"Я ще повернусь" - читать интересную книгу автора (Савченко Віктор)

X

— У вас немає Юрія Павловича? — поцікавився літній чоловік.

— Немає,— відповів Куліш, який саме креслив біля столу.

«Якого біса вони тут вештаються! — подумав Заболотний. — То один шарпне двері, то інший. Ніяк думок не зібрати».

— Це людина, яка завжди всім обіцяє,— казав Куліш, не відриваючись від роботи. — Одному — поклопотатись перед деканом, щоб ледарю сину дали стипендію, другому — знайти тепленьке містечко десь на кафедрі, третьому — замовити перед кимось слівце… І що цікаво — йому вірять.

До кімнати зайшов Ковальський. Почувши запах аміаку, невдоволено повів носом:

— Ви тут колись задихнетесь, — старанно витер рушником забілені крейдою руки. — Мене хтось питав? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Коли питатимуть, скажете, я в деканатів

Блиснув потертий портфель, грюкнули двері, й по хвилі під вікном загуркотів двигун.

— Привіт бакалаврам! — гукнув Куліш, — А ці йолопи тинятимуться під дверима з надією, що він зробить їх щасливими. А дзуськи! Христос не явиться сьогодні народові…— Майнув до вікна — Ба! Зелена «Волга»! А як блищать бампери!

Куліш якийсь час спостерігав, як виїздить із воріт Ковальський.

— Спочатку директор Ковальський поміняв старий «Москвич» на новий, тепер ось «Волга»… Він, мабуть, проміняв би й свою сорокарічну дружину на двох двадцятирічних.

— Та й злоязикий же ти, — посміхнувся Заболотний.

— Бо мені прикро, що ця амеба має зелену «Волгу», а я, її не маю.

— Але ж тобі тільки тридцять, а йому за п'ятдесят.

— Можливо, в його роки мені все це не буде потрібне… Знаєш, бакалавре, мені в житті перестало таланити відтоді, коли я став почувати себе дорослим. В дитинстві багато читав і Став розвиненішим за ровесників. Я звик себе вважати вище від них, і яке ж то було розчарування, коли знайома дівчина пішла в кіно не зі мною, а з одним довготелесим недотепою з сусідського двору. Я тоді зрозумів, що дівчатам байдуже, чи ти є метким хлопчиною, а чи «абсолютно чорне тіло», без будь-якої поправки на темноту. Аби мав необхідні параметри: довгий зріст та непогану фізіономію.

— Ти ніколи не слабував на нервові хвороби? — обережно запитав Володимир.

— НІ, а що?

— У тебе на диво розвинене почуття себелюбства.

— Мабуть, ти маєш рацію, — мрійливо промовив Куліш. — Але чомусь не хочеться бути такою сіренькою істотою, про яких писав Гоголь, яких малював Федотов… — Сів на стіл, поставивши ноги на стілець. Зараз він нагадував гнома. Сутула спина, гострі коліна, не вистачало лише бороди та червоного в білий горошок ковпака.

Заболотний зауважив:

— Існування — є страждання. Причина страждань криється в пристрастях та бажаннях. Це, колего, сказав Будда.

Той ковзнув неуважним поглядом по чималому стосику паперів, які перебирав Заболотний, — погляд сумний та серйозний; обличчя ніби й не Кулішеве, неначе з нього змито грим. І не можна втямити, чи кругленькі чорні оченята бубнявіють сумною думкою, а чи в них ниюча порожнеча.

— Якого біса я злигався з цим розумовим імпотентом, га, бакалавре? Хай ти не розумів. бо був студентом, але ж я мусив знати, що воно за один… А яка була нагода! Мало не подав документів до Гнатенка… Злякався, телепень, бо дід примушує аспірантів багато працювати. Гай, гай! Працьовитість, шановний, у Гнатенка в крові; син залізничника, він починав з учня токаря на заводі. Потім — робітфак, навчання за кордоном і, нарешті, створення власної школи…

— Звідки ти все це знаєш?

— Звідки не знаю, а знаю. — Куліш помовчав. — Ти пам'ятаєш Еріха Анзорге з НДР?

— Це той, що в ручного м'яча грав?

— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці… Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.

Куліш замовк, побачивши, що Заболотний. його неуважно слухає. Згодом він одягнувся і, не сказавши звичного «чао!», вийшов.

Володимир побачив, що Куліша немає, лише коли смеркло і він підвівся, щоб увімкнути світло.