Бережной Василий ПавловичДарунки Шамбали (на украинском языке)

Василь Бережний

Дарунки Шамбали

Пiвнiчне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небi не було нi хмаринки, а вiтер кошлатив темно-сiру поверхню неозорих вод, зганяючи отари бiлих баранцiв. Ростислав Микитюк любив спостерiгати мiнливу стихiю, годинами простоював на кормi, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клав-дiя Єланська" завзято краяв хвилi, але бiчної хитавицi погасити не вдавалось, i палуба нагадувала розгойдану колиску.

Рiзкий жiночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з пiднятого краю палуби, немов з гiрки, штовхнуло молоду жiнку - поли її блакитного плаща лопотiли на вiтрi, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, i вона опинилася в його обiймах.

- Ох, вибачте, - знiяковiла, - якби не ви...

- Нiчого, добре, що не вдарились.

Вiдчувши у своїх руках пругке жiноче тiло, пройнявся радiсним хвилюванням. Здивувало тiльки, що на її лицi промайнула гримаса болю. Ця комiчна ситуацiя мусила б викликати смiх, i Ростислав усмiхався, а жiнка скривилась, пересилюючи бiль.

- Що з вами?

- Та... пусте. Мозоль.

Присiла на лавочку, скинула лiвий черевик i почала злегка погладжувати ступню.

- Вiн менi так дошкуляє, що хоч плач, - поглянула на Ростислава трiшечки знiчено, немовби пробачалася. - Особливо на екскурсiях.

- Ну, та це ж не смертельно. - Ростислав мимоволi милувався її гарною постаттю. - От у ленiнградки стан загрозливий...

- Я чула, як по радiо викликали лiкарiв. Здається, ви теж медик?

- Ну, не зовсiм, але...

Подумки здивувався: вiн хвилюється в присутностi цiєї звичайної жiнки! Хоча... Може, вона саме ота, на яку пiдсвiдомо очiкував протягом довгих рокiв, сповнених сумнiвiв i вагань?

Дивився на неї радiсними очима, i все в нiй подобалось: i як взуває черевичок, i контури тiла пiд блакитним плащиком, i трiшечки примхливi губи, i пасмо русявого волосся, що вибилося з-пiд синього капелюшка.

- I як це з нею трапилось?

Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.

- А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

- Їй уже краще? - В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.

- Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".

- Їжачка?

- Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.

- Ви були в Гiмалаях?

- Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.

- Муза. Ох... - скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.

- Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.

- I там ви знайшли "їжачка"?

- Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...

- Де це?

- Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися па гiрськi хребти, спускалися в долини, та ось перед одним снiговим перевалом два пашi провiдники раптом зупинилися, в очах - тривога, якесь незрозумiле сум'яття. "Далi не пiдемо, - твердо сказав старший, сивобородий. - Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".

Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.

Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...

- Ой... - зойкнула Муза, спiткнувшись.

- Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.

Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.

- Розумiєте, враження було таке, нiби то й не зорi, а пильнi очi Космосу дивляться на мене i питають: чи ти усвiдомлюєш своє мiсце на Землi? В потоцi Часу? Навiщо ти живеш? Невже тiльки для того, щоб споживати? I тодi настала мить, коли я вiдчув себе просвiтленим, iнакшим, духовно вищим, анiж був досi. Оце вам Шамбала! I нiякого страху не було, навпаки - проймала радiсть. Ну... що належиш до людства, чи що... Любов до планети, на якiй живеш... 0, саме любов до життя! А чого тi провiдники злякалися... Людська психiка - складне явище... Я довго стояв, прислухаючись до безмовностi Космосу...

- Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправдi поет - та ще й романтик!

- Ну, що ви, Музо, - Ростислав почервонiв, як хлопчик. - Я сухар i є, це на мене щось найшло.

Очi їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотiла:

- Дивина... Цiєї митi, от зараз, менi здалося, що ми вже колись зустрiчались... I розмова така була...

- Ну, якщо вiрити в перевтiлення, то... не виключено. - Микитгок поглянув у її великi, схожi на iндiйський мигдаль, очi. - Може, ви iз Шамбали?

- Не хотiла б вас розчаровувати, але я з Києва.

- Це вiдомо, в Києвi ви з'явились рокiв двадцять шiсть тому, а от...

- Хитрун! - засмiялася Муза. - Хоче вивiдати... Я й так скажу: живу на цьому свiтi двадцять вiсiм, не одружена...

- Менi щастить!

- Давайте без натякiв. Хоча... Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

- В мене є де жити. А що?

- Коли б не розкiшна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то менi все здається, що домагаються не мене, а квартири... Та дачi, та батькiвської "Волги"... Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

- А про що я саме говорив? Ага, згадав. Нiч у Гiмалаях...

- Цiкаво, як ви натрапили на того "їжачка"?

- Отож, я стояв i милувався небом, а тодi опустив очi на землю i побачив за кiлька крокiв перед собою блiдо-фiолетове свiтiння. Подумав, що це слiди зоряного сяйва на сiткiвцi очей. Зажмурився, аж нi - свiтло нiби струмує iз самої землi, наповнюючи коротюсiнькi кривулястi провiднички. Може, то жилки якогось кристала? Пiдходжу, нахиляюсь - колючка. Виткнулась бiля камiнця та й свiтиться, подає про себе вiсть. Удень, звичайно, я б її не помiтив, а якби й помiтив, то не звернув би уваги. Ми тодi дослiджували рослини соковитi, з плодами - там є справжнi фармацевтичнi фабрики. Мiж iншим, ми зiбрали флакончик такого екстракту... Ще один дарунок Шамбали! Дивовижнi властивостi! Сподiваємось, допоможе в боротьбi з найтяжчими хворобами. Ну, а тут - суха колючка! Тiєї ночi я майже не спав - перед очима був той феномен.

- Уранцi викопали?

- Е, нi, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивостi? Необачнiсть може завдати непоправної шкоди. Ми все обмiркували, виробили цiлу програму дiй. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камiнчик, кожну грудочку в радiусi, може, з пiвкiлометра - цiлий тиждень шукали, i все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однiсiнька на сто квадратних кiлометрiв! Або з'являється раз у десятилiття чи навiть у столiття. От i зустрiнься. Вирiшили ризикнути викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпiнням очiкували вечора. I яка ж була наша радiсть, коли в темрявi намету засвiтилися цi головки!

- Фосфорне свiтiння? - спитала Муза.

- В тому-то й штука, що нi. Природа його електромагнiтна. Ще не з'ясоване тiльки джерело. Можна припустити, що в цьому процесi бере участь чимало чинникiв, зокрема бiосфера i динамiка хiмiчних процесiв у самiй рослинi. А взагалi, нерозшифрованих iєроглiфiв Природи - сила-силенна...

- Увага! - почулося з гучномовця. - Керiвникам груп i перекладачам термiново зiбратися в тенiсному залi! Повторюю...

- Таємниць багато, - обiзвалася Муза, коли динамiк умовк. - Але ж, як сказано, людина має пiдкорити Природу.

Микитюк помовчав, збираючись з думками.

- Пiдкорити... Як на мене, то мусимо жити в злагодi з нею. Спробували он в Амазонiї випалювати джунглi, порушили тонку рiвноваiу ї тiльки наробили шкоди. Нi, треба шанувати закони Природи. Муза осмiхнулася:

- Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природi не все досконало i корективи просто необхiднi.

- Хто знає... Це вже фiлософiя, не мiй фах.

Дiвчина не вiдступала.

- Гаразд, ось вам фiзiологiя. Бiль. Людина страждає, мучиться. А для чого?

-Поставити питання легше, нiж вiдповiсти. Бiль... Все це дуже складно. Нейрофiзiологiчна картина цього вiдчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується i передається в головний мозок, невiдомо. Але це - сигнал небезпеки, конче необхiдна iнформацiя. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не iснувало болю, його слiд було б винайти.

- Мабуть, у неї нiщо не болiло, в цiєї вченої, - сказала Муза. - Нехай i сигнал. Але навiщо сигналiзувати увесь час? Досить було б, скажiмо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.

- Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв'язку. Природа б'є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантiї, чи що. Це не тiльки iнформацiя, а її наказ, вимога дiї.

- Ви, може, подумали, Ростиславе... не знаю, як вас по-батьковi...

- Не треба церемонiй. Менi тридцять, i я теж неодружений.

- Може, ви подумали, що я пiклуюсь про себе. Зовсiм нi. Мозолi - це, зрештою, дрiбниця. Але скiльки пiдлостi i жорстокостi робиться на свiтi через бiль! Як подумаєш, то аж страшно стає.

- На жаль, це так, Музо. Але Природа тут нi при чому.

- Та мабуть, - зiтхнула. - А все-таки... удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докiнчили про свого "їжачка".

- Та була з ним пригода. Хлопцi несли гербарiй, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, бiля грудей, i на тобi: щойно зiйшли на невисоку сiдловину, як над горою, може, з пiвкiлометра вiд нас, з'явилася велика свiтляна куля. "Лiтаюча тарiлка!" - загукали хлопцi. Я крутнувся в той бiк, не втримав рiвноваги, упав i скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопцi казали, що бачили навiть люки чи iлюмiнатори, а я впевнений, що то якийсь свiтловий атмосферний ефект, сам по собi дуже рiдкiсний i цiкавий.

- Що ж було далi?

- Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився колiном, воно напухло i болiло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, i ненароком уколовся об неї саме тим болючим мiсцем. Ну, думаю, щастить - сiм голочок уп'ялося!

- Так часто буває. - Муза спiвчутливо хитнула головою. - По собi знаю.

- Еге, менi кольнуло, але буквально через кiлька секунд колiно перестало болiти, пухлина почала спадати, я пiдвiвся i пiшов, навiть не накульгуючи. Отак випадково ми п дiзналися про лiкувальнi властивостi "їжачка". А тепер ось його укол допомiг вивести iз шоку i нашу туристку.

- Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати стороннiх очей i рук до своїх експонатiв, а тут одразу i з радiстю погодився.

- Ходiмо!

Iз смiхом i жартами перейшли хитку корму. На боковiй, заскленiй частинi палуби вхопилася за його лiкоть, щоб не впасти. Зупинилися, враженi величним видовищем. Червоний, нiби набухлий кров'ю, диск Сонця то рiзко пiднiмався вгору, тягнучи за собою стiну розбурханого моря, то падав униз, i хвилi з шумом вiдступали, даючи йому мiсце.

- Розгулявся шторм... - з острахом i захопленням сказала Муза. - Аж Сонце пiдкидав.

- I ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезiї, то в такий спосiб свiтовий океан дихав, насичується повiтрям.

- Без поезiї життя не цiкаве, - зауважила Муза. - Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвiт наш - це дивна казка..."

Отак вони й стояли, зрiдка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пiрнуло у хвилi i бiльше не показувалось. Сумовита задума охопила дiвчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерiгала подiбну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радiсть: нарештi зустрiв дiвчину, яка iмпонує йому i, здається, зацiкавилась "ним. Правду кажучи, вiн запримiтив її ще на початку цього круїзу, тiльки не наважувався зазнайомитись. Спасибi, допомiг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрiчi, i ось лiнiї їхнього життя нарештi перетнулися на цьому кораблi. Ростислав i ранiше не нарiкав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, i це було так незвично, що вiн аж розгубився. Червонiв, не знав, де подiти свої руки.

- Сонце зайшло. Ходiмо?

Дiвчина здригнулась, мовби з несподiванки, але одразу опанувала себе.

- Ми йдемо, йдемо та нiяк не дiйдемо, - усмiхнулась.

Микитюк вiдчинив масивнi дверi, тримав їх, доки дiвчина не переступила високий порiг, а тодi причинив, долаючи натиск вiтру, i повiв її сходами вниз - у тепло i свiтло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопцi вже, певно, в барi, - подумав, - це якраз добре, а то почнуть кпинити..." Увiмкнув свiтло - ой, леле! - все, що було на столику, тепер валялось на пiдлозi, килимок притрушений iндiйською кавою, а банка, певно, закотилась пiд лiжко.

Муза скинула плаща i почала прибирати.

- Шкода кави. Це ви її п'єте, Ростиславе?

- Так. Але нiчого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерiгати за рухами дiвчини, хоч i незграбними,як вона простягала руку, як пiдводилась i потiм, балансуючи, присiдала навпочiпки. Iз столика знову падало, довелося все класти на лiжко.

- То де ж ваш таємничий "їжачок"? - Муза сiла на стiлець i одразу проїхалась на ньому до коридорчика. - Атракцiон!

Вiн пiдняв її разом iз стiльцем i вiднiс до столика.

- Тримайтесь, Музо, а то ще наб'єте гулю. А "їжачок" подорожує в чемоданi, зараз дiстану.

Висунув з-пiд лiжка великий шкiряний чемодан, охоплений двома ременями, вiдiмкнув i вийняв маленьку картонну коробочку.

- Ось де вiн! - весело вигукнув, сiдаючи на лiжко. - Нате, знайомтесь, - дав їй коробочку. - Та тiльки обережно, не вколiться.

Муза тендiтними пальцями зняла кришку, але, крiм вати, нiчого не побачила. Ростислав допомiг видобути колючку з вати. Справдi, нiчого особливого. Вiд коротюсiнького стовбурця в усi боки стирчать кривулястi шпички вишневого кольору. Помацала - мiцнющi, як сталевi.

- А знаєте, здається, вiдчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

- У вас дуже чутливi пальцi, Музо.

- Недаремно ж я пiанiстка, - сказала, не повертаючи голови. Невiдривно дивилася на чудернацьку рослину.

- Але я не берусь твердити, що струм iде зi шпичакiв, - не то серйозно, не то жартома заперечив учений. - Може, навпаки - iз ваших пальцiв.

- Таке скажете, наче я електростанцiя. - В голосi її вчувалися смiшинки.

- Не смiйтесь, кожен має електромагнiтне поле. А у вас воно особливо сильне.

- Комплiмент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамiк:

- Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю...

- От невчасно... - зiтхнув Ростислав. - Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

- А як прийдуть твої... вашi?..

- Та їх не буде до пiзньої ночi! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза пiдвелася поглянути в iлюмiнатор, та її так хитнуло, що аж скривилась вiд болю. "Проклятущий мозоль", - подумала сердито i всiлася на лiжко, почала знiмати панчоху...

Несподiвано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

- Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"...

Муза знiяковiла, засоромилася власних рухiв, але спромоглася на жарт:

- Я вже поклала спати цю колючу тваринку... Микитюк усмiхнувся, вхопив коробочку i, балансуючи, кинувся до дверей.

Едiнбург! Ростиславовi чомусь давно мрiялось побувати в головному мiстi далекої вiд України, але манливої Шотландiї. Уявлявся Едiнбург бiлокам'яним юрмищем палацiв у високостi, мiж голубим небом i морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусi, вiн бачив, що переважають темнi тони.

- В моїй уявi вiн поставав слiпучо-бiлим, цей Едiнбург, - обiзвався до Музи, що невiдривно дивилася у вiкно.

- Вiн такий i був, це кiптява. Столiттями ж у печах топили вугiллям, а димарiв он, бачиш, скiльки!

Справдi, димарiв - тьма-тьмуща. I жодного круглого, всi призмоподiбнi, наче грубi дошки.

- Кiптява столiть.

-Аз деяких будинкiв уже змили сажу - он якi свiтлi, - продовжувала Муза. - Поглянь, ось почали...

Микитюк i сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстрiч, частина фасаду вже очищена, мала колiр слонової кiстки.

- Так, так. Отже, я бачив Едiнбург... колись, - усмiхнувся Ростислав.

- Наш мозок здатний творити дива... - зиркнула на нього весело i додала його словами: - Все це дуже складно.

Автобус зупинився бiля розчинених ворiт королiвського замку. Ступаючи на вичовгане камiння просторого двору, куди нiмо дивились вiкна потемнiлого середньовiчного палацу, Микитюк вiдчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

- Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорi палацу красувався вирощений у вазонi будячище - колючий, iз червонястим квiтом угорi.

- Розкiшний екземпляр, - байдуже кивнув Ростислав i знову замовк, нiби прислухаючись до екскурсовода, який розповiдав, що колись у давнину будяки врятували вiйсько шотландською короля: глупої ночi вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися i скрикнули... Потiм був заснований навiть орден Будяка...

"Про що вiн думає? - силкувалась вiдгадати дiвчина, проймаючись його настроєм. - Може, цей будяк нагадав йому гiмалайську колючку?" Сходи, зали, прикрашенi скульптурами, картинами, гобеленами.

- А оце кiмнати Марiї Стюарт...

Слухаючи розповiдь про трагiчну долю королеви, Ростислав стискував Музин лiкоть, а коли всi рушили далi, затримав дiвчину, подивився їй просто в вiчi i випалив:

- Кохаю. Станеш моєю?

- Тобто як це? - заклiпала вiями Муза.

- Ну, дружиною...

I такий у нього був урочисто-рiшучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсмiятись.

- Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, - несамохiть перейшла на "ви". Навiть iменi...

- Музо!

- Це так мене батько прозвав, як пiдросла. Насправдi ж моє iм'я Марiйка.

- Марiйка?! Муза-Марiйка... Який збiг: ми в покоях Марiї!

- Ради бога, на нас звертають увагу, - тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. - А ще мушу сказати - на господарку зовсiм не надаюся, до того ж вередлива...

- Аби тiльки не злюка.

- ...Пещена...

Ростислав гаряче перебив:

- У тебе добра душа i чуле серце - я одразу вiдчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра вiдвiдаємо фортецю - отам i скажеш усе. Домовились?

Муза-Марiйка нiчого не вiдповiла, лише в глибинi її очей закоханий Микитюк помiтив теплий усмiх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едiнбурзька фортеця прилiпилась на високiй скелястiй горi, нiби орлине гнiздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королiв - витвори митцiв, чиї iмена втонули у глибинi столiть. А який краєвид притягує очi!

Захопленi туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тiльки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Нiщо його не цiкавить - нi коропи, нi мечi. Тупий меч суму, як сказав би Шекспiр, ударив його в самiсiньке серце: на екскурсiю до фортецi Муза не поїхала. Передала через сусiдку по каютi, що нездужає. Хiба ж не ясно - дипломатична хвороба...

- Звернiть увагу на це вузеньке вiкно. Воно виходить на дорогу... долинав голос перекладачки. - Рятуючись вiд змовникiв, Марiя Стюарт передала дитину через оце вiкно вiрним людям, що ждали внизу. Так. вiкно дуже високо. Дитя спустили в корзинi на мотузi. Це був майбутнiй король Англiї Якiв Перший...

Микитюк скрушно зiтхнув. Як вiн сподiвався, як хотiв саме тут почути вiдповiдь на своє Признання! Марiя, Марiйка...

Сходячи крутосхиллям униз, де на майданi стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хiба їй обов'язково вiдповiдати взаємнiстю? Чоловiчий егоїзм. I все-таки... помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справдi, що вiн про неї знає? Ну, зовнiшнiсть гарна, рухи, вираз очей... А далi? Чи, може, саме оце незнання i притягує? Ет, краще не думати про це, зовсiм викинути з голови.

I все-таки невiдомiсть ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навiщо ця психопiдготовка?

Мiсце в автобусi бiля нього пустувало, пустувало воно i наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландiї, схожi на кримськi, трохи заспокоювали, змiна вражень вiдволiкала Микитюка вiд невеселих роздумiв, але сум'яття не полишало його душi. На вечорi дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландiя-СРСР, такому цiкавому й веселому, почувався самотньо. Сусiдка по столу, шотландка, жiнка вже в лiтах, певне, вiдчувши його настрiй, раптом обiзвалася українськими i польськими словами - наче пташенята запурхали в залi. Ростиславовi потеплiшало на серцi, пожвавiшав, а жiнка почала розповiдати про своє життя.

Пiд час вiйни була медсестрою в англiйському госпiталi. Доглядала пораненого польського солдата - українця iз Холмщини. Покохалися, пiсля закiнчення вiйни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловiк залишив їй двох синiв i... кiлька українських та польських пiсень.

- Ченсто спiвав "Повiй, вiтре, на Вкраїну..."

Ростислав так перейнявся життям цiєї жiнки, що забув про свої прикрощi. Та коли загримiла музика i пiд свiтляною метелицею закружляли пари, знову почав зiтхати. Пiдпер обважнiлу голову рукою i байдуже спостерiгав за натовпом танцюючих, що поволi обертався у миготливому свiтлi. Тут, в одному коловоротi, взявшись за руки, пропливали дiвчата з далекого Казахстану, англiйськi хлопцi, шотландськi жiнки... Нараз електронна музика урвалася, натомiсть зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязi: шапка, прикрашена пiр'їнами, вишитий кептар, картата спiдниця. Чоловiк виступав, як павич, привiтно усмiхався, не випускаючи з вуст мундштука свого спiвучого iнструмента... Це минулi столiття обiзвалися до сучасностi: а гей, гей, ми живемо з вами!

I знову пiд танцювальнi ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високiй стелi замиготiли зорi. Микитюковi важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дiвчина, схожа на Музу... "Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з iншою групою? I ховається, хитрунка, бач, так i пiрнає в тiнь. Дивнi цi жiнки... Менi краще шукати рiдкiснi рослини в Гiмалаях, анiж собi дружину. Колючка з Шамбали гамує бiль, а тут..."

- Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом вiдчув чиюсь руку на плечi, пiдвiв голову. Бiля нього стояв керiвник групи. Зал спорожнiв, лише кiлька чоловiк наближались до виходу. .

Вiн пiдвiвся, сторопiло оглянувся.

- Пора йти?

Над мiстом стояла прозора лiтня нiч.

Повертаючись iз Глазго до Едiнбурга, вiдвiдали рiдне мiстечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будiвля - це хата, в якiй народився спiвець Шотландiї, тут же на подвiр'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацiкавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гудiли слова гiда:

- Молодий поет полюбляв дiвчат i зiрвав чимало квiток. Та його впiймали за полу. Батько однiєї потерпiлої перестрiв юнака i погрозив убити, якщо вiн не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дiтей...

"Певне, гарна дiвчина була, може, як Муза-Марiйка... - мiркував Микитюк. - Цiкаво, який у неї батько? Теж такий рiшучий, як той односелець Бернса?"

Чим ближче було до Едiнбурга, тим бiльше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничi краєвиди - зеленi горби i видолинки, невеликi гаї, будiвлi ферм, удалинi бовванiли темнi терикони, - Микитюк залишав у пам'ятi цi мiнливi картини i водночас конструював майбутню зустрiч з Музою, передбачав варiанти її виправдань. I жодного разу йому не спало на думку: а може, дiвчина й справдi захворiла?

Скрипить пiд ногами трап.

У каютi, навiть не переодягаючись у пiжаму, лiг перепочити i зiбратися з думками. Шумiла повiтродувка, женучи легкий вiтерець.

"Ну, гаразд, закоханий друже, - запитував себе Микитюк, - може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоцiйний стан, який характеризується... величиною... нi, ступенем втрати здорового глузду! Це витiвки, хитрощi Природи, що мають на метi продовження людського роду. А ти вiдкинь усi чари, поглянь на все тверезо..."

Микитюк зiтхнув. Еге, все це справдi дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. "Ну що ж, з обличчя не гiрший за iнших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? I заведу - коли... вона покохає".

- Увага! Запрошуємо на вечерю...

Ростислав заспiшив, щоб ранiше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхнiй стiл.

Цокання посуду, голоснi перемови, смiх, жарти. Її не видно.

Сусiди по столу повечеряли, пiшли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. "Чого ця жiнка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти... Стривожена".

- Що? Муза хвора?! Навiть марила? "Перехитрити Природу... Вимкнути бiль..." Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Бiжу, бiжу... Ох, бiдолашна... А я...

Медчастина тут же, на кормi, лише пiднятися три маршi вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гiмалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скiльки. Спочатку свiдомiсть його облягла чорна хмара тривоги i жалю: в той час, як вiн подорожував, дiвчина страждала у тiснявi корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зiйшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радiсть: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортецi, а не тому, що... знехтувала. Iнтуїцiя його не пiдвела - це таки вона, єдина в свiтi...

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зiйшла радiсть, лiкарка опустила очi.

- Ну, як вашi пацiєнтки? - з веселою жвавiстю запитав Микитюк.

Лiкарка покрутила у пальцях пiнцет, похмуро скапала:

- Ленiнградка нiчого вже, криза минає. А от киянка... щось незрозумiле. Нi на якi болi не скаржилась, i раптом... Боюсь, ми не зможемо нiчого вдiяти...

Микитюк зблiд, обома руками обперся об край столика, за яким сидiла лiкарка.

- Дiагноз? Дiагноз установили?

- Так. Сепсис.

- А лiкування?

- Антибiотики. Переливання кровi. Нiщо не допомагає.

Микитюк одiрвався вiд столика, мовчки заходив по передпокою.

- Не треба так хвилюватися, - обiзвалася лiкарка. - Вона вам хто?

- Майбутня дружина.

- А-а...

Лiкарка пiдвелася i прочинила дверi iзолятора:

- Зайдiть.

Муза-Марiйка лежала на бiлiй постелi пiд бiлим простирадлом з розплющеними очима, що темнiли, як двi сливи. О боже, як вона помарнiла! Щоки сiрi, землистi, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку - гаряча, як вогонь.

- Що сталося, люба?

- Вона непритомна, - констатувала лiкарка. - Навiть ваш "їжачок"...

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

- "Їжачок"? Ага, так... Готуйте шприц! Я миттю... - I кинувся до виходу.

На бiль не скаржилась... Ну, ясно - вкололась "їжачком". Таки подумала перехитрити Природу, i як вiн тодi не здогадався? Поспiшав. I зараз треба квапитись, це просто щастя, що вiн узяв того каламарчика iз собою.

Ключик не потрапляв у гнiздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарештi вхопив каламарчика i, полишивши чемодан розкритим, а дверi в каюту незачиненими, побiг до сходiв.

Лiкарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рiдину, кiлька разiв струснула скляночку i поставила на столик.

- Нiякої етикетки... Що це?

- Це звiдти, що й "їжачок" - iз Гiмалаїв. По краплинi збирав... Може, назвати: "Дарунок Шамбали"? Але ми гаємо час.

- Ви пересвiдчились, що ця есенцiя...

- Препарат не пройшов клiнiчного випробування, я просто не встиг. Його дiю я перевiряв на собi...

- Ну, знаєте... Ризик...

- Нехай i ризик, але ж iншого виходу нема. Давайте шприц!

Лiкарка насупила брови.

- Я на себе такої вiдповiдальностi взяти не можу.

- Я беру! - з викликом сказав Микитюк.

- Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою - то iнше, а це вводити в органiзм...

- Вона ж гине, помирає - ви ж самi сказали! - розпачливо вигукнув Микитюк. - Хiба не ваш обов'язок випробувати все...

- Так. I ми зробили все можливе. Загляньте в iсторiю хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

- Попрошу капiтана!

Може, з хвилину роз'яснював капiтановi ситуацiю, iнформував про живлючий гiмалайський екстракт.

- Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тiльки сопiла, притуливши трубку до вуха. "I це лiкарка... думав Микитюк. - Розминулась з покликанням, її мiсце на Бессарабському ринку..."

- Ну що ж. Раз капiтан наказує... Але ви дайте менi розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславовi в скронi, вiдчув, як раптово пiднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

"Та ну її, цю бочку, - розгнiваний сiв до столика, вихопив ручку з бокової кишенi: - Витримка, витримка, спокiй... А то ще руки тремтiтимуть".

- Ну, все? Давайте шприц, я сам.

...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.

Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.

- Це ти? - прошепотiла. - Що зi мною було?

- Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.

Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.

Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:

- Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?

- В життi без болю не обiйтися.