"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)XIVПорепаний чемодан і рюкзак, неначе два старці, стоять біля порога порожньої кімнати. Голі віти акації хитаються перед вікном товстелезним чорним павутинням. Заболотний у пальті й капелюсі стояв посеред кімнати, позирав навколо байдужим поглядом. «Свобода від тілесних страждань і душевних тривог…» — прочитав на підвіконні. Посміхнувся і сів на голу сітку ліжка, яке жалібно зарипіло під вагою тіла. У коридорі почулися кроки. Йшло двоє. По хвилі постукали. — Прошу! — гукнув. На порозі стояв Куліш. На пальті й модному капелюсі з маленькими крисами розтавали сніжинки. З-за спини в нього вигулькнуло руде Іванове обличчя. — Що все це значить, бакалавре? — Куліш здивовано озирнувся. — Координати міняю, колего. Сідайте, — показав на стільці біля столу, — ще маю час. Куліш примостився на ліжку Заболотного, а Іван, кинувши свою кролячу вушанку на голий стіл і розстібнувши пальто, сів на стілець. — Ми щойно з університету, — сказав Куліш. — По дорозі зайшли тобі дещо розповісти… Ковальський сьогодні захищався. Заболотний підвівся: — Ковальський захищав свою докторську?! — Ти ж знаєш, бакалавре, захист докторської — явище виключне, отже, присутні були всі кити від науки. Звісно, й Іванів шеф. Ковальський, як ти пам'ятаєш, надсилав йому автореферата на відгук… — Ну й який відгук дав Гнатенко? — Заболотний відійшов до вікна. — Почекай. Нехай краще тобі розповість Іван все по порядку, бо я можу бути необ'єктивним. — Що розповідати?.. — Іван витяг коробку «Києва», простягнув Заболотному й Кулішеві, сам теж припалив. — Коли говорити про автореферат, то його було написано так, що комар носа не підточить — тут йому треба віддати належне. Але я знав, де собаку зарито. Шеф мій теж знав—тому й відгуку не дав; сказав, що свою думку скаже на захисті… Доповідь Ковальського зайняла рівно півгодини і була досить змістовною, я б сказав, експресивною… Заболотний на мить уявив велику аудиторію, що амфітеатром спускалася до лаштунків з кафедрою. Над лаштунками протягнуто дріт, на якому вішають графіки. Дисертант знаходиться внизу, ніби в фокусі поглядів, що падають на нього збоків і зверху. — …Під час дебатів Юрій Павлович відповідав на всі питання і схилив до себе аудиторію. Отож я тоді й набрався зухвальства, запитав, на якій підставі він робить висновки про утворення в розчинах германатів. Ковальський почав відповідати жваво, з посиланням на авторитети. Проте увагу вже було загострено саме на цьому питанні і відповідь твого шефа, Володю… — Колишнього шефа, — поправив Заболотний, вмощуючись на підвіконні. — Гаразд. Відповідь твого колишнього шефа аж ніяк не переконала членів Ученої ради. Один навіть сказав, що сіль, утворена слабкими кислотою й основою, якими є гідроокиси алюмінію та германію, зазнає гідролізу, отже, її існування в тих умовах, про які казав Ковальський, є неймовірним. Під кінець виступив мій шеф. Він сказав, що взагалі дисертацію можна було б вважати задовільною, коли б не ті дві глави, де йдеться про германати. Шеф порадив Ковальському доробляти дисертацію. Заболотний відчував у всьому тілі дрібне тремтіння. — Побачив би ти, бакалавре, обличчя Ковальського наприкінці захисту. Воно було спочатку червоним, а потім стало білим, як стіна, на лобі й лисині з'явилися якісь руді плями. Я сидів у третьому знизу ряді і бачив ті плями… — Куліш тріумфував, — усміхнувся Іван. — Він навіть кинув мені оцю цидулку, — витяг із кишені піджака папірець, подав Заболотному. «УРЯП!» — було написано великими літерами. — Ну гаразд, — сказав Іван. — Ми, власне, прийшли до тебе не за тим, аби розповісти про крах Ковальського. — Та чого там? І за тим теж, — вставив Куліш. І оскільки Іван мовчав, повів далі:— Бакалавре, твоя дисробота зацікавила одного кандидата-мінералога з інституту геомеханіки. Він займається дослідженням умов накопичення германію в бокситах та інших рудах. А ти вивчав умови сорбції германію на гідроокисах алюмінію та заліза. Розумієш, як ви один одному потрібні? Адже боксити — алюмінієві руди з великою домішкою заліза. Що ти на це скажеш? Заболотний витяг із кишені квиток на поїзд. — Ось. Сьогодні їду. — Не роби дурниць, шановний, — аж підскочив Куліш. — Садко діло пропонує. Тепер успіху досягає той, хто працює на стику двох або й трьох наук, як Іванів шеф. За фахом він металург, але фізику й хімію знає як бог. Інакше б він не був Гнатенком, праці якого вивчаються в усьому світі. Та й не тільки Гнатенко… Вузька спеціалізація зараз уже не дає тих наслідків. — Все це мені відомо, — відказав Заболотний. — І пропозиція вашого Садка дуже слушна. Але я зібрався їхати. І таки поїду. Мені ще треба прийти до тями. Вони вийшли разом. Іван ніс обшарпаний чемодан, Біля трамвайної зупинки Куліш сказав За-болотному: — Мою адресу ти знаєш, Іванову — теж. Отже, коли надумаєш, пиши… Хай тобі щастить! Сніг змінювався дощем. Рвучкий вітер хапав на льоту важкі краплини й жбурляв їх у швидкому вирі навколо ліхтаря. Годинник показував п'яту годину вечора. Заболотний стояв на східцях потяга й усе дивився й дивився, проціджував очима окремі сірі постаті. Десь на дні свідомості жевріла надія, що ось тепер, в останню хвилину, хтось прибіжить на перон, схопить його за руку і поведе знову в місто, до трамвая… Він знав, хто це мусить бути, але боявся навіть у думках назвати її ім'я. Пройшов залізничник, постукуючи по колесах і перевіряючи змазку. Краплини дощу розбивались об його чорну, в масних плямах, фуфайку. Володимир напружив зір. «Якщо вона з'явиться, я одразу ж сплигну». Розум підказував, що ніхто не прийде, та якась підсвідома віра збуджувала єство, напружувала зір і мозок. Провідниця нечемно відштовхнула його і проходу, витягла прапорець, стала в дверях. Заболотний, поставивши валізу в інший бік тамбура, причаївся за її спиною і знову прикипів поглядом до перону. Раптом в одній із постатей, яка непевно рухалася від будови вокзалу, впізнав знайомі обриси… Але ні. То була лише уява, втілена в чужу розпливчасту постать. Поїзд рушив, обірвавши останню нитку, що зв'язувала Заболотного з цим містом. «Невже все?» — шепотів він. Під ногами легенько постукували колеса. Вони стугоніли все частіше й частіше, й, здавалося, це ритмічне стугоніння говорило: «Вернись, вернись, вернись…» «Я ще повернусь», — відповів їм Заболотний і попрямував у купе. |
|
|