"Інспектор і ніч. Бразільська мелодія" - читать интересную книгу автора (Райнов Богомил)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Затишна квартирка. Саме така згодилася б мені, бо я ще не одружений. Затишна, світла квартирка. Крізь вікна й балконні двері ллється сяйво травневого ранку. Блідо-сірі стіни з гіпсовими прикрасами, темно-сірі оксамитові крісла, рожевий перський килим й обов'язковий круглий столик, призначений тільки для того, щоб займати місце. Оксамитові штори, також рожеві, лампа з шовковим абажуром… Що ще? Ага: широке зручне ліжко. Та про нього не буду розповідати. Бо на м'якій ковдрі, зігнувшись, як знак запитання, лежить мрець.

Огляд, зйомки, дактилоскопічні й трасологічні дослідження, складання протоколу — все це вже закінчено; фахівці зробили свою справу й пішли. В приміщенні лишилися тільки я й мій давній приятель — судовий лікар, якщо не брати до уваги варти біля входу. Поки лікар клопочеться біля свого мертвого пацієнта, я ще раз оглядаю кімнату, невеликий передпокій і балкон, щоб вилаштувати свої спостереження в певній послідовності.

— Як справи, старий? Чи виявив ще щось?

Лікар, як завжди, для більшої солідності не квапиться з відповіддю. Я втомлено зітхаю й витягаю пачку «Сонця», але на моє здивування мій приятель заперечливо хитає головою:

— Дякую, не курю!

— Нарешті хоч одна приємна новина, — бурчу я собі під ніс, припалюючи сигарету. — Це дасть мені чималу економію.

— Отруєння газом, та й усе, — каже лікар, пропускаючи повз вуха моє зауваження. — Навіть коли й щось більше, це виявиться тільки після розтину.

— Браво, — відповідаю я. — Ти спритно розкриваєш очевидні речі.

— А за речі загадкові платять гроші тобі.

— Мене цікавить, чи…

— … чи не приймав він перед сном снотворне, — закінчує замість мене Паганіні розтину трупів і недбало додає:— А втім, дай все-таки одну сигарету.

— Прощавай, економіє, — кажу, дивлячись, як він за звичкою порпається в пачці, вибираючи найм'якшу сигарету. — Ти, власне, відколи не куриш?

— Якщо й завтра не доторкнуся до цигарки, то буде два дні, — пояснює лікар і з насолодою кілька разів затягується.

Відтак закриває свою валізу, махає мені рукою й виходить з кімнати. Тепер я залишаюсь на місці злочину сам-один. Та не будемо поспішати з висновками. Поки що нам відомі такі факти.

Христо Асенов, комерсант, який ще до війни переселився в Німеччину, нині громадянин ФРН, кілька разів приїздив у якихось справах до Болгарії. Учора ввечері, приблизно о 21 годині, він пішов у ресторан «Балкан» разом із своєю знайомою Магдою Коєвою. Десь за півгодини до півночі Асенова запитала по телефону невідома особа. Трохи згодом у ресторані з'явився Філіп Манев, друг Коєвої, він намагається забрати її з собою, та оскільки Асенов заперечує, здіймає скандал. Манева й Коєву затримують, Асенов повертається в свою квартиру, де вранці його знаходять мертвим — отруєння газом.

Кімната Асенова має окремий вхід. Двері ведуть у невеличкий передпокій — праворуч туалет, ліворуч — широка ніша з кухонним столом і газовою плитою. Кран газової плити лишився відкритий, це й спричинилося до смерті пожильця.

Побіжний огляд дає підстави припускати, що це нещасний випадок: на столі стоїть бляшанка розчинної кави й пачка цукру, порожня чашка, сірники. На плиті — кавник, навколо кавника й під ним ще не висохла вода. Асенов, певно, вирішив приготувати каву, запалив газ, поставив воду, а сам тим часом заснув у ліжку; вода закипіла, пролилася з кавника, загасила вогонь, і смертоносний газ почав повільно заповнювати закрите приміщення.

Таке припущення можна обгрунтувати й іншими обставинами: двері кімнати замкнені зсередини. Балконні двері теж зачинені, хоч і не замкнені, але квартира міститься на п'ятому поверсі, отже, залізти на балкон з вулиці не так просто. Перш ніж одягти піжаму, Асенов старанно склав свій одяг на стільці. Цей стілець стоїть за крок від балконних дверей. У внутрішній кишені піджака знайдено паспорт і гаманець мертвого з досить великою сумою болгарських левів і тридцятьма західнонімецькими марками. Якщо метою вбивства — припустимо, що це вбивство, — була крадіжка, незрозуміло, чому вбивця вирішив піти на такий ризик і скористатися газом. Адже для цього йому треба було не тільки проникнути на балкон, а й здійснити ще кілька додаткових операцій: пройти через усю кімнату, щоб дістатися до газової плити, потім у той самий спосіб повернутися назад, і це за реальної небезпеки, що квартирант щохвилини міг прокинутися; відтак зачинити балконні двері, щоб у кімнаті утворилася висока концентрація газу, довго чекати на балконі, після цього відчинити двері й знову чекати, поки вивітриться газ, і нарешті тільки тоді викрасти гроші чи коштовності, які, можливо, були в кишенях мерця. Важко чимось пояснити ці зайві й небезпечні маніпуляції, коли злодієві досить було дочекатися, поки Асенов засне, а потім простягти з балкона руку й вибрати з кишень піджака, який висить на стільці, все, що там було. Це за умови, що крадій звичайно рідко коли вбиває. І що в даний момент немає жодного доказу крадіжки.

Немає, принаймні зараз, і аргументів на користь того, що Асенова могли вбити з якихось інших мотивів, наприклад, з помсти. Він виріс у Бургасі, виїхав з країни ще юнаком у 1939 році. Наскільки нам відомо, він не мав у Болгарії ніяких родичів і знайомих. Скандал з Маневим? Цей інцидент треба детально вивчити. Та хоч би що там сталося, Манев і Коєва були затримані, коли Асенов був ще живий і здоровий, і вони й досі перебувають під наглядом міліції, отже, поки що лишаються поза грою.

Можливість самогубства теж малоймовірна. Коли в людини на думці самогубство, вона не стане варити каву. І потім, які є причини для самогубства? Те, що в нього намагалися відбити дівча? Така версія не витримує ніякої критики.

На перший погляд, найімовірнішим здається нещасний випадок: закипіла вода, залила вогонь і т. д. Але перший погляд часто оманливий, бо він вихоплює тільки те, що лежить на поверхні. А копнеш глибше — і починають виникати запитання.

Коли відчинили замкнені зсередини двері — на щастя, це зробили не занадто запопадливі сусіди, а наші працівники — відразу ж виявилося, що концентрація газу в кімнаті дуже низька. Звичайно, за час, що минув, вона могла знизитися сама по собі, але навряд чи в такій мірі, бо балон із зрідженим газом був майже повний. Якщо ж припустити, що йдеться про злочин, така невисока концентрація газу цілком закономірна. Після першого етапу операції — отруєння — вбивцеві треба було провітрити приміщення, щоб здійснити другий етап — пограбування, а потім і третій — інсценування нещасного випадку. Він відчинив балкон, а потім, певно, й віконце над нішею, щоб утворився протяг. Віконце й балконні двері були зачинені аж після закінчення всієї операції, коли вбивця завбачливо знову відкрив газовий кран. Та оскільки кімната вже провітрилася, повторна концентрація газу в ній виявилася дуже низькою, що не може не викликати підозри.

Друге. Балкон на п'ятому поверсі, але забратися на нього можна. Над самим балконом — горішня тераса. Вона сполучена з коридором горища, що виходить на сходову клітку. Двері між кліткою й горищем були замкнені, та ледве помітні свіжі подряпани в замку наштовхують на думку, що хтось користувався відмичкою.

Пробравшись на горішню терасу, неважко потрапити й на балкон Асенова, — для цього досить перелізти через огорожу тераси, вхопитися руками за виступ і, повиснувши, зістрибнути вниз. Якщо ж злочинець прив'язав до огорожі тераси мотузку, він міг без особливих зусиль видертися туди знову.

Найрозумніший злочинець, навіть той честолюбець, який мріє здійснити зразковий злочин, забуває, що, незважаючи на всю свою обережність і спритність, він все одно залишить після себе якісь сліди — діє ж бо реальна людина в реальних обставинах. Тож і в нашому випадку є в наявності сліди: подряпини в замку, витертий край іржавого прута в огорожі тераси, за який, певно, прив’язувалася мотузка, невеличка пляма на штукатурці фасаду будинку, там, де треба було обіпертися ногою, щоб видертися по мотузці вгору, і, нарешті, слід ноги в шкарпетці — мабуть, тієї самої ноги — помітний неозброєним оком якраз між перським килимом і мозаїчною підлогою передпокою. Певна річ, кожен із цих слідів сам по собі міг не привернути до себе уваги, але коли їх зіставити й розглянути разом — це вже пожива для роздумів. Лишається дочекатись наслідків дактилоскопічних і трасологічних досліджень.

Безперечно одне: якщо ми маємо справу з убивством, то це вбивство не тільки зумисне, не тільки детально й хитро розроблене, а й здійснене холоднокровним злодієм. Усі етапи операції — проникнення на балкон, отруєння людини, провітрювання приміщення, пограбування та інсценування нещасного випадку, не кажучи вже про втечу, — вимагали чимало часу (я вже подумки його підрахував), а це, зі свого боку, свідчить про те, що тут діяла людина із міцними нервами.

Однак ця операція свідчить і про дещо інше — злочинець знав, як умебльована кімната, і, головне, знав про наявність газової плити — приладу, який ще не дуже поширений у Болгарії.

Думка про це змушує мене залишити кімнату колишнього пожильця й завітати до його хазяйки.

Громадянка Гелева мешкає в сусідній квартирі, теж однокімнатній. Це легко зрозуміти — вона розгородила стіною своє двокімнатне житло, щоб здавати половину площі приїжджим, які мають. багато грошей.

Гелева відчиняє мені після першого ж дзвінка, мабуть, відчуває, що візити цього ранку ще не скінчилися. Вона несамохіть посміхається, щоб трохи приховати свій переляк, і заводить мене до просторої кімнати — гібрида холу, спальні й вітальні, — проте охайної й досить затишної, з гарними, хоч уже й не новими меблями. Господиня вдало доповнює цей інтер'єр, бо й сама, хоч і підтоптана, але ще зберігає сліди колишньої вроди і взагалі бореться з плином років, які рано чи пізно прибивають усіх нас до квартиранта за стіною.

— Прошу сідайте, — знов усміхається вона. — Чи не вип'єте кави?

— В тому разі, якщо вона вже зварена. Дозвольте закурити?

— Звичайно. Я теж курю. А кава вже майже готова.

Це «майже» триває близько десяти хвилин, та я використовую їх активно, бо прочинені двері між холом і кухнею дозволяють нам вести розмову:

— Скільки разів у вас зупинявся Асенов?

— Тричі. Він поселився тут ще під час свого першого приїзду, а що моя квартира йому сподобалася… Я, знаєте, завжди стежу за чистотою…

— Це помітно. А як він проводив свій час? З ким зустрічався? Чи приходив хто-небудь сюди до нього? Взагалі, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього.

— Він був скромна людина. Наскільки мені відомо з його телефонних розмов (він іноді забігав до мене подзвонити по телефону), він мав лише ділові стосунки з приводу торговельних угод. Крім його приятельки, до нього більш ніхто не заходив.

— Коєвої?

— Здається, так. Я знаю її просто як Магду.

— А що ви ще знаєте про цю Магду?

— Як вам сказати? Хіба ви не знаєте сучасних дівчат — сьогодні з одним, завтра з другим. Розбещеність.

— Вона збиралася заміж за Асенова, чи не так?

— Може, й збиралася, та не кажи гоп, поки не перескочиш. Асенов був не з тих, що одружуються з такими.

— А чи не чули ви, з ким мала справу Магда, коли Асенов був у Німеччині?

— З такими ж, як сама. Кілька разів я бачила її на вулиці з молодиками, але, правду кажучи, подробицями не цікавилася.

— Зрозуміло. А хто приходить до вас?

— Сусідки, хто ж іще!

Гелева приносить тацю з кавою, ставить її на столик переді мною й сідає, вигойдуючи широкими стегнами, аби показати, що вона ще жінка в самому соку. Протягую їй пачку «Сонця», але вона курить сигарети з фільтром і тому запалює свою. Каштанове — я маю на увазі пофарбоване в каштановий колір — ще густе волосся й випещене біле обличчя справді роблять господиню моложавою, хоч їй, напевне, вже пішов п'ятий десяток. Сподіваюсь, що в неї так само гаразд і з нервами.

— А чоловік хіба до вас не приходить? — запитую, відпивши кави й теж закуривши сигарету.

— Колишній? — Вона невдоволено копилить товсті губи. — Іноді приходить, щоб зіпсувати мені настрій.

— Невже?

— Атож! Тільки й дивиться, як би здерти з мене копійку.

— Чого б це?

— Я була йому винна гроші за квартиру. Колись він допоміг мені купити її, але вже давно…

— Зрозуміло. Що ви можете розповісти мені про вчорашній вечір?

— Ну, звечора в мене була Савова з нижнього поверху. Ми пили каву, теревенили, потім я провела її.

— О котрій годині?

— Десь близько десятої. Трохи прибрала й лягла, але мені не спалося, і я ввімкнула радіо.

— Ви чули, коли повернувся додому Асенов?

— Ще б пак! Тільки-но я вимкнула радіо, аж тут і він прийшов.

— Коли ви вимкнули радіо?

— Десь опівночі, як закінчилася передача.

— А потім?

— Потім нічого. Ще трохи покрутилася в ліжку, але більше нічого не почула.

— Дякую за інформацію, — кажу я, встаючи. — Ага, мало не забув: навіщо ви поставили там газову плиту?

— Бо газова плита вдвоє дешевша за електричну. Та сама розкіш, тільки вдвоє дешевше.

Гелева допитливо дивиться на мене, намагаючись розгадати, чим викликане таке запитання, і, нарешті збагнувши, цілком логічно зауважує:

— Плита тут ні при чому. Якщо людині судилося вмерти, вона помре й без плити.

Так уже заведено, що убивства трапляються в негоду з туманом і дощем, дощ, як правило, йде сильний і який хочеш: дрібний, прямий і косий, заливний і грозовий. А інспектор повинен блукати в мороці й, поринувши в свої думки, намагатися розвіяти ту загадкову імлу, якою вбивця оповив свій лиховісний злочин.

Одне слово, традиція жанру мені добре відома, але вбивства здійснюються не за календарним планом, і, вийшовши на вулицю, я потрапляю в обійми весняного сонячного дня. На деревах — ніжна зелень, навколо кудись поспішають юнаки й дівчата, прогулюються матері з дітьми, а над усім цим — блакитне небо. Ось воно, моє мирне місто, яким я зараз іду. І в мене таке відчуття, ніби серед цього пейзажу я наче неприкаяний зі своїми похмурими версіями і з тим анахронізмом, що ним є моя професія. Звичайно, цей анахронізм — лише наслідок іншого анахронізму — злочину. Та хоч як би там було, морок і дощ — краще, тоді якось ліпше вписуєшся в навколишнє середовище.

Виходжу на вулицю Вітоші й швидко дістаюся до кав'ярні «Бразілія». Після сонячної вулиці вона видається темною й непривітною. Зупиняюсь біля бару, тут у мене знайома офіціантка.

— Здрастуй. Що замовлятимеш?

— Тільки не каву.

— Якщо не хочеш кави, чого ж ти сюди прийшов?

Вона, трохи ображена моєю зневагою до фірменої страви «Бразілії», але з дружніх почуттів все-таки приносить мені апельсиновий напій.

— Чи немає серед ваших клієнтів Філіпа й Магди?

— Ще б пак! Вони тут днюють і ночують.

— Сидять з ранку й до вечора?

— Переважно ввечері.

— Хто ще в їхній компанії?

— Ще двоє хлопців — Спас і Моньо.

— Більше нікого?

— Раніше ходили ще дві дівчини — Дора й Ліза, та їх уже давно не бачу.

— Як вони поводяться?

— Цілком пристойно. Тільки Спас трохи дурнуватий.

— В якому розумінні?

— Задерикуватий ведмідь. Одного разу ледь не зчинив бійку з двома клієнтами. Добре, що втрутився Філіп. Ми його суворо попередили, відтоді він принишк.

— А як щодо зв'язків з іноземцями?

— Такого не помічала.

— Дякую, — киваю я. — Напій був пречудовий.

— Але ж ти навіть не покуштував його.

— Яке це має значення? Впізнаю фірму.

Виходжу надвір і, трохи примружившись від сонця, знову жену по тротуару свою тінь.

Влаштовуюсь у своїй тихій канцелярії за зручним старим письмовим столом, що забився в куток, як домашній пес. Ви, напевно, пам'ятаєте мою канцелярію, з порожніми столами й сліпучою лампочкою на сорок ват. Тепер я працюю в іншому приміщенні. Окремий кабінет з яскравішою лампою, навіть з плафоном. Плафон круглий і білий, як повний місяць. Досить лише уявити собі, ніби поруч сидить кохана жінка, а над головою в тебе час од часу похитуються крони дерев, — і відразу ж настроїшся на романтичний лад. Особливо, коли нема чого робити, й ти, щоб згаяти час, читаєш якийсь роман епохи між двома світовими війнами.

Та я не збираюсь «убивати» час. Досить убивств. Краще подивимося, де самі вбивці, але це зовсім не означає дезертирувати з робочого місця.

Отже, ніяких зв'язків з навколишнім світом. Треба трохи попрацювати з мертвою матерією — листами й документами. Навести довідки. Й більше мізкувати, по можливості так, щоб не було «буксування».

Можуть сказати, що я марную дорогоцінний час, втрачаю темп і взагалі «спізнююсь на поїзд». Убивця, якщо він існує, скористається моєю неповороткістю, щоб знищити докази. Докази? Які саме? Брудні шкарпетки, що можуть за п'ять хвилин згоріти. Відмичка, яку легко жбурнути вночі в будь-яку каналізацію. І, мабуть, рукавички, що нічим не різняться з-поміж тисяч таких самих рукавичок. Ну, й запилений від повзання по карнизу одяг — светр чи спортивна куртка, — що після кількох змахів щіткою знову стане чистим. Оце й усі докази. Якщо гаданий убивця не дурний, він, звичайно, їх уже знищив. Та є ще один доказ, який не так просто ліквідувати. Цей доказ, якщо він взагалі існує, очевидно, не знищать, а приховають. Невідомо тільки, де й від кого. Щоб відповісти на всі ці питання, треба напружено мізкувати й, по можливості, «без буксувань».

Отож сиджу за письмовим столом, зв'язуюсь по телефону з різними службами і взагалі сповна використовую «потужність» нашого підприємства. Бо — вже не пам’ятаю, казав я вам про це чи ні — інспектори, що все роблять голими руками, зустрічаються лише в романах.

Я саме перегортаю документи в темно-зеленій теці, як раптом мене викликають до шефа.

Полковник зустрічає мене, підвівшись з-за столу, вітається кивком голови, потім показує рукою на крісло, а ще перегодя недбалим жестом — на столик з дерев'яною скринькою для цигарок. Це означає: «можеш курити» й водночас — «готуйся до звіту».

— Ну, що нового? — запитує шеф, чекаючи, поки я сідаю й закурюю.

Дуже стисло викладаю факти, які досі вдалося виявити, намагаючись не пропустити нічого істотного, хоч полковник уже напевне знає всі найважливіші подробиці.

— Не розумію, навіщо хазяйка так рано дзвонила Асенову…

— Принесла сніданок. Як завжди, о сьомій годині. Асенов прокидався рано.

— Що свідчать Манев і Коєва?

— Нічого цікавого, крім того, що геть усе приховують. Скандал видається за сцену ревнощів.

Шеф ставить ще кілька запитань саме про ті деталі, які я обминув. Потім звичне:

— Які в тебе версії?

Знову стислий виклад, цього разу щедро оздоблений виразами «якщо», «на випадок того» й «можливо». Полковник задумливо слухає мене, і це дозволяє мені ненароком закурити другу цигарку. Мій шеф — не курець і тому не дуже любить, коли димлять у його кабінеті.

— Гадаю, ти правильно накреслив коло, — киває полковник, коли я замовкаю. — Та все ж не забувай, що відповідь на загадку може бути й поза цим колом.

— Звичайно, — кажу я, збираючись підвестися.

Але полковник помахом руки спиняє мене:

— Май на увазі й таке: треба діяти якнайшвидше. Ти знаєш, Антонов, що я тебе вважаю за сумлінного працівника й ніколи не підганяю, хоч ти подеколи виявляєш зайву самовпевненість і вдаєшся до… ну, скажемо, своєрідних методів розслідування. Але цього разу випадок незвичайний, йдеться про смерть, можливо, насильницьку смерть іноземного підданого. У нас таких випадків, як сам знаєш, ще не траплялося, й це буде як на руку ковінька ворожій пропаганді. Емігрантські центри не оминуть нагоди спекульнути тим, що Асенов — болгарин, одне слово, розмалюють кримінальний злочин як політичне вбивство. Все це примушує діяти швидко, але, звичайно, так, щоб поспішність не впливала на правильний хід розслідування.

— Зрозуміло, — кажу й підводжусь.

І ось я знову схилився над зеленою текою. Бо слідство, хоч і треба квапитись, не можна вести із карколомною швидкістю.

Документи в зеленій теці — це переважно протоколи допитів, що відтворюють епізоди з біографії однієї гарної дівчини — Магди Коєвої. Дівчина була дуже добра до багатьох людей, але не до себе. Безладні зв'язки з іноземцями. Оплата — готівкою або ж за законами натурального обміну — кофточками, білизною, косметикою. Неробство й гульки в найкращих ресторанах. Неодноразові попередження й урочисті обіцянки влаштуватися на роботу і т. ін. Останні дані півторарічної давності. Будемо сподіватися, що відтоді поведінка Магди змінилася.

Сповнений цією надією, я про всяк випадок виписую з протоколів кілька прізвищ. Потім наказую, щоб мені принесли іншу теку, в паперах якої фігурує одне з цих прізвищ.

Я вже закінчую ознайомлення з другою текою, коли заходить лейтенант і повідомляє, що за дверима на мене чекає якийсь Пенев. Доводиться зосередитись, аби пригадати, що це сусіда Моньо й Спаса і що я дві години тому наказав викликати його.

Коротко пояснюю громадянинові, з якого приводу його викликали, й прошу розповісти, що за люди Спас Влаєв і Моньо Киров.

— Гангстери! — лаконічно відповідає Пенев і замовкає, вважаючи, що дав вичерпну відповідь.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я ж вам сказав: гангстери! Не дають людям спати. Майже щовечора магнітофон, галас, пісні й аж до пізньої ночі.

— Що ще?

— Хіба цього замало! Я трудяща людина. До того ж бухгалтер. На роботі мені треба бути зосередженим. Помилишся на одну цифру — й потрапиш за грати. А після безсонної ночі…

— Я вас добре розумію, — уриваю його. — А як живуть оті двоє, чим займаються, з ким спілкуються?

— З ким спілкуються? З такими ж паразитами, як самі. Ходить до них якийсь тип, начебто художник, Філіп. Що він за художник — дідько його знає, збирається всяка потолоч… І Спас, і Симеон буцімто вивчають право, але як вони вчаться й коли — лише богові відомо… Спас тягне гроші з матері, Симеону присилають батьки з провінції. Кажуть, ніби його батько порядна людина, на керівній посаді, та чомусь не здогадається хоч раз приїхати й подивитись, як його син розтринькує гроші…

Пенев і далі просторікує, згадуючи в кожній фразі бога й дідька, поки я нарешті не спрямовую його увагу на події вчорашнього вечора.

— Вчора вони почали пиячити ще завидна. Правду кажучи, Спас багато не п'є, зате Моньо хлеще за живих і за мертвих. Звичайно, першим ділом ввімкнули магнітофон і, як завжди, так гучно, щоб аж позакладало вуха. Особливо від тієї «Бразільської мелодії». Як їм не набридло слухати її, — тільки богові відомо. Вона вже так запам'яталася мені, що гуде в голові навіть уві сні, а вони…

— Співчуваю вам. А що ж було далі?

— Далі, коли набрид магнітофон, ввімкнули радіо.

— О котрій годині?

— Приблизно о восьмій. Принаймні ще до інформаційного бюлетеня.

— Слухали Софію?

— Так. А десь об одинадцятій переключили на іншу станцію.

— Чому ви гадаєте, що саме об одинадцятій?

— Бо теж слухав радіо, і поки вони слухали Софію, їхній приймач мені не заважав. А десь об одинадцятій, як тільки розважальна музика…

— Коли вони вгамувалися?

— Як завжди, пізно. Не раніше другої години.

— Чи приходив хтось до них протягом цього часу?

— Ніхто не приходив.

— Не приходив чи ви не чули?

— Не приходив, — наполягає Пенев. — Моя кімната проти вхідних дверей, тому мені все чутно.

— А з тих двох ніхто нікуди не виходив?

— Не чув.

— Не чули чи таки ніхто не виходив?

— Не чув, — знов наполягає Пенев. — Бо той Спас, дідько його зна чому, має звичку стрибати у вікно, і якщо він виходив з кімнати в такий спосіб, я не міг цього почути. Наша квартира на першому поверсі, і цей малий гангстер призвичаївся стрибати з вікна у двір…

— Може, ви помітили або почули ще щось?

— Хіба можна щось почути в такому галасі… До речі, якщо я вже сюди прийшов, скажіть мені, невже не можна вжити заходів проти цих гангстерів, га?

Я пояснюю громадянинові, що це не входить до моїх службових обов'язків, і проводжаю його до дверей. Потім дивлюсь на годинник, даю по телефону останнє розпорядження й знову вирушаю в широкий світ.

Жінка, яка виходить на мій рішучий короткий дзвоник, напевно, одного віку з Гелевою. Та ба! В ній немає жодного натяку на моложаву поведінку тієї зрілої спокусниці. Кажуть, вік людини — це вік її артерій, але я гадаю, що вік людини визначається її самопочуттям.

Змарніле обличчя, неспокійний погляд, поріділе волосся, пофарбоване в якийсь невиразний жовтуватий колір, до всього від неї йдуть такі ж невиразні пахощі — суміш парфумів, камфори й валеріанки.

Моє службове посвідчення ще більше посилює неспокій в її очах:

— Ви до Спаса? Він щойно вийшов. Невже знову щось накоїв?

— Не знаю, — ухиляюся од відповіді. — Згодом розберемось.

— Зважте, що Спас — чудовий хлопець, тільки трохи нервовий, іноді втрачає витримку… Але в цьому винний його батько, то такий тип…

— Не хвилюйтесь, — кажу, — я, власне, прийшов до Симеона.

Жінка прикушує язика, запізно збагнувши, що коли я прийшов до Симеона, їй, мабуть, не треба було заводити мову про Спаса. Потім згадує гостя, кидає мені «проходьте» й зачиняє за мною двері.

Коридор темний, тісний і захаращений, мов склад старих меблів. Кімната, в яку я проходжу, спочатку чемно постукавши, — світла, але не затишніша. Юнак, що підводиться мені назустріч, теж не дуже привабливий: хирлявий, з довгим веснянкуватим обличчям, білими, як солома, бровами; русяве волосся коротко підстрижене, але таке скуйовджене, наче воно ніколи не знало гребінця.

— Товаришу Киров?

Біловолосий киває, запитально дивлячись на мене світлими сонними очима. Показую посвідчення, й запитання в його очах зникає, замість нього з'являється невиразна тривога.

— Заходьте… Даруйте за таке безладдя в кімнаті… Живемо по-парубоцькому…

Він робить безпорадний жест, наче збирається взятися прибирати, хоч для того, щоб навести лад у цій кімнаті, треба витратити не менше дня. Дві кушетки, що правлять за ліжка, зі скрученими ковдрами й пожмаканими подушками, на стільцях розкиданий одяг, на підлозі валяються порожні пляшки й книги, стіл захаращений чарками, попільничками, магнітофонними стрічками, — це лише окремі деталі, що впадають мені в око при побіжному огляді. Якщо тут почати шукати докази, то напевно можна знайти не одну, а десять пар брудних шкарпеток.

Відсовую кинутий на одній з кушеток светр, сідаю й закурюю. Моньо розташовується на сусідній кушетці й теж закурює, мабуть, сподіваючись, що дим трохи приховає його збентеження.

Крізь широке вікно, яке востаннє мили, либонь, іще задовго до Міжнародного жіночого дня, видно занехаяне подвір’я, ледве вкритий листячком волоський горіх, гнилий паркан, а за ним — облуплену стіну будинку навпроти. Сонце сіло за будинок, і від цього дворовий пейзаж здається ще похмурішим.

— Чому у вас не прибрано? — запитую, аби щось сказати.

— Все ніяк не зберуся, — всміхається Моньо блідою посмішкою.

Ніс і верхня губа у хлопця час од часу нервово сіпаються, наче він намагається прогнати якусь нахабну муху, що сидить у нього на носі.

— Ви нездужаєте?

— Невеликий перепій, — скромно відповідає Киров.

— І бразільські мелодії, — додаю я. — Чи не можна й мені послухати цю «Бразільську мелодію»?

— Звичайно, можна, чому ж ні, — пожвавлюється Моньо й підводиться, скориставшись можливістю втекти від неприємної розмови.

Він вмикає магнітофон, ставить касету, встромляє тремтячими, але вправними пальцями стрічку й запускає прилад. У кімнаті гримлять енергійні такти самби. Вона непогана, коли б не так гучно.

— Якщо можна, тихіше, — кажу я. — Не так, як учора ввечері.

— А, вас. прислав наш сусід, — здогадується Моньо.

Він зменшує звук і знову сідає на кушетку. Самба скиглить про смаглявих красунь і екзотичні моря, — наскільки я розуміюсь на музиці. Губи й ніс у Моньо знову сіпаються. Незначний нервовий тик, що залишиться в нього як спогад про юнацькі надмірності.

— Звідки у вас така любов до громових звуків? — цікавлюсь я.

— Це Спасове уподобання. А я з часом теж звик до нього. Спас вважає, якщо гучніше — то переконливіше.

— Ти ба! А чому ви обрали цю самбу своїм національним гімном?

— Випадковий збіг обставин. Ми звили собі гніздо в кав'ярні «Бразілія» і, коли почули оцю «Бразільську мелодію», вирішили, що вона стане нашим гімном. Спас навіть вісім разів підряд записав її на одну стрічку, щоб щоразу не переганяти касету.

— Хитра вигадка, — визнаю я. — А тепер розкажіть, з чого почалася і як проходила вчорашня пиятика.

— Нічого особливого. Як завжди. Тільки в меншому складі. Мали зустрітися в «Бразілії», але Спас запросив мене випити вдома.

— Він вас запросив?

— Так. Йому принесли діві пляшки домашньої сливовиці, тому він запропонував краще добряче випити, аніж ловити гав у «Бразілії».

Самба закінчилася різким заключним акордом і тут же почалася знову. Вісім разів підряд. Поможи нам, боже.

— І що ж сталося з тими пляшками?

— Ми їх розпили. Дві півлітри на двох — це небагато. Щоправда, основним споживачем був я. В одній пляшці залишилося кілька ковтків, але я їх недавно висушив з лікувальною метою.

— Шкода, — кажу я. — Мабуть, був непоганий трунок…

— Та ні! Нічого особливого, — відповідає Моньо, несамохіть переводячи погляд на порожні пляшки на столі.

Я простягаю руку до однієї з пляшок, з почуттям досади відкорковую й нюхаю її.

— Справді нічого особливого, — погоджуюсь я. — Звичайнісінька монополька!

Гашу цигарку, дивлюся на годинник, наче обдумую, чи не час уже йти, й запитую:

— А коли закінчилася та пиятика?

— Не можу вам точно відповісти, — ніяково посміхається Моньо. — Я втрачаю почуття часу. В мене так завжди: до певного моменту пам'ятаю все, а потім несподівано поринаю в морок.

— Буває, — киваю головою. — Що ви останнє запам'ятали перед тим, як поринули в морок? Котра була приблизно година?

— Не можу вам точно сказати, — мимрить Симеон, нервово посмикуючи верхньою губою, неначе хоче відігнати невидиму муху. — Я не можу зорієнтуватися в часі. Розмови, музика, потім знову розмови й знову музика — весь час було одне й те саме. Не можу зорієнтуватися.

— От що, Киров: у вас є орієнтир, і я дуже прошу вас скористатися ним. Ідеться-бо не про скаргу вашого сусіда, а про дещо набагато серйозніше.

Я коротко розповідаю йому про випадок з Асеновим, спостерігаючи за тим, як реагує на це хлопець. Гра з невидимою мухою прискорюється, світлі очі перелякано кліпають.

— Ось такі справи, — підсумовую сказане. — Постарайтесь пригадати. В кімнаті грало радіо так гучно, що могло розбудити й мерця. На жаль, не того мерця, що мене цікавить. Ви слухали інформаційні бюлетені, музику й дикторський текст — ось вам точний орієнтир у часі, ну ж, з богом!

Довге обличчя Моньо ще більш видовжується від бажання зосередитись. Невідомо тільки, що криється за цим — намагання справді щось пригадати чи обдурити мене.

— Здається, ми більше слухали якусь зарубіжну радіостанцію, — нарешті вигадує Моньо, — Монте-Карло, Люксембург чи щось таке.

— Брешете, — спокійно відповідаю я, — й до того ж настільки примітивно, що аж ніяк не схоже на юриста. Ви забуваєте, що, крім вас, ваше радіо слухав ще й ваш сусід.

Моньо прикушує язика — зрозумів, що й справді послизнувся.

— Вибачте, — каже він, — але у мене в голові така плутанина.

— Згоден. Наведіть лад у своїй голові, я зачекаю. Тільки не забувайте, що я прийшов сюди не для того, щоб розважатися, і що ви несете відповідальність за свої свідчення. Не знаю, чи зрозуміли ви, що йдеться про вбивство.

— Здається, останній інформаційний бюлетень, який я чув, був о десятій тридцять…

— Здається чи ви в цьому впевнені?

— Так, упевнений. Принаймні нічний випуск я не чув. Останнє, що пам'ятаю, була якась передача про джаз… Я пам'ятаю це, бо ще сказав Спасові, мовляв, патякає зовсім нетямуща в джазі людина…

— А коли й чому ви переключилися з магнітофона на радіо? Така чудова «Бразільська мелодія» і раптом…

(До речі, ця чудова мелодія настирливо скавучить уже п'ятий чи шостий раз, і я здригаюся від самої думки про те, що вона відлунюватиметься в моїй голові ще багато тижнів).

— Здається, ми ввімкнули радіоприймач десь о восьмій годині. Не можу точно пригадати, але пам'ятаю, що Спас хотів послухати останні вісті…

— А потім?

— Потім він собі грав, а ми взагалі забули про нього.

— Гаразд, — киваю. — Не буду більше вам набридати. Мабуть, вам треба готуватися до лекцій… Якщо не помиляюсь, у вас закінчується семестр?

— Семестр уже давно закінчився. Я навіть вдруге записався на той самий курс, — соромливо зізнається Моньо. — Гірше, що з іспитами ніякого просвітку…

— Он як? — співчутливо запитую я. — Стільки випито — й ніякого просвітку?

— Це теж входить до ваших службових обов'язків? — несподівано ображається юнак, і губи його сіпаються.

— Пробачте за відхилення, — кажу я, встаючи. — Але побачивши, як ви живете, й подумавши про те, як би ви могли жити…

— Дякую за співчуття. Тільки, знаєте, в мене такий принцип: терпіти не можу порад.

Ач який! Він ще й зубатий, оцей білявий юнак. Моньо дивиться на мене світлими очима, які нараз стали холодними й непривітливими, й пояснює:

— Ніколи не роби так, як тобі радять інші, й ти не помилишся. Оце мій принцип. Бо кожен думає передусім про себе, а не про інших.

— Видно, що ви пильнуєте свої інтереси, — кажу у відповідь. — Так пильнуєте, що навіть забуваєте про те, що інтереси людей іноді можуть збігатися…

— Це ще й краще, якщо збігаються! — відповідає Моньо, трохи пом'якшавши.

— Все залежить під того, який це збіг. Дивіться, щоб ваші інтереси не збіглися з інтересами злочинців і негідників.

— Я не злочинець! — знов ошкірюється він.

— Припускаю. Інакше я б не заводив цієї розмови. Але йдеться не тільки про те, хто ви зараз, а й про те, ким ви станете. Люди змінюються. Одні йдуть уперед, інші деградують.

— Дуже цікаво, — намагається бути дотепним Моньо.

— Не можна весь вік прожити в такому стані і в цій кімнаті… заливатися горілкою й слухати бразільські мелодії… Ви мусите або самі вибратися звідси й знайти своє місце в житті, або ж вас вишпурнуть, як паразита й покидька. Не можна без кінця-краю перескладати іспити.

— Це моя особиста справа, — огризається юнак.

— Поки що так. Але згодом це стане не тільки вашою особистою справою. Користуйтесь нагодою, поки у вас є можливість самому прийняти якесь рішення. Так буде краще й благородніше. Бо потім замість вас це зроблять інші.

Останні слова прозвучали погрозливіше, ніж мені хотілося, мабуть, тому, що «Бразільська мелодія» раптом обірвалася.

Моньо дивиться на мене похмуро й спантеличено, певно, обдумує, що відповісти, та мені не потрібна його відповідь. Я киваю й виходжу.

Надворі вже поночіє, коли я нарешті залишаю будинок двох «бразільців», навівши ще деякі довідки в сусідніх квартирах. Поночіє, але моя робота не скінчилася, — в мене ще має відбутися остання зустріч, призначена на сьогоднішній день. Сідаю в тролейбус, і він довозить мене до нових корпусів житлового масиву «Схід».

Облишу нецікаві, але улюблені багатьма письменниками й прибуткові для них описання звичайних вулиць і сходів, зауважу лише, що приміщення, в якому я опиняюсь, — повна протилежність забрудненій і захаращеній квартирі, де мешкає Моньо. Простора студія, з кінця в кінець застелена бежевим килимом, чудові легкі меблі, світлі стіни з кількома витонченими світильниками, дві картини (говорити про них не буду через свою необізнаність) і широкий стіл у кутку, завалений кресленнями, — такий загальний вигляд «мертвої натури». Що ж до живої — тут на першому місці господар Марин Манев, тридцятип'ятирічний архітектор, неодружений, під судом і слідством не перебував, і на другому й останньому місці — Дора Денева, двадцятичотирьохрічна студентка, під судом і слідством теж не перебувала, мені її відрекомендували як наречену вищезгаданого Манева.

Господар пропонує мені стільця, сам сідає на канапу біля Дори і, знаючи вже, хто я, спрямовує на мене запитливий погляд.

— Як у вас гарно, — доброзичливо зауважую я, мовби й не помітивши його мовчазного запитання.

— Загалом, так, — киває господар, збагнувши, що для розмови потрібен якийсь вступ. — Я проти поділу житла на багато кімнат. Часто люди прагнуть мати якнайбільше кімнат, не знаючи, що вони робитимуть з ними. Здебільшого людина проводить свій час в одній кімнаті, отже, важливо, щоб ця кімната була простора й затишна… Зручна, простора вітальня й спальня — навіщо більше?

— Цілком логічно, — погоджуюсь я. — Шкода лише, що, коли з'являються діти, картина міняється…

— Тут є й інші приміщення, — озивається Дора. — Якщо вам треба поговорити віч-на-віч, я можу вийти.

Вона; очевидно, по-своєму зрозуміла загальний напрямок розмови, яку я завів, але так само очевидно, що їй не дуже хочеться залишати студію.

— Не турбуйтесь, — відповідаю. — Я не прийшов вести таємні переговори. Йдеться про кілька звичайних відомостей.

Після цього я коротко інформую їх про той прикрий випадок, який привів мене сюди. Манев слухає, насупивши брови, що зовсім зайве: його вродливе обличчя й без того сумне, можливо, це йде від тривалого зосередженого вдивляння в креслення. Він високий, стрункий, упевнений в собі, хоч це трохи контрастує з його тихим, приглушеним голосом, атрофованим, либонь, від того, що мало говорить. Дорине обличчя теж не випромінює привітності. Якась невиразна тінь лежить на цьому вродливому обличчі, якась замкнутість ховається в чорних очах і в маленькій складці на губах.

— Щиро кажучи, вчинок Філіпа мене дивує, — зауважує Манев після того, як я закінчую свою оповідь. — Мій брат, можливо, небездоганна людина, але він ніколи не був бешкетником.

— Я просив би вас у даний момент абстрагуватися від того, що Філіп — ваш брат.

— Саме так я й роблю, — трохи різко відповідає Марин, не підвищуючи тону. — Філіп належить до категорії тих людей, які передусім дбають про спою шляхетність.

Господар дивиться па Дору, немов чекає, що наречена підтримає його, але та й далі сидить з байдужим виразом обличчя. Вона удає, ніби все це її не обходить, хоч їй важко приховати свою напружену увагу до розмови.

— У ваших словах якась двозначність, — зауважую я. — Складається враження, ніби Філіп з тих людей, що дорожать зовнішньою стороною вчинку більше, ніж його змістом.

Манев не відповідає, отже, можна вважати, що я зрозумів його правильно.

— Навіть з тих побіжних довідок, які я добув, видно, що ваш брат веде не зовсім… зразковий спосіб життя.

— У кожного своя драма… — ухильно відповідає Манев.

— Авжеж: мрієш про одне, а виходить інше… Але це загальні слова, мене ж цікавлять конкретні факти. Якщо не помиляюсь, раніше ваш брат жив з вами?

Господар киває. Його погляд, байдуже й стомлено втуплений кудись у простір, знов спрямовується на мене.

— Чого ж вам стало нелагідно жити з ним?

— Та… всякі дрібні непорозуміння. Власне, головна причина в тому, що до мене перейшла жити Дора. А квартира, як бачите, розрахована лише на двох.

Він вдруге обертається до нареченої, чекаючи підтвердження своїм словам, але жінка й досі байдуже мовчить.

— Ясно. Свого часу ви заявляли про те, що у вас зник автомобіль, а через два дні по тому забрали свою скаргу назад. Чи був причетний до цієї історії ваш брат?

— Не думаю, — майже впевнено відповідає Манев. — Просто через два дні я виявив свій автомобіль на тому ж місці, звідки він зник. Очевидно, його викрали якісь молокососи, щоб трохи провітритись.

Він знову спрямовує погляд у простір, наче думає про щось інше.

— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я, підводячись зі стільця.

Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки, що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться, звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.

— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати людям, але… ви самі винні.

Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку. Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену… Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.