"Умань козацька і гайдамацька" - читать интересную книгу автора (Юрій Мицик)

Розділ 3
З гайдамацького минулого Умані

Умань у 18 ст. швидко відроджується. Відродилися й славні традиції боротьби проти іноземних загарбників. Після поразки повстання під проводом С. Палія розгорнулися масові локальні виступи проти поневолювачів. Гайдамацький рух охоплює всю Правобережну і частину Лівобережної України, то пригасаючи, то спалахуючи з новою силою. Умань поруч із Холодним Яром стає символом гайдамацького руху в Україні. Це явище в історії України ще явно недостатньо досліджене і за останні як мінімум 25 років (перед тим вийшла монографія Петра Мірчука, однак її автор творив в еміграції, і через це його книга була практично недоступна в материковій Україні) не було видрукувано нічого більш–менш солідного. Гайдамацьке минуле Умані настільки багате й недосліджене, що потребує окремої розвідки. Тому тут ми обмежимося викладом лише деяких важливих подій, пов'язаних з роллю Умані в гайдамацькому русі.

Навесні 1734 року вибухнуло перше велике гайдамацьке повстання, яким керував сотник надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Він проголосив себе наказним полковником і видав відозву до всього населення Правобережної України, закликаючи до повстання, де були й такі слова:

«Прийшов наш час, громадяне, що живете в шляхетських, королівських чи церковних маєтках; час визволення з шляхетського ярма і звільнення від тягарів, які накинули на вас ваші пани. Бог зглянувся з високого неба на вашу недолю, на ваші сльози й терпіння, вислухав ваших молитов, послав вам захисників, що помстять ваші кривди…» [1]. У відповідь на заклик розпочалися повстання по всій Правобережній Україні. До Верлана приєдналися в першу чергу надвірні козаки із своїми командирами, в т. ч. уманські на чолі із сотником Писаренком та ротмістр Рингач. Верлан став відновлювати козацький устрій в Україні, а Писаренка, Степана Скорича та Чалого призначив полковниками. Сам Верлан на чолі великого загону повстанців рушив на Умань, потім повернув на Маньківку, Комаргород, Попелюху, зайняв Жванець, Броди, Збараж, його загони, в яких активно діяли запорожці, взяли Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, підступали навіть під Львів та Кам'янець–Подільський. Ще на початку повстання до нього приєднався Сава Чалий — міщанин з Комаргорода, який був сотником надвірного війська князя Четвертинського в Шаргороді. (Потім він зрадить повстанців, перейде на бік ворога і зі зброєю в руках придушуватиме гайдамацький рух. Після поразки Верлана він перейде на бік гетьмана України — емігранта Пилипа Орлика, покине і його і вернеться до поляків. Ті його амністують, і Сава стане полковником надвірних козаків у Немирові й знову нищитиме гайдамаків. За це гайдамака Гнат Голий захопить Чалого у с. Степашках і вб'є його під час поєдинку на Різдво 1741 р.). Під впливом ілюзій про заступництво Росії, які були популярні серед багатьох гайдамаків, Сава Чалий присягнув в Умані на вірність цариці Катерині II і проголосив, що нібито йому дане з Петербурга право проганяти поляків з України. Про активну участь у повстанні запорожців є чимало свідчень, наприклад, Василя Тумки (1700 — після 1735), уродженця Ічні, січовика, який став отаманом групи запорожців–гайдамаків. Цю групу він привів під Рашків до Сави Чалого, вона брала участь у штурмі Могилева–Подільського та ін. Був схоплений і відданий під суд царською владою [2].

Уряд Речі Посполитої вживав усіх заходів, щоб придушити антиколоніальне повстання. Воно зазнало поразки, а Верлан, Скорич і Писаренко емігрували до Молдавії. Але Уманщина клекотіла й далі. Восени 1736 р. у Брацлавському та Київському воєводствах розгортають боротьбу колишні сподвижники Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця. Харко. їхні загони побували також в околицях Умані. Полякам довелося зміцнювати свої гарнізони в цьому регіоні. Як свідчить тогочасна польська газета «Kurier Polski», на початку грудня 1736 р. сюди прибув генерал М'єр з великим військом іноземного складу для створення кордону від Богуслава на Лисянку, Умань аж до Юранова. Далі від Чигирина до Дніпра мали стояти на кордоні війська новогрудського старости, що вже виконували каральні операції. 19 грудня з Умані повідомляли, що цей староста вибив гайдамацькі загони за межі Речі Посполитої у степ, але вони далеко не відійшли і завдають дошкульних наскоків з–за кордону. Щоб запобігти цьому, М’єр та новогрудський староста ухвалили діяти разом. 26 грудня з Умані надійшла звістка, що гайдамаки обрали собі полковником якогось Романа, котрий уже зазнав незначних втрат при нападі на польський роз'їзд. Характерно, що в польських джерелах підкреслюється допомога Росії у придушенні гайдамацького руху. Ця ж газета повідомляла на підставі інформації з Умані 2.01.1737 р., що козаки й гайдамаки продовжують чинити набіги. 10 січня ці загони було відбито, причому змушений був ужити каральних заходів і Кіш, котрий став відкликувати січовиків із гайдамацьких лав, а непокірних арештовувати. До Умані того дня привели трьох арештованих гайдамаків, котрих мали скарати. На самому початку жовтня 1737 р. гайдамаки напали на Умань, Балабанівку, Митурці та ін. міста й села і безперешкодно відступили. Польська влада у зв'язку з цим видала спеціальні універсали. Вона вимагала, щоб українські селяни самі боролися проти гайдамаків, і якщо гайдамаки напали б на село у меншій кількості, ніж третина жителів села, а ті не давали б їм відсічі, то таке село уважалося б гайдамацьким з усіма тяжкими наслідками для його жителів. З цього документа чітко видно, на чиєму боці були симпатії українських селян і якими методами польська влада досягала «спокою». На початку 1738 р. гайдамаки створили свої фортечки–засіки за Уманню, і 26 січня кількасот карателів вирушило проти них [3]. У травні 1738 р. 500 козаків стали над річкою Синюхою і вдарили на Торговицю, що належала до Умані. Оскільки навесні, як завжди, значно посилювався гайдамацький рух (це було пов'язано з тим, що навесні селянам особливо допікав голод, а також тим, що в зазеленілих лісах значно легше можна було укритися, ніж взимку). Польський роз'їзд у 200 кіннотників виступив до Умані, щоб не дати гайдамакам можливості переправитися через Буг. У сліпій люті польські загарбники карали направо й наліво, сіючи смерть і серед зовсім не причетних до повстання людей. Так, у 1749 р. Кіш Запорозької Січі скерував до Катерини II реєстр забитих і пограбованих польськими карателями запорожців, котрі не брали участі у повстанні. Тут вказано і на події в Умані 1738–1747 рр. Тоді козаки поверталися з Дністровського походу додому (закінчувалася російсько–турецька війна 1734–1739 рр.) і зупинялися в Умані або прибували в місто для торгівлі. Комендант Умані Антон Табан запрошував їх до себе на обід, а потім зрадницьки арештовував, грабував, після чого наказував їх повісити. Кіш наводив і імена невинних жертв. Це були: Семен Заєць, Павло Гончар, Семен Рябокобила, Роман Кукса, Степан Чорний, Семен Волок, Грицько Григораша, Федір Циба, Гнат Півень, Сергій Куксенко, Грицько Топило, Каленик Старий, Семен Тригубенко, Іван Шаповал, Дмитро Білий, Павло Булавенко, Семен Гончаренко, Грицько Голуб, Лесько Яценко, Василь Булава, Марко Головко, Степан Кравець, Герасим Раколиба, Давид Макуха, Семен Погорілий, Остап Білий, Наум Коник, Іван Таран, Петро Литвин, Федір Скирта, Юсько Чуб, Степан Костира, Михайло Танцюра, Дмитро Мурашка, Герасим Бовт, Мусій Корячок, Антон Криловський, Корній Усик, Василь Нижченко, Іван Голова, Степан Чорний, Мусій Волошин, Яків Кобзар, Давид Покотило, Василь Субтельний, Данило Неклепаний, Чуб, Максим Плоскоголовий, Василь Ляшок, Тимко Ус, Василь Коломієць, Федір Нагаєць, Семен Тулубецький, Сергій Скирта, Грицько Стромець, Тарас Полежай, Демко Полежаєнко, Конон Дон, Макар Швець, Мусій Горб, Олексій Слісар, Гарасим Гребінь, Степан Плохута, Лаврін Безбородий, Лесько Прочухан, Лук'ян Ломака, Микола Солоний, Савка Великий, Кузьма Білий, Трохим Чорний, Антон Набок, Андрій Чорненко, Михайло Таран, Кіндрат Кондій, Федір Чорний, Омелько Леляха, Федір Кравець, Федір Рева, Антон Криворотий, Дмитро Кот, Василь Ковбаса, Самійло й Омелько Бойки, Денис Хмара, Аврам Неділько, Петро Чорній, Федір Могила, Максим Солодуха, Федір Дума, Іван Чорний, Мартин Гончар, Трофим Яровий, Панас Окатий, Андрій Дон, Михайло Довгий, Максим Малоок, Корній Кучерявий, Фесько Швець, Хведір Похилий, Гордій Нос [4]. Того ж року в Умані були повішені запорожці Пашковського куреня (Федір Гунька, Андрій Бичок), котрі з належними паспортами виїхали з Коша до рідних [5]. У наступному, 1740 р., три запорожця Величковського куреня Матвій Лях, Іван Суїм і Федір Циба пішли на торг до Умані, маючи З вози з рибою. Уманський губернатор забрав у них ці вози, шість коней, одяг, а самих козаків звелів повісити [6]. У 1741 р. трапилася точно така ж історія. Три козаки Вищестеблівського куреня Онопрій Таран, Яків Полозенко та Іван Чорній прийшли до Умані для продажу трьох возів з рибою. Так само вони були арештовані й повішені без жодної причини, а все їхнє майно було конфісковане [7]. Якщо польська колоніальна влада дозволяла собі таке чинити з вільними запорожцями, котрі до того ж були формально іноземними (російськими) підданими, то можна уявити, яким був терор щодо місцевих кріпаків, особливо коли на них падала підозра участі в гайдамацькому русі.

27.05.1747 р. польський уманський ротмістр (у джерелах його називають часом і полковником уманським) СтаніславКостка Ортинський (Артинський) скерував скаргу на запорожців до кошового отамана [8]. Цей же Ортинський влітку 1749 р. із своїм загоном зненацька напав на запорожців біля р. Корабельної, одного козака вбили, а вісьмох привезли до Умані. 1 жовтня той же Ортинський напав біля річки Ташлички на запорожців, коли вони спали, і розбив їхній невеликий загін у 20 душ. Уманщина в цей час, як і в 17 ст., була прикордонною зоною зі степом. Хоча небезпека ординських набігів значно зменшилася, тим не менш поруч проходив тодішній турецький кордон, а також кордон із січовими землями, котрі формально входили до складу Російської імперії. Прикордонна зона в будь–який час вимагає особливої до себе уваги. Уряди ж Речі Посполитої та Російської імперії використовували охорону своїх кордонів як зручний привід для грабунків, нападів на запорожців та мирних жителів Правобережжя, в т. ч. й Уманщини. У цих краях бували високопоставлені персони згаданих держав. Так, у травні 1741 р. в Умані зупинявся краківський каштелян Павел Беное (Бенве), який написав 27 травня лист до кошового отамана на Січ з тим, щоб мати безпечний проїзд і взяти участь у черговому розмежуванні міждержавних кордонів [9]. Насильство породжувало насильство… У відповідь гайдамаки з невеликою групою запорожців напали в середині листопада 1749 р. на Умань, вчинили вбивства і грабунки, причому дехто насмілився навіть вдертися до церкви і пограбувати її. У грудні того ж року вони захопили і пограбували Умань, частково й спалили місто, причому закололи списами трьох ксьондзів [10]. Поранені при цьому гайдамаки Григорій Москаль, Прокіп Сукура і Сіроштан лікувалися потім у зимівнику козака Максима Джугана [11]. 27.06.1749 р. під наглядом уманського ротмістра (командира надвірної міліції) Ортинського в Умані було допитано уродженця Маньківки Юска, який перед тим три роки був разом із запорожцями і чинив напади з ними на орендарів з Маньківки, Псарова, планував напад на Умань. При допиті Юска були присутніми уманський війт Василь Лисанович, уманський осадчий Аксентій, міщанин Юско Коломієць та ін. [12].

Наступного, 1750 року, вибухнуло нове загальне гайдамацьке повстання. Гайдамаки взяли тоді Мошни, Білу Церкву, Володарку, Вінницю, Летичів, Гранів, Фастів, Радомишль, врешті — Умань. Знову почалися каральні акції польських і російських військ. Тоді, у 1750–1751 рр., польські карателі повісили в Богуславі, Лисянці, особливо в Умані кількасот гайдамаків та запідозрених у гайдамакуванні. Не додавали спокою і кримінальні злочини. Так, 26(15).06.1750 р. кошовий отаман Василь Григорович написав скаргу Ортинському, якого назвав «полковником уманським». Виявляється, запорожець Кальниболоцького куреня їздив до Умані для купівлі горілки. Там його куплений товар конфіскував з дозволу Ортинського місцевий уманський житель Петро Носик, який був перед тим… курінним отаманом Крилівського куреня [13]! 18(8).05.1756 р. запорожці Дерев'янківського куреня Гарасим Вирозуб та Василь Розколупа підрядилися у фортеці св. Єлизавети купувати в Умані хліб і своїм коштом привозити до цієї фортеці. Однак в Умані вони були пограбовані одним уманським жителем [14].

На російсько–польських переговорах польські представники звинуватили гайдамаків у шкодах, завданих у період з 15.11.1755 р. по 17.11.1757 р. маетностям графа Франциска Салезія Потоцького (містечко Торговиця, села Маньківка, Борщова, Псярівка, Буківка, Мишурів та ін., а також забрання гайдамаками панських коней під Уманню та Торговицею), познанського воєводи Станіслава Потоцького (села Бубнівка, Соколовка та ін.), добрянського скарбника Гогеля (с. Бабанка), підданому графа Потоцького Костині, власнику слободи Кам'яна Криниця, що належала до Уманського повіту [15]. У липні 1757 р. група гайдамаків забрала 550 коней, що належали польській шляхті, комісару Ортинському, а також євреям. До цього ж часу відноситься напад гайдамаків під Уманню, коли було забито два польських уманських козаки і забрано коней. До нападу були причетні запорожці різних куренів Половій, Павло Кирпа, Тишко Покотило, Тарас Швець, Яким Кравець, Кулик і Безкровний. Один з учасників, очевидно, саме цього нападу був схоплений (Яків Зуб). На допиті він вказав, що з ним було до 15 душ, а ті 300 коней належали ногайцям, котрі тут кочували [16]. На дипломатичних переговорах 1759 р. польські представники вимагали розшуку 16 гайдамаків з групи, яка була розбита під Уманню і укрилася на Запорожжі [17]. Не слід думати, що українсько–польські відносини в цей час на Правобережжі зводилися до виключно ворожих. Досить вказати, наприклад, на успішне розв'язання кримінальної справи по вбивству козака Кисляківського куреня Семена Дундука у 1773 р. Цей запорожець поїхав на свята до своєї рідні у с. Косянівцях на Уманщині. Там його було вбито. Польський суд визнав справедливою претензію Війська Запорозького і присудив виплатити Кошу 400 крб. за рахунок родин злочинців [18]. У свою чергу Кіш у 1773 р. виплатив компенсацію за пограбування сімома запорожцями єврейських жителів Джурилова (Джурина) X. Лейбовича та І. Лейбовича та м. Умані — М. Маєрковича [19]. Можна вказати і на міцні торговельні контакти між Січчю та Уманню. Збереглися листи до кошового отамана від уманського губернатора Заремби–Горжевського з оголошенням церемонії відкриття ярмарків в Уманському замку 1761 р. й табелем 12 ярмарків в Умані й торговельним статутом (1760–1763 рр.) [20]. Відома також історія з визволенням запорожцями євреїв з Уманщини, за що уманські євреї подякували листовно Кошу в 1771 р. [21]. Тоді ж на Кіш писали євреї з Янова Самуїл Маркович, Марк Лазаревич та Мошко Осипович [22]. Згодом ця подія спричинилася до створення єврейської торговельної компанії в Умані, яка займалася торгівлею із Січчю, і запорожці організовували конвої, котрі убезпечували торгові каравани від можливого нападу грабіжників (1771–1775 рр.). Сам кошовий отаман Петро Кальнишевський дякував уманському кагалові за подарунки і запрошував його купців на Запорожжя із крамом [23]. Часом запорожці після виходу у відставку чи виходу з Війська з інших причин поселялися на жительство в Умані, як–от козак Полтавського куреня Неживий. Запорожець Кущівського куреня Карпо Дробит прибув до Умані спеціально для лікування. При всій важливості цих мирних сюжетів не вони, на жаль, домінували у взаємовідносинах між українцями, поляками та євреями. Інакше й не могло бути доти, доки українські землі залишалися під іноземним пануванням…

Починаючи розмову про Коліївщину, треба зробити важливу заувагу. У переважній більшості писань про неї, особливо тих, що були створені представниками російської дворянської та польсько–шляхетської історіографії, домінує відверто вороже ставлення до неї. Характерним є те, що ці автори ігнорують або викривляють причини повстання, так само, як і його мету. Внаслідок цього Коліївщина постає як кримінальна акція злочинців, як дикий і кривавий бунт темних мас, що виникає внаслідок якихось ірраціональних причин або ж внаслідок нібито біологічної неповноцінності українців. Досить прочитати, наприклад, писання польського великодержавно–шовіністичного історика Ф. Равіти–Гавронського. Достатньо об'єктивну оцінку гайдамацького руху маємо у працях українських істориків М. Максимовича, В. Антоновича, М. Костомарова, М. Грушевського, І. Крип'якевича, П. Мірчука та ін., що говорили про гайдамацтво як вияв насамперед національно–визвольних інтенцій українського народу, як рух, що стоїть в одному ряду з національно–визвольними змаганнями болгар, сербів, словаків, хорватів, чехів, тощо [24]. Якщо говорити про історичні джерела, то вони сповнені фактів тяжких насильств, заподіяних українському народові польськими загарбниками та їх прислужниками. Панщизняний гніт, всілякі податки й примусові роботи, побиття й зневага до українського селянина — вчорашнього козака були повсякденним явищем. Історія із забиттям шляхтичами–конфедератами церковного титаря не була вигадкою Шевченка (поема «Гайдамаки»), а відображенням реального факту. Не перелічуючи кривд соціально–економічного порядку, вкажемо на деякі національно–релігійні. Якщо і до Національно–визвольної війни 1648–1658 рр., і в часи Руїни гетьмани України скаржилися королеві Речі Посполитої на дискримінацію православних (Тетеря писав, наприклад, що шляхтичі–католики змушували не тільки своїх підданих, а навіть і православних священиків годувати собак), то напередодні Коліївщини насильства стали настільки тяжкими, що навіть каміння змусили б говорити. Типову картину малює лист російського представника у Речі Посполитій Голембйовського, адресований примасу, тобто першому єпископу, Польщі. Тут говориться: «Для зневаги православних церков на конях до церков в'їжджають, до образів у вівтарі стріляють, образи деруть, ламають хрести, священиків і людей у церквах на смерть вбивають, монахів і монахинь з монастирів виганяють, поздиравши з монахинь усю одіж, голими пускають, усе майно забирають, церкви нищать, вікна вибивають, крокви скидають, кажуть, що будуть церкви палити, образи, де намальований Христос на хресті, ногами топчуть, волочать їх вулицями, ножами ріжуть і колять та приказують, сміючися: “Чому ж ти не мстишся за свою кривду, схизматицький Боже?''» [25]. Маса даних про насильницьке запровадження унії на Правобережній Україні, побиття, пограбування, моральний терор щодо православного духовенства тільки за три роки (1766–1768) наводиться у фундаментальному томі відомої археографічної серії «Архив Юго–Западной России» [26].

В міру посилення колоніального гніту зростав і спротив українського народу, виразником інтересів якого стали тоді повстанці–гайдамаки. Не випадково український народ вбачав у них своїх оборонців. Невідомий польський шляхтич у своєму меморандумі графу Браницькому від 9 листопада 1759 року писав: «Селяни наскільки ненавидять і вороже ставляться до польського війська, настільки співчувають і помагають гайдамакам. І так, якщо польський роз'їзд візьме для себе (з поміж селян) провідника, який дуже добре і зовсім певно знає, де переховуються гайдамаки, то він буде водити роз'їзд попри них, а на них не покаже, що вже траплялося так багато разів. А якщо команда грозить йому і під загрозою він змушений сказати, то тоді так поведе, що цілий роз'їзд попаде в засідку, бо хоч знає добру дорогу, то поведе в таке місце, де весь роз'їзд загине» [27].

Кульмінаційним моментом гайдамацького руху була «Коліївщина», в котрій, як і в Національно–визвольній війні 1648–1658 рр., переплелися національний, релігійний і соціальний струмені. Її головною метою була ліквідація колоніального панування Речі Посполитої, встановлення Української держави — Гетьманщини, де селяни мали стати вільними козаками. Мала бути ліквідована унія, заборонена в межах України і римо–католицька церква, якої дотримувалися, як правило, лише польські шляхтичі. Коліївщина поступалася своїм розмахом Національно–визвольній війні 1648–1658 рр., оскільки вже не вся Україна піднялася на повстання, а лише Правобережна. На Лівобережжі не було тоді ні унії, ні католицизму, ще зберігалися залишки автономного устрою, тобто ще існувала Гетьманщина, хоча вже без гетьмана. Отже, становище трудящих мас було тут порівняно легшим, і місцеве населення не піднялося на боротьбу на підтримку гайдамаків–коліїв. Що стосується Галичини, то тут унія вже глибоко закорінилася і антикатолицькі гасла не могли привабити місцеве населення. Отже, внаслідок цих і ряду інших причин на повстання піднялася одна тільки Правобережна Україна, в якій до того ж уже не існувало потужного стану реєстрового козацтва. Хоча січовики й брали активну участь у повстанні, однак Січі залишалося існувати всього сім років, її мілітарний та економічний потенціал значно знизився порівняно з серединою 17 ст. Врешті, Російська імперія, на відміну від 1648 р., одразу зайняла відверто ворожу позицію щодо гайдамацького руху і поспішила ввести свої каральні війська для придушення Коліївщини; Кримське ж ханство було вже блідою тінню Кримськотатарської держави середини 17 ст. Все це обумовило менші успіхи Коліївщини і її відносно швидку ліквідацію каральними військами Речі Посполитої та Російської імперії.

Початок Коліївщини було проголошено у Мотронинському монастирі (у Чорному Лісі недалеко від Чигирина, Суботова і Медведівки) на свято Пресвятої Трійці (Зелені свята) 29(18) травня 1768 року. Саме сюди прибув організатор і керівник повстання Максим Залізняк зі своїми однодумцями (всього 18 козаків).

Відзначимо, що Максим Залізняк, за його власними твердженнями, був уродженцем Медведівки на Чигиринщині, а його батька звали Ієвом. За іншими даними, що їх наводить А. Скальковський, його батько звався Григорієм, був запорожцем і жив на річці Громоклей, на землях, що потім входили до Бобринецького повіту Херсонської губернії, де згодом виникло село Олексіївка. В. Ястребов твердив, однак, що зимівник Григорія стояв на Сугаклеї — правій притоці Інгула. Власне, сам Скальковський змінив пізніше свої погляди і твердив на підставі інших документів, що Максим Залізняк був сином жонатого запорожця, котрий жив у селі Івківці на Правобережній Україні. До 1755 р. Григорій сидів зимівником на р. Сурі Кодацької паланки, тобто на землях сучасної Дніпропетровщини. Він мав двох синів, один з яких (власне Максим) замінив його (по смерті Григорія), подавшись у 13–літньому віці на Січ, де й став запорожцем Тимошівського куреня. Козаки з цього куреня говорили потім, що нібито він народився у селі Пиковець на Правобережній Україні, відзначали, що він був хоробрим (за що, видно, й був прозваний Залізняком), розумним і освіченим козаком, котрий 15 років служив у військовій пушкарській команді, причому частенько відлучався із Січі, ясна річ, для участі в гайдамацьких діях. У 1762 р. бурлакував по дніпровських плавнях та в Очакові [28]. Цікаві дані подав про Залізняка Кіш Війська Запорозького у своєму листі до київського генерал–губернатора Ф. М. Воєйкова. Зокрема, тут говорилося, що Залізняк з 1762 р. тривалий час перебував у Очакові [30]. У листопаді 1767 р. він покинув Січ і перейшов на Правобережну Україну, де часто бував у Онуфріївському та Мотронинському монастирях і нібито хотів стати в останньому послушником. Очевидно, у порозумінні з Мелхиседеком Значком–Яворським, архімандритом Мотронинського монастиря, Залізняк став готувати повстання і скоро був обраний своїми однодумцями полковником. Під час Коліївщини йому було 28–40 років. За описом Вероніки Кребс він був високого зросту, довголиций, сіроокий, мав темнорусявого чуба. У народних переказах його зовнішній вигляд передано дещо в інший спосіб: «повний, уродою хороший, на зріст невеликий та плечистий; вуса русяві, невеличкі, за вухом оселедець» [30]. Після Божественної літургії Максим Залізняк вийшов з церкви і прочитав масі віруючих відозву, що відома під іменем «Золотої грамоти». В ній український народ закликався до повстання проти польських окупантів, ліквідації панщини. Польський шляхтич Станіслав Крушельницький, котрий під час Коліївщини був адміністратором (управителем) села Буки на Уманщині, переповів зміст «Золотої грамоти», у якій говорилося про ліквідацію польського панування аж по Случ і Дністер, відновлення Гетьманщини. Гетьманом проголошувався Максим Залізняк [31]. До Мотронинського монастиря було підвезено кілька возів зі зброєю, а один з ієромонахів освятив її. Мелхиседек Значко–Яворський, який взагалі відіграв визначну роль у підготовці повстання, благословив гайдамаків на боротьбу проти гніту польських панів.

Хоча докладних описів того, як це відбувалося, поки що не виявлено, але думається, що геніальний Тарас Шевченко в поемі «Гайдамаки» зумів відтворити дух промови Значка–Яворського:

Залізняк виступив з Холодного Яру на чолі загону повстанців (всього 300), котрі поділилися на менші відділи на чолі з курінними отаманами Неживим, Бондаренком, Швачкою і Журбою і розсіялися по Черкащині, починаючи повстання. Як і у 1648 р., повстанці стали вбивати й виганяти польську шляхту та євреїв, помщаючись за кривди. Характерно, що вступаючи в міста й села, гайдамаки ліквідовували панщину, відміняли всі роботи й податки на користь панів. Шлях Залізняка лежав з Медведівки на Жаботин. Тут (під Жаботином) він розбив загін польських конфедератів і зайняв це містечко, потім пішов на Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку та ін., врешті на Умань. Коли Залізняк із своїми повстанцями проходив через села, його зустрічали українські селяни з хлібом–сіллю: це значило, що вони вже самі вигнали гнобителів. Коли цього не було, то повстанці здобували панський двір і нищили панів. Встановивши свою владу, гайдамаки просувалися далі, постійно поповнюючи добровольцями свої загони. На сильний опір Залізняк наштовхнувся в Лисянці, яка була добре укріплена і мала досить сильний гарнізон, зміцнений польською шляхтою та євреями з навколишньої місцевості. Українські міщани відмовилися підтримати польського губернатора Кучевського і сказали йому: «Все одно Гетьманщина буде, не встоїш!» [31–а], після чого Залізняк рушив на Умань. Під його прапором зібралося вже понад тисячу гайдамаків, котрі стихійно збиралися з різних міст і сел.

Місто Умань було значним на той час центром ремесла й торгівлі, котрим володіли магнати Потоцькі. На Уманщині навіть добували золото! Так випливає із свідчень ієромонаха Єфрема Биковського, ігумена Свято–Онуфріївського монастиря Хиневської єпархії, ієромонаха цього ж монастиря Самуїла та ченця Антонія, даних ними у Київській губернській канцелярії 19(30).05.1755 р. За їхніми словами в Умані у володіннях Потоцьких нібито стояла гора, всередині якої була золота руда, котру добували і вивозили. Ченці навіть привезли до Києва зразок цієї руди [32]. Ще у квітні 1760 р. в Умані було відбудовано нову фортецю. До речі, майже одночасно в Умані була заснована уніатська василіянська школа (її ректором був Костецький) для поширення унії, а у 1768 р. сюди було спроваджено для місійної праці ченців з католицького ордену капуцинів. Умань продовжувала відігравати певну, хоч і менш важливу, ніж раніше, роль православного центру, осередку українського культурного життя. Саме тут, наприклад, у 1724 р. було висвяченно о. Леонтія Помаранського, котрий у 1724–1769 pp. був настоятелем Хрестовоздвиженського храму на Карвасарах у Кам'янці–Подільському. Пізніше знаменитий Мельхиседек Значко–Яворський свідчив, що до Умані, до храму Св. архістратига Михаїла було призначено священика Якова Уханевича [33]. Населення міста сягало за 2200 душ, з них українців (селян та міщан, котрі жили в передмісті) нараховувалося 1128 (188 господарств). Останні мали відробляти панщину у фільварку [34]. Щороку тут відбувалося 12 ярмарків, котрі збирали чимало купців, навіть і зарубіжних. Власник Умані, київський воєвода Францішек Салєзи Потоцький призначив губернатором Уманщини і насамперед Умані «генерального губернатора» Рафала Младановича, котрий прибув до міста із 32 гарматами. Тут стояли частини регулярної польської армії, 300 драгунів і 300 артилеристів та технічної обслуги під командою капітана Ленарта, близько 1000 надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського і Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків «зеленої міліції», спеціально організованих загонів проти гайдамаків. Потім комісар добр князів Радзивилів Бендзинський привів до Умані ще 500 надвірних козаків під командою торговицького сотника Уласенка. Уже коли розпочалася Коліївщина, то до Умані стала тікати польська шляхта з околиць. За даними, що їх наводить відомий польський дослідник Владислав Серчик, самої шляхти–посесіонатів нараховувалося 220 сімей.

Хоча надвірними козаками комадували формально три полковники, але їхнім фактичним командуючим був Гонта. Про Гонту треба розповісти детальніше. Він народився, очевидно, близько 1721 р. в селі Росішках на Уманщині (нині це невелике село, центр сільради Христинівського району). Походив він із селян, ймовірно, з нащадків козаків. 1755 р. став сотником надвірних козаків київського воєводи, графа Потоцького, який симпатизував Гонті, доручивши йому вести заселення нових слобід, часто радився з ним з цього приводу. За заслуги Потоцький подарував Гонті Росішки та Урадівку, а за деякими іншими даними — Росішки та Хримову. У Росішках він, між іншим, збудував своїм коштом православну церкву. Спочатку Гонта був під командою полковника Обуха, а потім став діяти вже як самостійний командувач. Усі одностайно відзначали фізичну силу й красу Гонти, чоловіка кмітливого й освіченого (знав українську, церковнослов'янську та польську мови). Він умів по–світськи поводитися з дамами і взагалі відрізнявся від шляхти хіба що «оселедцем» на голові. Носив він тонкі, закручені догори вуса, був високого зросту, мав гучний голос. Його шанували й козаки, й селяни, й шляхта. Гонта був також взірцевим сім'янином, батьком п'ятьох дітей. Навесні 1768 р. на нього впала підозра у контактах з гайдамаками. Російський історик С. Соловйов зупиняється, зокрема, на цьому епізоді у своїй багатотомній «Истории…». Виявляється, між Младановичем та скарбником Потоцького Рогашевським існував конфлікт, вони писали доноси один на другого. Тоді Потоцький послав до Умані для розгляду справи шляхтича Цесельського, а той розповів їм про доноси. І Младанович, і Рогашевський запідозрили в авторстві доносів не один одного, а… Гонту. Вони стали мститися Гонті [35]. І хоча вже вибухнуло повстання, польська адміністрація Умані не припиняла чинити прикрості Гонті, вимагали додаткових податків з надвірних козаків, що значно посилило невдоволення в їхньому середовищі. Очевидно, у цьому ряду стоїть і звинувачення Гонти у зв'язках з гайдамаками. Гонта нібито вів якісь переговори з гайдамаками, котрі діяли над р. Синюхою, нібито й намовляв тоді Дашка перейти до повстанців. Дашко нібито сказав тоді Гонті у відповідь на пропозицію підняти повстання: «Сім тижнів будете панувати, а сім років вас будуть вішати й четвертувати». Але доказів цих розмов не було, а Дашко загинув на той час. Тим не менш, Гонту закували у кайдани, а на другий день повели на площу вішати. Але тут його порятувала дружина полковника Обуха, яка звернулася до Младановича з благанням залишити Гонті життя і поручилася за нього. Младанович змінив попереднє рішення, але змусив Гонту скласти присягу на уманському ринку на вірність «ойчизнє», і замість запланованої страти Гонти Младанович влаштував бенкет на його честь.

Після цього Гонта вийшов із надвірними козаками з Умані і отаборився під містом. Все командування перейшло до Младановича. Останній наказав зміцнювати оборону Умані, пробував навіть найняти на службу німецького офіцера з його загоном, що проїжджав через місто, скуповуючи коней. Німець, однак, відмовився прийняти дану пропозицію.

Невдовзі прийшла звістка, що Залізняк іде з північного сходу, здобувши Звенигородку, Буки й Соколівку. В той час взагалі широко розходилися вісті про повстання. Так, торговицький комендант Яків Квяткевич описував у своїх листах повстання у Чигиринській, Смілянській і Лисянській губерніях і повідомляв зокрема про наближення повстання до Умані [36]. Младанович послав проти нього Гонту з надвірними козаками, а польське військо мало зайняти залишений Гонтою табір під Уманню. Младанович задумав привітати гайдамак артилерією, а потім ударити на них з двох боків: польське військо мало вдарити від міста, а надвірні козаки — з тилу. Однак після виїзду Гонти з–під міста про нього не було ніяких вісток три дні. У місті почалася паніка, чимало євреїв та польської шляхти, наприклад, брат Младановича, представник Потоцького — Цесельський, повтікало з міста на захід, а також у Молдавію. Дехто, як–от Цесельський, втік до Києва, де стояли російські війська. Іван Гонта в цей час став у Папужинцях поблизу Соколівки, бо побачив перед собою військо Залізняка. Гонта мав вирішити тепер свою долю і долю Умані. Після того як він був на волосину від смерті, йому чимало довелося передумати. Врешті «Рубікон було перейдено». Гонта вступив у переговори із Залізняком, а коли той показав йому якісь «царські» укази із закликом до повстання (це могли бути або фальсифікати, або провокаційні документи царського уряду), прийняв рішення стати на бік свого народу. За свідченням гайдамаки Стецька Нечипоренка з Буків, Гонта сказав тоді: «Мусимо всі піти до Залізняка, ляхів і жидів громити. Якщо цього не зробимо, самі погинемо!» [37] і наказав полковникам Обуху й Магнушевському негайно повертатися до Умані, якщо вони не хочуть загинути від рук повстанців, а сам з Уласенком та Яремою заявив козакам про перехід на бік Залізняка, для того щоб спільно визволити Україну з польського ярма. Кожному козакові було дано на вибір: або повертатися до Умані з польськими полковниками, або пристати з Гонтою до Залізняка. Козаки, в т. ч. й ще один уманський сотник Іван Кузьменко та хащоватський сотник Панько, одностайно підтримали Гонту, полковників же під охороною провели до стін Умані. Ті, однак, не пішли до міста, а втекли до Молдавії. За іншими даними, якийсь осавул Обух прилучився до Гонти. Ймовірно, це був той самий полковник Обух, про якого згадувалося вище.

14(3) червня 1768 р. Гонта зі своїми козаками приєднався до повстанців Залізняка. Діючи разом, вони знищили польський табір у Трековому Лісі під Уманню, де мало бути 5–8 тисяч поляків та євреїв, і підійшли до самого міста. 17(6) червня польський гарнізон помітив наближення військ. Спочатку подумали, що це наближається Гонта після перемоги над Залізняком, тому вибухнув шал радості. Однак польський інженер Шафранський, придивившись у підзорну трубу, побачив за козаками Гонти шеренги коліїв і підняв тривогу. Були спішно закриті міські ворота, і гарнізон приготувався до оборони. Тим часом перед очима обложених з'явилися під стінами Гонта й Залізняк, які дружньо привіталися. Ця картина настільки приголомшила Младановича, що він втратив мову. Керівництво гарнізоном перейшло до Ленарта. Останній наказав озброїти всіх, хто знаходився у місті, включно з євреями, а також 200 студентів школи уніатського ордену василіян. Почалася облога Умані. Вже в першу ніч «зелена міліція», українські міщани, слуги польських панів повтікали до повстанців. Чисельність останніх сягнула близько 2000, у них було 30 прапорів і 15 гармат. Так повідомляв на Січ запорожець Донського куреня Лаврін Кантарджі, який їхав на Січ із крамом і зустрівся під Уманню з табором М. Залізняка буквально через кілька днів після падіння міста [37–а]. В Умані залишилися тільки поляки та євреї.

Вранці 18(7) червня Младанович, який уже відійшов від потрясіння, скликав євреїв і наказав їм навантажити вози сукном і дорогими товарами, щоб відкупитися. Залізняк і Гонта зажадали, щоб гарнізон здався, тоді всім буде безпечно покинути Умань і виїхати з України. Ультиматум було відкинуто, і це послужило сигналом для наступу [38]. Повстанці йшли на Умань з двох боків: від Трекового Лісу та Нового Міста. Почалася артилерійська канонада, яка через брак пороху і в повстанців, і в обложених невдовзі припинилася. У місті ширилися панічні настрої, тим більше, що став відчуватися брак води. Тому обложені нашвидкуруч стали копати криницю, але до води так і не дійшли. Вранці 21(10) червня 1768 р. Гонта з'явився біля брами з білим прапором, щоб вести переговори з Младановичем. Останній погодився і наказав впустити Гонту і його супровід через міську браму. В цей момент деякі польські офіцери кинулися на Гонту, щоб його вбити. Зав'язався бій, у ході якого підійшли більші сили повстанців і зламали оборонців. Потім гайдамацьке військо вдарило на Умань через відкриту браму і, долаючи запеклий опір, оволоділо містом. Далі почалася кривава розправа повстанців над поляками і євреями. Ця різанина достатньо описана в численних працах про Коліївщину, хоча і з перебільшеннями. Але картина помсти повстанців, які з боєм взяли Умань, справді вражає. Як у Парижі під час Варфоломіївської ночі 1572 року, коли католики нищили всіх гугенотів, так і в Умані можна було бачити аналогічну картину, тільки тут українські православні повстанці, переважно селяни, винищували поляків–католиків і євреїв.

З кривавої лазні могли врятуватися хіба що ті, хто переходив у православну віру. Щоправда, Гонта сам врятував чимало польських жінок і дітей, провівши їх до церкви або до будинку українського міщанина Багатого, де вони знайшли безпечний притулок. Гонта врятував також, виконуючи останнє прохання губернатора Младановича, його сина Павла та 18–річну доньку Вероніку (згодом вона вийде заміж за шляхтича Кребса і під цим прізвищем напише свої спогади про тогочасні події в Умані). Відомий з Шевченкової поеми «Гайдамаки» епізод вбивства Гонтою своїх двох синів тільки за те, що вони були поляками по матері й католиками, абсолютно не відповідає дійсності, є художнім вимислом поета. Взагалі всім малим дітям було збережено життя й віддано їх на виховання навколишнім селянам.

За словами самого Залізняка, в Умані тоді було знищено 2000 польських шляхтичів, їхніх слуг з числа українців та євреїв, у тому числі й самого уманського губернатора з дружиною. Інші очевидці подій називають більшу цифру — 3000 загиблих. Дані з польського боку є перебільшеними (називалося часом 12 000, навіть 18 000(!) загиблих). Тут явно не сходяться кінці з кінцями. Та сама криниця, про яку так часто пишуть польські мемуаристи і яка нібито була заповнена масою трупів забитих поляків та євреїв, аж ніяк не могла вмістити навіть сотню забитих. Не збираємося заперечувати фактів жорстокості гайдамаків–повстанців (про них Шевченко писав, що віддав би половину свого віку, аби їх, цих жорстокостей і смертей, не було), але не варто роздмухувати їх і на цій підставі виправдовувати в той чи інший спосіб режим тяжкого колоніального визиску українського народу і нелюдські колективні репресії «цивілізованих» карателів щодо українців… Гайдамаки билися за волю й незалежність, боронили себе і свій народ на своїй землі, і це треба підкреслити, вони не ставили на меті загарбання чужих земель. Варто додати, що гайдамаки зберігали життя всім полякам і євреям, котрі переходили на православну віру. Так, під час перебування в Буках Залізняк прийняв групу євреїв, котрі згодилися перейти на православ'я, і Залізняк наказав їх усіх похрестити [39]. Такий спосіб збереження життя небезпідставно викликає осуд декого із зарубіжних дослідників, але варто зауважити, що карателі не давали гайдамакам і такого шансу.

Умань стала столицею повстання. 22(11) червня 1768 р. відбулася козацька рада, на якій під гарматні та рушничні салюти було урочисто проголошено відновлення Гетьманщини, а полковника Залізняка проголошено гетьманом України. Було заявлено, що шляхетство і панщина ліквідуються, всі українці будуть вільними козаками, а вся Україна, поділена на полки й сотні, зватиметься «Гетьманщиною». Гонту було призначено чи обрано уманським полковником і головним командувачем повстанських сил. Комендантом Умані став сотник Пантелеймон Уласенко. У Залізняка вже було 15 прапорів, причому інколи використовувалися й трофейні. Через брак провіанту і загрозу епідемії Залізняк вивів своє військо з Умані і став неподалік міста. Тут було створено військовий табір, де формувалися нові загони повстанців. Звідси вони посилалися ватажками повстання в різні кінці краю. Певне, тоді ж було створено зазивний універсал до польських селян із закликом приєднатися до повстання проти панів (див. додаток 8). Характерно, що тут вожді Коліївщини йшли шляхом Богдана Хмельницького, котрий у 1651 р. закликав до повстання польських селян і власне інспірував повстання Костки Наперського в горах під Краковом. Під час походу Залізняка й Гонти до них скрізь приєднувалася маса кріпаків, що прагнули стати вільними козаками. Гайдамаки в Погребищах говорили селянам: «…панщини робити не будете, жито і всяке збіжжя збирайте й сіно косіть собі на потребу», а повстанець Василь Дубний сказав Литвинівській сільській громаді, щоб панщини не робили, «як землі далеко до неба, так ляхам до нас!». Знаменними були слова сподвижника Залізняка уманського отамана, полковника Семена Неживого, що їх знаходимо у листі до російського підполковника Хорвата: «Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла» [40]. Отже, і у 1768 році, як і 120 років перед тим, почала відроджуватися українська державність. Повсюди ліквідовувалася й унія. Варто зазначити, що поширений погляд про жорстокі розправи над греко–католицькими священиками є хибним. У скарзі самих уніатських священиків, посланій до польського уряду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазнали тілесних ушкоджень [41]. Отже, тут мова може йти переважно про вигнання уніатських священиків з парафій і лише про поодинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ'я, одержавши у переяславського єпископа, що опікувався Правобережжям, уставні грамоти й антимінси. Стали видаватися перші розпорядження української влади, зокрема універсал Максима Залізняка, виданий в Умані 24(13) червня 1768 р., за яким уся влада в містечку Теплик передавалася Федору Осадчому [42]. Аналогічні універсали Залізняк давав й іншим своїм сподвижникам. Давав він і «проїжджі універсали», як–от купцю–запорожцю Лавріну Кантарджі, котрий повертався з крамом через Умань [43]. Щоправда, у вождів повстання були певні ілюзії щодо їх підтримки російським урядом. Так, на запит уманців щодо майбутніх начальників міста Залізняк відповів, що послав по це до київського генерал–губернатора [44].

Коліївщина швидко поширювалася. Активно діяли загони Микити Чорного, Романченка, Носа, Паралюша, котрі наприкінці червня — початку липня 1768 р. взяли Гранів, Теплик, Дашів, Тульчин, Монастирище, Гайсин, Копели, Божівку, Ладижин та ін. Сотник Станкевич знову оволодів Корсунем. Окремими чатами командували запорожці Микита Швачка й Андрій Журба. Під село «Хощева», що за 4 милі від Умані, Залізняк послав сотника Шила з півсотнею запорожців. Потім повстанські чати рушили на Балту й Голту, що були тоді в турецьких володіннях. У поході за кордон брало участь 150 уманських козаків. Балта, яка славилася як ярмарковий центр, куди з'їжджалися купці з Російської та Османської імперій, Речі Посполитої, Пруссії тощо, була взята. Але, оскільки це тоді було турецьке володіння, дії гайдамаків, які взяли ще й Балту, викликали конфлікт між Росією та Туреччиною, котрий прискорив початок російсько–турецької війни 1768–1774 рр.

Одначе Коліївщина була приречена. Прості й малоозброєні селяни, навіть за підтримки частини запорожців, не могли встояти перед потугами двох імперій — Польської та Російської. Спільними зусиллями польських і російських каральних військ повстання було придушене. Характерно, що керівників повстання було взято не у відкритому бою, а зрадою. 6 липня 1768 р. до Умані прибув полковник російської армії Гур'єв разом зі своїми військами (Каргопольський полк). Тут він з'єднався із загоном поручика російської армії Кологривова, який стояв із донськими козаками. Вступивши в переговори із Залізняком та Гонтою, Гур'єв зі своїми людьми заарештував керівників повстання, а потім зненацька атакував беззбройних гайдамаків (всього 938 осіб, з яких 87 були запорожцями, а 851 — місцевими селянами). Потім разом з польськими карателями Браницького Гур'єв, генерал–майор Кречетников, генерал–майор Подгорічані почали нищити гайдамаків в околицях Умані. Допомагав їм у цьому і полковник Протасьєв зі своїм Московським карабінерним полком. Карателі стали в самій Умані й посилали звідси свої війська придушувати повстання. Так, отаман Павло Таран, який прямував до Умані, був схоплений у містечку Лукашівці поручиком Кологривовим [45]. Майже одночасно у Брацлавщину та Київщину прибули частини польської армії та спеціальний каральний загін Стемпковського для тортурування та екзекуцій полонених повстанців. Король призначив тоді суддею графа Ксаверія Браницького.

Невдовзі 1954 повстанців Кречетников передав польській владі, оскільки вони формально вважалися підданими Речі Посполитої. Браницький думав заслати їх на каторжні роботи, але під тиском короля та шляхти він став розправлятися над полоненими. Лише 200 з них було відіслано на роботи до Львова, а 700, як писав він сам у листі до короля, «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж з його наказу було повішено в різних містах України. Решту він передав польському суду в Кодні. Із 336 полонених 151 було відрубано голову, 57 повішено, 9 четвертовано, а одного (українського шляхтича Чоповського) посаджено на палю [46]. Сам Браницький потім занотував: «Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі і євреї прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест» [47]. У цих Сербах ще наприкінці 19 ст. можна було бачити сліди ям, котрі використовувалися як тимчасові тюрми для заарештованих гайдамаків.

Російські та польські карателі виявили особливу жорстокість проти повстанців, не милуючи їхніх сімей, вбиваючи і репресуючи величезну масу українських селян, навіть і цілком непричетних до повстання. Особливо «вславився» польський регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман свідчить: «Стемпковський, прийшовши зі своїм відділом в Лисянку, наказав повісити шістдесят селян без будь–яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках відділи московського та польського війська розпитували скрізь за причетними до повстання селянами, арештовували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодні й Житомира, де стаціонувала військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув'язнених, прив'язаному до колоди, кат відрубував сокирою голову і вкидав тіло й голову до ями. По наповненні одної ями викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян…» Інший сучасник писав: «Вбивали й карали тоді гайдамаків різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли однієї руки й одної ноги. Свідками таких кар були Кам'янець, Львів — там повішено 200 гультяїв — Крем'янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста… Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіянських дикунів. Нещасним обмотувано обидві руки клоччям, просякнутим дьогтем, запалювано клоччя й так воджено їх… з села до села» [48].

Особливо тяжкі муки чекали на Івана Гонту. Одразу після арешту генерал Кречетников наказав побити його та Залізняка нагаями. Цей Кречетников, до речі, присвоїв собі все рухоме майно Гонти, а нерухоме було конфісковане владою Речі Посполитої. З наказу того ж генерала було арештовано і тяжко публічно побито нагаями дружину й чотирьох дочок Гонти, наймолодшій з яких ще не було 16 років. (Вдалося врятуватися тільки малолітньому синові Гонти, котрого сотник Уласенко вивіз до Молдавії.) Потім кожного дня російські офіцери наказували давати Гонті по 300 нагаїв перед групами спеціально запрошених польських панів, і скоро все тіло вождя гайдамаків вкрилося ранами. Через кілька днів Гонту було передано в руки польського «правосуддя», до головної квартири польських військ у Сербах, що біля Могилева–Подільського. Суд і катівська екзекуція над Гонтою сталися, за твердженням В. Серчика, до 25 липня 1768 р. [49]. За вироком суду його мали тортурувати 14 днів: у перші 10 днів мали дерти з його пояс шкіри. На 11–й день йому мали відрубати обидві ноги, на 12–й — обидві руки, 13–го — вирізати з живого серце, а на 14–й відрубати голову. Потім планувалося поставити в 14 містах України по шибениці і на кожній з них повісити частину тіла Гонти, а під Могилевом настромити на палю його голову. Але Браницький пом'якшив кару. Не зносячи вигляду тортур, на третій день він наказав стяти Гонті голову, а решту присуду провести на трупі. Всі джерела свідчать, що Гонта з нечуваною мужністю зносив тортури. На допитах він тримався стійко і заявив при катуваннях: «Знаю, за що гину, й не жалію». Він не стогнав, не просив помилування, ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру, а на третій день тортур став проклинати польського короля і всіх поляків. Перед смертю він висповідався і причастився. Як пише поляк–сучасник і очевидець тих подій, Гонта вийшов на місце кари спокійний та усміхнений, ніби йшов до кума на хрестини. Кат відірвав йому пас шкіри, бризнула кров, але він не подав виду, що йому болить. Коли кат здер другий пас, Гонта сказав: «От, говорили, що буде боліти. Анітрішки не болить!». «Дивна сила волі,— зауважив очевидець. — В інших обставинах ця людина могла б доконати великих діл!». За переказом, один з конвоїрів попросив дати йому щось із захованих скарбів. Гонта пообіцяв дати йому пас. Шляхтич подумав, що мова йде про пояс із золотом, і цілу ніч не спав, чекаючи на багатство. Коли Гонту вели на тортури, шляхтич нагадав йому про обіцяне. «Я не забув, — сказав Гонта з погірдливим усміхом, — перший пояс, що здеруть з мене, буде для вас».

Російські карателі перш за все наказали топити в річці або закопувати живими в ямах поранених повстанців, котрі потрапили в полон. Російський суд скарав полонених під Уманню повстанців до биття батогами, вирвання ніздрів, випаленням тавра на чолі й щоках і заслання на вічну каторгу в Сибір. Коли ж арештованих везли до Сибіру, то додалися нові знущання. Але Залізняк і тут не скорився. 1 листопада 1768 р., коли ув'язнених везли на Сибір через слободу Котельня під Охтиркою, він організував втечу. Повстанці роззброїли охорону і втекли. Хоча 35 з них потім було спіймано, 16 вирвалося на волю. Сам Залізняк уже в Сибіру втік з каторги, приєднався до повстанців Омеляна Пугачова під час Селянської війни в Росії (1773–1775 рр.) і поліг десь у боротьбі за волю. Дуже багато полонених гайдамаків було страчено або бито батогами й заслано на сибірську каторгу (Нерчинські рудники тощо). 6 липня 1768 р. командувач російських військ у Польщі генерал–майор Апраксій доповідав листовно князю Миколі Рєпніну про захоплення в Гранові 74 гайдамаків, 60 з яких були козаки й селяни з Умані, а решта — запорозькі козаки. Цих 60 душ Апраксій віддав польському графу Браницькому і про їхню подальшу долю можна легко здогадатися [50].

Незважаючи на люті кари, гайдамацький рух не вдалося остаточно придушити. То тут, то там вибухали нові повстання, нові гайдамацькі загони чинили напади на польську шляхту та її маєтності, раз у раз об'являлися сподвижники Залізняка. Так, 25 грудня 1769 р. було обнародувано маніфест до «українних козаків», щоб вони не бунтували, оскільки повстання ще тривали. (Цікаво, що серед підписів на універсалі бачимо прізвища жителів Уманщини: отамана з Синиці Федора Поповича, уманського козака з «паланки» Романа Романенка, уманського козака з Ружавки Савка Лісовенка) [51].

Влітку 1770 р. було схоплено гайдамаку–запорожця Якова Довгошиєнка (Сачка), який приєднався до Залізняка у 1768 р. в Богуславі, був з ним у Буках та Умані [52]. У 1781 році через Умань проїжджав знаменитий французький художник і мемуарист Жан–Анрі Мюнц, котрий добре знав і любив Україну і залишив сотні чудових її малюнків та описів. Він змалював також Умань разом з 200(!) паль навколо неї, на яких стирчали гайдамацькі голови (див. додаток 10). І через десяток з лишнім років Уманщина була потужним вогнищем гайдамацького руху! Лише після розділів Речі Посполитої, коли ця держава впала під ударами сильніших агресивних імперій (Російської, Прусської та Австрійської), послабився гніт з боку польської шляхти, зникла загроза примусового покатоличення, гайдамацький рух припиняється. Але пам'ять про нього, як і про козацькі часи, жила. Пам'ятали про нього і в Польщі, і в Україні. Зокрема польські публіцисти, мемуаристи та історики жваво відгукнулися на Коліївщину, не пошкодувавши для неї чорних фарб, замовчуючи національно–визвольний аспект Коліївщини, котрий був визначальним. Варто згадати тут знайдений нами публіцистичний твір, написаний невідомим польським автором наприкінці 60 — початку 70–х рр. 18 ст. (див. додаток 9). Взагалі цей твір спрямований проти одного з лідерів конфедератів Адама Понинського (помер 23.07.1798), що був великим коронним підскарбієм у 1775–1790 рр. Критикуючи його міжнародні угоди і внутрішню політику, невідомий автор порівнює шкоду, заподіяну ним Речі Посполитій, з тією, що її завдали І. Гонта та М. Залізняк. Свій публіцистичний твір автор написав у вигляді звернення Василя Гонти та Івана Залізняка, нібито нащадків керівників Коліївщини (хтозна, може, й мав тут рацію автор), до короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського, щоб той відзначив їх нагородами, як і Понинського. Цікаво, що автор твору вважав Гонту і Залізняка продовжувачами справи Богдана Хмельницького. У пам'яті українського народу, у народних легендах і переказах козаки й гайдамаки виступали як народні месники, як люди, котрі ціною свого життя прокладали українському народові шлях у світле майбуття. Досить згадати про легенду, в якій нове повстання пов'язувалося з іменем сина Гонти, навіть і самого Івана Гонти, бо не всі вірили у його смерть. Син Гонти, за легендою, просив у цариці Катерини II дозволу на новий похід, але та не давала дозволу, бо він ще був молодий і міг загинути. «Не загину! — сказав тоді молодий Гонта. — Виберу кукіль з пшениці і помщуся за кривду, яка спіткала мого батька!» Він тоді запропонував цариці випробування. І справді, оповідає легенда, кулі та ядра не брали його, а коли цілий полк наставив на нього списи, він безпечно ходив по них, як по землі. Тоді цариця дозволила синові Гонти виступити в похід, і селяни — оповідачі легенди твердили, що він, мовляв, уже вийшов і всі чекають на його прихід [53]. Такі легенди й дійсні факти з гайдамацького минулого передавалися учасниками руху своїм дітям, внукам і правнукам і не давали приспати прагнення до волі України. Так, старий дід Григорій Грушевський передав своєму онуку, Тарасові Шевченку, розповідь про це героїчне і водночас трагічне явище української історії:

Через багато років Великий Кобзар звернувся до історії гайдамацького руху і дав гідну відсіч тим, хто паплюжив і гайдамацький рух (А. Скальковський), і українську мову (В. Бєлінський)…

Сам Великий Кобзар бував в Умані ще в дитинстві, а також у 1845 році. Не раз згадував про неї на сторінках своїх творів. Досить згадати його поему «Гайдамаки», поезії «Холодний Яр», повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» та ін. До речі, у повісті «Княгиня» Шевченко згадував знаменитий Софіївський парк.

Умань та Уманщина і в 19 та на початку 20 ст. були важливим осередком українського національно–визвольного та культурного руху, і тому не випадково з відродженням незалежної Української Народної Республіки жителі краю взяли активну участь у боротьбі за самостійну Україну, сформували частини Українського Вільного козацтва. Цікаво, що прапор славного Уманського полку УНР зберігається нині у далекому Вінніпезі (Канада), в музеї Українського війська. Поразка визвольних змагань 1917–1921 рр. відкинула Україну й український народ назад. Українці стали тоді єдиним великим народом у Європі, котрий не мав своєї власної держави. Це дорого коштувало Україні. У 20 ст. вона пережила дві світові війни й одну так звану громадянську (насправді — російсько–українську), три голодомори, більшовицькі репресії і гітлерівський окупаційний терор. Але народ вистояв і в 1991 році майже одностайно проголосував за самостійну Україну. На жаль, подальший шлях України виявився тяжким і неоднозначним. Колоніальна спадщина, зовнішні та внутрішні вороги України не дають змоги швидко вирішити проблеми, що стоять сьогодні перед українським народом і Українською державою, але нащадкам Хмельницького й Залізняка не можна втрачати надії та оптимізму. Ще настане час, коли українці житимуть у сім'ї вольній, новій, у миролюбивій, християнській, багатій і демократичній самостійній Українській державі!