"Зорі падають в серпні" - читать интересную книгу автора (Сизоненко Александр Александрович)

Розділ восьмий У ТАЄМНИЧИЙ СВІТ

1

Минуло ще кілька років. У коледжі сталися деякі аміни. Юрський постарів за цей час через невдачі, які його підстерігали на кожному кроці. Якось він сказав директорові, що вихованцям коледжу треба б краще знати сучасну російську літературу.

— Для чого? — примружився на нього доктор філософії.

— Якщо їм доведеться працювати в Росії…

— Припустімо.

— То це знання стане їм у пригоді. Взагалі — це крайня необхідність. Як же можна працювати в країні, не знаючи її літератури…

— І ідей, за які вона бореться, так?

— Так, і ідей, — підхопив Олекса Петрович.

— А може, ми з них виготовимо звичайнісіньких комуністів та й пошлемо в Росію? Містер Хелл буде дуже задоволений!

— Ви іронізуєте, пане доктор, а я запевняю, що незнання літератури спричиниться до провалу. Це ж цілком ясно.

— А я вас запевняю, що ці ваші наміри мені незрозумілі. Вони зашкодять нашій справі, бо вивчати радянську літературу — це пропагувати серед наших вихованців, у яких ще не до кінця сформований світогляд, комуністичні ідеї. Тобто ми віддамо їх тому ж середовищу, з якого з такими труднощами вибороли. І взагалі раджу вам більше обдумувати і зважувати свої наміри і пропозиції.

Коли приїхав навесні Хелл, Олекса Петрович висловив і йому свою думку, а також знову нагадав про те, що Муратова пора було б уже влаштувати в університет. Хелл обіцяв обдумати його пропозиції, і коли вже Олекса Петрович зібрався йти, він спитав:

— А чому ви так клопочетесь про Муратова?

— Це єдина людина в світі, яка мені не чужа.

— Сумніваюсь, — буркнув Хелл, але Юрський зробив вигляд, що не почув його репліки.

— Я вже старий, містер Хелл, а на старість хочеться мати притулок, дуже хочеться мати якщо не рідну, то хоч близьку людину… І я просив би вас залишити Муратова тут, влаштувати його в університет. Дуже прошу! Хоч би заради того, що я ж вам допоміг, я подав думку про викрадення інтернату.

— Добре, подумаю про це. Але вас Муратов ненавидить. За що?

— Не знаю, — розвів Юрський руками. — Мабуть, йому хтось сказав про батька, щоб посварити нас. Я думаю, що мені вдасться повернути його прихильність.

— Ну, а я думаю інакше, — багатозначно сказав Хелл.

І коли з літнього табору коледж повертався до містечка, в особняк доктора, Олексу Петровича лишили жити в таборі — стерегти майно й приміщення. Він сидів у горах сам і старів усе помітніше. Що йому не давало спати — невідомо, а тільки ночами світилося й світилося вікно в будиночку на високогірській луці, і гірські лані, вийшовши з лісу, здивовано насторожували вуха і завмирали, наче витесані з каменю, дивлячись на цей самотній вогонь в Альпах.

Падали сніги, заносили всі стежини й дороги, вкривали ліси і гори, а вогник, наче слаба надія, все горів і горів, немов кликав когось і вірив, що на нього прийде подорожній, який десь блукає, збившись з путі, або побачить його той, кому належить побачити. Ряди засніжених ялин горнулись до вікон і заглядали в кімнату, де біля залізної пічки, в якій потріскували дрова, сидів старий зарослий чоловік в накинутій на плечі ковдрі. Іноді він читав. А частіше сидів, згорбившись, поклавши руки на коліна, й дивився на вогонь. На обличчі в нього блукали тіні та зблиски полум'я, і можна було подумати, що він то всміхається, то печалиться, то плаче. А навкруги — ні живої душі, ні лялечки. Гори, й гори, й ліси! І старий сидів, сидів отак і починав прислухатися, повернувши до вікна голову. Йому чулися кроки. Він когось ждав? Але кого? Хто до нього прийде? До цієї хатини приходили лише стрункі, красиві лані, що з нудьги не знали, де подітися…

Постарів і доктор філософії. Він все так же, з педантичною точністю, виходив восени о сьомій, а взимку о восьмій ранку гуляти і шелестів листям по тротуару або топтав у свіжому снігу стежку. Так само дарував він дівчаткам квіточки, коли цвіли хризантеми, і цукерки, коли падав сніг. А у флігелі, що стояв у глибині двору, вихованці коледжу вправлялися в тому, як найшвидше убити людину, уцілівши самому. В підземеллі гриміли постріли, але їх не було чути навіть у дворі.



Так і йшли дні за днями, і вихованці коледжу з малих хлопчаків перетворилися в струнких, добре натренованих юнаків. Вони вже давно навчились добре стріляти і тепер опановували третій рік підряд стрільбу в темряві.

У кутку підвалу виднілася ляда, що вела в підземний тир, спеціально обладнаний для стрільби по звуку. Це був справжній кам'яний мішок без жодної щілини, без найменшого натяку на світло. Коли тебе впустять крутою драбиною вниз і закриють важкою лядою вхід, здається, що оце і є пекло — так чорно, так темно і така могильна тиша панує тут.

Юрій Муратов знав цей підземний тир добре. Останнім часом він навіть не користувався драбиною, просто зіскакував униз і, пролетівши кілька метрів, звично, як кіт, приземлювався на зігнуті в колінах ноги, завмирав, тримаючи напоготові пістолет. І коли б не з'явився легенький шурхіт, він завжди встигав вистрілити в ціль. Це було найтрудніше — вцілити за першим пострілом, бо шурхіт з'являвся і ззаду і збоку в першу ж секунду. Довголітнє тренування не пройшло марно: без особливої напруги Юрій неодмінно вціляв у манекен. Про це свідчив секундний спалах електричної лампочки за кожним пострілом, спалах, що не давав світла, а тільки сліпив, б'ючи знизу у самісінькі очі.

Через кілька хвилин, оглушений власними пострілами, Шакал уже не так виразно чув шурхіт, але ловив його інтуїтивно і все одно вціляв. Постріли гриміли один за другим, їх червонясті спалахи чергувалися із яскравими спалахами електролампи, і чим далі, тим ставали вони частішими. В густому пороховому диму Юрій дихав широко розкритим ротом; у вирячених в даремній напрузі очах і у вишкірених зубах було стільки жорстокості й злоби, що він, коли червонясті спалахи на мить вихоплювали з оцієї непроглядної темряви його обличчя, нагадував демона в підземеллі. Тоді йому і самому здавалося, що він перебуває десь у лісі і відстрілюється від ворогів у цілковитій темряві. Тіло його напружувалось, уся істота в ці хвилини наливалася енергією, сміливістю, і він був певен, що на землі немає людини, сильнішої, хитрішої і вправнішої за нього. Недарма ж і тут, в коледжі, не знайдеться йому справжнього конкурента ні в стрільбі, ні в тенісі, ні у легкій атлетиці, ні в самбо. Вже давно Юрій переконався, що він все може зробити, що йому все під силу, і через те давно мріяв про справжнє діло.

Раптом лампа спалахнула і не погасла. Щось, мабуть, трапилось, бо йому лишилося розстріляти ще одну обойму. Але що могло трапитися? Досі він не зробив жодного промаху…

Ляда повільно відкрилась, і Оса гукнув:

— Ей, Шакале! Гляди не пульни в мою голову здуру!

— Не бійся, я в порожні балцанки не стріляю. Що там таке? Чого це мені не дали закінчити?

— Хелл прилетів, викликає тебе в гори, Шакале. Доктор такий стурбований, очі ще більші зробились. Мабуть, щось дивне починається.

Муратов одним ривком виплигнув з ями.

Вже давно він ждав цього виклику. Не один товариш його їхав туди, в загублений у горах коледж, і зникав безслідно. То був вихід у широкий, таємничий світ, до якого їх готували з дитинства. Раз ти вийшов з коледжу, ти перестаєш бути учнем, ти одразу стаєш таємницею цілої держави. Ти зникаєш безслідно, стаєш невидимим, як сама ніч. У цьому багато було спокусливого, привабливого.

— Так, кажеш, Хелл викликає? — перепитав Муратов. — Нарешті я вирвуся на волю.

Оса, крокуючи поряд, помовчав, потім зітхнув:

— А по-моєму, брешеш ти, Шакале. Все одно шкода кидати оце все, до чого звикли за стільки років.

— За чим шкодувати, Оса?

— А хоч би й за мною, — буркнув Оса.

Шакал, повернувши в його бік голову, пильно і довго дивився на худорлявого, легкого на ногу Осу і нічого не сказав. Уже перед кабінетом він подав Осі руку.

— Будь здоровий, Оса!

— Прощавай, Шакале. Може, ще зустрінемось в цьому світі: він став тепер дуже тісним.

— Навряд. Кажуть, наші, вийшовши за оцю браму, ніколи не зустрічаються.

— Хто знає? Нам це невідомо.

Двері розчинились. На порозі стояв Хелл в сірому костюмі і поряд з ним незнайомий високий чолов'яга з довгими руками. Обличчя його, колись, очевидно, вугрувате, поцятковане дірочками, кольором нагадувало велетенську нечищену картоплину. Ніс — неприродно кирпатий, із сплющеним переніссям, низький міцний лоб і брита голова видавали в ньому класичного боксера-професіонала.

— Одначе, — весело почав Хелл, — ти щось забарився, Шакале. Я викликав тебе… — Хелл підніс до очей руку з годинником. — За десять хвилин, Шакале, ти повинен зібратися і бути в машині. Поїдемо разом з Хертвігом, — Хелл вийшов у сусідню кімнату, а Шакал кинувся бігти.

— Заждіть, — зупинив його Хертвіг, пожувавши губами, подумав і додав: — На потім не лишайте нічого. Ви більше сюди не повернетесь.


2

Хертвіг вів машину сам. Це був відкритий білий лімузин, виготовлений за спеціальним замовленням. Все в ньому виражало розкіш: і видовжений кузов таких чудових і довершених форм, наче його робили скульптори, а не штампувальники на заводі, і тоненький руль із слонової кістки, і прозорі екрани приладів, і оббивка з вишневого плюшу. Переключати швидкості Хертвігу не було потреби, та для цього й важеля не було — все робилося автоматично.

Чорна асфальтована дорога бігла поміж лісами й блищала, відсвічуючи вдалині їхньою зеленню, а машина летіла над дорогою і ніби не торкалась її. Коли закриєш очі, здається, що машина стоїть — ніякого гойдання і ніякого звуку, тільки чується якесь м'яке гудіння, наче поряд працює настільний вентилятор. За широкими плечима Хертвіга в'ється синій димок — він курить сигару, поза розслаблена, руль він тримає за нижній зріз лівою рукою, права лежить на колінах, наче, втомившись, спочиває.

Хелл сидить поряд з Юрієм, теж курить і нудьгуючи дивиться на гори. Вкриті лісами, вони нагадують велетенських звірів у темному хутрі, і здається, вони ще ось полежать трохи, а потім зведуться і рушать важкою ходою по землі, підминаючи під себе міста й села. Підуть табуном, що здатен стоптати всі сади й дороги, випити ріки й озера.

А над лісистими горами зводяться в небо далекі сріблясті вершини. Вони здаються прозорими, вони наче просвічуються наскрізь, і там, десь усередині них, наче в кришталі, грають і ламаються тіні від хмар, промені сонця і голубінь неба. Вони легкі й вічні, оці білі піднебесні вершини. Вітри закручують на них хмари, наче біляві кучері, і то здувають їх, — і тоді снігові вершини стають ясними й білими, наче всміхаються світові, то закривають темними хмарами сонце, — і гори тоді синіють, наче від злості, насуплюються, і хоч тут, у долині, світить сонце, від того видовища стає холодно, моторошно. Все мелькає, летить і щезає позаду — і котеджі, і мости, і містечка з садами. Машина підминає під себе дорогу, наче вона страшенно проголодалась і ковтає її. Близькі, вкриті лісом гори пливуть назустріч, обертаються, відпливають назад і змінюють одна одну, а далекі кришталеві вершини лишаються нерухомими, беззмінними, як небо. Машина мчить і мчить, а вершини все дивляться на неї, все не зводять білястих очей, наче спеціально стежать, куди вона їде. І здаються ці кришталеві гірські вершини чимось найголовнішим отут, вічним, як життя, а все інше, все, що мелькає понад дорогою і щезає безслідно, — це метушливі і прекрасні дрібниці.

Всю дорогу в машині мовчали. А коли вона в'їхала на подвір'я, Хелл спитав Хертвіга:

— Скільки днів у тебе лишилось?

— Днів три, — задумливо і похмуро відповів Хертвіг, але раптом обличчя його розпливлося в усмішці, і Юрій здивувався: навіть оце некрасиве обличчя здатне було робитись привабливим. Хертвіг усміхався, повернувши голову до будинку. Муратов і собі глянув туди і побачив невелику, тоненьку жінку чи скоріше дівчину, що сходила з веранди. На ній було простеньке платтячко, біле з крупним синім горошком, і білі спортивні черевики. Худеньке кирпате обличчя облямоване пишним темним волоссям, недбало зачесаним на проділ. В першу секунду Юрій не зрозумів, у чому її принадність. А тільки від оцієї неяскравої простої жінки не можна було відвести погляду. Вона підходила до машини швидко, легко, і широка довга сукня, ледве поспіваючи, летіла за нею білою поцяткованою хмаркою, обгортала її міцні, стрункі ноги, а великі зеленуваті очі в якомусь одвічному подиві гляділи на Хертвіга. Вони, здається, не помічали ні Юрія, ні Хелла, ні краси, що обступала віллу горами, лісами, обіймала небом, віяла пахощами квітів, які збіглися в оце подвір'я чи не з усіх гір і сповнили його веселими барвами. Оці. очі, мабуть, і робили її красивою. Коли жінка підійшла ближче, Юрко помітив, що очі в неї стомлені, облямовані легенькими зморшками в куточках. Під очима лягли великі тіні, і через те вираз обличчя був печальним. Тепер вона вже не здавалася такою молодою, але ще більше ніжності викликала в Юрковому серці, і він вперше в житті відчув непереможне бажання обійняти цю стомлену жінку, і сам здивувався цьому бажанню.

— Чого ти поїхав так рано? — з докором говорила вона Хертвігу і ласкаво дивилась на нього, наче шукала якихось змін в його обличчі.

— Треба було, — грубувато відповів Хертвіг, одвівши очі і насупившись. — Чого ж ти не вітаєшся?

— А-а, містер Хелл! — жінка почервоніла й подала Хеллові руку. — Пробачте мою неуважність. Я ж ніколи не бачу оцього пройдисвіта, — щиро зізналась вона, кивнувши на чоловіка. — Вчора увечері прилетів, а на світанку вже його немає. А це хто? — глянула вона на Муратова. — Мабуть, новачок? Боже, яке славне дитя, — вона з сумом дивилася на Юрія і хитала головою.

— Добре дитя! — весело вигукнув Хелл. — Йому вже за двадцять років.

— А що ж, це не дитя? Не зрівняти ж його з вами! Нашому синові теж двадцять, але він ще просто хлоп'я.

— Але досить, Ліззі, — нахмурився Хертвіг. — Ну, кому потрібні твої балачки?

— Я вже мовчу і запрошую вас до сніданку, — вона взяла Хелла і Юрія під руки і повела на веранду.

— Пошта була? — спитав Хертвіг, плентаючись позаду.

— Ой, я й забула! Прийшла телеграма із Штатів.

— Із Штатів? Ану, давай її сюди!

Дружина принесла телеграму. Хертвіг довго читав її, беззвучно ворушачи губами, і повільно повернувся до Хелла.

— Треба зараз же летіти в Малу Азію.

Хертвіг керував американською агентурою спеціального призначення, мав великий досвід в цій справі, а в своєму середовищі — авторитет неабиякого спеціаліста. Він все життя мотався по світу на літаках — з країни в країну, з континенту на континент і, поснідавши у своїй альпійській віллі, не знав, де він буде обідати: в Скандінавії чи Малайї. Тому треба було поспішати.

— Веди в кабінет, — запропонував Хелл. — Щось, мабуть, трапилось?

— А сніданок? — спитала Ліззі.

— Потім, потім, — заспокоїв її Хелл і пішов слідом за Хертвігом у будинок.

Стіни, облямовані полірованим горіхом, потемнілі старовинні картини в золотих рамах, килими і овальні люстри — все було якесь таємниче і дихало на Юрія віками. В кабінеті йому перш за все кинувся у вічі широкий і довгий, як плац, письмовий стіл, що нагадував чимось рояль, за ним — важкий приземкуватий сейф. На підлозі ведмежі і тигрячі шкури, на стінах оленячі роги й мисливські рушниці, опудала птахів.

Доки Хертвіг одкривав сейф, Хелл відкинув з вікна штори, і Юрій перед самісіньким будинком побачив озеро. Вітру не було, озеро лежало непорушне, мов велетенське дзеркало, і в ньому відбивалися ліси, гірські вершини і захмарене небо. Вода здавалась темною, як воронь пістоля. Протилежним краєм своїм озеро впиралося у схил гори, покритої лісом, понад берегами воно поросло очеретом та кугою, і білі квітки латаття виразно вимальовувалися над лапатим листям, відбивалися у воді, і через те їх було вдвоє більше.

— А лебеді прилетіли цього року? — спитав Хелл.

— Прилетіли, вони звили гніздо в очереті і тепер рідко плавають, — Хертвіг нарешті вийняв із сейфа якісь папери, розстелив на столі карту і завісив вікно шторою. — Не люблю яскравого світла, — скривився він. — Так от, операція Краба.

Хелл закурив і сів на кінець столу, підставивши стілець Муратову, але той схилився над картою і одразу впізнав контури Чорного моря, Кримського півострова, синю стрічку Дніпра,

— Що це за операція? — спитав він.

Хертвіг оглянувся на двері, потім перевів погляд на Муратова і посміхнувся.

— Не поспішай. Ти її знатимеш краще ніж свої п'ять пальців. Полягає вона в тому, щоб на човні перепливти Чорне море оцим ось маршрутом, — показав він на карті, — обійти Крим, де нас завжди найбільше чекають з моря, пройти мис Тарханкут, Каркінітську затоку, острів Джарилгач і висадитись отут, у Садовську.

— Як це висадитись? Коли? — здивувався Юрій. — Хто ж нас там чекає? Отак просто і висадитись?

— Нас прикордонники завжди ждуть, аякже, — пожартував Хелл. Мружачись від диму, він пильно стежив за обличчям Муратова.

— Висаджуватись треба, вночі, — продовжував Хертвіг, — після дванадцятої години. Ми вибрали час від першої до другої ночі. В цей час в квадраті «350» будуть подаватися сигнали з берега, йти просто на них. На березі ждатиме Кенгуру — наш досвідчений співробітник. Він влаштовує на проживання, на роботу і замітає всі сліди.

— А човен? — спитав Муратов.

— Човен треба втопити за милю від берега, бо після дванадцятої по всьому узбережжю патрулюють прикордонники і можуть його помітити. Та й до берега пливти треба більше під водою. Ви добре вмієте впірнати і плавати? — спитав раптом Хертвіг Муратова.

— Я? — здивувався Муратов. — Так це мені виконувати цю операцію?

— А ви ж що…

— Я? З радістю! Це дуже цікава й дуже складна, небезпечна операція. Я саме такої й хотів.

— Ми вибрали тебе, Шакале, — помахуючи ногами, ліниво протягнув Хелл. — Я давно покладаю на тебе великі надії. І не тільки я. У Федеральному бюро зупинились на твоїй кандидатурі. Як агентові № 1, тобі й підготували саме цю операцію, бо в тебе є всі дані, щоб її виконати. Крім тебе, навряд чи хто зумів би.

Муратов мовчав і всміхався, він навіть трохи зблід.

— Я думаю, що… — він пом'явся і глянув на Хелла, — ви не пошкодуєте, що доручили мені цю операцію.

— Тепер, значить, практично… Що ми маємо робити? — Хертвіг підсунув Муратову топографічну карту, опис Каркінітської і Джарилгацької заток на Чорному морі, лоцманський довідник. — Оце ось забирай і гарненько проглянь. Тепер так. Я вилітаю через дві години, а тобі доведеться летіти вночі. Як у нього з документами? — спитав Хертвіг Хелла.

— Кроунті привезе йому турецьку візу, паспорти, а також гроші. Це буде годині о десятій вечора.

— Літак. подадуть о дванадцятій, — нагадав Хертвіг. — Звідси на аеродром ви не встигнете.

— Та нам і лишатися тут не варто. Ми поїдемо разом з тобою і залишимо Шакала в літньому таборі коледжу.

— Правильно, там до аеродрому година їзди.

— Тепер… Ти ж йому поясни, де ви зустрінетесь в Туреччині.

— Там, де звичайно. В котеджі Дракона. Я попереджу його, потім робитиму свою справу, а Шакал хай їде з аеродрому просто до нього. — Хертвіг схилився над картою. — Дивіться, — звернувся він до Муратова. — Ось шосе із Стамбула в Сіноп… Ви наймаєте на аеродромі таксі і їдете на двісті сімдесятий кілометр. Тут буде дорога вліво, до Босфору. Звертайте на неї і потрапите прямісінько до Дракона. Ясно?

— Ясно, — сказав Муратов.

— Все! Їдемо! — квапив їх Хертвіг, замикаючи сейф. — Поїхали! — Він узяв невеличкий чемоданчик і першим вийшов з кабінету.

Дружина стояла на веранді заплакана й худа, як дівчинка.

— До побачення, моя маленька, — сказав Хертвіг, на ходу обіймаючи її за плечі. — З Азії повернуся і пробуду з тобою кілька місяців, — він лишив її на східцях, вскочив у машину, завів мотор.

— Швидше, швидше, — підганяв він Хелла і Муратова. — Вибач, Ліззі, запізнююсь на аеродром. — Машина крутнулася по подвір'ю, вискочила за браму і помчала в гори. Тільки квітки, зачеплені нею, ще довго гойдалися на тонких своїх ніжках, торкаючись пелюстками чорного асфальту.


3

Юрій сидів у альпійській сторожці, не запалюючи світла, ждав Кроунті з документами, який мав посигналити йому з дороги, що тяглася під кряжем внизу, і відвезти на аеродром.

Сьогоднішній день йому здавався дуже великим. Він одкрив йому шлях у таємничий світ, він дав йому змогу заглянути в своє майбутнє, і Муратов зрадів і злякався одночасно. Перед ним лежав шлях, сповнений невідомості й таємниць, шлях, що випадає на долю небагатьох — лише сміливі, сильні люди здатні його пройти. Так принаймні говорив йому Хелл. В цьому було багато поживи для його самолюбства, яке в юності так переповнює людську душу, багато спокусливого: якже, він стає невідомим, стає таємницею і їде кудись у інші країни…

А ще його тішила надія, яку йому подав Хелл. Коли вже від'їздили з вілли, він сказав, що після повернення з операції Юрій відпочиватиме у віллі Хертвіга, одержить багато грошей і взагалі житиме, як захоче… І зараз, коли вже темрява обгортала гори, коли тривожно стискалося серце, бо ось-ось просигналить машина і він змушений буде летіти в якусь Малу Азію, йому все-таки марилось про ту віллу, про те, що, повернувшись, він знайде собі дружину, яка його любитиме і ждатиме так само, як дружина чекає Хертвіга, і в цих думках було так багато чогось теплого, ніжного і нового для Муратова.

В коридор хтось зайшов і постукав у двері.

— Зайдіть! — гукнув здивований Муратов.

— Я не хотів тебе турбувати, — сказав Олекса Петрович, зайшовши в кімнату до Муратова. — Але ти їдеш… Може, ми більше не побачимось, то я хотів тобі дещо розповісти.

Муратов мовчав. Було вже темно. Сутінки насуваються в Альпах раптово: світить-світить сонце, а тоді зайде за гірські вершини, і одразу смеркне. Тільки далекі сніги, освітлені його промінням, рожевіють і кидають свій відблиск на зажурені гори.

— Нам немає про що говорити, — похмуро сказав Муратов, не відриваючи погляду од вікна.

Він дивився на ті далекі вершини, що жевріли над чорними горами, і думав про те, що оця поїздка в Малу Азію, операція, на яку його посилають, зводиться над усім іншим у його житті, як оці рожеві вершини Альп над землею. А все інше, про що б він зараз не думав, що б не робив, кого б не слухав, — все пропливає повз нього безслідно, як пропливають повз машину мости, села, сади, містечка, і не чіпає його душі.

— Нам є про що говорити, — впевнено сказав Олекса Петрович. — Ми ще з тобою взагалі ні про що не говорили, і ти зовсім не знаєш мене, моїх намірів.

— Знаю… Досить того, що ви батька мого виказали і що я знаю про це. Більше нічого мені не треба.

— Ні, треба, — спокійно заперечив Олекса Петрович. — Ти теж будеш продавати людей.

— Ніколи! — Муратов повернувся до Юрського, і в темряві блиснули його очі. — Нізащо! Все можу, на що завгодно піду, а на це — ніколи!

— Але ж це наша професія.

— Не знаю вашої професії. Я виконую доручення цілої держави…

— Ти ступаєш на таку самісіньку стежку, з якої зійшов я. І ти станеш злодієм, бо наша робота — чинити людям зло, підстерігати, зраджувати…

— Але ж ви мене виводили на неї самі? Так чи ні?

— Ні, я хотів тебе виховати, я рятував тебе і віддав тобі свою кров…

— Для чого? Щоб мати зиск? Чи хотілося спокутувати гріх перед моїм батьком?

— Ти не сердься, Юрію. Я, може, тисячі разів пошкодував. Та так трапилося, потім хотів тебе врятувати. Так хотілося спокою на старості, теплого слова…

— Не буде вам спокійної старості, Олексо Петровичу. Ви її не заслужили і теплого слова не заслужили.

— Одумайся, що ти кажеш! У тебе все життя попереду, і ти багато чого не розумієш. А я вік прожив…

— Це нічого не важить, — Муратов за вікном ще побачив білі далекі вершини. Він знову подумав про поїздку в Малу Азію, про операцію Краба і глянув на годинник. Було пів на десяту.

— Немає в мене ні рідних, ні близьких… — почав Олекса Петрович. — Усіх втратив, усіх розгубив. А наче ще так недавно я був, як і ти, молодим, дужим, вправним. Наче вчора викликали мене в Брауншвейзі до начальника офіцерської школи з випускного балу, посадовили в машину і відвезли до Берліна, наче вчора… А минуло сорок років! — Олекса Петрович помовчав і зітхнув. — А потім послали мене на фронт, наказали здатися в полон і лишитись у Росії. Все виконав, усе робив, як казали. І чим же все скінчилось? Ось чим: привезли в табір, і я мало не загинув, бо постарів, бо став негоден. А тепер? Самотній, нікому не потрібний. Живу, чекаючи шматка з чужих рук. Отака наша доля… Ех, життя, життя! Сподівався хоч з тобою дожити старість, хоч тебе врятувати від такої долі, а воно бач, як вийшло…



— Даремно сподівались…

— Ти не сердься, Юро. Я твого батька виказав тому, що… Ну, ти сам скоро все зрозумієш, раз ти пішов по цьому шляху. Накажуть — зробиш. Не зробиш — уб'ють. В нашому світі так: під землею знайдуть і уб'ють, якщо не виконаєш доручення, бо за тобою стежитимуть дублери. Поки не пізно, відмовся. Вони зараз нічого не зможуть тобі зробити. Відмовся, і ти будеш жити спокійно…

— А я не хочу жити спокійно. Мені хочеться їздити в інші країни, жити таємно і щомиті ризикувати. І ви мені не псуйте настрою, не порпайтеся в моєму житті, Олексо Петровичу, я вже давно себе до цього готую, і інші мене готують… І ви мене готували, але я вас ненавиджу. Ви мені снились не раз із закривавленими руками, скривавленим ротом, наче ви тільки що рвали труп мого батька й пили його кров. Ви бридкі мені з того дня, як я дізнався, що ви донесли на нього.

— Так чому ж ти стаєш на мій шлях? Для чого? Ти ж станеш таким самісіньким, як я. Я ж був розвідником, я теж виконував завдання цілої країни, як будеш виконувати ти. Але це — тільки слова. Тебе посилають тільки для того, щоб твоїми руками чинити зло так, як колись чинили моїми, і кинуть тебе на старість, як кинули мене, коли я став непотрібний.

Муратов підхопився і враз застиг; внизу на шляху загуділа машина…

— Я ніколи не буду таким, як ви! Ніколи! У мене інша доля, інша робота, інші можливості! Я буду багатим, як Хертвіг, на мене покладає надії Хелл. Я робитиму тільки важливу державну справу, а не продаватиму людей. Зрозуміли ви, нарешті?

Машина знову дала сигнал — переривчастий і нетерплячий. Вона кликала, вона квапила Шакала. Він махнув рукою, крутнувся і вибіг. Чути було, як спускався він стежкою на шлях. Потім прошурхотіли камінці, і все стихло.

— Ти ще згадаєш мене, Юро! Ще згадаєш… — бурмотів Юрський, дивлячись йому вслід.

Гори вже потемніли, наче вкутались у чорну ковдру, — і навіть далеких білястих вершин не стало видно.