"Роберто Зукко" - читать интересную книгу автора (Кольтес Бернар-Марі)

X. Заручник

У міському саду, серед білого дня.

На лавці сидить гожа дама.

Входить Зукко.

ДАМА: Сідайте біля мене. Погомоніть зі мною. Я нуджуся; нав'яжеться розмова. Не люблю міських садів. У вас якийсь поганий вигляд. Це я змушую вас торопіти?

ЗУККО: Я не поганий.

ДАМА: А все ж руки у вас тремтять, як у хлопчика перед своєю першою дівчиною. Личко у вас симпатичне. Ви вродливий хлопчина. Ви жінок любите? Надто вже гарний ви вродилися, щоб не любити жінок.

ЗУККО: Жінок я люблю, так, дуже люблю.

ДАМА: Певно, вам подобаються сімнадцятирічні?

ЗУККО: Мені всі жінки подобаються.

ДАМА: Що ж, це чудово! Ви вже поштуркували якусь жінку?

ЗУККО: Ніколи.

ДАМА: А бажання? У вас з'являлося бажання бити жінку, чи не так? Це бажання виникає одного дня в усіх чоловіків; геть у всіх.

ЗУККО: Тільки не в мене. Я людина лагідна і мирна.

ДАМА: Ото дивак.

ЗУККО: Ви на таксі приїхали?

ДАМА: О ні. Не терплю таксистів.

ЗУККО: Отже, у вас своя машина.

ДАМА: Звісно. Не могла ж я пішки чимчикувати — мешкаю на іншому кінці міста.

ЗУККО: А якої марки машина?

ДАМА: Очевидно, ви подумали, ніби в мене порше? Ні, у мене жалюгідна малолітражка. Мій чоловік — скупердяй, яких мало.

ЗУККО: А марка?

ДАМА: Мерседес.

ЗУККО: Який саме?

ДАМА: 280 ес-е.

ЗУККО: Яка ж це жалюгідна малолітражка?

ДАМА: Нехай і так. Але чоловік мій жмикрут, та й годі.

ЗУККО: А хто отой хлопчик, що усе на вас позирає?

ДАМА: Це мій син.

ЗУККО: Ваш син? Він уже великий.

ДАМА: Йому чотирнадцять, а ні на рік більше. Я ж не якась там бабця.

ЗУККО: Виглядає він старшим. Спортом займається?

ДАМА: Увесь свій час. Я йому всі міські клуби оплачую всі тенісні корти, хокей, гольф. Так цього мало, він ще й вимагає, щоб я супроводжувала його на тренування.

ЗУККО: Як на свій вік, він здоров’яга. Дайте мені щ вашої машини.

ДАМА: Отакої! Вам, бачте, хочеться мати ще й машину.

ЗУККО: Так, я хочу мати машину.

ДАМА: Так спробуйте взяти.

ЗУККО: Дайте ключі.

ДАМА: Не морочте мені голови.

ЗУККО: Дайте мені ключі. (Дістає пістолет і кладе собі на коліна.)

ДАМА: Ви божевільний. З такими цяцьками не граються.

ЗУККО: Гукніть вашого сина.

ДАМА: Дзуськи.

ЗУККО (погрожуючи їй пістолетом): Гукніть вашого сина.

ДАМА: Ви божевільний. (Кричить синові.} Забирайся геть. Вертайся додому.

Син підходить, жінка підводиться, Зукко приставляє їй пістолет до горла.

ДАМА: Ну, стріляй, дурило. Ключів я тобі не дам, а все тому, що ти маєш мене за ідіотку. Мій чоловік має мене за ідіотку, мій син має мене за ідіотку, навіть моя гувернантка має мене за ідіотку — тож можеш стріляти, на одну ідіотку стане менше. А ключів я тобі не дам. Нічого не поробиш, еге ж, а машина чудова: шкіряні крісла, щиток приладів горіхового дерева з прожилками. Але тобі зась! Годі бешкетувати — бачиш, он уже юрба збирається, про щось базікає, зараз поліцію викличуть. Бачиш уже губи облизують — хлібом не годуй, дай плітки розвести. Вони мені нестерпні. Ну, стріляй. Не бажаю їх чути.

ЗУККО (малому):Не підходь.

ЧОЛОВІК: Гляньте, як він тремтить.

ЗУККО: Не підходь, заради Бога. Ляж на землю.

ЖІНКА: Тю, дитини злякався.

ЗУККО: А тепер — витягни вздовж тіла руки.

ЖІНКА: Як це можна — повзти, витягнувши руки вздовж тіла?

ЧОЛОВІК: Це можливо, можливо. Мені доводилося так плазувати. і

ЗУККО: Руки за спину. І голови не підводь. Стій. (Малий робить рух.) Замри, а то я твою матір уб'ю.

ЧОЛОВІК: Такий не завагається.

ЖІНКА: Авжеж, не завагається. Бідна дитина.

ЗУККО: Можеш поклястися, що не ворухнешся?

МАЛИЙ: Клянуся.

ЗУККО: Голову до землі. Повільно поверни її на другий бік. Відвернись, я не хочу, щоб ти нас бачив.

МАЛИЙ: Чому ви боїтеся мене? Хіба я можу вам зашкодити? Я дитина. Я не хочу, щоб мою матір убили. Чого його лякатися: ви ж дужчий за мене.

ЗУККО: Так, я дужчий.

МАЛИЙ: То звідки ж цей страх? Що я можу вам зробити? Я зовсім маленький.

ЗУККО: Не такий ти вже й маленький, і страху в мене немає.

МАЛИЙ: Але це тремтіння. Мені добре чути, як вас тіпає.

ЧОЛОВІК: А ось і лягаві.

ЖІНКА: Тепер йому є чого тремтіти.

ЧОЛОВІК: Ото буде сміхота.

ЗУККО (малому): Заплющ очі.

МАЛИЙ: Вони заплющені. Заплющені. Господи, який же ви сцикло.

ЗУККО: І писок стули.

МАЛИЙ: Гаразд, я могила. Але ти сцикун. Боятися жінки. Погрожувати жінці пукавкою.

ЗУККО: Яке у твоєї матері авто?

МАЛИЙ: Порше — цілком може бути.

ЗУККО: Цить! Мовчок. Закрий рота. Закрий очі. Умри!

МАЛИЙ: Я не знаю, як це умерти.

ЗУККО: Я тебе навчу. Уб'ю твою матку, і побачиш.

ЖІНКА: Бідна дитина!

МАЛИЙ: Я згоден, згоден умерти!

ЧОЛОВІК: Лягаві чомусь не підходять.

ЖІНКА: Сцикуни.

ЧОЛОВІК: Та, ні. То така стратегія. Вони знають, як діяти. У них свої способи, таємні. О, як діяти, вони знають, будьте певні. Лайнюку кінець.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Та й жінці, даю голову на відсічення.

ЧОЛОВІК: Не розбивши яєць, яєчні не зробиш.

ЖІНКА: Тільки б малого він не займав, Боже борони!

Зукко, не перестаючи штовхати даму в шию пістолетом, підходить до малого.

Потім стає ногою на голову малому.

ЖІНКА: Ой лишенько, щоб це дітей у наші дні так катували!

ЧОЛОВІК: З нами в дитинстві ще й не таке виробляли.

ЖІНКА: Вам що, теж якийсь псих погрожував?

ЧОЛОВІК: А війна, пані, про війну ви забули?

ЖІНКА: Он воно що! Німці ставали ногою на вашу голову і погрожували вашій матері?

ЧОЛОВІК: Гірше, пані, гірше!

ЖІНКА: У кожному разі, теперечки ви тут, живий-здоровий, добряче вже підтоптаний і розгодований.

ЧОЛОВІК: Ви грубіянка, пані.

ЖІНКА: У мене дитина, тільки дитина на думці.

ЧОЛОВІК: Та що ви з вашою дитиною носитеся! Пістолета приставлено до горла жінці.

ЖІНКА: Воно то так, але потерпить від цього саме дитина.

ДРУГА ЖІНКА: Даруйте, пане, ви саме це назвали спеціальним прийомом у поліцаїв? Ти говорив про якийсь прийом. А вони просто руки умивають. Сцикуни кляті.

ЧОЛОВІК: Я казав, що це — стратегія.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: До дупи таку стратегію!

ПОЛІЦАЇ (здалеку): Покладіть зброю.

ЖІНКА: Браво.

ДРУГА ЖІНКА: Отже, ми врятовані.

ЧОЛОВІК: Ох жеж ця стратегія! Кажу ж вам, вони готують удар.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: На словах, а на ділі удар уже пропустили.

ЖІНКА: Бідна дитина.

ЧОЛОВІК: Пані, ще раз почую про дитину дістанете по шиї.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Невже ви думаєте, що зараз слушний момент для суперечок? Треба ж хоч трошки шануватися. Ми свідки драми. Ми перед обличчям смерті.

ПОЛІЦАЇ (здалеку): Наказуємо вам покласти зброю. Вас оточено. (Глядачі розлягаються сміхом).

ЗУККО: Скажіть їй, щоб дала ключі від машини. Порше

ДАМА: Що за йолоп.

ЖІНКА: Дайте йому ключі, дайте ключі.

ДАМА: Нізащо. Хай візьме їх сам.

ЧОЛОВІК: Ось він зараз порве вам горлянку — тоді одумаєтеся, дамочко.

ДАМА: Нехай. Зате у вас цілих горлянок я не бачу. Тож нехай.

ЖІНКА: Суще страховисько, а не жінка.

ЧОЛОВІК: Бузувірка. На світі стільки бузувірів і злобителів.

ЖІНКА: Заберіть ключі силоміць. Хіба серед вас, чоловіків, не знайдеться такого, хто обшукає її кишені і забере ключі?

ДРУГА ЖІНКА: Ну, от ви — вам стільки перепадало змалку. Вам же німці ставали ногою на голову і погрожували вашій неньці — покажіть-но, що маєте яйця у матні. Покажіть-но, що у вас зосталося бодай одне, хай малесеньке, хай навіть усохле.

ЧОЛОВІК: Пані, вас би треба так наляскати, так набити! Дякуйте Богові, що я людина світська.

ЖІНКА: Та обнишпорите ж її кишені, візьміть ключі, а тоді вже і ляпасами мене годуйте.

Здригаючись, чоловік підходить, виставляє руку, порпається в кишені у дами, дістає ключі.

ДАМА: От дурень.

ХТОСЬ ІЗ ЧОЛОВІКІВ (звитяжно): А бач? А бач? Хай підганяють цей порше аж сюди. (Дама сміється.)

ЖІНКА: Їй смішно. Їй саме закортіло сміятись тоді, як її дитина на краю загибелі.

ДРУГА ЖІНКА: Потвора.

ЧОЛОВІК: Курва.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Ключі поліцаям віддайте. Хай вони хоч цим займуться. Маю надію, що принаймні водити машину вони вміють.

Чоловік бігом вертається назад.

ЧОЛОВІК: Це не порше. Це мерседес.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Якої моделі?

ЧОЛОВІК: По-моєму, 280 ес-е. Цяця!

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Мерседес — класна машина.

ЖІНКА: То підженіть її сюди, байдуже якої вона там марки. А то він зараз перестріляє всіх.

ЗУККО: Я вимагаю порше. Я не дозволю, щоб мене так нахабно дурили.

ЖІНКА: Зажадайте, щоб поліцаї підшукали порше. Не торгуйся з ним. Він — божевільний. Треба знайти йому порше.

ЧОЛОВІК: Принаймні, тут фараони мастаки.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Підіть взнайте. Вони осторонь тримаються.

Рушають разом до поліції.

ЧОЛОВІК: Що то, ми — простий народ за них сміливіші.

ЖІНКА (малому): Бідолашний хлопчина. Ти не потовкся під цією триклятою ногою?

ЗУККО: Цитьте. Ніяких розмов із ним, ніяких від нього звуків. А ти, заплющ очі. І не ворушись.

ЧОЛОВІК: А як ви, пані? Як вам?

ДАМА: Незле, дякую, незле. А було б ще краще, якби ви заткнулись і на свої кухні повернулись або пішли своїх діточок підтирати.

ЖІНКА: Ох вона ж і гостра на язик. Ох і гостра!

ПОЛІЦАЙ (із другого боку юрби): Ось ключі від машини. Це порше. Машина тут. Он вона — бачите? (Людям.) Передайте йому ключі.

ЧОЛОВІК: Самі передавайте. Це ж ваша робота, душогубці.

ПОЛІЦАЙ: У нас свої справи.

ЖІНКА: До біса ваші справи!

ЧОЛОВІК: Я до цих ключів не торкнуся. Це не мій клопіт. Я батько сімейства.

ЗУККО: Зараз я коцну жінку, а потім пущу і собі кулю в голову. Мені життя — копійка. Присягаюсь, життя — копійка. В обоймі шість куль. Я прикінчу п’ятьох осіб, а потім прикінчу себе.

ЖІНКА: Він так і зробить. Так і зробить. Тікайте.

ПОЛІЦАЙ: Ані руш. Це — нерви.

ЧОЛОВІК: Нерви — це у вас, від неробства.

ДРУГИЙ ЧОЛОВІК: Не чіпляйтеся до них. Хай роблять своє. У них, очевидно, є якийсь план.

ПОЛІЦАЙ: Не ворушіться. (Кладе ключі на землю і під ногами людей палицею проштовхує їх аж до ніг Зукко. Зукко повільно нахиляється, підбирає ключі, кладучи їх до кишені.)

ЗУККО: Жінка зі мною. Розступіться.

ЖІНКА: Дитина врятована. Дякую, Господи-Боже.

ЧОЛОВІК: А жінка? Що з нею буде?

ЗУККО: Розступіться.

Усі розступаються. З пістолетом у руці Зукко нагинається, піднімає за волосся голову малого і стріляє йому в потилицю.

Зойки, паніка. Тулячи пістолет до горла жінці, Зукко через майже безлюдний сад рушає до машини.