"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

XI

Стіл і софу було завалено книжками, паперами. Заболотний сидів у спортивній сорочці, на грудях якої жовтів вицвілий номер, і писав. Кімната тонула в сизому димі.

Рипнули двері. Від Віти "свіжо війнуло холодом.

— Я взяла квитки до театру. — Вона прочинила кватирку.

— Не маю часу. Я повинен сьогодні закінчити розділ, — відповів, струшуючи в попільничку попіл.

— Завжди так… — почулося схлипування.

— Не плач, дочко, він не вартий твоїх сліз, — долинув тещин голос. Заболотний змовчав, щільніше стис зуби.

— Віта в нас одна, і ми нікому не дозволимо з неї знущатися. — Теща зайшла до кімнати й тепер стояла, обіпершись об одвірок.

На мить гостро захотілося побачити, чи тріпотить ще іржавий кленовий листок на сплячій гілці.

Підвівся з-за столу. Листок за вікном напружено лопотів, витримуючи останній бій з вітром. Та раптом вітер шарпонув голе верховіття, завив у дротах, неначе хто пальцями протягнув по струнах бандури, й осиротіла одразу гілка клена, а листок понесло до скрижанілого Дніпра, до мосту, й невдовзі він пе-ретворився на брудну пляму, зник у безвісті на тлі споруд водних станцій.

— … Не дозволимо нікому, чуєш? Це останнє «чуєш» кресонуло з його очей сніп іскор, які дрібно розсипались і одразу щезли. Першим бажанням було покинути цю квартиру. Не відповідаючи тещі, почав жбурляти в рюкзак свої речі. Віта дивилася на нього перелякано. А теща на мить зникла й за хвилину повернулася в супроводі чоловіка.

— Що це ти, хлопче, надумав? — спитав той, сідаючи до столу.

— Вибачте, Мефодію Івановичу, мене тут не зрозуміли.

Краєм ока помітив, яким крижаним поглядом зміряв той дружину.

— То куди це ти збираєшся? — поцікавився.

— До гуртожитку.

Ліжко було вільним… Заболотний кинув під нього свій зелений рюкзак, стомлено впав, аж зарипіла пружина. В кімнаті давно ніхто не жив — повітря було законсервоване і пахло пилом. Лежав і дивився в стелю. Відчуття образи, якогось тупого відчаю огорнуло єство й не давало змоги навіть розізлитись.

За північ почав роздягатись. Зирнув у люстро, що на дверцях шафи. Перед ним сіріла якась кістлява статура з блідим, неголеним обличчям, під очима сині кола. Два прудких павучки в зіницях снують густу мережу, й ось уже не видно ні павучків, ні сірих ниток мережі, очі неначе скрем'яніли й по хвилі блиснули двома росинами на холодному камені.

Прокинувся пізно. В гуртожитку стояла тиша, тільки чути було, як прибиральниці в коридорах мели підлогу. Ще трохи повалявся в ліжкові й почав одягатися. Тепер він байдуже споглядав своє обличчя, водячи електробритвою по худих щоках.

«Життєва філософія? — свобода від тілесних страждань і душевних тривог!» Старина Епікур мав рацію, сказавши це», — було написано на підвіконні карлючкуватим почерком. Заболотний іронічно скривив губи. «Цей тип, що писав, мабуть, завалив сесію або одержав погане призначення…» Здалося раптом, що то його почерк. Але ж ні, він ніколи не писав фіолетовим чорнилом.

До інституту прийшов за звичкою, механічно.

Куліш здивовано витріщився:

— Чому так пізно?

Та він зміряв його холодним поглядом, ніби кинув за комір шматок криги, і в того зникло бажання розмовляти.

Заболотний дивився у вікно. Була середина березня, на вулиці лежав сірий, утрамбований сніг. Місцями він розтанув, оголивши клаптики бруку.

Через якийсь час Куліш знову спробував розпочати розмову.

— А знаєш, бакалавре, дисертацію шефа здано машиністці до друку. В другому варіанті. Й у відрядження Ковальський їздив з приводу своєї, дисертації.

Заболотний не відповів, навіть не змінився в обличчі. Тільки глипнув на Куліша спідлоба і, зіщулившись, вийшов.

«Свобода від тілесних страждань і душевних тривог».