"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)СПІЛЬНИЙ ОБІДВечоріло. Заходило сонце і забарвлювало в ніжно-рожевий колір далеку неозору гладінь моря. У казанку почала закипати вода, і Марта засипала її сухим гороховим супом. Юрко машинально підкидав у вогонь тріски, сухий хмиз і думав про Хвостенка: добрався він додому чи ні? Раптом побачив, як від баржі поволі наближався батько, і внутрішньо весь напружився: як йому триматися з ним? — Здорові, сусіди! — привітався старший Романюта, ставлячи на пісок кошик, прикритий газетою. — Приймете до компанії? — Доброго здоров'я! А чого ж — сідайте! — за всіх відповів Сергій. — Це ваша баржа? — Моя. Власне, нічия… Стара посудина, але на ній добра надбудова, тож я і переселився сюди на літо. Гарно тут — Дніпро, свіже повітря, привілля, риба ловиться!.. Одна біда — скучно самому… Побачив вас і подумав: а давай я пристану до цієї молодої компанії! У мене якраз улов добрий — окунці, лящики, чехоня. Смачної юшки зваримо гуртом. Чи як? — і він відкрив свій кошик, у якому лежала почищена риба. — З великим задоволенням, — сказала Марта. — Може, і я навчуся біля вас юшку з риби варити… Юрко полегшено зітхнув. Батько жодним словечком не обмовився про те, хто він, і зразу ж заходився з Мартою куховарити. Причому все в його руках виходило до ладу: веселіше запалахкотів вогонь, миттю заклекотіла юшка, смачно запахло лавровим листом і духмяним перцем, а ще більше — ситим розвареним лящем. Коли юшка зварилась, батько запросив їх до себе на баржу. Усі з радістю погодились. Пригасивши багаття, забрали свої речі і подалися слідом за гостинним господарем, який ніс попереду казанок з юшкою. Баржа була й справді стара-престара. Фарба на ній облупилася, в багатьох місцях обшивка прогнила, палуба розсохлася і порипувала під ногами. Але надбудова збереглася досить добре. — Гм, оце багатство! — вигукнув Сергій. — Та тут можна не тільки влітку жити! Постав грубку — і ніякі морози не страшні! У Марти теж заблищали очі. — От би нам такий корабель, хлопці! Юрко все це вже бачив, але і він, коли батько показав каюти, в яких жив, не міг утриматися від захоплення. Невеличка кімнатка, колишня каюта матросів, була обліплена вирізками з журналів — репродукціями картин славнозвісних художників різних часів і різних народів та фотографіями популярних артистів та артисток. Біля вікна стояв столик, два стільці, а під глухою стіною — металеве ліжко, заслане сірою ковдрою. Дві інші каюти були порожні, а в третій, невеликій, батько обладнав кухню. Вечеряти сіли просто на палубі. Василь Петрович розстелив ковдру, заслав її газетами, накраяв хліба, із кладовки приніс помідорів і великого кавуна. Марта розлила юшку, розіклала ложки. — Пригощайтесь! Вдруге запрошувати нікого не довелося. — Оце юшка! — пащекував Сергій, голосно сьорбаючи з ложки духмяну рідину. — Ніколи не їв нічого смачнішого! Василь Петрович з усмішкою дивився на своїх молодих друзів, які вмить спорожнили чималий казанок. Кавун теж видався соковитий, солодкий, їли його з свіжою паляницею. — І є ж такі смачні речі на світі! — не вгавав Сергій, витираючи рукавом сорочки заюшене рожевим соком обличчя. — Шкода, що кавуни не ростуть цілий рік! — Ще б чого! — докинула Марта. — Тоді б на нього й дивитися не хотів! — Авжеж! Я їв би кавуни всеньке життя — і вони б мені не набридли. А ви, Василю Петровичу? — Не знаю, Сергійку. Про кавуни не знаю, бо не доводилося їх їсти всеньке життя… А от хліб їм — і не набридає! І не раз, а тричі на день! — Так то ж хліб! — здивувався Сергій. — Але що ж у ньому? Буденна річ! — Я ж про те й кажу, що буденна. Отже, виходить, що найсмачніший для людини — хліб! Недарма говорять: хліб — усьому голова! — А коли хочуть сказати про повний достаток, так висловлюються: є хліб і до хліба, — докинула Марта і зашарілася. — Отже, справді, хліб — найголовніший!.. — Та що ви, хіба я сам цього не знаю? — образився Сергій. — Хіба я проти хліба? Всі засміялися, а Юрко пацнув друга рукою по його кудлатій, од весни не стриженій голові. — Ну, чого кип'ятишся? Ми пожартували! Звісно ж, ніхто всерйоз не сприйняв твоїх намірів харчуватися кавунами цілий рік… — А я харчувався б! — знову промовив Сергій, але тут же сам зареготав, — такий уже у нього був упертий характер. Новий вибух сміху заглушив його останні слова, Над Дніпром почали згущатися сутінки, 1 Юрко, якому зовсім не хотілося, щоб батько запропонував їм залишитися на баржі, подав команду: — Ну, друзі, пора й честь знати! Подякуємо Василеві Петровичу за гостинність — і додому! В своє шатро! — Ви б могли і в мене… — почав було Василь Петрович. Але Юрко вже підвівся. — Ні, ні, ми розташуємося біля вітрильника! |
||
|