Бережной Василий ПавловичАпарат iнженера Сокороки (на украинском языке)

БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ

Апарат iнженера Сокороки

Тiльки-но звечорiло, як до квартири iнженера Iвана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п'ятеро колишнiх його однокашникiв. Сторонньому, може, й дивно було б слухати, як вони, поважнi люди iз срiблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:

- Вiтаю, Ваню!

- Поздоровляю, Ваню!

- Спасибi, Костику. I тобi, Петю!

Ваня, Костик, Петя, Павлуша... У кожного з них уже дорослi дiти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це нiби повертає молодiсть.

Друзi прийшли до Сокороки "потягати його за вуха, щоб великий рiс i здоровий був". Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження "тягати за вуха", а чому б i їм...

- От i добре, що завiтали! - радiли Сокороки. - Тiльки... де ж вашi жiнки?

- Та ми так, на ходу...

Вручаючи пакунки, "хлопцi" мимрили щось невиразне, але Сокорочиха огрядна, можна б сказати, велична жiнка, категорично заявила:

- Е, нi! Я їх запрошу по телефону!

- Ну, що ж, - усмiхнувся Сокорока, - поки жiнки там зберуться, я вам покажу дещо...

Гостi пригадали, що Iван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, i, користуючись нагодою, квапили iнженера продемонструвати той винахiд. Розташувалися в кабiнетi, який, власне, бiльше скидався на лабораторiю. Тут i на столi, i на стелажах поряд iз книгами громадилась сила-силенна всiлякої апаратури. Все те полискувало пластмасою, тьмянiло металом, поглядало спокiйними зеленкуватими вiчками осцилографiв. Простiнок бiля балконних дверей зайняла установка, схожа на електронну лiчильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, i кабiнет у темрявi одразу набув якоїсь загадковостi. Запала нашорошена тиша. Iван Свиридович клацнув умикачем замигали iндикатори, на екранi осцилографа затремтiли зеленi хвильки електронних сплескiв.

- Оце i є той прилад... Я ще нiкому його не демонстрував. Зветься БЕР...

Хтось кинув iронiчне:

- Коротко i ясно.

- Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, вiдкритий Миколою Iвановичем Кабановим. Повiдомлення про це вiдкриття обiйшло пресу всього свiту в листопадi шiстдесятого року.

- Це про те, що радiохвилями можна обмацати усю Землю?

- Так. Радiохвилi, вiдбитi поверхнею Землi, частково повертаються туди, звiдки вийшли. I можуть показати на екранi локатора те, вiд чого вiдбилися...

- А з допомогою цiєї установки теж можна зазирнути в найдальшi куточки Землi?

- Я працював у iншому напрямi, - сказав Сокорока. - Цей апарат, хлопцi, теж своєрiдний всевидющий екран. Але вiд кабановського вiн вiдрiзняється тим, що... Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Всi булi враженi.

- Машина часу?.. Неймовiрно!

- Подорож у майбутнє?.. Чудово!

- Нiчого неймовiрного або чудового тут нема. Наша наука й технiка всесильнi.

Сокорока сiв до апарата.

...На екранi з'явилися двi постатi. Вони сидiли на стiльцях у кiмнатi, дуже схожiй на вiтальню Сокорокiв. Спочатку це були невиразнi силуети, якiсь тiнi. Але ось вони почали "оживати", i скоро добре стало видно, що то юнак i старша жiнка. Деякий час тi двоє сидiли мовчки, нiби не знаючи, що дiяти. Нарештi жiнка мовила:

- Все-таки Заполяр'я - це Заполяр'я. Суворий край! Не їдь, сину... I без тебе тi вишнi зберуть.

- То ж було колись, мамо! - Юнак якось неприродно схопився з стiльця, заходив по кiмнатi. - Тепер клiмат Заполяр'я хоч i не такий, скажiмо, як у Криму, але... Одне слово, не суворiший, нiж на пiвночi України чи на пiвднi Бiлорусiї. Цьогорiчний урожай вишень у Заполяр'ї перевершив усякi сподiвання, i якщо ми, молодi, не допоможемо його зiбрати...

Юнак розповiв про греблю Берiнгової протоки, про теплi течiї, спрямованi в Пiвнiчний океан ("Просто Пiвнiчний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж i назву змiнили!"). Змалював їй складний механiзм утворення циклонiв i антициклонiв, що також приносять у Заполяр'я невичерпнi потоки тепла. I поки хлопець говорив, на екранi видно було i греблю, що з'єднала два континенти, i реакторний острiв поблизу неї, i безконечний простiр океану. Здавалося, зеленуватi хвилi котяться через кiмнату i от-от пiдхоплять i понесуть присутнiх.

- Все це я знаю, - зiтхнула мати, - а що, як, бува, вiдмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварiя, що тодi? Як застукає вас мороз у лiтнiх костюмчиках, не радi будете i ягодам. Вiзьми про всякий випадок дiдову шубу... - Невiдомо звiдки в руках у неї раптом з'явилося добротне, пiдшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. - Вiзьми!

Син засмiявся i замахав руками:

- Що ви, що ви! Не треба!

- На випадок аварiї... - благала мати. - Адже за теорiєю ймовiрностi можлива одна аварiя на десять тисяч рокiв.

- I ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?

- А що ж ти думаєш? Все може бути!

Клацнув вимикач. Екран погас.

Вiдразу ж схопився Скептик.

- Дозвольте, Iване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном - телевiзорний кiнескоп чи, може, кiнострiчка?

За екраном усi побачили тiльки плетиво провiдникiв.

- Значить, це якась нова конструкцiя телевiзора!

Сокорока загадково усмiхався:

- Але ми можемо за допомогою цього телевiзора бачити не те, що нам пропонує студiя, а те, що самi схочемо...

- Я хочу дiзнатися про космiчнi польоти! - випалив хтось.

Сокорока погасив свiтло i сiв до апарата.

Цього разу присутнi побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стiну, молоду жiнку. Вона натискує якiсь кнопки, говорить:

- Алло! Мiсяць!.. Будьте ласкавi, менi космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросiть до екрана товариша Сiдлайракету. Це дружина...

На екранi з'явився високий стрункий чоловiк у костюмi астронавта точнiсiнько такому, як тепер малюють у журналах.. Вiдхилив шолом - обличчя сердите, нахмурене.

- Що сталося? - замiсть привiтання спитала дружина.

- Та нехай йому всячина. Не будемо знiмати!

- Чому? Це ж фiльм про Мiсяць!

- Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хiба не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрiшнi схили кiльцевої гiрки, хмикнув i каже: "Нецiкава фактура. Знiмемо в павiльйонi, на Землi. Крапка". Всi оператори i їхнi помiчники доводили йому, що муляжi не можуть замiнити натуру, а вiн своєї: "Ми не фотографи, а митцi. Крапка". Одне слово, даремно тiльки ракету ганяли - повертаємося нi з чим.

- Коли будеш вдома?

- Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.

- Чудово! Що тобi приготувати?

- Шашлик. Та пiдсмаж цибульки, не забудь...

- А рислiнгу з мiнеральною водичкою?

- О, це буде чудово!

- I сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловiка розпливлося в усмiшцi.

- Ти в мене золото! На жоднiй iз планет немає такої дружини...

- Це ти правду сказав, бо я невтомно пiклуюся про твоє здоров'я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкi змiни. Пiсля космiчного польоту дуже корисний вiтамiнiзований кефiр. Та ще морквянi котлети. Я читала нову працю доктора кулiнарних наук...

- Так навiщо тодi й запитувати?

- Я ж хочу догодити.

Екран погас. В темрявi почувся голос Софiї Миколаївни:

- Майже всi зiбралися. Чи не пора 6 i до столу? Там є дещо смачнiше вiд кефiру...

- Встигнемо! - гукнув оптимiст. - Хочеться зазирнути за обрiї часу. Цiкаво, як у майбутньому, скажiмо, буде поставлено охорону здоров'я?

Знову засвiтився екран. Поволi вичiткувалася картина: острiвець в океанi. Високо над будiвлями здiймається позолочений шпиль. I враз усi побачили якесь примiщення. Оточений головками мiкрофонiв, там сидiв чоловiк середнiх рокiв i тривожно говорив:

- Усiм, усiм, усiм! На Пiвнiчному полюсi захворiв стошiстдесятирiчний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу...

I враз з океану виринув пiдводний човен, з його борту на берег стрибнула дiвчина в бiлому халатi з чемоданчиком у руцi. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертолiт, i з нього вистрибнув чорнобородий чоловiк в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, iз люка, немов акробат, вистрибнув ще один лiкар. Причалило кiлька океанських лайнерiв, i звiдусiль бiгли лiкарi.

- Де вiн? Де?.. - гукали. - Нечувано! Перше захворювання за останнiх п'ятдесят рокiв!

Круглий павiльйон обсерваторiї. Бiля телескопа сидить ще мiцний чоловiк iз сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лiкарi, надягають маски, обступають старого. їх стiльки, що не вмiщаються в павiльйонi.

- Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

- Та це дрiбницi, - махає рукою астроном. - Нежить...

- Ого! Хорошi дрiбницi! - гукає чорнобородий, найповажнiший iз медикiв. - Цей вiрус, як i всi iншi хвороботворнi тiльця, уже давно знищено по всiй Землi...

- Пусте, - вiдмагався дiдусь, - колись це й хворобою не вважалося.

- А тепер, - заперечив чорнобородий, - коли давно лiквiдовано всякi захворювання, це страшна хвороба. Тим бiльше, що в нас немає лiкарень.

Медик обернувся до радиста:

- Прошу сповiстити Архiтектурний Центр: необхiдно негайно збудувати лiкарню для хворого. Так i скажiть: негайно, не довше як за годину!

- Дозвольте, - почав благати старий астроном, - хоч годинку поговорити з онуком. Вiн щойно прилетiв iз Марса, забiг на хвилинку...

- Забiгав? - перебив його медик. - Все ясно. Це вiн звiдти занiс нежить. Iзолювати хворого!

Всi пiдступають до пацiєнта. В нього кривиться обличчя, кривиться... Дiдусь чхнув, i лiкарi розсипалися врiзнобiч. Старий кинувся навтьоки...

Екран погас.

- Цiкаво, цiкаво... - озвався скептичний голос. - Але в мене є запитання...

- Запитання потiм! Запитання потiм! - в один голос загукали жiнки. Показуйте, Iване Свиридовичу, далi.

...Великий зал, битком набитий людьми. На трибунi моложавий чоловiк. Вiн щось промовляє, енергiйно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було слiв, та ось прорвалося.

- Отже, дорогi товаришi, жюрi в складi трьохсот тридцяти трьох чоловiк одностайно вирiшило першою премiєю вiдзначити роман "Крапля води", поданий на конкурс пiд девiзом "Новiтнiй Пегас". Чим керувалося жюрi?.. Вiршований роман "Крапля води" хоч i невеликий за своїм об'ємом (вiн має лише 110 тисяч рядкiв), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, фiлософський у своїй основi твiр. В цiкаво змайстрованiй фабулi розкрито роботу фiзикiв, якi здiйснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента - вуглецю. Багато хвилюючих роздiлiв присвячено показовi i такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. I немає сумнiву, що автор компетентний, бо герої твору оперують багатьма i багатьма складними, я б сказав, оригiнальними формулами. Зокрема, формула для розрахунку будiвництва гелiометалургiйних заводiв, на яких енергiя Сонця плавитиме з руди метал, має не тiльки естетичне, а й практичне значення. Мимохiдь, наче мiж iншим, автор зробив надзвичайно важливе вiдкриття. А з якою силою виразностi змальованi нашi заводи i фабрики, одне слово, усi пiдприємства! Одне слово, товаришi, автор цього чудового роману цiлком заслужив почесний лавровий вiнок. Ось зараз, при вас, я розiрву конверта, i ми дiзнаємося, хто сховався пiд скромним девiзом "Новiтнiй Пегас".

Оратор тремтячою рукою розриває конверта. На обличчi - подив. П'є воду.

- Товаришi... Дорогi товаришi! Одне слово, автором роману "Крапля води" є електронна машина "Унiверсал - 1971"...

Екран потьмянiв. Коли через деякий час вiн засвiтився знову, друзi Сокороки побачили степ, аж до самого обрiю розцвiчений золотистими кружалами соняшника. Межiвником iдуть двоє, соняшник ледве сягає їм до плечей. Один говорить:

- Ми внесли на цi сто гектарiв усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини пiдросли на один метр один сантиметр i один мiлiметр. Тваринам теж iде на користь - добре їдять, швидко нагулюють сало...

- Я не вiрю в цi iнтенсифiкатори, дорогий агрономе. З погляду науки вони не витримують нiякої критики. Ну, скажiть, як стимулятор може вплинути на гени хоча б i цього соняшника, гени, що є єдиними носiями спадковостi? Ви читали моє семитомне дослiдження про спадковiсть? Тiльки випадковi, я б сказав, хаотичнi мутацiї можуть дати деякi змiни. А таке удосконалення природи, пробачте на словi, дитячi забавки.

- Але ж досвiд, практика...

- Не в цьому справа, дорогий колего. На досвiд ми всi посилаємось... До речi, покажiть менi цей ваш порошок...

Агроном виймає пакетик.

- Вiн iз содою.

- Цiкаво, цiкаво, - пробубонiв генетик, а затим зненацька втопив пальця в порошок i лизнув.

- Ой, навiщо ви? - скрикнув агроном. - Така доза може зашкодити.

- Пусте, сода ще нiколи не шкодила.

- Ой, дивiться! Ви ще скiльки побудете в нас?

- Та, мабуть, завтра поїду. Нiчого ж у вас цiкавого немає...

- Давайте завтра зустрiнемось отут, замiряємо соняшник, - запропонував агроном. - Ну, хоча б оце стебло.

Вiн одламав шерехуватий листок i поклав для примiти на золоту тарiль соняшника.

- Ну, що ж, - промовив генетик, - якщо ви вважаєте, що завтрашнiй день дасть щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце впало десь за соняшники. Степ швидко потемнiв i так само швидко, як у кiно, минула нiч. Рвучко зiйшло, покотилося вгору Сонце, i дехто помiтив, що зiйшло воно там, де заходило. На межiвнику походжає той же таки агроном. За нiч соняшники так виросли, що вiн, пiднявши руку, не може дiстати квiту. Поглядає на годинника.

- Вибачте, що я запiзнився. Поки додибав...

- А де ви є? - озирається агроном.

- Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув - бiля його ноги стоїть малесенький чоловiчок, до колiна йому не досягає!

- Ой лишенько! Бач, скуштували стимулятора... - Нахилився, пiдняв бiдолашного, посадив на долоню, наче ляльку.

- Тепер я остаточно переконався, що цей ваш iнтенсифiкатор - непотрiбна видумка, - пропищав ботанiк.

- Але ж ви самi... одне слово, на собi...

- Еге ж, еге, - тоненьким голоском скрикнув ботанiк. - За вашою теорiєю, я мусив би вирости, змiцнiти. А що вийшло?

- Справа в тому, що великi дози стимулятора дiють у зворотному напрямку. Висловлюючись науково, такi дози, як ви спожили, дають вiд'ємний рiст.

Чоловiчок на долонi почав енергiйно розмахувати руками, наче забивав невидимi гвiздочки:

- Я не вiрю, не вiрю в цi стимулятори!

Вiн був до того комiчний, що хтось iз глядачiв засмiявся. Тодi ця жива лялька саркастично подивилася з екрана i промовила хрипким басом:

- А чи не здається вам, дорогi гостi, що вже пора сiдати за iменинний стiл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софiя Миколаївна заметушилася:

- I справдi, пора. Ходiмо, ходiмо!

Всi, звичайно, були враженi. Загомонiли, перебиваючи одне одного:

- Як герой цього фiльму мiг звернутися до нас? Звiдки вiн знає, що ми тут зiбралися на iменини?

- Доки не скажете, Iване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, за стiл не сядемо!

Сокорока подивився на гостей веселими очима. Видно, був задоволений роботою апарата.

- Дорогi друзi, - тихо сказав вiн, чомусь розглядаючи свої руки. Сьогоднi не час читати лекцiї.

- Хоч коротенько, Ваню! Ну, в двох словах.

- Гаразд, - погодився Сокорока. - БЕР означає: бiоелектронний резонатор. Вiн вiдтворює на екранi те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи...

- Як же вiн вiдтворює?

- Це довго розказувати, а ми вже домовились: сьогоднi не буде лекцiї, а будуть пiснi, усмiшки... БЕР сприймає, посилює й трансформує бiоструми. Одне слово...

- Отож я й помiтив, - перебив хтось iз гостей, - що герої твого бiофiльму вживають твiй улюблений вираз "одне слово".

- А шубу помiтили? Це ж його шуба!

- I сонце, брат, у тебе зiйшло не там, де йому належить сходити!

- За огрiхи прошу вибачити: я ж iмпровiзував... - розвiв руками Сокорока. - Це якби сiв добрячий актор, ото був би бiофiльм!

- Признайся, Ваню, це тебе Софiя Миколаївна тероризує кефiром та морквяними котлетами?

Софiя Миколаївна засмiялася:

- Шкода, що не випускають ще вiтамiнiзованого!

...Веселий гамiр не стихав цiлий вечiр. I найбiльше розмов було, звичайно, про новий апарат.