"Небесний гість" - читать интересную книгу автора (Беляев Александр Романович)

9. Дорожня пригода

Архімед сидить за невеликим столом біля вікна, затуленого товстою синьою фіранкою. Лампа під матовим абажуром яскраво освітлює простору каюту. На столі лежать купи паперів, списаних довгими рядами цифр. Обличчя в Архімеда зосереджене, між бровами залягла зморшка. Він обчислює. Колонки цифр ніби ллються з олівця дедалі швидше.

Через три столики від нього, в кутку каюти, сидять двоє: Іван Іванович Тюменєв та «вихідний» борт-механік Сушков — кремезний чоловік років сорока. Він одкинувся на спинку крісла і в позі людини, що відпочиває, посмоктує коротеньку люлечку.

Політ був важкий. Притягання зорі викликало в атмосфері незвичайні переміщення повітряних мас і ніби порило вибоїнами повітряний шлях. Сибіру не було видно подорожнім: величезний важкий літак, пристосований до сліпого польоту, йшов на великій висоті. Його кидало, мов утлий човник серед бурхливих хвиль океану. Навіть звичний до примх повітряної стихії Сушков невдоволено похитував головою і намагався визначити по розгойдуванню свого тіла положення літака.

Наставав критичний день, грізний час, коли зоря мала підійти до Землі на найближчу відстань. Тюменєв перебирав у думці останні вісті.

У Північній Америці майже вся Флоріда і весь басейн Міссісіпі було залито водою. В Південній Америці басейни Амазонки і Парани перетворились на суцільне море. Рятувальні загони не встигали подавати допомогу. Припливна хвиля несла на собі дерев'яні будинки, цілі ліси, звірів, корів, мулів. На низинних островах багато люду загинуло від поводі. Під час відпливів величезні простори вкривалися товстим шаром непролазної багнюки, а в океанах, на мілководді, оголялося дно.

З Нової Гвінеї до Австралії можна було б дійти пішки, якби вистачило часу до нового припливу. Суматра, Борнео, Ява та Малайя злилися в один материк. Виникла сила-силенна нових островів. Уся поверхня Землі невпізнанно змінилась. Нові моря, ріки, острови й півострови то з'являлися, то зникали двічі на добу. Порушився залізничний, морський і повітряний зв'язки. Гинули врожаї. Замулювало поля. Руйнувалися греблі. Затоплялись приморські міста. Обвалювалися шахти. Вже було відзначено кілька випадків падіння льотчиків у небо. І Тюменєв непокоївся, щоб і з ними не трапилась така сама історія.

Архімед раптом швидко підвівся, хапаючись за столи і стільці, пробрався до кабіни льотчика і крикнув над головою пілота Батеніна:

— Критична висота! Негайно спускайтесь, пікіруючи!..

Амфібія почала борсатись, мов підстрелений птах. Мотори літака хрипіли, стріляли і, врешті, змовкли. Настала тиша. Тільки ледве чутно стугонів мотор електростанції, та незабаром стих і він. Електричні лампи в каюті погасли. У кабіні пілота вони ще тьмяно світились — їх живили акумулятори.

У кухні кухар, сидячи на стіні біля дверей, нишпорив у пітьмі — шукав шафу, де лежав парашут.

У радіорубці червоно, тьмяно, мов згасаючі зорі, жевріли радіолампи. Прив'язаний ременями до крісла радист Едер, перехилившись, ловив рукою трубку телефону, яка теліпалася коло стіни. Радистові хотілося спитати Батеніна, що трапилось.

А важка машина все ще билась у корчах, і невідомо було: падає вона вниз, висить на місці чи летить-падає вгору, в небо.

— Тримайтесь, професоре, за мене міцніше, — гукнув Сушков. — Ми на величезній висоті і, звичайно, встигнемо добратися до парашутів та викинутись, перш ніж амфібія впаде на землю й розіб'ється. Шкода машини!

— На землю? — озвався Тюменєв. — А може, ми падаємо вгору. Зовсім невчасно! Передчасно! І як же це Батенін не додивився! Адже зараз саме приплив. Барометричний максимум. Давно пора було знижуватись.

— Не хвилюйтесь, товаришу Тюменєв, — заспокоював Сушков, не слухаючи астронома, — тільки ходімо швидше. Зрозумійте ж, лише парашут може врятувати нас.

Тюменєв раптом розреготався і сказав:

— Хотів би я подивитись, як вас рятуватиме парашут у безповітряному просторі, коли ви падатимете з Землі на зорю.

Сушков зблід.

— Невже ж і ми…

— Нас виривають одна в одної зоря і Земля, — сказав Тюменєв. — За нас іде запекла боротьба двох сил притягання. Хто переможе?

— Але ж ми вільно падаємо, причому падаємо вниз, — заперечив Сушков. — Про це свідчить положення машини — піке і відчуття легкості в тілі.

— Немовби так, — відповів Тюменєв, пробираючись слідом за Сушковим. — Але не забувайте, що притягання зорі плутає всі розрахунки, всі звичайні уявлення і звичні відчуття… От якби мені пощастило побачити хоч краєчок не вкритого хмарами неба, тоді я зміг би сказати напевно, куди ми летимо.

Бовтанка зменшилася. Радист Едер устиг спіймати телефонну трубку й переговорити з Батеніним.

— Усе гаразд. Сиди на місці, займайся своєю справою, — сказав йому Батенін.

— На землю нічого повідомляти не треба? — Якщо треба буде, скажу.

Радіостанція працювала безперервно. Едер прийняв дві телеграми на ім'я Тюменєва і передав йому їх зміст по телефону, трубка якого випадково опинилась біля професора.

— Телеграма перша, — казав радист. —

Відповідь буде? — спитав Едер.

— Нічого казати, вдало вибрали час! — буркнув Тюменєв і відповів: — Так. Передайте Аркусову: політ проходить… гм… успішно.

— Знижуємося, — чується з рупора голос Батеніна. — Чудово! — вигукує Сушков.

— А я й досі не певен, летимо ми вниз чи вгору, — заперечує Тюменєв, лізе по столах, добирається до вікна, одсуває фіранку і бачить крізь розриви хмар два сліпучі маленькі сонця: одне більше — червонувате, друге менше — голубе. Це подвійна зоря Абастумані. Її вже видно неозброєним оком не тільки вночі, а й удень. Як збільшилися сонця за короткий час!

Раптом рубінове і сапфірове сонця ковзнули вбік, і в ту ж мить Тюменєв відчув, що падає на підлогу. Амфібія вирівнялась, вийшовши з піке. Спалахнуло світло, весело задвигтіли мотори.

На дверях каюти з'явився Архімед, і вже дивним здавалось, що він стоїть на підлозі, а не на стіні.

— Ми вийшли з небезпечної зони, — сказав він спокійно. — А були ж на волоску від того, щоб звалитися із Землі.

Пролунав телефонний дзвінок.

— Слухайте текст другої телеграми, товаришу Тюменєв, — повідомляв радист Едер повеселілим голосом: — «Філіппіни залишено. Йдемо до острова Туам. Лягайте на курс 12°44' п. ш. і 145°50' сх. д. Шипольський».

— Неподобство! «Лягайте на курс!» Чого їх там носить? — закричав Тюменєв, не віднімаючи телефонної трубки від рота. — «Лягайте!» Неподобство! То ж бо й воно!

— Я ж не винен, товаришу Тюменєв, — виправдувався Едер. По голосу було чутно, що він усміхається.

— Ви, звичайно, не винні. І я не вас лаю, — схвильовано говорив у трубку Тюменєв. — Але, розумієте, яке безглуздя виходить! Вони можуть зірвати всю справу. Зоря не чекатиме! Я запізнюсь, і океанська вода полетить без мене. Наш теплохід мав доставити мене з Владивостока у Манілу. Але він навряд чи змінить курс і піде до острова Туам, який лежить далі на схід, осторонь океанських шляхів. Що ж мені тепер робити? На перекладних подорожувати? Але як? От стрибуни! Шипольському вісімдесят чотири роки, а стрибає, мов…

— Чекайте, товаришу Тюменєв! Я одержав одну зашифровану телеграму, — сказав радист. — Зараз розшифрую.

За кілька хвилин він сповістив:

— Ну от. Шипольський повідомляє, що навколо Філіппін, морської бази Сполучених Штатів, надзвичайної сили припливами зірвано багато плавучих мін. Виловлювати їх серед вируючого океану неможливо, небезпека підірватись на міні велика. Тому Шипольський перейшов до острова Туам. Він сподівається, що до вашого приїзду встигне дослідити під час відпливу найглибше місце океану коло цього острова.

— Знаю, Шипольський казав. 9636 метрів. А біля Філіппін глибина 10 793 метри. Та мене цікавить не морська глибина, а небесна.

— Спробуймо домовитися з нашими далекосхідними моряками. Може, вони нам допоможуть, — запропонував Турцев.

— Підводний корабель? Це ідея! Товаришу Едер! — закричав Тюменєв у трубку телефону. — З'єднайте мене…

Радянський теплохід «Нептун» недарма називали плавучим океанографічним інститутом. Він був однаковою мірою пристосований і до мирних наукових досліджень, і до боротьби з розбурханими стихіями океану: численні лабораторії, бібліотека, чудова наукова апаратура, надійна подвійна обшивка, міцні й часті внутрішні переборки, жироскопічний пристрій, що надавав судну стійкості.

Наукова експедиція під керівництвом вісімдесятичотирьохлітнього океанографа академіка Шипольського вивчала найглибші місця Тихого океану біля берегів Японії, Філіппін та Маріанських островів за допомогою автономного гідростата.

Тюменєв не перебільшував, називаючи гідростат чудом техніки.

Апарат циліндричної форми міг занурюватись на глибину майже десять кілометрів, уміщав до десяти гідронавтів і міг перебувати під водою тривалий час. Він був устаткований різноманітними науковими приладами. Мав ілюмінатори й перископи для спостережень оком, для фото- і кінознімання. Крім того, поверхня його оболонки була вкрита найдрібнішими фотоелементами-комірками, як в оці мухи, з проводами, що йшли всередину апарата на екран. Це й робило стіни гідростата ніби прозорими. Потужні прожектори освітлювали водні глибини. Керували гідростатом — його занурюванням, поворотами, спливанням — зсередини. З десятикілометрової глибини гідростат підіймався близько двох годин. Новітні акумулятори незвичайної потужності цілком забезпечували апарат енергією.

Всередині гідростат був схожий па багатоповерховий будинок. Прутковий трап сполучав поверхи. В нижньому, «підвальному» поверсі містився акумуляторний відсік, вище на платформі — центральний пост управління: поряд — електрична станція, що регулювала надходження кисню, прилад регенерацїї повітря, манометри. Піднімаючись ще вище прутковим трапом, можна було попасти у механічний відсік, де стояли пускові реостати моторів, прилади для спалювання водню, гідравлічний насос, механізми для обертання гребних гвинтів і поворотні механізми. Ще вище, у двох відсіках, було обладнано каюти для житла. І ще вище йшли продовольчі склади. Гідростат вінчався «горищем» — легкою надбудовою, де могли розміститися люди після спливання, коли море було бурхливе і не давало можливості вийти назовні.

У палубі був люк еліптичної форми, що закривався водонепроникною кришкою та ілюмінатором.

Гребні гвинти проходили крізь стіну та ущільнювальний сальник. Інерційний механізм, масивний маховик на вертикальній осі, який приводився в рух мотором, обертав гідростат у горизонтальній площині.

Робота експедиції ішла успішно. Кожне занурення гідростата давало цінний науковий матеріал. Дуже сильні припливні явища викликали небувале переміщення нижніх та верхніх шарів океанської води, і на поверхні з'являлися трупи розірваних внутрішнім тиском глибоководних тварин. Співробітникам «Нептуна» лишалось тільки підбирати їх.

Проте чим ближче підходила зоря до Землі, тим небезпечнішим ставало перебування експедиції на екваторі, де притягання зорі відчувалось особливо сильно. Переходи від припливу до відпливу супроводилися чимдалі бурхливішими явищами в повітрі та океані,

«Нептун» поступово підіймався припливом угору разом з водяною горою, яка збільшувалася, потім повільно, кілька годин, опускався вниз. Якщо теплохід опинявся не на самій вершині, а на схилі водяної гори, він потрапляв у критичне становище. Судно падало набік, його заливали хвилі небувалої висоти. Хмари то змішувалися з хвилями, то раптом перелітали через водяну гору або ж піднімалися на неймовірну височінь і зникали. Атмосфера була насичена електрикою.

Капітан теплохода Виноградов нервував усі останні дні і, нарешті, не витримав: запросив до себе в каюту академіка Шипольського та його молодих співробітників — Прохорова, Залкінда, Савича й Дудіна — і звернувся до них з такою промовою:

— Мені наказано чекати професора Тюменєва. Він не прибув своєчасно і не подає про себе ніяких вісток. Може, загинув. Цілком імовірно в такий час. Чекати більше не можу. Я відповідаю за теплохід, відповідаю за команду, за всіх вас. Зараз відплив, і ми опускаємося. З наступним припливом — через кілька годин — зоря відірве частину океану з теплоходом. Нам треба швидко йти на північ. Гідростат доведеться лишити. Тягти його на буксирі — значить затримувати хід. Я порушую наказ, але рятую людей. Хай мене судять.

Це було сказано таким рішучим тоном, що всі зрозуміли — сперечатись марно.

— Гідростат треба врятувати! Зоря може підхопити його! — палко вигукнув науковий співробітник Прохоров. — Якщо його не можна взяти з собою на північ, то треба комусь із нас зануритися в гідростаті на максимальну глибину і там відсидітись, поки зоря одриватиме верхівку океану, а згодом спливти на поверхню. Я спущуся. Хто зі мною?

Залкінд, Дудін і Савич підняли руки. Шипольський щось обмірковував, потім спитав капітана:

— А що буде з професором Тюменєвим та його співробітниками, коли вони прибудуть до острова Туам і не знайдуть тут теплохода? На зворотний шлях у них не вистачить пального і харчів. Населення Туаму та інших островів давно евакуйовано. Гідростата, навіть коли він спливе, вони можуть і не помітити і тоді загинуть в океані або ж у небі, захоплені зорею.

Капітан Виноградов розвів руками.

— Сумно, — промовив він, — але що станеться з академіком Шипольським та його співробітниками, коли ми затримаємось?

— Я прошу почекати хоч кілька годин, — сказав Шипольський.

Виноградов відмовлявся. Шипольський наполягав, співробітники підтримували його. Виноградов тяжко зітхав, витирав з лоба піт, але повторював:

— Ні!

— Підводний човен на горизонті! — крикнув вахтовий.

— Це, мабуть, він! — схвильовано вигукнув Шипольський. — Ходімо!

Всі піднялися на капітанський місток. До теплохода швидко підходив великий підводний корабель. На містку стояв Тюменєв і махав капелюхом.

Вони стояли один проти одного, два славетні вчені: високий, кремезний, рум'яний, з пухнастими вусами вісімдесятичотирьохлітній океанограф академік Шипольський і сивоусий, сивобородий бадьорий старик — астроном Тюменєв.

Навколо них шанобливо стояли молоді співробітники

Шипольського.

— Летімо на зорю, Антонію Йосиповичу? — пожартував Тюменєв, міцно потискуючи руку Шипольському. — На Беті, певно, є океани, вивчати будете.

— На мій вік і земних вистачить, Іване Івановичу, — всміхаючись, відповів Шипольський. — У Ленінграді не переконали мене, а тут і поготів не переконаєте. Он що робиться! — І він широким жестом показав на горизонт. — Пізнувато ваша зоря з'явилась. Я встиг зістарітись. Куди мені летіти?

— Дурниці! Старості нема. Старість — це вигадка. То ж бо й воно. Гляньте на мене.

— Та ви зовсім молодий порівняно зі мною… — сказав Шипольський,

— Молодий! То ж бо й воно. Ну, як ваші підводні експедиції?

Шипольський почав захоплено розповідати про незвичайні знахідки в глибинах океану, про загадкових глибоководних тварин, про розкриті таємниці, які океан тисячоліттями ховав од людей. Щоки його ще більш порожевіли. Він забув про свої роки, про подагру і глухоту; забув про те, що перебуває серед бурхливого океану і що над головою виблискує зловісна зоря.

Тюменєв нетерпляче слухав ученого: від темних океанських глибин думки старого астронома летіли мимоволі до темних глибин неба.

Капітан Виноградов ходив по капітанському містку, дивився на хвилі, на небо й сердито сопів. Він не міг дочекатися, коли настане відплив. Хоч би швидше насадити в гідростат Тюменєва з його супутниками і тікати, тікати на північ, рятуючи життя довірених йому людей та майно.

А Турцев стояв на борту і дивився на океан, на зеленій поверхні якого блищала червонувата пляма — відблиск зорі Абастумані. Праворуч від теплохода виднівся місток підводного корабля, в якому прибули Тюменєв та Архімед.

Капітани підводного корабля і теплохода вирішили повертатися назад разом, щоб, коли треба буде, прийти на поміч один одному.

Прямо перед Турцевим зринала, як поплавець, верхня надбудова гідростата. На палубі, махаючи рукою, стояв невисокий чоловік. Архімед придивився і пізнав Миколу Володимировича Савича — третього учасника польоту, молодого океанографа, помічника Шипольського. Турцев усміхнувся й помахав йому у відповідь.

Архімедові згадалась поїздка до Ленінграда, вечори в просторій квартирі Шипольського, на яких вони обговорювали плани реконструювання гідростата для польоту на Бету. Згадалося побережжя моря. Заклопотаний Савич з руками, замащеними машинним маслом. Ознайомлення з гідростатом, з його складними машинами, розумними приладами.

І ось їхні життєві шляхи зійшлися тут, в океані, щоб далі йти разом. Куди? В невідомість…

— Привіт, Савич! — кричить Архімед, але шум хвиль заглушає його голос.

Багряне сонце схилялося за горизонт. Був відплив — найнижчий за весь час проходження зорі перед найвищим — критичним припливом.

Маріанські острови і острів Туам ніби виросли, піднеслися над водою на небувалу височінь, оголивши вкриті черепашками, водоростями та коралами скелясті «фундаменти», які споконвіку ховалися під водою. З'явились невідомі нові острови — мокрі, голі, мертві, що ніколи не бачили сонця.

Був рідкий час затишшя: повітря нерухоме, спокійний океан.

Цим затишшям треба було скористатися, щоб перебратись на гідростат, навантажити харчі і великий парашут для пуску гідростата на Бету, а також легкі астрономічні прилади, зроблені спеціально на замовлення Тюленева.

Від теплохода до гідростата й назад швидко рухався моторний човен. На містку гідростата вже стояли Тюменєв, Архімед і Савич, наглядаючи за роботою. Наукові співробітники Шипольського справлялися з нею не гірше за справжніх матросів та вантажників.

Уже майже все було навантажено. З останнім рейсом на моторному човні прибув Шипольський. Йому було важко піднятися стрімким трапом, і він попрощався з товаришами, що відлітали на зорю, стоячи на човні.

— Ну, а ви як? — запитав Тюменєв.

— А ми, — відповів Шипольський, — як кажуть, на всіх парусах негайно йдемо на північ. Щасти ж вам! Прощавайте!

Останній вантаж прийнято. Співробітники Шипольського спустилися трапом і скочили один за одним у моторний човен. На містку гідростата лишились тільки Тюменєв, Архімед і Савич.

Останні прощальні вигуки, вітання, і човен рушає до теплохода.

Гідростат розмірено похитується на спокійних хвилях. Та ось гладенька поверхня океану починає вкриватися брижами, — вітер дужчає. Настає приплив.

Три чоловіки, що прирекли себе на добровільне вигнання з Землі, стоять, не зводячи погляду з теплохода, океану, неба, — хочуть надивитися востаннє.

— У нас іще багато часу, — каже Тюменєв, ніби виправдуючись. — Постоїмо, подивимось, доки сховається за горизонтом теплохід…

Мовчанка.

— Велике діло — звичка. Зараз найнижчий тиск за весь час проходження зорі, а ми почуваємо себе непогано. Пам'ятаєте, були панікери, які пророкували, що світ задихнеться…

Барви заходу давно згасли. Швидко сутеніє. Теплохода вже не видно. Дужчає вітер, все вище здіймаються хвилі. З-за темного горизонту на півночі раптом почали підніматися два невеликі сліпучо-яскраві сонця. Від них до гідростата падає грайлива золотиста смуга. Зоря нагадує про себе, дивиться на людей своїми зловісними очима — голубим і червоним. І троє людей, засліплених її сяйвом, ніби загіпнотизовані, не можуть одвести від неї очей.

Хвиля, що знялася поверх містка, кидає до ніг людей шиплячу піну. Це виводить їх з остовпіння. Лишатися на містку далі небезпечно.

— Ну що ж, час сходити вниз. Розпоряджайтеся, товаришу Савич. Прощай, Земле!

Савич відкриває люк.

— Обережніше сходьте, — попереджає він, спускається останнім і наглухо загвинчує люк. Мимохідь засвічує світло. Лампочки спалахують на протязі всього трапа, на всіх поверхах. Верхній відсік ущерть забито ящиками, бідонами, великими металевими банками з продовольством.

Опалення ще не діє, в гідростаті прохолодно після душного повітря екватора.

Легко, наче мавпа, чіпляючись за край трапа, Савич випереджає Тюленева та Архімеда, минає житлові каюти з підвішеними біля стін койками, приміщення для механізмів і проходить до центрального поста. Пускає в хід генератор, вмикає освітлення, електропечі, апарати, що дають кисень та очищають повітря. Гідростат оживає. Чується гуркіт, дзижчання, ритмічні шуми. Яскраві лампи освітлюють складні прилади, легкі металеві крісла… Стає тепло і затишно. Від стіни до стіни — п'ять кроків. Тіснувато, але зручно. Все під руками.

Тюменєв усміхається і від задоволення потирає руки. Тепер зоря може виривати у Землі частину океанської води.

Він перевіряє, чи все в порядку — ілюмінатори, перископи, складна оптика, яка дає можливість добре бачити, що робиться за товстим подвійним склом гідростата; перевіряє «видющі» зони поверхні на оболонці гідростата — дуже дрібні фотоелементи, що вкривають суцільним поясом зовнішню стіну гідростата навколо камери спостереження. Потужні прожектори добре освітлюють картини підводного світу. Все гаразд. Чудово діють і розумні пристрої, які оберігають зовнішні «фотоочі» від осадків: слизу, черепашок, «водяного пилу» — живих і мертвих мікроорганізмів.

Тюменєв бачив, як за стіною безладно метушилися риби. Але старого астронома більше цікавило те, що робиться на поверхні.

Через верхній перископ він побачив острів Туам, добре освітлений зорею. Вода під час припливу швидко покривала острів, і той занурювався в безодню океану. Океан розмірено піднімався і опускався, і кожне наступне підняття було вище за попереднє. Йшла остання боротьба між силами притягання зорі і Землі.

Вигляд неба й океану ставав страшним. Маленькі червоне та голубе сонця на нічному небі зливали свої промені, освітлювали землю зловісним фіолетовим сяйвом. Океан стогнав, кректав, здіймаючись усе вище, ніби кінь, якого різкими ударами піднімають дибки. Стихії води та неба мов збожеволіли. Хвилі підкидало вгору на неймовірну височінь, і вони пробивали хмари. Один за одним ганялись величезні циклони. Обривки хмар мчали за циклонами і один за одним, з'єднувалися, розривались, розлітались, піднімалися, падали, змішувалися з хвилями й піною. Межі неба і землі стиралися. Водяні маси здіймалися, закручувалися жмутами, мов сонячні протуберанці, і невідомо було, падала верхівка цих водяних протуберанців в океан чи неслась у безповітряний простір.

Тюменєв був захоплений цими страшними, але величними картинами, які нагадували йому описи перших днів земної кулі.

— Чудово! — щохвилини вигукував він. — Коли уявити, що це не океан і повітря, а вогняна стихія розжарених газів, то можна мати точну картину тієї далекої пори, коли біля нашого Сонця пройшла невідома зоря і вирвала з його поверхні вогняні маси, з яких згодом утворилися планети.

А ви відчуваєте, яка легкість у всьому тілі? Зоря підіймає нас невидимими силами, і ми втрачаємо вагу. Так, так. Зараз я міг би однією рукою підняти тебе, Архімед! — говорив Тюменєв, не відводячи очей од перископа і розмахуючи руками.

Якщо хвиля заливала перископ, Тюменєв хвилювався, нетерпляче очікуючи, коли видимість відновиться. Гідростат, камери якого були наповнені повітрям, тримався на поверхні бурхливого океану, мов поплавець,

— Ну, ну, натисни ще трохи! — заохочував Тюменєв зорю. — Ще одне зусилля — і ти вирвеш з океану маленьку водяну планетку, точнісінько так, як твоя сестра колись вирвала з надр Сонця кусок його вогняної матерії. Натисни ж іще трохи, напружся!

Савича та Архімеда дуже тішило відчуття втрати ваги власного тіла. Вони піднімали один одного, пересували речі, підстрибували до стелі.

У цій метушні вони не помітили, як у різноголосий спів апаратів та машин увірвався повнії звук — глухе стугоніння.

— Що таке? Я більше нічого не бачу. В чому справа? Перископ зіпсувався? — стурбовано вигукнув Тюменєв.

— Товаришу Савич, де вимикач підводного прожектора? — спитав Архімед. — А, ось він. — Турцев повернув вимикач.

Через дві секунди стіни стали «прозорими», і мандрівники побачили риб, що швидко проносилися знизу вгору.

— Ми падаємо! Опускаємося! — вже з жахом вигукнув Тюменєв. — Чому? Дивно. Незрозуміло. Що трапилось?

Савич уже зрозумів і кинувся до механізмів, які керували наповненням і відкачуванням води в баластних цистернах. Якщо гідростат почав занурюватися, — значить, баластні цистерни наповнилися водою. Але яким чином? Можливо, в метушні він сам або Архімед зачепили важіль, а може, зоря своїм притяганням розладнала дію механізмів. З'ясовувати часу не було. Савич поспішав звільнити цистерни од води, після чого гідростат мав спливти.

Потяглися нестерпні секунди, що вирішували долю експедиції. З кожним метром занурення зменшувалась надія на політ. Тюменєв був надзвичайно схвильований. Він важко дихав, зблідле обличчя вкрилося потом. Якби його тіло не втратило значної частини ваги, то він не встояв би на ногах. Широко розплющеними очима, з. тугою дивився професор на риб, що піднімалися вгору, ніби вже летіли на зорю, в той час як він лишався в'язнем Землі.

Та раптом обличчя Тюменєва пожвавішало.

— Дивіться! — радісним, схвильованим голосом вигукнув він. — Риби почали повільніше підніматися вгору, отже, ми повільніше опускаємося. Баластні цистерни звільняються од води. А ось риби почали вже й опускатись. Ми підіймаємось. Підіймаємось, Архімед! Чудово! Цікаво, одірвались ми від Землі чи ні? Нам треба спливти на поверхню, тоді вже ми напевно полетимо в небо. А може, вже летимо?

— Летимо, дядечку! Дивіться! — Архімед показав на «прозору» стіну. Видно було зорі, глибоко внизу лежав океан.

— Летимо! І як непомітно! Чудово! То ж бо й воно! — захоплено вигукнув Тюменєв.

— Летимо! — сказав Турцев так просто, ніби вони були в дачному поїзді.

— Летимо! — зітхнувши, озвався Савич. Йому стало сумно. Він уже шкодував, що вирушив у цю рисковану подорож.