"Слід веде до моря" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир Кириллович)ГОЛОДВітру не було. Парус довелося згорнути і йти на веслах. Марті доручили кермо, а хлопці гребли по черзі. На Сергієві вудочки нічого не бралося. Чи то після грози риба не оговталася? Але не клювало — і край! Прозорі волосіні понатягувалися, як струни, червоні поплавки ліниво погойдувалися на хвилях, збитих човном, однак жоден з них ні разу не пірнув під воду, навіть не ворухнувся. — Хвалько! — бурчав Хвостенко. — Твоєю обіцянкою ситий не станеш… — Помовч! — відмахувався Сергій і люто блискав чорними очима. Хвостенко замовкав, але ненадовго. Чим вище підбивалося сонце, тим більше хотілося їсти, і він починав знову розпікати Сергія. — Ну, де ж твоя риба? Хоча б на сміх спіймав якого-небудь пічкура або худющу чехоню! Сергій мовчки витягав вудочку, плював на черв'яка і знову кидав. Він то піднімав поплавок, то опускав, замінював гачки. Та марно: риба не ловилася… До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі. — Хай йому чорт! — сплюнув Хвостенко, — передаючи Юркові весла. — До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б… — Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, — буркнув Сергій. — Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд! — Хто верблюд? Я? — спалахнув Сергій. Та я тобі за такі слова!.. — Що — битимеш? Руки короткі! — І Хвостенко стиснув кулаки. Юрко перестав гребти. — Годі вам! Зчепилися, як півні. — А чого ж він… — Сергію! Владику! Я наказую вам замовкнути! — вигукнув Юрко. — Наказую! — перекривив його Хвостенко. — А що ти за цабе, щоб наказувати? — Я капітан! А капітана на судні слухаються беззастережно! — Так то ж капітана! — з викликом сказав Хвостенко. Юрко відчув, що червоніє. Справді, який з нього капітан? Іван Іванович жартома назвав його капітаном. Що робити? Адже не скинеш Хвостенка за непослух у воду! І не станеш битися з ним… Який же вихід? Вихід підказала Марта. — Владику, потрапив на наш човен — слухайся нашого капітана! Ми обрали його! А не хочеш — тоді тобі з нами не по дорозі! — Та що там панькатися з ним! — вигукнув Сергій. — Висадити його на берег — і хай чимчикує додому пішака! — Спочатку доберись до берега, — буркнув, не піднімаючи голови, Хвостенко. Він сидів насуплений, злий і дивився вниз, на каламутно-зелені води затоки. — Знаєш, Владику, справді, як тільки пристанемо до берега — йди собі… Ми тебе до себе не запрошували, — сам нав'язався… — Юрко наліг на весла. Всі мовчали. Через дві години показався берег. Це був пустинний болотистий луг, порослий молодою зеленою отавою. На лузі стояли стоги сіна. І жодної живої душі навколо. Тільки дикі качки та гуси сполохано знялися над тихим зарічком, куди причалив човен. Хвостенко вискочив перший. Не прощаючись, швидко закрокував геть і незабаром його висока худа постать зникла серёд заростів верболозу. Ніхто не сказав йому вслід жодного слова. Юрко і Сергій витягли човна на піщану косу. — Ех, була б рушниця — встрелив би я вам пару качок, — замріяно протягнув Сергій. — А ти краще попробуй закинути вудочки в зарічку, може, хоч тут пощастить, — сказала Марта. — Поки ми з Юрком розведемо вогнище, ти і впіймаєш якусь рибину. Всі були голодні, але намагалися не говорити про їжу. Закинувши дві вудочки, Сергій пильно дивився на поплавки, а тим часом казав: — Не може бути, щоб ми чого-небудь не впіймали. Якщо не впіймаємо рибину, вполюємо пташину — дику курочку або гуску… Раптом він завмер: один поплавок гойднувся, двічі клюнув і рвучко пішов під воду. Сергій підсік майже непомітним порухом руки і почав обережно піднімати вудлище. Волосінь натяглася, забриніла. — Тихше, Сергійку! Переламаєш! — скрикнула Марта. Сергій весь перетворився на увагу. Обережно почав тягнути вудлище до себе. Волосінь аж гула. — Щось добряче взялося на гачок, — прошепотів Юрко. — Хоч би не зірвалося! Вода завирувала, заклекотіла. Сергій помаленьку підтягував рибу до берега. — Сом! — вигукнув він. — Провалитись мені на цьому місці, якщо це не сом! Та ж який! Мабуть, з півпуда!.. Юрко, держи вудку! Міцніше! Щоб не потягнув тебе в воду! А я хутко… Він миттю скинув з себе сорочку, зв'язав рукави і стрибнув з такою імпровізованою підсакою у воду. — Тримай міцніше. Не давай йому ходу! А я підхоплю! Зайшовши з глибини, він почав обережно підводити під рибину сорочку. — Є! — вигукнув радісно. — Ціла акула! З шумом розбризкуючи воду, він витягнув поперед себе мокру сорочку, в якій скажено тріпалась велика рибина. — Ось! Піймав-таки! — проголосив Сергій і урочисто витрусив свій улов на траву. Це справді був сом. Сірий, слизький, головатий, він поважно роззявляв широкого рота, ніби хотів щось сказати щасливому рибалці. Юрко і Марта захоплено дивились на здобич. Звісно, не акула, як здалося Сергієві, але все ж таки гора м'яса! Та якого! Жирного, ніжного, без кісток… Сергій стрибав, танцював навколо сома, пускався навприсядки. Юрко ледве втримався, щоб і собі не приєднатися до нього, але, глянувши на Марту, вчасно спохватився. — Тепер ми врятовані! — вигукнув він. — Сергію, ти найбільший на світі рибалка! Ось хто ти!.. Продовжуй рибалити, — може, іще впіймаєш, а ми з Мартою заходимось біля юшки… Після бурхливих радощів друзі враз відчули ще більший голод. Тому кожен зайнявся своїм: Сергій знову закинув вудочки, Марта почала розчиняти сома, а Юрко, назбиравши сухого хмизу, розіклав багаття і повісив над ним казанок з водою. Тим часом сонце сідало за небокрай. На землю падали сині сутінки. З моря повіяло передвечірньою прохолодою. Та ніч, що насувалася, тепер була не страшна. В казанку булькотіла смачна юшка, якої вистачило б не на трьох, а на п'ятьох їдців, а стоги запашного лугового сіна так і запрошували до нічлігу. Не дарма кажуть: кому почне фортунити, тому фортунить до кінця. Поки зварилася юшка, Сергій натягав цілу каструлю риби. На гачок ішли тепер окуні, плітки, верховоди. — А ви кепкували з Сергія! — приказував він. — Рано кепкували! Сергій — це вам не яке-небудь ледащо чи абищо! Юшкою із сома повечеряли вже смерком. Потім зарилися в сіно і стомлені, але щасливі, проспали до пізнього ранку. Перший прокинувся Юрко. Сонце підбилося вже височенько і заливало все довкола щедрим теплим промінням. Як тут хороше! З моря віяло легкою ранковою прохолодою, на чистому плесі скидалася риба, а в густих заростях осоки та ситнягу гомоніло різнобарвне птаство. — Гей, годі спати! Вставайте! — гукнув хлопець. — Марто, Сергію, чуєте? Пора в путь! Він з розгону шубовснув у море, а потім, Набравши повну пригорщу води, бризнув на товаришів. Ті з вереском схопилися і кинулися до нього. За хвилину в спокійній затоці зчинилася справжня буря: відпочилі за ніч мандрівники з задоволенням борюкалися, оббризкували один одного, пірнали, плавали наввипередки, зовсім забувши про пережиті незгоди. Після купання поснідали смачною холодною юшкою, якої залишилося півказанка, зібрали речі, наладнали човен і попливли далі. Тепер уже трималися недалеко від берега, — вирішили вдруге не випробовувати долю. Стояла тиха безвітряна погода, тому довелося йти на веслах. Марта кермувала, Юрко й Сергій по черзі гребли. Човен повільно різав блискуче плесо затоки. Вдалині мріли колгоспні поля і луки, здіймалися стрункі ажурні вежі електроліній. А над усім голубіло привітне літнє небо. Опівдні причалили до якогось села, де купили в магазині хліба, олії, кілька пакетів сухого супу, а також уточнили свої, як висловився Сергій, «координати». Виявилося, що вони знаходяться недалеко від порту Нового… Ця звістка обрадувала Юрка. Вирушаючи в подорож, він сподівався завернути туди і ще раз провідати батька. До порту Нового припливли о шостій вечора. Для нічлігу Юрко обрав піщану косу неподалік батькової баржі і скерував туди свого човна. Вибравши рівну місцину, гуртом поставили намет. А потім Сергій, узявши вудочки і спінінг, пішов ловити рибу, Марта — збирати сухі водорості для нічлігу, а Юрко став запасатися паливом для багаття і встановлювати над ним на тринозі казанок. Юрка це влаштовувало: він міг спокійно стежити за баржею. Рівно о сьомій годині батько прийшов. Юрко впізнав його здалеку і рушив назустріч. — Здрастуй, тату! — привітався тихо. — Юрчику, ти тут? — зрадів батько. — От не чекав! Ходімо до мене на баржу! — Сам не можу. Зі мною товариші — Сергій і Марта, — Юрко показав на вітрильник і намет. — Ми разом припливли сюди… — А-а… — І у мене ще буде прохання до тебе… — Яке? — Не признавайся їм, що ти мій батько. Старший Романюта почервонів. — Тобі соромно за мене? — Ні, не соромно. Але поки що… Ну, розумієш… — Розумію… Добре… |
||
|