдати потужного удару по ворогові, що в цей час мав перевагу на цій ділянці. До всіх нещасть долучилася і якась епідемія. Полонений, старий реєстровий козак Кость, визнав на тортурах, що «в Умані велика пошесть, полковник уманський помер від тієї хвороби і бідних людей багато вмирає. Московити аж вийшли в поле й стоять під містом». Тут згадано, ймовірно, Йосипа Глуха, після якого уманським полковником став, очевидно, Михайло Ханенко — майбутній гетьман. Отже, після боїв початку 1655 р., ординських підпалів і грабежів Поділля, особливо Брацлавщина, стало перетворюватися на пустелю. Павло Алеппський, котрий знову проїжджав цим краєм у 1656 р., вже повертаючися на батьківщину, нічого не говорить про квітучі міста й села, що тут були всього два роки тому, й обмежується лише кількома фразами: «Козаки послали (з–під Умані, щоб провести патріарха Макарія до Рашкова) дві хоругви війська, і ми проїхали ті городи, що торік спустошили і попалили ляхи разом з татарами. Через це дороги тут стали страшні й небезпечні, особливо один день дороги перед Дністром (в околиці Рашкова), бо як в місцевості пограничній тут можна здибати великі банди молдавських та інших розбишак» [57]. Відбивши з великими труднощами ворожу навалу, українські війська перейшли в потужний наступ по всій лінії фронту. 22 червня 1655 р. у Києві відбулася остання велика нарада командувачів, у якій брав участь і московський боярин Василь Бутурлін, що стояв на чолі корпусу царських військ на Україні. Були узгоджені всі деталі походу. Якраз у цей момент брацлавський полковник М. Зеленський прибув до Києва і повідомив про розгром ногайської орди, яка напала на південно–західні кордони Гетьманщини. Він же привіз із собою важливого ординського «язика», котрий був пересланий до царя. З «язиком» та листом Б. Хмельницького до Москви вирушили гетьманські посланці Василь Куколь, осавул Брацлавського полку, та Максим Мартиненко, осавул Уманського полку [58]. Можливо, це був Жадан Мартиненко, вписаний серед старшини Уманського полку в реєстр 1649 р.

Наступ українських військ влітку — восени 1655 р. розвивався напрочуд успішно, а в Білорусі українська армія наказного гетьмана громила литовсько–шляхетські війська, діючи разом з царськими військами. Під час тієї кампанії було взято Вільно, обложено Ригу. Що ж до українського театру воєнних дій, то тут Хмельницький швидко просувався на захід, розгромив польські війська під Городком, обложив Львів, визволив значну частину Галичини, а полк під командуванням Данила Виговського, брата генерального писаря, взяв Люблін, зупинившись лише перед міським замком. Діяльну участь у поході брали й козаки Уманського полку, і загальний успіх української армії став переконливим реваншем за шматування поляками та ординцями земель південно–західних українських полків у 1653–1655 рр. Розпочалися тяжкі для Польщі роки «потопу». На неї вдарили також нові союзники України: Швеція, Трансільванія і Бранденбург. У 1656–1657 рр. війська коаліції оволоділи майже всією Польщею, а король Ян–Казимир утік до Сілезії, що була тоді під владою Австрійської імперії. Однак у розпал перемог Росія уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні (осінь 1656 р.)» що й звело нанівець успішний похід 1655–1656 рр., а також і російсько–український договір 1654 року.

Умань під час кампанії 1655–1656 рр. жила досить спокійним життям, тепер бої точилися далеко від неї і лише часом доводилося відбивати ординські наскоки. Так, ординці під час нападу на околиці Умані та Сушківки пограбували купців і захопили в полон загін козаків, який супроводжував цих торговців. У цей момент успішно діяла й українська дипломатія, добиваючися зокрема від султана Мухамеда IV приборкання його васала — Кримського ханства з ногайськими ордами. 20.07.1655 р. українське посольство (Роман, Яків), а також кримський представник Шахін–ага, посланець константинопольського патріарха грек Федір та інші особи виїхали із Стамбула, а 4 вересня зупинилися в Умані. Тут лишився Роман з Шахінагою, а до гетьмана, що був уже в Галичині, подався Яків з двома турками [59]. 18 листопада 1655 р. було розбито сили кримського хана під Озірною і укладено досить вигідний мирний договір, який до певної міри убезпечував південні кордони Української держави. 14 липня 1656 р. до Умані прибув трансільванський посол Ференц Шебеші, якого тут зустрів уманський полковник Ханенко. Посол занотував, що шлях від Рашкова до кордонів Уманського полку був весь у згарищах, перетворився майже на пустелю, навіть страшно було їхати цим краєм. Недовго побувши в Умані, Шебеші поспішив далі і вже 17–го числа увечері прибув до Орловця, прямуючи на Чигирин. Після успішних переговорів Шебеші повернув додому. Разом з ним виїхав і визначний сподвижник Хмельницького — Іван Груша, а також військовий осавул Іван Ковалевський. З серпня 1656 р. згадані дипломати прибули до Умані і після короткого перебування тут поїхали далі до Трансільванії. У вересні 1656 р. відбулося чергове трансільванське посольство на Україну. Оскільки Шебеші захворів, то Дьєрдь II Ракоці послав з дипломатичною місією Уйлакі. 14.10.1656 р. він уже був у Чигирині і вів там переговори в будинку Виговського, причому був тут і уманський полковник, очевидно, Ханенко. Мова йшла про спільний удар на Річ Посполиту, причому Ханенко тоді ж отримав відповідний наказ від генерального писаря. Ймовірно, Уйлакі, як і його наступники Гюнтер та Стефан Хорват, їхали з Трансільванії до Чигирина і назад через Умань.

Козаки Уманського полку поза сумнівом брали участь у поході на Польщу корпусу наказного гетьмана Антона Ждановича, котрий разом зі шведськими і трансільванськими військами брав Варшаву, Краків та інші польські міста у 1656–1657 рр. Крім Ждановича, козацькі підрозділи очолювали Іван Богун та Іван Іскрицький. За свідченнями сучасників, був серед козацьких вождів і Ференц Рац (Трас, Сербии), українець, що походив з Умані. Власник Умані М. Калиновський взяв його колись до польського війська, а за його військово–адміністративні таланти зробив наглядачем свого табору і чомусь прозвав угорським іменем (через це народилася хибна версія німецького історика 17 ст. Самуеля Пуфендорфа, що Ференц був фракійцем, тобто вихідцем з балканських народів, та ще й мусульманином). Після поразки польського війська під Батогом і загибелі Калиновського Ференц перейшов на бік своїх співвітчизників і скоро став сотником. Під час походу на Польщу в 1656–1657 рр. він у взятій козаками Варшаві був рекомендований Ждановичем на посаду командувача п'ятитисячного загону угорсько–молдавського війська, що й ствердив трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці. В червні 1657 р. він стояв у Варшаві вже як полковник корпусу Ждановича, у якому обозним був Богун. Про це сказав полякам взятий у полон козак Іван Бошина з полку Ференца Сербина, який (Бошина) походив із містечка Самгородок на Смілянщині. Коли Жданович під тиском ворожих військ зважився, всупереч наказу Хмельницького, відступати з Варшави й Польщі взагалі, Рац залишився у Варшаві й довго тримав оборону, а потім і собі мусив покинути ворожу столицю. Уже на українській землі Рац прийняв бій з поляками під Равою Руською і загинув там, намагаючись зупинити польське військо Жеґоцького [60]. Є певна згадка про уманців і в листі самого Антона Ждановича від 8 липня (28 червня) 1657 р., адресованому великому гетьманові литовському. У ньому Жданович пропонував обмін полоненими. Взамін якогось шляхтича він добивався визволення групи козаків, особливо Михайла з Умані, що служив у писарському курені, тобто у штабі полку [61]. 4 серпня 1657 р. Б. Хмельницький через свого посланця до Москви Павла Тетерю повідомив царя Олексія, що хан Мухамед–Гірей IV з усією ордою переправився через Буг та Дністер, захопив і вирубав Ямпіль, завдав удару й іншим містам Брацлавського полку, чекає на прихід поляків. Хмельницький вжив необхідних заходів. На р. Ташлик було поставлено Брацлавський полк, на допомогу якому мали йти Уманський, Полтавський, Подністрянський та інші полки. Згодом зібралося велике військо між Уманню й Корсунем, котрим формально командував молодший син гетьмана — неповнолітній Юрій Хмельницький, а фактично — кілька досвідчених полковників, насамперед, наказний гетьман Григорій Лісницький, полковник Павло Тетеря та ін. Під Баланівкою стояв брацлавський полковник М. Зеленський. Були послані козацькі частини і проти Криму, що вже почали активно діяти на ворожій території, визволяючи невільників. Тим не менш, гетьман просив у царя допомоги, і той у своїй грамоті до Війська Запорозького від 28(18).10.1657 р. пообіцяв прислати туди своїх «ратних людей» на чолі з князем Г. Ромодановським [62]. Та поки в Москві йшли довгі переговори, в Україні відбулися важливі події. 6 серпня (27 липня) 1657 року в Чигирині помер гетьман Богдан Хмельницький, що стало тяжким ударом для кожного українця. Загальний трагічний настрій, викликаний цією звісткою, наочно передають слова літописця: «Лемент і плач челяді гетьманської і постріл з домової гармати оповістили в місті про смерть гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалася повсюди і була невимовна. Всі оплакували його як рідного батька свого, всі кричали: "Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас від них? Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!" Заслуги цього гетьмана й направду варті були оплакування всенародного, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень» [63].

Після похорону Великого Богдана козаки на елекційній раді спочатку схилилися на бік його сина Юрія з тим, щоб генеральний писар Іван Виговський був його опікуном, але пізніше обрали гетьманом України самого Івана Виговського. Новому гетьманові довелося діяти в складніших, ніж попереднику (в останні кілька років) умовах. Кожна із сусідніх держав, особливо Московська, хотіли скористатися нестабільною ситуацією в Україні для посилення тут своїх позицій. Москва стала підтримувати (спочатку таємно) антиурядову опозицію в Україні, яку очолили кошовий отаман (проголосив себе навіть кошовим гетьманом!) Яків Барабаш, полтавський полковник Мартин Пушкар та Іван Безпалий, що теж проголосив себе гетьманом і відверто погоджувався бути московською маріонеткою в Україні. Дії опозиції врешті викликали громадянську війну, котра мала катастрофічні наслідки для всієї України, всього українського народу.

Але початок гетьманування Івана Виговського був відносно спокійним. 17 серпня 1657 р. було відправлено трансільванського посла Ференца Шебеші, і той виїхав на Ясси, прямуючи через Смілу та Умань, звичною трасою для всіх дипломатів придунайських держав, що мали здійснювати свої контакти з українським урядом, столицею якого був тоді Чигирин. Умань, як й інші міста цього регіону, потроху ставала на ноги після тяжких випробувань 1654–1655 рр. Та почали надходити звістки про нові ординські приготування, і, що найтяжче, про повстання опозиції проти законного гетьмана.

5 жовтня 1657 р. у Переяславі відбулися переговори між Виговським та Ромодановським. Гетьман конкретизував завдання для московського воєначальника: він мав перейти зі своїм військом на правий берег Дніпра, пройти на західні кордони Гетьманщини і тримати оборону проти «ворогів: ляхів і татар». Зі свого боку гетьман обіцяв увести в бій Уманський, Білоцерківський, Брацлавський та деякі інші полки. Сам же гетьман обіцяв підійти на допомогу, тільки–но упорається з бунтами опозиції на лівому боці Дніпра, що вже починалися [64]. Ординці ж тим часом пробували поширити свої дії і на територію Уманського полку, але без успіху.

2 вересня 1657 р. козацький ватажок Андрій Іскрицький писав Виговському безпосередньо з Умані, що перед тим татари приходили до містечка Сушківки за 6 миль від Умані (це, без сумніву, нинішнє с. Сушківка, що лежить за 14 км на південний схід від Умані). Вони не зважилися, однак, нападати і відійшли. Тим не менш пішла поголоска, що ординці нібито мають повернутися під Умань з більшими силами. Тому Іскрицький послав по «язика» загін у 30 козаків і дав. про це знати Виговському [65]. Очевидно, враховуючи цей та інші тривожні сигнали, Виговський затримав польського дипломата Беневського в Чигирині, а Уманському та Брацлавському полкам звелів готуватися до відсічі й мати «пильне око на ворога» [66]. 13 вересня 1657 р. Виговський дав у Чигирині відпуск царському послу В. Кікіну і повідомив останні новини: кілька польських хоругов пішло через Молдавію на сполучення з ханом, щоб разом розпочати наступ на Україну.

Мухамед–Гірей IV мав іти від Очакова на північ, а поляки планували вдарити на Вінницький, Брацлавський та Уманський полки [67]. Врешті цар Олексій І звелів корпусу Ромодановського йти на Україну. 5 листопада 1657 р. гетьман І. Виговський запросив до себе в Переяслав князя Ромодановського і вказав на зростання внутрішньої та зовнішньої напруги в Україні. У зв'язку з цим гетьман хотів вирушити на Низ, щоб припинити там бунти, а Ромодановському запропонував іти на Правобережну Україну і стати на кордоні проти польських та ординських військ. До нього мали прилучитися українські правобережні полки: Уманський, Білоцерківський, Брацлавський та ін. Після приборкання опозиції на Низу Виговський обіцяв і сам прийти до Ромодановського. Але Ромодановський відмовився так вчинити, пославшися на відсутність царського указу з даного приводу (це була звична відмовка). Тоді 9–го числа Виговський послав до царя своє посольство на чолі з Самійлом Почановським. Були в посольстві також Іван Шамошенко, Маркіянович та писар Федір Прокопович. З ними він зокрема передав у Москву листа з подякою за присилку війська Ромодановського і просив дати йому належні інструкції, бо вже 20 тис. ординців вчинило набіг на Уманщину [68].

28(18) листопада 1657 р. уманський полковник Михайло Ханенко написав листа до Виговського, сповіщаючи про дії ординців і поляків і просячи подальших інструкцій. Оскільки цей лист дійшов до нас тільки в тогочасному російському перекладі, то подаємо його текст майже без змін (замінюємо лише літери «ять», «іжицю», опускаємо тверді знаки):

Цього листа з волі Виговського привіз до Москви, де його й було перекладено російською, стряпчий Посольського приказу Дмитрій Рагозин, посол на Україну. Ще коли він їхав до гетьмана, то в містечку Бужин до нього прийшли місцевий сотник Лук'ян Іваненко та городовий отаман Улас Іваненко. Вони переказали йому свіжі новини, зокрема те, що біля Умані ординці взяли у полон чимало козаків та купців, а тепер усе частіше приходять до Бужина — місця важливої дніпровської переправи [69]. Сам Виговський, посилаючися на згаданий вище лист Ханенка, а також послання молдавського і валаського господарів, попереджав царя про потужний ординський наступ на Гетьманщину [70]. 5 грудня 1657 р. Виговський знову пише про це Олексію І, посилаючися, зокрема, на свідчення полоненого ординця, котрого захопили під Уманню в бою козаки Уманського полку. Вони доставили «язика» гетьману, а той, у свою чергу, переслав його до царя [71]. З інших документів довідуємося, що ординця звали Ораз (Ураз) Рисаєв, він був із ногайців Шахтемір–Кайтемір–мурзи, що його взяли, коли він їхав до Акермана (Білгорода–Дністровського), що його привезли до московських кордонів посланці гетьмана — басанський сотник Нечипір Омеляненко та його товариші. Ці козаки додали на «расспросе», що в листопаді 1657 р., якраз перед заговинами на Різдвяний піст, тобто перед 24 (10) листопада, під Умань приступив 6–тисячний загін татар, проти яких гетьман послав козаків і ті розгромили ворога [72]. Очевидно, успіхи Уманського полку в боротьбі проти ворожого наступу були явними, й у зв'язку з цим черговий московський посол на Україні боярин Хитрово мав серед інших відзначити й уманського полковника М. Ханенка (дві пари сорока соболів ціною у 4 рублі пара).

Обрання Виговського гетьманом на Корсунській раді було легітимним, опозиція програла перший раунд у протистоянні законному гетьману України, і з цим мусив рахуватися російський уряд. 16 (6) квітня 1658 р. цар Олексій видав свою грамоту до полковників Української держави із закликом коритися гетьманові Виговському. Копії цієї грамоти були послані в усі полки, в т. ч. і в Уманський [73]. Власне, Уманський полк до цього можна було б і не закликати, бо авторитет Виговського на Уманщині був високим. Уманський полк надійно оберігав південно–західні кордони Гетьманщини, підтримав Виговського у його намірі порвати з Московською державою, яка посилювала тиск на Україну з метою ліквідації її державної незалежності, укладення мирного договору з Річчю Посполитою. Восени 1658 р. Уманський полк разом з кримським ханом Мухамед–Гіреєм IV взяв участь у поході на допомогу трансільванському князю Дьєрдю II Ракоці. Тоді його полковник Ханенко здобув репутацію найбільшого знавця у воєнних справах, він уславився здобуттям багатьох замків в Угорщині [73–а]. 10 червня 1659 р. представники України присягали у Варшаві на вірність Гадяцькому договору між Гетьманщиною та Річчю Посполитою. Уманщину представляв бабанський сотник Григорій Білогруд [74]. З початком російсько–української війни 1658–1659 рр. уманці взяли в ній участь на боці Виговського, билися з московитами на полях під Конотопом, коли українсько–татарські війська дощенту розбили російську армію, знищивши до 50 000 її вояків. Після славетної Конотопської перемоги українських військ над московськими загарбниками група полковників, у тому числі й Ханенко, написали 11 (1) липня 1659 р. під Конотопом звернення до Івана Безпалого з вимогою схаменутися і не вносити розкол в українське суспільство безпідставними претензіями на гетьманську булаву, виступами проти гетьмана Івана Виговського. На жаль, цей заклик не було почуто. Більше того, однодумці Безпалого з Умані покинули рідне місто і пішли на Запоріжжя та Лівобережжя [75]. Коли ж в Україні розгорілася і громадянська війна, коли опозиція взяла гору над Виговським, Уманський полк без особливих пертурбацій визнав нового гетьмана — Юрія Хмельницького, сина Великого Богдана. Як свідчить сучасна російська дослідниця з Петербурга Тетяна Яковлєва, коли Виговський складав булаву, на Росаві стояли чигиринський, уманський (тобто М. Ханенко) і черкаський полковники з усіма своїми полками, і вони підтримали нового гетьмана [76]. Більше того, згодом вони допомагали вибивати прихильників Виговського з Бара.