"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)ТЕЛЕФОННА РОЗМОВАБула друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову. Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос: — Я слухаю. Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно. — Це капітан Федорченко? Петро Іванович? — Так точно. — З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте? — Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося? — З порту Нового. Стась Дзвонар тут! — Що-о? Де ти його бачив? — На Дніпрі. Має моторний човен… — Чим же він займається? — Шукає гроші, документи і акваланг… — Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що — знайшов? — Грошей дістав трохи. Документів — ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто — вже на завтра… — Хто пообіцяв? Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати — батько? Ні, цього він не може сказати. — Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? — спитав капітан Федорченко. — Та ні, знаю… — Хто ж це? — Це… Василь Петрович Романюта… На цей раз довгенько мовчав капітан Федорченко, видно, обмірковуючи почуте. — Твій родич? — нарешті, спитав він. — Так… — Де ж він? — Ось тут, біля мене. — Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися? — Я ручаюся за нього, — твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує. — А як ти потрапив у порт Новий? — Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні. — Де ж твої товариші? — Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра. — Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!.. — Що ж нам робити, Петре Івановичу? — Вам — нічого. Пливіть додому. — Як — нічого? — здивувався Юрко. Він був вражений. — А Дзвонар?.. — Слухай, Юрко, — за повідомлення — спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів? — Зрозумів. — Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь — Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору. — Зрозуміло. А як же скарб? Капітан засміявся. — Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові — якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше — не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів? — Так. — Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення! — До побачення, — тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. — Капітан просить тебе. Той узяв трубку — дмухнув у неї. — Василь Петрович Романюта слухає. — Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько? — Так. А звідки ви дізналися? — Василь Петрович не приховав подиву. — Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові — Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря? — До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю… — Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг? — Так. — Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу? — Безперечно. — Тоді все, що він просить, дістаньте для нього! Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує. — Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав — на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг. — У нас є! Ми дамо! — загукав Юрко. — Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта… — В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі… — Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, — я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше — тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення! — Дякую. До побачення! Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав: — Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив. — Чув. — Ну от, — про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж — піднімайте парус і гайда додому! — Але ж… — хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав: — Ніяких «але»! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега — а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає — і кінець! Вони вийшли на пустинну вулицю. Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням. Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько. — Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш? — Ні, звичайно. — От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! — і він обняв сина за плечі. |
||
|