"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце. Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його. Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі. В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся. — Юрко? Ти? Батько схопився з ліжка — відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар. — Ти чого так пізно? Щось трапилось? — Трапилось… — Юрко пильно глянув батькові в очі. — Будемо відверті, батьку, — у тебе був Дзвонар… З батькового обличчя враз злетів усміх. — Ти його знаєш? Звідки? — Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, — і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. — І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався! — Чекай, чекай! — вигукнув батько. — Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там… — Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг? — Ні. — Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от — я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати… Батько уважно подивився на сина. — Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію! — Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші… — Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня! Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько — не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко… Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон — тож можна подзвонити. Або просто — у міліцію. Як він не подумав про це раніш? — Татку, одягайся! — вигукнув, схоплюючись з стільця. Батько здивовано підвів брови. — Ти що! Куди серед глупої ночі? — Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком. — З яким капітаном? — Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті… — Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же! — Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, — не здавався Юрко. Батько задумався. З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково. — Чого ти так дивишся на мене? Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки — і погляд враз потеплішав. — Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син. — Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли… Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець. — Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було — те минуло… Тепер ти — мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі! Юрко зрадів, обличчя його заясніло. Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку — і вони вийшли на палубу. Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю. Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками. |
||
|