"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬДні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня — і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку? Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них — ні він, ні Сергій, ні Марта — годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце. Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати. Аж раптом пролунав дзвінок. Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько. Юрко сторопів. — Здоров, Юрчику, — привітався батько. — До хати впустиш? — Будь ласка, заходь, — сказав тихо, проковтнувши недожовану їжу. — Здрастуй! Батько зайшов, і Юрко поспішно зачинив двері, ловлячи себе на думці, що йому не хочеться, щоб хтось дізнався про несподіваний батьків прихід. У порожній квартирі гучно лунали їхні кроки. Василь Петрович, видно, помітив збентеження сина і, лагідно усміхаючись, сказав: — Ти боїшся, що мама повернеться і побачить мене тут?.. Не бійся, я ненадовго. Влаштувався працювати у вашому місті шофером. Глянь на вулицю: бачиш, яка красуня стоїть на тім боці! Новенька! Моя! — То ти назавжди до нас? — Може, й назавжди. Ти не проти? — Я — ні… — А мама? — Мама — не знаю… — Ти розповідав їй про мене? — Розповідав… — Ну? — Не хоче й слухати! Василь Петрович скрушно похитав головою. — Шкода. Хоча я сам винен. Сам… — Він замовк і довго дивився у вікно. Потім хитнув головою, ніби скидаючи з себе важку задуму, обвів поглядом порожню кімнату і почав розгортати пакунок, що приніс з собою. — Ось, Юро, вам з мамою подарунки. Тобі — костюм, а мамі — відріз на плаття та духи. — Добре. Дякую… Юрко зашарівся. Костюм був, без сумніву, гарний. Але він дивився не на костюм, а на сувій матерії бордового кольору. Відріз на плаття! Мама любить бордовий колір… «Він мені до лиця», — не раз казала. І Юрко подумав, що мама буде задоволена таким подарунком. — Ану, приміряй. Чи вгадав? — сказав батько, подаючи Юркові костюм. — Якщо замалий чи завеликий — обміняємо. Я домовився. Юрко одягнувся. Хотів подивитися на себе в дзеркало, але дзеркала не було. Батько оглянув його зі всіх боків. — Гарно! Твій розмір! Ну, носи на здоров'я… Поки Юрко роздягався і складав костюм у кутку на газету, Василь Петрович обійшов кімнату, заглянув на кухню, у ванну. — Юрко, — почувся з коридора його голос, — чи ти пам'ятаєш, що незабаром мамин день народження? Юрко почервонів. Правду сказати, він зовсім забув про це. Але признатися батькові не захотів. Тому сказав твердо: — Пам'ятаю! — А що ж ти їй подаруєш? — Ще не думав, — трохи знітився Юрко, бо й справді не думав про подарунок. — Ти знаєш — у мене є ідея… — Яка? — Зробимо їй спільний подарунок! У мене є трохи грошей, і ми з тобою щось придумаємо. Але не зараз, бо я і так уже затримався. Тож заїду завтра чи післязавтра. Згода? — Заїжджай. — От і добре. Може, підвезти тебе? — Ні, не треба. Я піду з товаришами до Дніпра. — Тоді — бувай, — і батько, потиснувши Юркові руку, пішов. Юрко деякий час стояв непорушний, схвильований батьковими відвідинами. Власне, чого йому хвилюватися, — подумав. — Адже сам хотів зустрітися з батьком. І зустрівся! І батько сподобався. Простий, щирий, привітний… Звідки ж тривога, що якось непомітно, як прохолодний туман, закралася в серце? |
||
|