"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

XIII

На стукіт ніхто не відповів. Тоді Микола штовхнув двері. В кімнаті було темно й незатишно. Біля порога валялось кілька шматків зібганого паперу, порожня коробка від цигарок. Світло ледь продиралося крізь брудне скло. Заболотний лежав, звісивши ноги, на ліжкові, головою до дверей, у своєму парадному чорному костюмі. Нечищені черевики поблискували. Він не поворухнувся, лише навскіс глипнув у бік Миколи. Щось сплеснуло в його зіницях, сплеснуло й одразу ж погасло. Байдуже, неначе вони бачилися тільки сьогодні вранці, промовив:

— А, це ти. Проходь. — Знехотя підвівся, поправляючи накрохмалений комірець.

На вулиці було ще тепло, але в цій кімнаті відчувався вологий холод, холод підвалів та затінених місць. «Ми ж не бачилися стільки часу!» — майнуло в Миколиній голові.

— Не буде теплого прийому, — прорипів той, неначе читаючи думки. — Непридатні для цього апартаменти.

Віджбурнув ногою цигаркову коробку.

— Палити є?

Микола кинув на стіл портсигар. Заболотний, не кваплячись, закурив і, сівши до столу, повіяв наскрізним, мов протяг, поглядом. Від нього тхнуло спиртним.

— У тебе вигляд ділка… — мовив тим же рипучим голосом і відвів очі. Микола внутрішньо сіпнувся:

— Ти дивишся інколи на себе збоку? Тебе що, пограбували? Поглумилися над твоїми почуттями? Наплювали в душу? Відкіля все це?..

Той, не звертаючи уваги на його слова, підійшов до шафи, дістав недопиту пляшку й кілька кружечків сухої ковбаси на папірці. Білий відчув, як до горла щось стало підкочуватись, боляче тиснути. Треба було взяти себе в руки, не показувати почуттів. Він мусив щось сказати, але не міг.

— Дякую за прийом. Мені пора, — ковзнув поглядом по відпрасованому костюмі, накрохмаленій сорочці.— Бажаю приємно провести вечір, — відсунув стілець, маючи намір вийти.

— Ну, сідай, сідай… — Заболотний взяв його за руку. — Говорити з тобою треба… Це добре, що ти приїхав. Я сьогодні тільки думав про тебе. Навіть листа вирішив написати. А на парадність не звертай уваги, я кожної суботи вбираюся, мов на іменини, а потім сиджу, на когось чекаю, сам не знаю на кого. Просто здається, що мене мусить хтось відвідати. Як бачиш, почуття не зрадило. Давай хильнемо по маленькій, а там придумаємо якусь розвагу, — намагався говорити невимушене, але це давалося йому важко.

Споночіло. Він підвівся, увімкнув світло. Пляшка на три чверті була повна горілки. Синя, худа рука наливала рідину в склянки, на дні яких жовтіли рештки вина.

— Щоб наша коза з'їла вовка, — мовив Заболотний і випив одним духом.

— Ти розлучився з дружиною?

— Так, — криво усміхнувся. — Одруження — гарна річ, але не варто робити з нього звички. Пішов від неї. Набридло вислуховувати буркотіння, без того нудно. — Уважно розглядав колір підфарбованої вином горілки. — Пий, — порадив.

— Коли тебе послухає людина, яка нічого про тебе не знає, уявляєш, що вона подумає.

— А мені начхати, що про мене подумають. У мене є своя думка про себе, — в голосі забриніли подразливі нотки. Очі скаламутніли.

Микола відчув, що зараз Володимир виплесне наболіле, й не помилився.

— Який же я був осел, коли думав, що буду спроможний жити без цього образливого пристосування до чужих звичок і примх. Скрізь наштовхуєшся на чиїсь бажання, на якісь умови… Мені здавалося, що я створений для науки. Я думав, що це той світ, у якому знайду себе. Світ, де кожний буде зайнятий своєю справою, задля якої можна офірувати й добробутом, і, можливо, навіть життям. Але тепер я іншої думки про це…

Білий з цікавістю дивився на Заболотного, як, мабуть, дивився б на істоту з іншої планети.

— Мені здається, — мовив він, — що ти весь час жив у якійсь ізольованій системі. Жив наодинці зі своїм «я», а тепер роздираєш його й не знаєш, чого, власне, хочеш. Ти іншої думки про науку. Про яку саме науку? Чи не про ту, що створила телебачення, виштовхнула в космос людину, робить операції на серці? Але продовжуй… Я хочу побачити ту відстань, на якій знаходиться твоє скривджене, так би мовити, єство від образливого для тебе світу.

Заболотний вдивлявся крізь брудне вікно в темряву, здавалося, не чув, про що говорить Білий.

— Гострі лікті. Ось що треба мати. Чим гостріші лікті, тим більше шансів… Хто мені доведе, що людина пішла не від свині? Я бачу життя досить чітко. Це велике корито, біля якого юрмляться свині. Ті з них, які ближче, хрюкають з задоволенням, а ті, які за їх спинами, їдять покидьки й невдоволені, як і я.

— Де можна назбирати стільки злості? Білий ніби звертався до самого себе. — Ти накопичував її, мабуть, довгий час по крихтах і тепер, мов конденсатор, розряджаєшся. Цими словами ти перекреслив себе, як людину. Ти піднявся в своєму скепсисові навіть над власним «я». Втупився в щось погане, яке випадково опинилося в полі твого зору. Можливо, тебе десь не зрозуміли, можливо навіть, якийсь негідник наплював у душу, але хто тобі дав право засуджувати людей, життя? Так, у світі, на жаль, ще є мерзотники й жодна формація не гарантована від них, як не може бути гарантоване людство від хвороб, епідемій, стихійного лиха. Але яким же треба бути дурнем, щоб складати собі уяву про життя саме тільки з них… — відвернувся. Його горло щось цупко тримало вузлуватими пальцями.

…Білий, покинувши кімнату Заболотного, брів неметеним проспектом осіннього міста, й сумні думки розтинали його мозок. Вгорі на вітрі шелестіли стручки акації, у тому шелесті ніби чутно було заклик дотриматись до весни, дотриматись задля того, щоб упасти в пухку землю і прорости зеленими мечами-паростками. Захотілося десь сісти, вгамувати каламутну зливу думок, і він попрямував до обдертої лавки, що самотньо сіріла на проспекті. «Чому ж так сталося? Чому?..» Зірваний вітром, упав стручок. На землі серед дерев і на асфальті вже лежало їх чимало. «Це ті, що не витримали лютого герцю з вітром і впали, шукаючи порятунку, на зціпленій землі… Тут вам не так холодно, як зверху, в верховітті, не шарпає вас лихий вітер…» Повз нього постукували модельні жіночі черевички, важкі чоловічі. «Байдужа нога наступить на тебе, сухий стручку, один раз, другий та й розлущить тебе, розкидає твої смагляві зернятка по твердій землі, і хтозна, чи проростуть вони зеленими мечами-паростками, а чи загинуть у тріщинах сірого бруку…»

В номері вже давно погасили світло. На підлогу лягла прямокутна пляма від ліхтаря за вікном. Білий лежав з розплющеними очима. Свіжа постіль шурхотіла при найменшому порухові. Все ще не міг зібрати думок. Вони пливли в безладді строкатими уривками. Заплющив очі й одразу побачив його чорний костюм, білий накрохмалений комірець. Не бачив тільки обличчя — воно ледь малювалося в пам'яті сірою плямою. Слова, сповнені лютого песимізму, все ще ятрили його свідомість. Вирішив, що вранці піде до Віти. Треба знати, що сталося.

…Вузький, довгий коридор нагадував тунель. Микола нарешті побачив на дверях число 264. Віта в білому халаті стояла над одним із пристроїв для копіювання. Яскраво світять рефлектори — знімається на синьку якесь креслення.

— Дозвольте? Віта зблідла.

— Проходь, проходь, Колю…. — якусь мить дивилася на нього двома синіми знаками запитання. — Сідай… Яким вітром?

Микола почав нерішуче:

— Можливо, норми моралі не передбачають, аби сторонній стромляв носа до чужої долі… Але зрозумій мене правильно. У мене немає нікого з рідних. Мати померла чотири роки тому, батько ще перед самою війною загинув у шахті — я його й не пам'ятаю… За-болотний мені не просто товариш…

її бліді губи були щільно стулені.

— Не треба, Колю, я все розумію. Він багато про тебе розповідав.

Вона вже опанувала себе. Трохи помовчала, збираючись із думками.

— Мені важко буде до цього вертатись, навіть у розмові… Почалося з того, що він став пізно приходити додому. Казав, на роботі затримується. Гаразд, робота є робота, але ж не щодня. Переборола себелюбство, пішла одного разу в інститут. Виявляється, він там не один — якась дівчина з ним. Казав, що то студентка-дипломниця, до якої його призначено керівником. Добре, студентка, так студентка. Гриз мені душу якийсь хробак, але я мовчала… Та одного разу зовсім не прийшов додому. Вернувся аж під вечір наступного дня. Скажи, якій жінці сподобається таке? То, було, тільки я з ним воювала, а то вже й мама не витримала. Ну, й тоді він пішов від нас…

— Стривай, либонь же, щось спричинило його до такої поведінки. Старик не може отак, ні сіло ні впало, втелющитись із головою в роботу, забути про твоє існування. Мені він теж не писав, але я був певен, що йому просто ніколи.

— Він казав, що його шеф — нечесна людина і що кандидатська під загрозою. Казав, що мусить випередити шефа…

— Ну от, бачиш…

— Хай так. Хай я його не зрозуміла. Але ж після того кілька разів приходила до нього в гуртожиток. Благала — не просила, а благала повернутись. Він завжди приймав мене ввічливо, частував кавою, розпитував про батька. Він його дуже поважав. Та у всьому тому була лише холодна ввічливість. Він не хотів повертатись. Ждала майже півроку… Та всьому є край. Не можна бути весь час самотньою. Почала зустрічатись із однією людиною — та й що то були за зустрічі — так, аби згайнувати час. Проте час ішов. Та людина стала бувати в нас удома…

Віта підвелася, вимкнула рефлектори. Нараз у кімнаті потемнішало, хоча було доволі денного світла — широке, на всю стіну вікно. Вона казала, що батько все ще сподівається, що Заболотний повернеться, але Білий її вже не слухав. Він встав, як тільки вона зробила невелику паузу.

' Коли прощались, побачив у її синіх очах відчай і, як йому здалося, винуватість.

Турбореактивний літак вирулив на злітну доріжку, мить постояв ніби в нерішучості і, раптом зірвавшись, хутко побіг. Білий припав до ілюмінатора, спостерігаючи зліт, а в пам'яті все ще було лице Куліша, зовсім не того Куліша, якого він уявляв собі з листів Заболотного. Цей був серйозний і стриманий. Микола намагався дати раду думкам. «Чому Заболотний так швидко здався? Адже, коли вірити словам Куліша, він спочатку люто працював і таки був би закінчив роботу раніше від шефа — той свою кілька разів переробляв. Хіба у Ковальського вистачило б зухвальства не дати Володимирові захиститись, коли б той мав готову дисертацію? Ні. Заболотний так швидко не здався б… Либонь, головна роль належить Віті. Вона його не зрозуміла саме тоді, коли йому конче треба було, аби його розуміли».

Літак уже набрав висоту, внизу тільки біле шумовиння хмар. Микола вирішив, що одразу ж по приїзді напише листа. Він подумав, що в тому є велика перевага перед звичайною розмовою, бо в листі говоритиме тільки він сам…

Через чотири дні по відльоті Білого Заболотний одержав від нього листа. Лист був коротенький на лінованому жовтому папері — мабуть, Микола писав на роботі. Заболотний примостився з ним біля вікна.

«Старий!!!

Даруй, що набридаю. Але ми ж зв'язані угодою. Пам'ятаєш? Чотири роки тому, коли я вернувся з маминих похорон, яка розмова відбулася між нами?..»

Володимир Пам'ятав ту розмову. Білий сказав тоді:

«Все — вже нікого з рідних у мене не залишилося».

Тоді була північ, Василь Байрак і Сашко Заміховський спали, а вони слухали по приймачу якусь тужливу мелодію. Він довго мовчав, ніби й не чув слів Білого, а потім сказав:

— Як ти дивишся на таку домовленість, щоб кожен з нас у скрутну хвилину міг розраховувати на іншого, як на самого себе? Я не кажу про якісь там дріб'язкові життєві незгоди, коли можна обійтися без тієї допо-моги і коли з тих незгод можна видряпатися самому. Я кажу про виняткові ситуації, яких може й зовсім не бути…

Заболотний добре пам'ятав ту розмову. Вони не давали банальних присягань у побратимстві. Вони просто погодились: так, це думка непогана. Опісля ніхто з них про ту розмову більше не згадував. Та розмова нічого не змінила в їхньому ставленні один до одного. Коли вони й ділилися останнім карбованцем перед стипендією, то так було й раніше, вони також ділилися і з іншими приятелями. Але вони відчували, що є друг, який завжди подасть руку. Заболотний якось навіть порівняв себе з людиною, яка має грубий рахунок у ощадкасі, бо та домовленість була йому ра-хунком про чорний день. Але чим міг зарадити Білий в його ситуації? І Заболотний мовчав.

«…Півроку я відчував, що в тебе не все

гаразд. Сказати б, що листів не було… але ж

і раніше ти писав один лист на рік. Просто

було якесь відчуття… Коротше, я вирішив до тебе приїхати.

Після тієї розмови мені не захотілося ночувати в гуртожитку, де було доволі вільних ліжок — твоя кімната нагадувала трупарню — і я пішов у готель.

Наступного дня я розмовляв з Вітою і Кулішем… Що ж, в усякому разі все стало на свої місця.

Старик! Більшого від тебе йолопа світ не бачив! Я не про Віту кажу — то справи сімейні. Я — про Ковальського. Хіба ти не міг піти в ректорат або до голови Вченої ради? Дивуюсь, чому саме мені випало таке писати, хто всі п'ять років заздрив твоєму завзяттю та наполегливості. Та годі про це. Пропоную ось що. Приїзди до мене. Знайдемо тобі місце майстра в коксовому цеху. Тут, старий, не рай, та повне моральне одужання гарантую. От і все. Жду твого повідомлення, а радніше тебе самого. Салют!»

Заболотний сидів на підвіконні, на епікурському «свобода від тілесних страждань і душевних тривог». Вперше глянув на себе збоку. Чорний, ретельно випрасуваний костюм, незаймано біла сорочка з уміло пов'язаною краваткою, волосся над лівою скронею розділяє рівний, як стріла, проділ. А всередині порож-ньо. Тільки пурхає прикрість — попіл злості. «Що коли й справді майнути до Білого?» До кімнати, не питаючись дозволу, зайшов електрик із складною драбинкою. Мовчки вкрутив лампочку у патрон і також мовчки вийшов. Володимир почав роздягатись. Ретельно, щоб не порушити стрілок на штанях, складав у чемодан чорний костюм. Було таке почуття, ніби то маскарадне начиння, яке навряд чи коли здасться, але яке дороге як пам'ять, адже в цьому костюмі він стояв у загсі поряд з тією, кого любив. Нарешті вбрався в сірі буденні штани і зручний сірий светр. Потім узяв колбу, яку колись приніс із лабораторії, і подався на кухню запарити каву.

…В кімнаті яскраво сяяли обидві лампи. Заболотний сидів на підлозі, а кругом лежали книжки, папери, загальні зошити. Деякі з них, дбайливо перев'язані білим шнуром, стояли трохи осторонь. Володимир брав аркуш, бігцем проглядав і, зібгавши, жбурляв на купу сміття або відкладав убік.

По п'яти тижнях важкої нудьги вирішив нарешті кинути аспірантуру. Кинути й поїхати в те невеличке містечко, де жив його батько, і, коли пощастить, влаштуватись у місцевому технікумі викладати хімію.

Особистих речей у нього майже не було, якщо не рахувати ще студентського пальта та чорного вихідного костюма. Єдиною цінністю були папери та книжки. Поступово почав перечитувати старі записи. До рук потрапив загальний зошит. Із цим зошитом зв'язана більш як дворічна праця. Рядки цифр, таблиць — результат напруженої роботи, безсонних ночей. Підсвідоме почав заглиблюватись у записи, аналізувати результати дослідів. Водив по графіках, накреслених на шматках міліметрового паперу та вклеєних до цього ж таки зошита, звіряв їх з таблицями. Заглибившись, навіть почав виправляти деякі цифри, швидко орудуючи логарифмічною лінійкою.

Раптом відкинув лінійку.

— Не може бути! — вигукнув.

Знову почав гарячкове підраховувати. Спаковані книжки були тепер розв'язані, і Заболотний швидко гортав сторінки однієї з них. Не знайшовши того, чого шукав, схопився з підлоги і подався до вестибюля, де висів телефон-автомат.

— Добрий вечір. Покличте Віктора, — попрохав у трубку.

— Алло… Що з тобою, камрад? Чи не з того світу телефонуєш? — почувся голос Куліша.

— Не базікай. Відчини краще свою поліровану шафу та подивись в хімічній енциклопедії «подвійний електричний шар».

— Приємно чути чоловічу мову, але звідкіля ти дзвониш?

— Із гуртожитку.

— Ну то інша річ. А я думав, із будинку для божевільних. Адже тільки ненормальні звертаються з такими питаннями опівночі. Почекай. Я зараз.

— Алло… — почулося по хвилі.— Слухай. За сучасними уявленнями, подвійний електричний шар складається з двох частин: перша частина, утворена йонами, щільно притягнутими до поверхні металу, друга частина — йонами, які знаходяться на відстані від поверхні, що перевищує радіус йона…

Вахтер із цікавістю спостерігав, як худий чоловік із блідими щоками, підтримуючи плечем трубку, щось записує на клаптику зібганого паперу.

Нарешті Заболотний сказав:

— Дуже вдячний. У тебе, малий, гарна книжкова шафа. Що? Потім розповім. На добраніч.

Тепер він сидів біля столу, малював міцели, вписуючи до дифузійного шару йони германієвих кислот.

— Так і є,—промовив до себе. — Всі мої попередні викладки хибні Ніякої солі тут не утворюється. Це не що інше, як сполуки включення. Так, так… сполуки включення. «Молекулярним агрегатом-господарем тут виступатиме просторова сітка гідроокису алюмінію, а молекули-гості — це йони й полярні молекули германієвих кислот. Тому я й не спостерігав цілочисельних відношень при сорбції… Так, так… А Ковальський будує на цій підвалині майже половину дисертації.

«Нехай же готує свою докторську, — подумав зловтішно. — Не заважатиму йому. Батько писав, що в технікумі потрібен хімік».

Перед очима спливло обличчя Віти… На мить стало холодно. Він ніби знову пірнув у той мрячливий. туманний вечір. Але такий стан не довго сковував його. Глянув на годинника — перша година ночі.

Згадав Миколу Білого, той осінній візит, колір підфарбованої вином горілки. «Якою ж я був свинею! Хворою свинею в накрохмаленій сорочці».

Цієї ночі він довго не міг заснути, все думав і думав, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Тепер це була людина, яка після тривалої та важкої хвороби нарешті вийшла з лікарні і не знає ще, до якої справи приступити.

Куліша побачив у коридорі.

— Що сталося, бакалавре? Ти насправді жива людина чи, може, ексгумований труп?

— І те, й інше.

— Тоді ходімо в буфет. Поснідаємо. ^ В буфеті вони зустріли Івана. Той сидів один біля столу і, уздрівши їх, кивнув головою на вільні стільці, мовляв, ідіть сюди.

— Розповідай, — сказав Куліш, коли вони взяли сніданок і сіли до Іванового столика.

Заболотний розповів, як, складаючи папери, натрапив на лабораторний зошит і як у нього виник сумнів відносно попереднього обгрунтування роботи.

— Та ти що! — здивувався Іван, який, либонь, уже був знайомий із ситуацією. — Як же він може пропонувати таку роботу Вченій раді? Сьогодні я бачив на столі в мого шефа його автореферат…

— Бакалавре! — Куліш раптом став серйозним. — Вислухай мою думку. Ти будеш останнім дурнем, коли скажеш про це Ковальському. Раджу ось що: напиши його опонентам. Напиши обгрунтування своєї помилки…

— Розумієш, підходить час, коли повинні друкувати ті статті, що ми торік надсилали до редакції. Адже там стоїть моє прізвище.

— То що ти думаєш робити? — запитав Куліш.

— Піду до Ковальського й зажадаю написати до видавництва, щоб нам повернули рукописи.

— Правильно робиш, бакалавре, — зауважив Іван. — Так і дій.

Кулішеве обличчя знову стало хитрувато-іронічним, ніби він надів маску штукаря:

— Уявляю його вираз обличчя, коли ти йому скажеш про це.

Одразу ж після сніданку Заболотний пішов до шефа. Той саме відчиняв двері свого кабінету. Портфель, як завжди, було чимось напхано. На мить йому здалося, що Ковальський дуже схожий на свій портфель. Такий же цеглясто-рудий, такий же пухкий і потертий. Вони так одне одного доповнювали, що простіше було уявити портфель без Ковальського, аніж навпаки.

— Добрий день, Юрію Павловичу.

— А, здоров, здоров. Ти чому на кафедрі не з'являєшся? Мабуть, хворів? Проходь. Мені треба з тобою поговорити. — Ковальський поставив портфель на стіл. — Сідай. Справа ось у чому… Та перш за все, де ти пропадаєш?

— У гуртожитку, — відповів Заболотний.

— Як, ти залишив сім'ю? — На обличчі шефа з'явився вираз справжнього співчуття. — Що сталося?

— Та нічого.

— Ну, так, так. Чужа справа—темний ліс. Не розказуй, коли неприємно… Так що я хотів сказати? Ага, ти, напевне, знаєш, що я працював над докторською? Розумієш, мені не вистачало матеріалу, і я його трохи почерпав із нашого з тобою загального казана. Ти, звичайно, нічого не маєш проти? Саму дрібницю. Ось розішлю реферати й примушу працюва-ти на тебе всю кафедру.

Заболотний бачив, як невимушене розмовляє Ковальський, з усієї сили намагається переконати, що справа не варта навіть того, щоб про неї говорити.

— Ні, що ви, Юрію Павловичу, я не маю нічого проти. Але річ у тому…

— В чому?

— Річ у тому, що матеріал той хибний.

— Як-то? — Веснянки на голому тімені Ковальського стали ніби червонішими, нагадували іржаві плями.

Заболотний поволі розповів, у чому річ, а закінчивши, зажадав надіслати до видавництва листа.

— Ми надішлемо цього листа після мого захисту, — сказав Ковальський. Голос його зривався, цегельно-червоне обличчя стало раптом білим.

— Ні,—твердо мовив Заболотний. — Якщо ви не хочете, то я зроблю це сам. І вже біля дверей додав:

— Я не бажаю, щоб над моєю роботою глузували.

Склянка кави лишалась незайманою. Заболотний сидів біля низенького столика, неуважно дивився крізь великі суцільні вікна. Порепані стовбури акацій здіймались у вітряне небо, розчепіривши віти-пальці, благаючи в неба тихої прозорої блакиті. А небо затрусило снігом. Перший сніг блимотів під ліхтарями дрібними іскрами, мерехтів чарівним блиском.

Заболотний забіг у це невелике кафе, де не скидали одягу, аби з'їсти щось на вечерю та випити склянку кави.

На мить здалося, що вулицею пройшла Віта. «Зараз зайде», — майнула думка.

Вона й справді зайшла… Поряд високий хлопець в імпортному пальті й модних черевиках. Заболотний, опріч волі, глипнув на своє старе, ще студентське, пальто, светр, сколотий ззаду шпилькою. «Завтра ж вранці піду до універмагу, придбаю пристойне пальто», — була перша думка.

Вони ж узяли по склянці соку. Заболотний сидів спиною, але в вікні, неначе в люстрі, все бачив. Він помітив, як похлинулася Віта, впізнавши його. Молодик замовив ще цукерок, та Віта щось сказала й одразу ж вийшла. «А я рідко купував їй цукерки. Доля… Для того, щоб принести комусь щастя, мало знати зайву сотню хімічних формул, із чого складаються речовини або навіть живі істоти. Треба любити. Вона все ж гарна…»

Заболотний відчув якийсь тихий, ниючий біль. Він не міг сказати, що в нього болить серце. Ні. Воно вже переболіло ще того мрячливого вечора.

Вийшов із кафе. Горобці, стомлені денними турботами, тихо сперечалися на гілках акацій, неначе грілися своїм щебетанням.

У гуртожитку на столі, де залишають пошту, знайшов на своє ім'я чотири великих конверти. То були статті з видавництва, які він прохав повернути.

Наступного ранку пішов до інституту.

В кабінеті Ковальського сиділа завідуюча лабораторією. Улесливо посміхаючись, вона давала підписувати йому якісь папірці.

— Дозвольте?

Ковальський швидко повернув голову.

— Почекайте, я зайнятий, — відповів сухо. «А раніше приймав за будь-яких обставин». Заболотний пройшовся коридором, заглянув у дослідницьку. Куліша ще не було.

Нарешті завлабораторією вийшла. Він помітив у її лупатих чорних очах злість. «Ні, це не волохата жаба, як казав Куліш, скоріше — очкова змія. Але що я їй зробив? Втім, нічого дивного, це челядь Юрія Павловича».

— Що ви хотіли? — Ковальський не відривав погляду від папірця.

«А череп блищить, мов бампер на «Волзі». Відгороджується лаком офіційності».

— Я прийшов сказати, що надсилав до редакції листа з проханням повернути статті…

Ковальський підвів голову.

— …Я мотивував своє прохання помилкою, якої ми припустились…

Веснянкуватий череп Ковальського вкрився краплинами поту.

— Ну й що ж вам відповіли?

«На лакованій поверхні з'являються тріщини. Колупнеш, і відпаде шматок блискучого лаку, а натомість зачорніє роз'їдена іржею поверхня». Заболотний розкрив течку й витяг чотири великих конверти.

— Ось. Це наші з вами статті. Я їх одержав учора.

На обличчі Ковальського майнула ледь вловима зміна.

— Володимире Кононовичу, — мовив несподівано люб'язним тоном. — Я дуже шкодую, що між нами останнім часом виникла якась стіна. Повір, мені самому прикро, що все так сталось. Але гаразд. Якщо ти вже так близько приймаєш цс до серця, хай буде по-твоєму. Сідай і переробляй статті згідно з твоєю теорією. Скільки тобі на це треба часу, два, три місяці?

«Так, уся ця сяюча поверхня не що інше, як іржаві струпи, старанно скриті товстим шаром лаку».

— Ні, Юрію Павловичу, — відповів рішуче. — Я вирішив кинути аспірантуру. Не знаю, коли вернусь до цієї роботи… Можливо, в майбутньому, але не тепер. — І пішов до дверей.