"Інспектор і ніч. Бразільська мелодія" - читать интересную книгу автора (Райнов Богомил)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Всупереч думці про користь допиту в службовому кабінеті й незважаючи на те, що деякі колеги жартома прозвали мене «інкасатором» за мої вічні мандри, наступного ранку я знову виходжу на свій великотрудний шлях. Бо, як я вже не раз казав, інкасаторство має й свої позитивні аспекти, що далеко перевищують витрати за зношені підошви. «Одержуєш» не тільки відомості, а й враження від обстановки, навколишнього середовища тощо, не кажучи вже про користь чистого повітря й дихання за системою йогів.

Ліза Тенева. Помиляюсь: згадана громадянка вже не Тенева, а Стефанова, і її скоро не обтяжуватиме податок за бездітність. Двері напівпрочинені. Звичним жестом показую посвідчення, і двері прочиняються настільки, що я можу ввійти всередину.

— Пробачте, я саме прибирала, — вибачається Ліза, знімаючи з себе фартух і ховаючи в кутку передпокою віничок.

Вам, напевно, знайомі ці вінички з пір'я, якими здебільшого здіймають пилюку, а не прибирають її. Та не будемо захоплюватися побутовізмом.

Господарка заводить мене до світлого холу, примовляючи, як завше в таких випадках: «Ой, у нас усе розкидано» і «Ой, ми ще не влаштувалися», на що я відповідаю так само традиційно: «Навпаки, навпаки» і «Життя є життя». Потім сідаю й прошу дозволу закурити.

— Та куріть, — знизує плечима господарка, — якщо у вас не вистачає сили волі кинути… Мій чоловік теж курив, але я примусила його кинути, і тепер вам навіть важко уявити, як він себе чудово почуває.

— Заздрю, — кажу я, намагаючись приховати своє співчуття до того бідолахи.

Завести в хаті такого цербера, що й закурити не вільно… І це дехто вважає сімейним щастям…

Закурюю і, щоб не дратувати господиню, затягуюсь якнайглибше, наче хочу знищити дим у своїй утробі.

— Мені потрібні відомості про деяких ваших знайомих. Точніше — про хлопців із «Бразілії».

— Про хлопців? Не нагадуйте мені про них. Я їх уже забула, — відказує Ліза й теж сідає.

— І Моньо?

— Моньо я забула першого. Хоч він, можливо, найрозумніший з усіх. Але, боже мій, як йому бракує сили волі!

— Він не кинув курити, чи не так?

— Курити? — Вона презирливо дивиться на мене й схрещує руки на грудях. — Мовиться не про куріння, а про його майбутнє. Я не здивуюсь, якщо він зовсім зіп'ється.

— До цього і йдеться. А інші?

— Про інших не можна сказати, що вони зловживають.

— Але ви щойно зауважили, що Моньо усе-таки найкращий у тій компанії.

— Так, бо він не розбещений, Філіп і Спас не пиячать, але вони шибеники.

— Он як?!

— Атож. Якщо Спас познайомиться з дівчиною, він неодмінно перекине її Філіпові, бо Спаса не дуже цікавлять дівчата. Зчинити бійку чи побазікати про легкові автомобілі — це його пристрасть.

— А Магда?

— І Магда така ж розбещена, як і Філіп. Скаже їй піти з першим зустрічним, і вона, не вагаючись, піде, щоб довести свою відданість.

— А друга?

— Та теж грає роль мучениці. Закаляться багном, а потім корчать із себе пригнічених і скривджених…

— Зрозуміло, — киваю головою. — А як усе інше?

— Так само: байдикування й велемовні фрази. Особливо в того нашого філософа Моньо. Дайте йому тільки привід, і він почне жувати: «Життя — це нісенітниця», «Розвиток — рух до самогубства», — Ліза вимовляє ці претензійні фрази, намагаючись наслідувати голос Моньо. — Я вивчила напам'ять його одкровення. То кінчай життя самогубством, сказала я йому, а мені дозволь іти своїм шляхом, дурень нещасний. Так просто в очі й сказала, і більше нога моя не ступала в їхню «Бразілію». Кажу вам чесно, що я про них уже геть забула…

— Я вам вірю. І дуже шкодую, що примушую вас згадувати про все це, але що зробиш — цього вимагає справа. А що то була за історія з Асеновим?

— Така ж дурна, як і всі їхні історії. Надумав Філіп видати Магду заміж за Асенова. Мовляв, пам'ятай, що це я влаштував твоє життя. Май це на увазі й, коли поїдеш до Мюнхена, не забудь мене покликати до себе в гості.

— Він так і казав?

— Ні, не казав, але мав на увазі. Філіп не з тих людей, які називають речі своїми іменами.

— Ну й що далі?

— Та нічого. Вона пішла з Асеновим. Наче їй не байдуже, з ким іти. Аби тільки перепала якась кофтинка, а все інше…

— А потім?

— Що було потім, не знаю. Я саме тоді покінчила з ними, й нога моя не ступала більше в їхню «Бразілію».

— Ви не помилилися. Хоч я чув, що там була дуже смачна кава.

— Ой, що ж це я! Може, вип'єте чашечку кави? — раптом підхопилася Ліза. Мабуть, вона сприйняла моє зауваження як натяк.

— Та ні. Дякую. Я з вашого дозволу вже піду. Господиня супроводжує мене до дверей, не без гордості несучи свій випнутий живіт. Гарненька жіночка з природним хистом бути хазяйкою, матір'ю й командиром у сім'ї.

Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.

— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.

— Не думаю. Навіщо?

— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в присутності мого чоловіка.

— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.

— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.

Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою, широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними, але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим листям усю стіну.

Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам, вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту, я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей, розташовуючись у запропонованому мені кріслі.

Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри, щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.

— Так, у вас затишно, — повторюю свою банальність у новій варіації.

— Ну, а що ж іще лишається старій людині, окрім як звити собі гніздечко, — відповідає Лічев, якого, з усього видно, більше непокоять, аніж тішать мої похвали.

Господар, здається, з тих людей, які вважають, що коли їх хвалять, їм неодмінно готують якусь пастку. Я закурюю цигарку. Дідусь одразу ж підводиться, підносить мені попільничку й клацає на стіні біля мене якимось вмикачем. Чути м'яке дзижчання, і, на мій подив, дим од цигарки плавно пливе до стіни, зникаючи в невеличкому отворі, що його тільки зараз помічаю.

— Тепер можете курити скільки завгодно, не отруюючи повітря, — пояснює господар.

І тут же самовдоволено додає:

— Мій винахід. За принципом пилососа.

— Хитромудра штукенція. Хоч, як на мою думку, можна було просто відчинити вікно.

— А як узимку? Одчинив вікно — і знов розпалюй грубку. З такою, як у мене, пенсією треба все враховувати.

— Ваша правда, — погоджуюсь я.

— А як вам оце?

Він натискає кнопку над ліжком, і з радіоприймача, що в протилежному кінці кімнати, лине музика.

— Звичайний вмикач, — обережно зауважую я.

— Так, але ж вмикач аж онде. Навіщо мені було робити новий вмикач біля ліжка? Клацнув — і готово! Лежиш собі, хочеш — увімкнув, хочеш — вимкнув.

— Здорово!

— А подивіться, що в кухні… — ще більше пожвавлюється старий.

— Із задоволенням, але пізніше, — пускаю в дію і я свій вимикач. — Зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені про свою колишню дружину. Коли ви востаннє були в неї?

— О, коли ж це… мабуть, з тиждень тому.

— А точніше?

— Так, рівно тиждень тому: минулого вівторка. Я це добре пам’ятаю, бо вимагав у неї гроші, а вона мені сказала: у вівторок, мовляв, вона нічого не робить, тим паче не повертає грошей.

— Ага. А які це у вас із нею фінансові справи?

Дідусь якусь мить дивиться на мене трохи спантеличено, з острахом, нарешті відповідає:

— Та вона мій боржник. Наполягала, щоб я залишив їй квартиру, а вона, мовляв, мою частку мені виплатить. І ось уже виплачує п'ять років… Через рік по чайній ложці… і завжди із сваркою. Перехитрила вона мене, та що вдієш. Коли одружуєшся в похилому віці, таке буває…

— Що ви знаєте про Асенова?

— Нічого особливого. Знаю, що він там зупинявся, і все. Я в особисте життя моєї дружини, чи то пак колишньої дружини, не втручаюсь.

— Я зараз питаю вас не про вашу дружину, а про Асенова.

— З Асеновим я бачився один чи два рази в моєї дружини, колишньої. Порядна, пристойна людина… Коли я вчора почув про те, що сталося, це було для мене як грім серед ясного неба… І хто б міг таке зробити?

Старий втуплює в мене свої вологі жовті очиці, наче й справді чекає від мене відповіді.

— Інші теж запитують мене про це саме, — відповідаю, зітхаючи й згадуючи полковника. — А про що ви говорили з Асеновим?

— Про що можна говорити з людиною, яку майже не знаєш! Питав його, як воно там, і таке інше…

— І більше нічого?

— А що ж іще?

— Раніше ви мали власне підприємство, чи не так?

— Яке то підприємство! Маленька закусочна.

— А потім стали офіціантом?

— Так.

— І маєте багато знайомих серед офіціантів?

— Так.

— Але іноді забуваєте про це. І змушуєте мене ловити вас на брехні.

Дідусь дивиться на мене, роззявивши рота від несподіванки.

— Два місяці тому, в минулий приїзд Асенова, ви обідали з ним у «Балкані». Обід тривав досить довго, з вином і розмовами, які навряд чи вичерпувалися запитанням «як воно там». Про що у вас була розмова, Лічев?

— Та… розмова як розмова… хіба пам'ятаєш, що було аж два місяці тому…

— Лічев!

— Ну ж… Це була інтимна справа. Мені якось незручно…

— Зручно чи незручно, але я хочу знати все. Геть усе, чуєте?!

— Ну, йшлося про оту його… Магду. Чоловік закохався, навіть думав одружитися, тим паче що й вона дедалі більше догоджала йому — кинула ту компанію, почала пристойно поводитися й таке інше. Та й справді: він її одягав, давав гроші — чого ще треба? Живи собі по-людському, та й годі, а вона вульгарно дурила його, й далі воловодячись з тією бандою…

— Звідки вам відомі такі деталі?

— А звідти, що Асенов просив мене простежити за нею і все вивідати. Він не мав інших знайомих, тому звірився мені й попросив дізнатися про все, бо не був телепнем і хотів перевірити її, перш ніж зважитись на такий серйозний крок.

— Коли він дав вам це доручення?

— Ще під час свого першого приїзду.

— І під час обіду в ресторані ви перед ним звітували, чи не так?

— Ха, «звітував»!.. Виклав йому те, про що довідався.

— І що ж ви одержали за таку послугу?

Старий з гідністю підводить свою лису голову.

— За кого ви мене маєте? Я не приватний детектив. Зробив людині послугу, пригостилися — й досить.

— Отже, завдяки вам до шлюбу не дійшло?

— А який дурень одружиться із шльондрою? Та, моя, нині вже колишня, теж не була свята, але хоч зберігала якусь пристойність. А ця… Мені довелося втрутитися, щоб врятувати людину…

— Ви врятували її від меншого зла, — кажу я, підводячись.

Лічев знову здивовано роззявляє рота.

— Маю на увазі, що коли б вони побралися, могло б не бути вбивства, — пояснюю я.

І прямую до виходу.

Приходжу на роботу в обід і зустрічаю в дверях Дору Деневу. Виявляється, жінка чекає на мене з другої години, але не з моєї вини — я її не викликав.

— Радий, що ви прийшли з власної ініціативи, — привітно кажу їй, коли ми заходимо до кабінету.

Дора сідає на стілець, усе ще відсапуючись од швидкої ходи по крутих сходах, відповідає сухо, не дивлячись, на мене:

— Це з вашої ініціативи.

— Тобто?

— Адже ви вчора увечері натякнули, що прийдете знову: я це зрозуміла так, що мушу випередити вас і з'явитися сама.

— Послухайте, Денева, — коротко роз'яснюю їй. — Якщо я захочу вас побачити, мені не треба натякати вам про це. Для цього існують повістки, такі собі аркушики паперу з друкованим текстом. Я заповнюю повістку й передаю людині, яка займається тим, що розносить їх за відповідними адресами. А потім чекаю, поки ви з'явитесь у призначений час. Вам це зрозуміло?

Голос у мене доброзичливий, я навмисне не нагадую жінці про те, що вона сама в минулому одержувала достатню кількість таких аркушиків, аби досконало вивчити весь цей процес. Проте мій дружній тон не викликає взаємності.

— Облиште, — махає вона рукою. — Ви відверто погрожували.

— За що така недовіра?

— Тільки не кажіть про недовіру. Це ви і всі такі, як ви, нікому не вірите.

— Професійна звичка, — визнаю я. — Але, висловлюючись фігурально, ми тримаємо в одній руці недовіру, а в другій — довіру. Все залежить од вас — за яку руку візьметесь…

— Казки, — байдуже відповідає Дора. — Вас особисто я не знаю, але добре знаю таких, як ви. Всі ви отруєні підозріливістю. А що самі отруєні, отруюєте життя й іншим.

— Ви, звичайно, маєте на увазі своє особисте життя?

— Так, і своє особисте.

— Хто ж вас труїв десь півтора року тому?

— Півтора року тому…

Вона не доказує, але інтонація її голосу досить красномовна.

— Півтора року тому ви труїли таких, як я, а не вони вас! — зауважую я.

— А ви ніби заробляєте цим собі на хліб! Навіщо скаржитесь?

Я підводжусь зі стільця й ступаю кілька кроків, щоб стримати роздратування. Відтак спираюся на письмовий стіл і спокійно кажу:

— Ви, певно, думаєте, що таким, як я, бракує глузду займатися іншою справою, наприклад, складанням і відніманням цифр або заповненням звітних відомостей? Чи гадаєте, що наша професія — це райське життя? То мушу вам сказати, що ніхто з нас не відчуває особливого потягу до цієї роботи, і сама вона така ж гидка, як гидкі пацієнти.

— Ви маєте на увазі мене?

— Ви вгадали. І щоб покінчити з цим питанням, додам ще таке: ви, напевно, прийшли для того, щоб застрахувати себе від можливих прикрощів. Я справді дослідив деякі факти з вашого минулого, але коли б ви були кмітливіші, то ще б учора ввечері зрозуміли, що в мене немає наміру комусь викладати ті факти. По-перше, це чисто службові відомості. По-друге, ваша поведінка останнім часом дає нам підстави вважати, що ви остаточно покінчили з минулим. Хоч яка негативна ваша думка про нас, ми не прагнемо лізти кожному в душу і втручаємося в життя людини лише тоді, коли вона настільки заплутується, що без нашої допомоги вже не може обійтися. Карантин — це, звісно, неприємна штука, але заразна хвороба — ще неприємніша.

Замовкаю й закурюю цигарку, чекаючи, коли жінка підведеться й піде.

— Чи не можна й мені закурити? — запитує вона.

— А чому ж ні, — відповідаю й подаю їй «Сонце».

Дора закурює, зирить на мене краєчком ока й каже байдужим голосом:

— Вибачте. Іноді я не стримуюсь…

Я не вважаю за потрібне щось відповідати, й вона провадить далі:

— Я подумала, що ви можете розповісти щось Марину, і аж затремтіла з жаху, бо Марин для мене єдина межа, яка відділяє мене од минулого, і якщо я ще живу, то лише заради нього. Після всього того бруду мені здається, ніби я живу зовсім новим життям і…

Говорячи, жінка різко жестикулює рукою, в якій тримає сигарету, робить такі різкі рухи, наче креслить якісь короткі вертикальні й горизонтальні лінії. Це схоже на сіпання губи у Моньо — можливо, теж нервовий тик, але не такий неприємний, як у нього. Потім рука зненацька застигає, одночасно з тим, як уривається її голос, і я вже думаю, що зараз Дора розридається, та, на щастя, такі жінки не плачуть, — вона лише замовкла, бо думка її крутилася на одному місці й нарешті обірвалася.

Я теж мовчу, неуважно дивлячись на застиглу перед столом руку з сигаретою. Красива й енергійна рука, з музикальними довгими пальцями. Іноді руки можуть розповісти багато про що, хоч і не знаю, наскільки це справедливо, бо мені здається, наче я бачу перед собою руку вольової, зібраної й гарної людини, а досьє засвідчує зовсім інше.

— Не хвилюйтесь, — заспокоюю її, хоч, правду кажучи, я не відчув хвилювання в її байдужому голосі. — Якщо досі все йшло гаразд, я не бачу ніяких причин, щоб ваші справи погіршились. А тепер дозвольте мені поставити вам кілька запитань, на котрі Марин, як брат, цілком природно відмовляється відповідати, але вам, як порядній громадянці, треба було б відповісти.

Вираз «порядна громадянка» викликає в Дори на мить скептичну посмішку, але тільки на мить. Потім жінка схвально киває головою й підводить на мене похмурі очі:

— Гаразд, я відповім. Якщо зможу.

— Передусім про стосунки між двома братами.

— Стосунки між ними ніколи не були добрими. Принаймні з боку Філіпа. Власне, Марин завжди виявляв великодушність до свого брата. Він узяв його до себе, утримував, поки той навчався, дозволяв користуватися своєю автомашиною… Але в Філіпа все це викликало скорше злість, аніж вдячність… «У нього треба просити двадцять левів, щоб він дав тобі десять… Перед ним треба зробити реверанс, аби щось одержати… Він благодійник, а я дармоїд…» Такі висловлювання я чула від нього мільйони разів. І ці ревнощі чи заздрощі — навіть не знаю, що це, — він таїть у собі, мабуть, ще з дитинства. Згодом це почуття в ньому посилювалось. Марин був улюбленцем сім'ї, «розумним» і «здібним», а потім став таким же розумним і здібним в житті. Відомий архітектор, замовлення й відрядження за кордон і таке інше. Філіп навчався живопису й, напевно, обрав живопис лише для того, щоб перевершити свого брата, блиснути перед ним, та коли він закінчив навчання, йому не пощастило, і він кінець кінцем узявся малювати вивіски й етикетки, аби заробити хоч якусь копійчину.

Дора на мить замовкає, востаннє хапливо затягується й гасить сигарету в попільниці.

— Фактично я знаю Філіпа саме після того, як він уже закінчив навчання й сів на мілину. А через кілька місяців дійшло до сварки, й Філіп переселився в барак.

— Який барак?

— Є такий поблизу Симеонова. Раніше там мешкала їхня покійна мати, в той барак і переселився Філіп.

— А як виникла сварка?

— Через гроші. Але гроші — то вже кінець усієї цієї історії. Я вже казала вам, що Філіп не тільки не почував вдячності до Марина, а навіть дратувався від його доброти й завше шукав приводу подражнити брата, щоб довести йому, собі чи комусь іншому, не знаю, кому саме, — це дуже складна історія, — просто довести, що Марин зовсім не такий добрий, якого удає з себе, і що його братерська любов — звичайнісіньке лицемірство… Все це, звісно, мої особисті враження, і вам не варто звертати на них уваги… Та оскільки ви хочете, щоб я розповіла вам про все…

Вона на мить замовкає, наче знову загубила нитку своєї думки.

— Провадьте далі, — киваю я. — Викладайте все так, як воно у вас в голові, нам нема куди поспішати…

— Та я вже все, що мала в голові, виклала вам. Лишилося тільки перелічити факти. Філіп брав Маринів автомобіль, коли йому заманеться, навіть не питаючи дозволу. Більше того, якось Марин попередив його, що йому буде потрібна машина для поїздки на периферію, а Філіп викрав її й не з'являвся додому два дні. Тоді Марин написав заяву в міліцію, та, дізнавшись, що це Філіпова робота, забрав заяву назад. Іншого разу Філіп продав братів фотоапарат. Потім викрав у нього з шухляди гроші. Та вінцем усього були долари.

— Долари?

— Ну, оті гроші, що про них я вам казала.

— Я не подумав, що йдеться про долари.

— Саме про долари. Марин мав їхати за кордон і напередодні від'їзду, ввечері, як акуратна людина, поклав собі в піджак іноземну валюту разом із квитанцією, паспортом і квитком на літак. А Філіп уранці поцупив половину тих грошей. Ми, звісно, не мали й уявлення про цю його витівку. І ось, коли ми урочисто з'являємось у «Берлін» — тоді наша компанія ще збиралася в «Берліні», — Філіп пропонує прогулятися в «Кореком»^[6], щоб здивувати нас якимось подарунком.

— Щедрий хлопець.

— Він і справді не скнара. Тільки робить це не від щедрості, а для того, щоб напустити туману на себе. У цьому весь Філіп: похизуватися, справити враження, щоб усі впали перед ним на коліна… Отакий він. Можливо, таке прагнення до зовнішнього ефекту викликане тим, що Марин завжди затінював його, можливо, це такий характер, але Філіпу потрібно тільки одне — когось вразити, особливо друзів.

— І він таки вразив?

— Вразив, а сам… Марин уперше втратив рівновагу й, повернувшись з-за кордону, суворо попередив брата — якщо той негайно не віддасть йому долари, він звернеться в міліцію. Адже, крім усього іншого, частина цих грошей призначалася для службового використання — треба було придбати якісь матеріали, а що Марин їх не придбав, складалося враження, ніби він розтринькав долари на власні потреби. Взагалі виникла дуже складна ситуація. Марин так лютував, що Філіп уперше в житті не на жарт перелякався.

Дора замовкає, виймає з сумочки пачку сигарет із фільтром, і я з приниженням усвідомлюю, що вона закурила моє «Сонце» тільки з люб'язності. Вона клацає запальничкою й двічі глибоко затягується сигаретою, немов набирається сміливості.

— І що ж потім?

— Потім… — Жінка втупляє очі в підлогу. — Потім Філіп підсунув Маринові мене…

Дора замовкає. Я теж мовчу.

— Він прийшов на обід… Тоді ми вже ходили в «Бразілію»… Він уперше був у поганому настрої і почав говорити, що треба знайти спосіб повернути долари, бо, мовляв, усі ми замішані в цій справі — адже разом витрачали гроші, і лише тоді пояснив, звідки в нього взялися долари, а ми, звичайно ж, прикусили язики… Тоді Спас і каже: «Нехай, мовляв, Магда заб'є йому баки…» А Філіп відповідає: «Ти ж зовсім не знаєш, що то за людина, — краще якщо за це візьметься Дора: в неї більше здібностей…». Я спочатку думала, що це лише розмови, а коли збагнула, що вони не жартують, — мене мов окропом ошпарили. Адже ми з Філіпом зустрічалися серйозно, я була певна, що він мене кохає… І тоді я йому при всіх сказала: «А чому б і не піти — піду, мені ж теж перепала з тих грошей вовняна кофтина, отже, треба йти…» Гадала, що це його образить, а він, навпаки, зрадів, і я собі подумала: все одно не можна вирватися з цього багниська, то чому б і не піти, інші ж ходять…

Жінка знову замовкає, все ще дивлячись собі під ноги, ковтає слину й бере сигарету.

— Одне слово, я пішла. Мовляв, Філіпова знайома, яка турбується про нього, боїться, щоб він не наклав на себе руки. Я трималась як слід. Зіграла роль так, як мене навчили. Казала, що у Філіпа погане оточення, але зараз у нього такий шок, що коли йому пробачити, він неодмінно виправиться й таке інше. І Марин, добра душа, забув про ті долари, заходився турбуватися про Філіпа, сказав, що справу з грошима він якось залагодить, а поки що важливо застерегти Філіпа від нових дурниць.

Вона замовкає й нарешті дивиться на мене похмурим, немов згаслим, поглядом.

— Оце й усе. Інше, гадаю, вас не цікавить.

— Звичайно, ні. Я хочу з'ясувати лише останню деталь.

— Яку саме?

— Про зв'язки Філіпа й компанії з іноземцями, такими, як Асенов…

— Мені невідомо, які є у вас дані, але, наскільки я знаю Філіпа, він, попри весь його цинізм, не з тих мерзотників, які за долари пропонують жінок.

— Можливо. Однак він підтримував контакти з іноземцями саме на грунті спільних з ними розваг.

— Мені особисто відомо тільки два таких контакти.

— А саме?

— Перший — з Асеновим. Але майте на увазі, що Філіп не заради жарту вирішив одружити Асенова з Магдою.

— З якого ж метою?

— Хіба можна знати Філіпові наміри? Щоб здихатись Магди. Або забезпечити собі запрошення до Мюнхена. Або живитися з багатства Асенова. Звідки мені знати!

— А другий контакт?

— Другий, а точніше перший, був з австрійцем Кнаусом. Той, здається, також залицявся до Магди, але не закохався в неї, тому зв'язки Філіпа з Кнаусом були переважно на грунті гульні — бари, ресторан «Плиска» тощо. Австрійцеві подобався Філіп, бо Філіп з тих людей, котрі знають, як триматися в будь-якій компанії. Кнаус запрошував його до себе в гості у Відень, і Філіп якийсь час таки сподівався одержати закордонний паспорт…

— Він для цього щось робив чи тільки «сподівався»?

— Він хотів, щоб брат забезпечив його паспортом, але. цього разу Марин чомусь не пішов у нього на поводі. Власне, саме це найбільше й озлобило Філіпа, і він украв долари одразу ж після історії з паспортом.

— А чому він сам не подав заяви про паспорт?

— Бо саме тоді на цьому ж погорів Спас. Спас спробував був одержати паспорт для поїздки в Югославію.

Мабуть, його підбив на це Філіп, щоб подивитися, чи вийде щось із його витівки. Але Спасові відмовили, і Філіп відклав свій задум до кращих часів.

— Зрозуміло, — кажу я. — Спасибі вам за відвертість. І вибачайте, якщо я вас утомив.

Вона встає, мне в попільниці недокурок, який і так уже погас, втомлено киває головою й, не глянувши на мене, виходить.

Та-ак. Усі ці історії — багатющий матеріал для пізнання характерів, але для слідства вони не дуже цінні. Надто, коли мати на увазі, що мені треба поспішати й що досі всі мої знахідки не дуже наблизили мене до головного в цій справі. А головне, як ви, може, ще пам'ятаєте, — там, на п'ятому поверсі, в затишній квартирі, а точніше — на ліжку, Що в тій квартирі: нерухоме тіло на м'якій ковдрі з підшитим простирадлом.

Навіть найщиріші люди іноді страшенно перебільшують пади своїх ближніх. Мовою філософів це називається суб'єктивним сприйняттям об’єктивних речей. Тому чим більше мінусів нагромаджується навколо даної особи, тим дужчає в тебе бажання самому вивчити цю особу, щоб розібратися, чи справді вона така вже пропаща.

Коротше кажучи, після деяких спостережень я в другій половині дня викликаю службову автомашину й мчуся в напрямку Симеонова^[7], поминаючи весняну свіжість лісу, квітучі галявини, сповнені пташиного співу, голубінь озер, одне слово, всі ті картинки, що ними рясніють дитячі читанки.

Зупиняюсь там, де за моїми розрахунками мав би бути барак, але не бачу ніякого барака. Невеликий садочок, вкритий білим цвітом, і чепурненький будиночок, схожий на ті, що їх малюють у читанках. Виходжу з машини і тільки-но починаю озиратися навкруги з надією побачити, де ж притулився той загадковий барак, як з будиночка виходить високий на зріст чоловік:

— Пробачте, ви когось шукаєте?

Голос виразний і чистий. Як у співака чи оратора.

— Товариша Філіпа Манева.

— Він перед вами, — відказує чоловік і підходить до Мене.

Моє службове посвідчення аж ніяк не впливає на привітність чоловіка, й після машинального «прошу» він проводить мене до дверей.

У Філіпа Манева така ж постава, як і в його брага, він дуже схожий на нього й обличчям, хіба що воно гарніше. Принаймні не набурмосене, хоч водночас його трохи спотворює модна борідка. Коли ми заходимо всередину й Філіп пропонує мені обшарпане шкіряне крісло, я несподівано для себе роблю відкриття, що навіть борода не псує приємного враження, яке справляє господар. Щоб мене остаточно переконати в цьому, він усміхається білозубою усмішкою, дивиться на мене відкритим поглядом м яких карих очей і зауважує:

— Я ще з учора чекаю, що ви мене викличете.

— Навіщо забирати у вас час? Ви вже дали показання.

І щоб трохи змінити тему розмови, запитую:

— Отже, це і є той «барак»? Для барака зовсім непогано.

— Так на нього кажуть, — пояснює Філіп, розташувавшись на канапі. — Моя мати колись назвала цей будиночок «бараком», боячись, щоб його не націоналізували. Вона, знаєте, була з тих людей, які, маючи одну черепичину, боялися, що її неодмінно націоналізують.

Зрештою, ця дачка нічого собою не являє, з усього видно, що вона складається головним чином з просторого холу, де ми сидимо. Хол вмебльований з претензією на артистичність: в кутку — тринога, на якій стоїть побутовий пейзаж зі старими будинками, ще кілька картин притулено до стіни (дві з них також з народного побуту, про решту ж не можу нічого сказати, оскільки не розумію, що на них намальовано), одна стіна суцільно заклеєна кольоровими краєвидами різних країн — альпійські луки, тропічні пальми, ейфелеві вежі й хмарочоси.

— Ви любите далекі країни?

— А хто їх не любить? — легко всміхається господар, перехопивши мій погляд. — Тільки для таких, як я, ті далекі країни неприступно далекі.

— Що ж удієш… — кажу я. — Складна міжнародна обстановка, брак валюти… Будемо сподіватися, що події розвиватимуться на краще.

— Будемо сподіватись, — киває Філіп. — А поки що одні дивитимуться на фотознімки, інші ж подорожуватимуть…

— Ви маєте на увазі свого брата?

— І його теж.

— Він подорожує у службових справах.

— Знаю. Але все-таки подорожує!

— Ви, здається, не дуже прихильні до свого брата?

— Ніскільки.

— А точніше?

— Як вам сказати… звичайно, він мені брат, і інколи я це відчуваю, але тільки інколи…

— Наскільки мені відомо, він вам допомагав.

— Так, давав подачки. Коли Марин допомагає — це все одно, що він кладе милостиню в руку жебрака. Про кожну дрібницю його треба благати й добре благати, аж поки він переповниться почуттям власного благородства й зволить щось тобі підкинути.

— А хіба ви не брали самі, не чекаючи подачок?

Господар якусь секунду пильно дивиться на мене й раптом заходиться дзвінким юнацьким сміхом:

— Ха-ха, і таке робив…

За мить він знову стає серйозним і пояснює:

— Я робив це не для того, аби щось узяти, а скоріше для того, щоб підштрикнути брата. Одного разу навіть передав куті меду…

І він у кількох словах розповідає про історію з доларами, тактовно замовчуючи лише про Дору.

— Певна річ, коли б я знав, що це не його гроші, я б такого не зробив, — пояснює Філіп. — Але звідки мені було знати про це? Я гадав, що долари — його, і вирішив собі: нехай трохи помучиться за кордоном, як я мучусь тут кожного дня…

— Вам справді важко живеться?

— О, тепер уже ні. Останній рік я не можу на це поскаржитись. Я одержую замовлень навіть більше, ніж можу їх виконати. Бачте он там, — він махає рукою на стіл біля вікна, — то все проекти. Але знаєте: гроші — це ще не все.

— Чого ж вам іще не вистачає?

— Я скажу, якщо це вас справді цікавить.

Однак замість відповіді він виймає з кишені пачку «ВТ», пропонує мені сигарети й лише після того, як ми закурюємо, нахиляється до мене й промовляє напівголосно, але багатозначно, немов на сповіді:

— Мені бракує щастя, пане інспектор, щастя!

— Це взагалі дуже дефіцитний товар, — зауважую я.

— Так, але не для всіх. Наприклад, для мого брата це не дефіцит…

Філіп підносить вгору руку, — хлопцю, певно, здалося, що я хочу заперечити йому, та оскільки я мовчу, провадить далі:

— Звичайно, Марин працює, і працює багато. Буває, кряжить над кресленням цілі ночі. Та хіба я не працюю? Хіба я теж не просиджував ночами за цим столом? Ну й що ж з того? Один — всіма визнаний архітектор, талант, улюбленець долі, а другий — ремісник, халтурник, поденник….

Він знову здіймає вгору білу випещену руку, наче боїться, що я переб'ю його, хоч у мене такого бажання, як і раніше, не виникай.

— Не подумайте, що я кажу це від заздрощів. Нехай мій брат і такі, як мій брат, процвітають. Це цілком нормально. Якщо він роботящий і здібний, — це нормально. Та чи нормально, коли й інші, також здібні й працьовиті, тупцюють на одному місці? Пробачте, що я знову пошлюся на власний приклад, та що вдієш — зблизька видніше. Так от: за дипломну роботу я одержав трійку. Чому? Тому що я мав розважливість чи нерозважливість дотримуватися порад свого професора. Це добре, але ж смаки мого професора не збіглися зі смаками більшості членів ради. І мені вліпили трійку за сумлінний твір, який забрав стільки праці. Потім, збагнувши, що академічний живопис уже не в моді, я спробував інше, ось воно! — Він зневажливим жестом показує на полотна, від оцінки яких я ще раніше утримався. — Модерно й не гірше від багатьох інших модерних полотен. І що ж? Мої твори не прийняли на виставку, бо саме тоді дехто злякався й оголосив війну модернізму. Гаразд, вирішив я. Засукав рукави й за два місяці підготував цілу серію пейзажів з Копривщиці^[8], таких уже реалістичних, що далі нікуди. Хотів їх виставити. Прибула комісія, дивилися, перешіптувалися й сказали: ні! Мовляв, це учнівські етюди, застаріла техніка тощо. Можна було й далі намагатися пробити головою стінку. Повірте, мені впертості не бракує. Але ж треба на щось жити. Стався конфлікт з братом, я перебрався сюди й почав малювати вивіски.

Він замовкає, не зводячи з мене погляду своїх ніжних карих очей, немов намагається відгадати, збагнув я його одіссею чи слухаю тільки заради пристойності. Потім додає:

— Якщо б обставини склалися по-іншому, наслідки могли б бути зовсім протилежні, чи не так? Коли б смаки мого професора співпали зі смаками членів ради, я б міг одержати відмінну оцінку. Коли б я подав свої картини на рік раніше, їх прийняли б на виставку… Щасливий збіг обставин — і маєш успіх! Я знаю, ви скажете: можливо, мені бракує таланту абощо, але талант, пане інспектор, це складна штука, і, щоб розібратись, є він у тебе чи немає, треба, щоб минули роки, а хіба мало звичайних собі посередностей, яких вважають талановитими й вихваляють у газетах?

— Звичайно, є й такі випадки, — обережно зауважую я, оскільки цього разу мій співрозмовник замовкає остаточно. — Хоч, одверто кажучи, я дуже далекий від цієї галузі мистецтва. Я, так би мовити, спеціалізуюсь на вбивствах, та й то не як практик, а…

— Це я знаю, — всміхається Філіп. — Даруйте за вилив почуттів, але ж знаєте: кожному болить своя рана.

— Так, — відказую я. — Важливо, щоб ця рана не кровоточила. Тоді вона загоїться. Якщо, звісно, вона не смертельна.

— До цього ще не дійшло. Якось тримаємося на поверхні. Взагалі я звик дивитися на життя спокійно.

— Ви справді на вигляд спокійна людина. Навіть зараз, розповідаючи про те, що вам наболіло, жодного разу не підвищили голосу. Як же це сталося, що ви, спокійна людина, зчинили того вечора скандал?

— Хіба ж ви не знаєте: і найспокійніша людина іноді вибухає.

— Невже від ревнощів?

— Авжеж! Від ревнощів!..

— Принаймні так ви написали в своєму поясненні.

— А що ж іще можна написати в поясненні на півсторінки? Та й яка користь від того, що ти напишеш, коли тебе вже посадили в буцегарню?

— Правда завжди корисна.

— Звичайно, я й не збираюсь нічого приховувати. Але правда, як правило, складна річ, а чим складніше пояснюєш, тим менше тобі вірять. Тому в деяких випадках краще послатися на звичайну причину, щоб усі були задоволені.

— А яка ж була справжня причина?

— Щоб у ній розібратися, треба почати трохи здалеку…

— Почніть, якщо хочете, з самого початку і взагалі розповідайте спокійно. Мені особисто нема куди поспішати.

— Треба було б почати з того, що я не спілкуюся з мистецькими колами, почасти тому, що мене не визнають за художника. І оскільки — хоч мені вже стукнуло тридцять — я скоріше знаходжу спільну мову з молоддю, ніж зі своїми однолітками, поступово в «Берліні», куди я ходив пити каву, коло мене почали тертися деякі молоді люди. Можливо, з того, що ви чули про мене, у вас склалося враження, ніби я думаю тільки про себе, — зрештою, всі ми більшою чи меншою мірою егоїсти, — але я відчуваю якусь дурну потребу піклуватися й про інших, це викликає в мене почуття, ніби я комусь потрібний, ніби я сильний і таке інше. Отже, двоє чи троє з цих людей зацікавили мене, бо, якщо ми вже заговорили про рани, кожен з них також мав якусь рану: один провалився на іспитах, другий впав у розпач при першій же життєвій невдачі, третьому наплювали в душу. Спас озлобився на весь світ. У Моньо були всі шанси стати алкоголіком ще до того, як він закінчить університет, якщо він взагалі зможе його закінчити. Магда й Дора, коли я їх уперше побачив, скотилися до рівня… вуличних дівок. Я намагався допомогти всім цим людям. Ясна річ, не проповідями й не повчаннями — молодь цього не любить, — а просто показати їм, що, крім паскудства й відчаю, в нашому житті є й дещо інше. І, не приписуючи собі заслуг, можу сказати, що досяг певного результату. Ті дикуни звикли пристойно одягатися, пристойно триматися, навіть певною мірою пристойно розмовляти. Дора й Магда поставили хрест на своєму минулому. Спас почав серйозніше готуватися до лекцій. Деякий прогрес помітний навіть у Моньо, хоч тут випадок складніший, бо цей хлопець не має ані краплинки сили волі…

Я терпляче слухаю. Така вже в мене професія. Треба володіти умінням слухати, бо є люди аж надто педантичні — якщо почнеш їх перебивати, вони втрачають думку й не можуть нічого путнього сказати, бо звикли розповідати все докладно, наче виголошують доповідь. Отож, слухаю далі, дивлячись крізь вікно на квітучі вишні й чисте синє небо, потемніле на сході, бо сонце вже сіло.

— Мушу признатися, хоч це навряд чи вас цікавить, — провадить далі Філіп, — що з Дорою ми досить довго дружили, й ця дружба могла б тривати й далі, коли б Дора не розраховувала на шлюб. Але мій альтруїзм також має певні межі, тим паче, що зараз я не збираюся ні з ким пов'язувати своє життя, бо ще не став міцно на ноги. Тому Дора, щоб допекти мені, націлилася на мого брата, і це спершу таки вразило мене, але потім я сказав собі: «Це тільки на краще: вона влаштує своє життя й розв'яже тобі руки, чого тобі ще треба?» Що ж до Магди, то з нею в нас ніколи нічого серйозного не було, вона не імпонує мені ні своїми смаками, ні характером, і все-таки я співчував їй, знаючи, що коли рано чи пізно вона одного дня відірветься од нашої компанії — а це мало статися, — то знову пуститься берега, бо вона дурнувата й інертна. І от саме в цей час з'являється Асенов. У таких, як він, емігрантів ностальгія, знаєте, часто виражається в тузі за якоюсь спідницею. Асенов виявився саме таким типом, він утьопався в Магду, і я сказав собі: «Це щасливий випадок». Бо тільки така людина, як Асенов, котра не знає про Магдине минуле, може ризикнути взяти з нею шлюб, і я попередив її, щоб вона це врахувала, була обережною, аби не викликати своєю поведінкою ніяких сумнівів. Усе йшло загалом дуже добре, поки я одного разу випадково не почув від самого Асенова, що хтось його детально про все поінформував, і він одмовився від думки про одруження, а зв'язки з Магдою підтримує лише для тимчасової розваги.

Я виймаю зі своєї пачки «Сонця» сигарету й закурюю. Філін також закурює, на якийсь час замислюється, наче пригадує, на чому він зупинився, й веде далі:

— Я трохи забалакався, але це було необхідно, щоб ви зрозуміли причини того інциденту в «Балкані». Магда, як інертна людина, хотіла підтримувати й далі зв'язки з Асеновим — шлюб не шлюб, аби тільки одержувати від нього подарунки, не розуміючи, що цим вона тільки шкодить собі. Тоді я категорично наказав їй припинити будь-які стосунки з Асеновим. Якщо він серйозно захопився, таке відчуження, можливо, примусить його полагіднішати й узяти з нею шлюб. Якщо ж ні — то навіщо жінці принижуватись і повертатися до давніх звичок.

Філіп дивиться на мене, немов чекає відповіді, і я змушений процідити крізь зуби:

— Цілком логічно.

— Так, але декотрі жінки, як вам відомо, не в злагоді з логікою. І того вечора я випадково довідався, що всупереч моїй пораді Магда знову пішла з Асеновим. Я прийшов у «Балкан» зовсім не для того, щоб вчиняти скандал, а просто забрати звідти Магду, але Асенов став приндитись: «Це моя дама», «Ідіть геть від нашого столу» і таке інше, а Магда, як завжди, замість підвестися й піти зі мною, почала вагатися, й Асенов покликав офіціанта, а я, знаєте, не люблю, щоб мене офіціанти хапали за плече, і, одне слово, вибухнув скандал…

— Тепер дещо прояснюється, — киваю я. — А звідки вам стало відомо про те, що Магда пішла з Асеновим?

Філіп ледь-ледь усміхається:

— Я мав усі підстави підозрювати його. Тому вирішив перевірити: зателефонував Асенову і…

— Отже, це ви телефонували Асенову?

— Так, я.

— Ви на мене справляєте враження розумної й спостережливої людини, товаришу Манев, — кажу я після невеличкої паузи. — Які ваші враження про Асенова, про його зв'язки? Як ви гадаєте, чи міг хтось вчинити замах на його життя?

— Невже ви припускаєте, що це вбивство? — здивовано запитує Філіп.

— Під час слідства припускають усе.

— Моє враження про Асенова таке: ця людина не мала в Софії інших зв'язків, крім службових. Принаймні я ніколи не бачив його в ресторанах з іншими людьми. Тому якщо справді йдеться про вбивство, — це для мене цілковита загадка.

— А що ви думаєте про хазяйку Асенова?

— Я її не знаю. Тільки чув про неї від Магди.

— Що ви чули?

— Та всілякі жіночі плітки: Магді здавалося, ніби Асенов мав зв'язки з хазяйкою, що хазяйка ревнувала Асенова і таке інше.

— А Лічев, колишній чоловік хазяйки?

— Про нього я досі й не чув.

Він замовкає, та за мить додає:

— А втім…

І замовкає знову.

— Ну, кажіть же!

— Я дещо згадав, але, розумієте, не можу нічого стверджувати… тим паче висувати такі звинувачення…

— Кажіть, не бійтеся. Ваші звинувачення будуть у нас в резерві.

— Одного разу Магда згадувала, що хазяйка і її чоловік здирали з Асенова долари… влаштовували так, щоб він розраховувався з ними доларами, але я не можу нічого напевне стверджувати…

— Розумію. Приймемо це під знаком запитання.

Потім підводжусь і додаю:

— Я з машиною. Якщо їдете в місто…

— Дякую, — всміхається Філіп. — Але треба думати й про те, як повернутися назад. Я віддаю перевагу своїй таратайці.

— Гаразд. Спасибі за повідомлення. Сидіть, сидіть, не треба мене проводжати.

І, піднявши по-дружньому руку, я виходжу надвір у сині вечірні сутінки, що дедалі густішають.

Екскурсії на природу, зустрічі з люб'язними співрозмовниками й поверхове ознайомлення з проблемами мистецтва — все це добре. Погано лише, що я тупцюю на одному місці. Так само, як і в своїх особистих справах. Зауважу мимохідь, що ваш вірний слуга Петр Антонов мав би вже бути главою сімейства. Скромний обряд передбачався на Новий рік: новий рік — нове щастя. От лише щастя не прийшло на призначену зустріч. Замість нього прибула чергова справа.

Дуже загадкова історія. Знову кімната на останньому поверсі, тільки із замкненими зсередини дверима і так само дбайливо зачиненими зсередини вікнами. Коротше кажучи, класична містерія «замкнутої кімнати». А на ліжку, як ви вже, можливо, здогадуєтесь, лежав, відпочиваючи від земних турбот, небіжчик. Експертиза встановила отруєння. Убивство чи самогубство? В небіжчика було за життя чимало конфліктів, внаслідок яких він міг дуже просто вмерти не своєю смертю. Конфлікти головним чином на грунті амурних зв'язків. Запальна натура, до того ж з ухилом до мародерства: два-три стрибки в заборонену шлюбну зону ближніх. Самосуд і залякування з боку осіб, що постраждали.

Убивство чи самогубство? Через п'ять днів з'ясували — ні те, ні те. Чоловік напився, йому стало погано з серцем, тоді він проковтнув щось заспокійливе, і в його організмі забродив отруйний коктейль. От як буває, коли не знаєш, чого хочеш: спочатку п'єш, щоб повеселішати, а потім ковтаєш таблетки, щоб заспокоїтись.

Взагалі ця історія швидко прояснилась, і виникла вона, либонь, тільки для того, щоб зірвати заплановане скромне торжество. А потім опосіли інші турботи, за якими забуваєш геть усе на світі, й справа з одруженням знову затяглася. Звісно, не можна сказати, щоб через ті злочини ніколи було й угору глянути — адже ми живемо не в США, де кожних п'ять хвилин стається вбивство. Просто нас, інспекторів, тільки четверо на всю країну, а ведення слідства пов'язане з багатьма неприємностями, бо наші справи не з тих, що закінчуються вражаючим зізнанням: «Я викрав у товаришки сумочку, і в ній справді було три леви й п'ятнадцять стотинок».

Добре, що моя майбутня дружина, вчителька, досить терпляча людина, з певним філософським спрямуванням мислення. Коротше кажучи, задовольняється тим, що приїздить раз на тиждень з Перніка до Софії довідатись про моє здоров'я, промимрити своє: «Петре, Петре…», й трохи прибрати в моїй кімнаті.

Погано, як я вже казав, те, що я тупцюю на одному місці не лише в особистих справах. Та, як кажуть, лихо не без добра. Затримки на переходах дають мені час для роздумів.

Нарешті невеличкий перепочинок для моїх нижніх кінцівок. Знову канцелярія. Перевірка деяких свідчень. Нові факти. Дружні розмови з колегами з інших служб про такі приємні речі, як відбитки пальців і трасологічні дослідження. З останніх двох питань — нічого істотного. Але «нічого істотного» — це вже само собою становить дещо істотне: вбивця діяв у рукавичках, очевидно, в тонких синтетичних рукавичках, деталь, на яку й слід було сподіватися, коли взяти до уваги всю широчінь задуму й відносну елегантність його виконання.

Другу «дрібницю», наявність якої я підозрював з самого початку, підтверджують дослідження мого приятеля, судового лікаря. Паганіні розтину трупів зазирає в мою кімнату з власної ініціативи, ще з порога застережливо піднімаючи вгору руку:

— Не пропонуй мені цигарки! Я не курю.

— Знаю, знаю: якщо не куритимеш і завтра, це буде вже два дні. Що нового?

При цих словах я не можу стриматись, щоб не простягти руку до цигарок на столі й не вибрати з тихою зловтіхою найм'якшу цигарку.

— Непогана партія цигарок. Такі м'якенькі, — зауважую, прикурюючи.

Паганіні кидає на мене такий погляд, ніби збирається просвердлити ним дірку в моїй голові, та я собі спокійнісінько курю.

— Знаючи, що ти поспішаєш, а протокол тільки зараз готують, я прийшов попередити тебе: при розтині трупа виявлено незначні сліди люміналу.

— Значні чи незначні, але це вже щось, — кажу я, машинально підсовуючи гостеві пачку «Сонця».

Лікар піднімає руку, мовляв: «Згинь, нечиста сило!», але вона повисає в повітрі й за мить стрімко падає на стіл, якраз на пачку з цигарками. Паганіні хапає цигарку, чиркає сірником і закурює так гарячково, наче боїться, щоб хтось не схопив його за комір. — Врятуй мене, боже, під друзів, а від недругів я й сам врятуюся, — декламує лікар з нотками трагізму й прямує до дверей, оповитий хмариною запашного диму.

Я знову поринаю в папери й, поки дзвоню по телефону або сушу собі голову над різними зіставленнями, ніяк не можу позбутися почуття двоїстості, що, як стверджують психіатри, є одним із симптомів шизофренії. Бо в цій історії, принаймні на сьогоднішньому етапі розслідування, є справді щось шизофренічне. Історія розділена на дві частини, які не мають між собою жодного зв'язку й виглядають не як дві частини цілого, а як дві різні справи. З одного боку — дія, реальна або уявна, в кімнаті на п'ятому поверсі: дбайлива підготовка, здійснення й замаскування вбивства. З другого боку — накреслене мною коло, в якому повинен перебувати вбивця. І між цими двома справами — кримінальним злочином і можливим його виконавцем — нема ніякого зв'язку, навіть натяку на зв'язок. Якщо так триватиме й далі, я можу до безконечності вивчати біографії людей, замкнених у моєму колі, їхні інтимні стосунки, конфлікти, сварки, звички й навіть кількість пломб на їхніх зубах, нічого до пуття не з'ясувавши, окрім хіба що відомих загальних положень про світлі й темні сторони людської натури.

Час од часу в мене зринає підступна думка, сковуючи мій мозок: можливо, людина, яку я шукаю, перебуває поза межами того кола, яке я накреслив. Шеф має рацію: коло загалом окреслено правильно, але не забувай, що вбивця не обов'язково повинен бути в цьому колі. І все-таки повідомлення і всілякі довідки свідчать про протилежне: вбивця, чи в крайньому разі важливий співучасник злочину, повинен бути в цьому колі, а це практично одне й те саме, бо, викриваючи співучасника, ти викриваєш і вбивцю. Асенов, судячи з усього, не мав інших особистих зв'язків, окрім тих, що нам відомі. Це з одного боку. З другого — вбивство, безперечно, здійснено людиною або з допомогою людини, яка чимало знала про Асенова й про його помешкання і, отже, мала з ним контакти. Ці елементи лежать в умовах задачі. Прикро лише, що їх зовсім не досить для того, щоб її розв'язати.

Ось з такими цілком правильними, але не дуже втішними думками я спускаюсь до відомчої їдальні, потайки сподіваючись, що до моїх службових прикростей не додадуться ще й харчові. Марні надії! Головна страва в меню — ненависна мені свинина з цибулею. Після супу одразу ж беруся за рис з молоком, потім закурюю цигарку, щоб забити в роті запахи кухні, й знову піднімаюся в кабінет.

Близько п'ятої години передаю документи туди, де їм місце, й вирушаю перевірити, скільки кроків од Левового мосту до вулиці царя Аспаруха. На щастя, переді мною лежать ще не «розвідані землі», одну з яких звати Магдою. Сподіваюсь, ви мене зрозумієте правильно, тим паче, що в певному відношенні Магду аж ніяк не можна вважати «нерозвіданою»… Скоріше навпаки. Та будемо серйозними й триматимемося подалі від нетрів сексу.

Магда мешкає на горищі високого кооперативного будинку й займає приміщення, яке дотепні хазяї перетворили на житло, об'єднавши дві комірчини й витративши копійки на те, щоб поштукатурити стіни й пробити вікно. Нічого спільного із затишком просторого горища Лічева. Бідненькі меблі з поганого гарнітура, але в кімнаті більш-менш прибрано й часто. Зате господиня — в усій красі своєї щедрої плоті й закордонних товарів типу «одяг і взуття». Блуза й жилет з блідо-синього меланжу, темно-синя вузька міні-спідниця й лаковані чорні туфлі з десятисантиметровими каблуками. Опасиста надміру Магда намагається високими каблуками й вузькою спідницею надати своїй фігурі хоч якоїсь стрункості.

— Радий, що застав вас удома, — починаю я, присівши на не дуже стійкий стілець, пеки Магда для більшої певності влаштовується на канапі. Завважу між іншим, що вона поки що тримається ввічливо, але стримано, навіть намагається прикрити спідницею свої дебелі стегна, але зробити це виявляється неможливо — плаття мало, а плоті забагато.

— Всі ці дні я вдома, — відповідає жінка, відмовившись од наміру прикрити свої форми.

— Когось чекаєте?

Вона ствердно киває.

— Либонь, мене…

— Вас чи когось іншого, хто прийде й забере мене… Отже, годі грати комедію. Казатиму те, що думаю, — хоч пан, хоч пропав. Можна й так.

— Не поспішайте, — заспокоюю її. — Ще не настав час когось брати.

Оглядаю меблі й зауважую:

— Тут стоїть ще одна канапа… Маєте сусідку?

— Мала, — вточнює Магда. — Раніше ми жили з Дорою.

— То чому ж ви не винесете канапу, щоб звільнити місце?

— Я хотіла була винести, та потім передумала: навіщо робити подвійну роботу! Все одно Дора не сидітиме вічно біля Марина.

— Ви так гадаєте?

— А як же інакше? Якщо вже записали твою біографію…

— Хіба це так важливо: записали чи ні? Важливіше, яка вона. Хто робив вашу біографію: той, хто записував, чи ви самі?

— І то правда! Що я такого зробила! Жила своїм життям.

— Ну, й до чого ж це призвело?

— Призвело… Я хотіла, щоб призвело до того ж, до чого призводить усіх, коли б не втрутилася якась сила… Я була вже майже заручена з Асеновим.

— Що ж то, по-вашому, за сила?

— Звідки я знаю? Як мені здається, тут не обійшлося без Гелевої. Гелева не може мене терпіти.

— За що?

— Думає, ніби це я відбила в неї Асенова. Та дурепа навіть не розуміє — якщо Асенов один-два рази й заскакував до неї, то це були звичайнісінькі походеньки холостяка.

— Вона розраховувала вийти за нього заміж чи?..

— Саме на це й розраховувала своїм курячим розумом!

— Гм… Дехто любить зрілих жінок….

— Але ж не перезрілих.

— Гаразд, — кажу я. — Облишимо статеве питання. Розкажіть мені докладніше про ваші зустрічі з Асеновим під час його останнього приїзду, про розмову в «Балкані» й, звичайно ж, про заключний скандал. Спокійно, докладно й без пропусків.

— А чому ж ні! Я вам усе розповім… Тільки пошукаю цигарки… Я б пригостила вас кавою, та немає… Може, хоч вип'єте коньяку?

— Можна, — холодно кажу я, вирішивши, що це непогана ідея.

Звичайно, в Магди ця ідея пов'язана з іншим: пригадати під час частування вказівки Філіпа і взагалі повторити подумки весь урок.

Господиня приносить півлітрову пляшку «Плиски» й дві чарки, звичним жестом наповнює їх, знову сідає на канапу, повторює номер з підтягуванням спідниці і тільки після цього закурює цигарку. Відтак починає розповідь, сповнену зайвих подробиць і зайвих відхилень, розповідь, яка нічим не доповнює те, що мені вже відомо.

— Та-ак, — зітхаю я, вдаючи, ніби не помічаю, як Магда знову наповнює мою чарку.

Вже досвідчена дівчина, а не може збагнути, що такого, як я, двома наперстками коньяку не здивуєш.

— Та-ак. А як же ви все-таки познайомилися з Асеновим?

— Е… точно не пам'ятаю.

— Як же це так? Початок великого кохання, зустріч з майбутнім нареченим, а ви «точно не пам'ятаю»… Спробуйте пригадати.

Жінка напружено морщить невисоке біле чоло, чи то поринаючи в спогади, а чи розмірковуючи, що сказати, а що замовчати. Бо навіть найдокладніший попередній інструктаж ніколи не може передбачити всіх запитань, які виникають під час допиту.

— Ми були, здається, в «Ропотамо» з Філіпом та іншими. За сусіднім столиком сидів Асенов, якого я спочатку вважала за іноземця, і він так витріщився на мене, наче ніколи в житті не бачив жінки. Я теж кілька разів зиркнула на нього… не те, щоб він мене зацікавив, — просто в нього на руці був масивний золотий браслет… як у дами.

— Цікаво…

— Нічого цікавого, потім я збагнула, що це браслет для годинника… тільки годинник він чомусь носив на внутрішньому боці руки, й тому цей браслет скидався на жіночу прикрасу…

— Що сталося з тим браслетом? Він його вам подарував?

— Усі ви з тої хати допитуєтесь про подарунки…

— Я ні про що не допитуюсь. Просто цього браслета в Асенова не знайдено.

Магда знову морщить чоло й дивиться на мене так, наче хоче перевірити, чи нічого я не переплутав, потім пояснює:

— Бо він більше його не носив. Останні два рази, коли приїздив, він уже був без нього. Хіба не знаєте: митницька декларація, зайва морока…

— Можливо. А чи багато він мав при собі грошей?

— Звідки мені знати?

— Як це «звідки мені знати»? Ви щовечора бували разом, ходили в ресторан, він виймав гаманця й розраховувався…

— Дрібні гроші він виймав з маленької кишеньки.

— А ті гроші, що давав вам?

Вона намагається заперечувати, та, зустрівшись із моїм поглядом, замовкає й схиляє голову.

— Бачите, Коєва: ви не тільки щовечора ходили з Асеновим по ресторанах, а й бували в нього на квартирі, одержували від нього гроші й тому не можете не мати уявлення про його кошти.

— Я маю уявлення, але не рахувала його гроші.

— Мова не про це. Не викручуйтесь.

— Ну, він носив при собі стільки, скільки було треба. В усякому разі, гаманець у нього завжди був повний.

— Іноземної валюти?

— Валюти в нього майже не було. Я це знаю, тому що просила його купити дещо в магазині «Кореком», але він мені відмовив.

— Неправда, — зауважую спокійно.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю, але ви говорите неправду. Асенов збирався їхати з Болгарії в Туреччину. В його паспорті стоїть турецька віза. Людина, яка збирається в Туреччину, не може їхати туди без валюти.

— Тож чи не я викрала ту валюту?

— Слухаючи, як ви вперто говорите неправду, можна припустити й таке. І потім не забувайте, що в нас карають не тільки за крадіжку, а й за лжесвідчення.

Магда мовчить і курить, схиливши голову.

— Я не хотів заводити цієї розмови, — кажу я, — та оскільки ви примушуєте мене до цього, хай буде по-вашому. Ви добре знаєте, що проти вас уже зібралося чимало компрометуючих фактів. Тільки завдяки тому, що останній рік ви трохи вгамувалися, проти вас тимчасово не застосовували санкцій закону. Але тепер усе може змінитися. Остаточно й безповоротно. Той скандал у ресторані знову ставить на порядок денний питання про вашу поведінку, а сьогоднішня ваша брехня — то остання крапля, що переповнює чашу терпіння…

— Що ж вам треба від мене, господи!..

— Тільки без сліз. Ви добре знаєте, що мені треба: правди. А ваша поведінка — це справа інших органів.

— Моя поведінка! Моя поведінка! Що ж тут особливого їв моїй поведінці?.. Наче я вбила своїх батьків…

Вона враз схлипує й заходиться слізьми. Я закурюю нову цигарку, чекаючи, поки мине буря.

— Один час я справді збилася на манівці, — починає Магда, витираючи сльози й намагаючись узяти себе в руки. — Та це вже давно минуло… Тепер у мене єдиний друг — Філіп.

— …і його друзі… Але щодо Філіпа, то він не дасть за вас і щербатої копійки.

— Я це знаю. Не думайте, що я сліпа. Але хто ще подбає про мене? Кожний прагне порозважатися, а потім проганяє… Де ж його взяти того, хто б подбав про мене?

— Перш ніж щось брати, треба його заслужити. Влаштуватися на роботу. Знайти для себе чисте місце в житті…

— Як? — нервово уриває мене Магда. — Я поступала в університет — не набрала балів… Потім подалася в ТПК^[9] та не можу ж я виконувати таку стомливу й нудну роботу за якихось п'ятдесят левів… Далі Філіп виклопотав мені місце офіціантки, але мене там потримали тільки три місяці, бо я заступала…

— Гаразд, гаразд, — кажу я. — Якщо ви серйозно замислились над цим, знайдуться люди, які вам допоможуть. Але про це — потім. А зараз давайте закінчимо справу. І ні в якім разі не забувайте мого попередження. Я повторюю запитання: чи носив Асенов при собі валюту, скільки й яку саме?

— Носив, — тихо відповідає Магда. — Цілу пачку доларів. Не знаю, скільки їх там було, але він мав цілу пачку банкнотів по сто доларів.

Жінка, втомлена й змучена, повністю капітулювала.

— Де він тримав ці долари?

— В гаманці… Коли зайшла мова про «Кореком», він витяг гаманця, показав мені пачку банкнотів і сказав: а може, каже, дати тобі сто доларів, щоб ти і їх розтринькала, хоч я й без того приношу тобі все необхідне… Не думайте, що Асенов був надто щедрий, мало того, що він не був щедрий, він ще й був дуже недовірливий і, перш ніж лягти спати, клав свій гаманець під подушку, наче я з тих, що нишпорять уночі по кишенях чоловіків і потім тікають.

— Хто ще знав про долари?

— Не маю поняття.

— Коєва!..

— Ну що «Коєва»? Може, про це знала й хазяйка, а може, й інші…

— Мене цікавить, кому про це казали ви!

— Здається, я одного разу прохопилася про це Філіпові, мовляв, в Асенова повно грошей, а я й досі ношу торішні сукні, та Філіп не звернув на це уваги.

— «Повно грошей» чи «повно доларів»?

— Можливо, я сказала «доларів», бо це було невдовзі після випадку з магазином «Кореком».

Ставлю ще кілька запитань, не так для того, щоб довідатися щось нове, як для того, щоб уточнити вже відомі мені деталі. Потім для годиться випиваю другу чарку коньяку й підводжусь. Жінка також встає. Вона не лише огрядна, а й висока на зріст, та зараз здається зовсім маленькою й безпорадною, — доросла людина з дитячим розумом.

— А тепер вислухайте мене, Магдо, й постарайтеся запам'ятати мої слова: якщо ви готові стати до роботи, можете повністю розраховувати на мене й на моїх колег. Але якщо ці добрі наміри — лише наслідок тимчасового страху, мушу вас застерегти: буде вам кепсько. Невже вам не набридли приниження й перед нами, й перед тими, з ким ви водитесь, і перед вашими близькими, які не бажають вас бачити? Невже ви не можете сказати собі: «Я теж людина й маю в собі сили жити, як людина»?

— Я це вже казала… — тихо мовить вона.

— Скажіть іще раз! Скажіть голосніше! Скажіть так, щоб ці слова запали вам у душу і більше ніколи не вилітали звідти! Якщо ви це зробите, в усьому іншому вам допоможуть.

І я поспішаю до виходу, щоб випередити черговий приступ плачу.

Плач — це добре, розмірковую я, спускаючись сходами. Плач очищає людину, кажу я собі, простуючи вечірньою вулицею. Погано лише, що деякі жінки, виплакавшись, вважають, що вони вже спокутували свої гріхи, очистились і тепер можуть знову починати все спочатку. А оскільки ніколи не можна почати з самого початку, вони починають звідти, звідки не треба — з брудних історій, за якими йдуть образливі пояснення, виселення й таке інше, поки не настає останній зрив… В даному разі, звичайно, не такий випадок.

На бульварі Вітоша в цей час ще багатолюдно. Люди йдуть у кіно або поспішають додому. Ліза, напевно, вже накрила в кухні стіл для вечері, поки її зразковий чоловік, який кинув курити, дивиться телевізор, якщо його не запрягли в господарські справи. А чим, власне, Магда гірша за Лізу? Трохи суворішу ізоляцію від поганого оточення, трохи більше сили волі, й та сама Магда могла б стати якщо не світилом інтелекту, то принаймні скромним світилом домашнього вогнища, доброю матір'ю й турботливою дружиною…

Мої думки урвав пронизливий свисток міліціонера: поринувши в думки, я переходив вулицю Алабін при червоному світлі. Нічого не вдієш: повертаюся назад і водночас одриваюся від морально-побутових проблем, щоб переключитися на розділ криміналістики, відомий під назвою «Розслідування вбивств».

І все-таки, які щасливі мої колеги з морально-побутового відділу! Виправні їхні пацієнти чи ні, але вони завжди в наявності.