ДОБРО

Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.

Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, — чи довго?

У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, — а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.

Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв’язувацця; сяду десь подалі, у куточок… Отакий май розум на всяке діло.

Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:

— Та хто там ржавлю в хаті палить, — ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!

Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.

А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.

Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа — це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, — аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, — один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.

Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.

Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки — то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре’ варить однаково. Та де ж це таке бачено?

Чужий — він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.

А свій — він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш — і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій — він трошки такий, як ти сам.

Варвара Лукинишна зітхає:

— Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.

— Кажуть, нема кому працювать.

— Та я розумію, але все ж таки… А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.

— От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь — обов’язково.

А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.

— Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке — «конь», ви не знаєте?

Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.

— Мабуть, то мишак.

— А чого ви так вважаєте?

— А того, шо: «алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю». Точно, мишак.

— А як же тоді: «конь бєжит, зємля дражит»?

— А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, — другим разом і не заснеш. Ви ж пам’ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: «Жизні миш’я бігатня, што трєвожиш ти мєня?» Мишак, хто ж іще.

— Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.

Варвара Лукинишна багато стіхів напам’ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.

Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.

— Знаєте, Бенедикте, стіхи — то для мене все. Наша робота — то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.

— На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, — нашорошився Бенедикт.

— Ні, ні, я не за те кажу… Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: «Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату…» Це один голос. А от, припустимо…

— На масту? — перебив Бенедикт. — Та то, мабуть, Поганий Мосток. Знаю такий. Я там на червирів полював. Там і справді, глибоченько. Там тільки дивися! Торохнешся — і поминай як звали. Тільки бульки підуть. Там іще одна дошка підгнила. Як козляків женуть, неодмінно якийсь та провалиться. Я те місце зна-аю. — І обсмоктав кісточку.

— Ні, ні, я не за те. От прислухайтесь: «Паслушай, в пасаде, куда ні адна нага нє ступала, адні душегуби, твой вєстнік — асінавий ліст, он бєзгубий, бєзгласєн, как прізрак, бєлєй палатна!» — це ж зовсім, зовсім не той голос каже. Зовсім інший.

– І пасад отой я теж знаю! — вигукнув Бенедикт. — Там Пахомові бошку розкроїли.

Варвара Лукинишна головою хитає, задивляється на свічку, і синенький вогник у неї в єдиному оці так і дрижить.

— Ні, ні… Я оце читаю, читаю… думаю, думаю… І я всі стіхи на різні стосики поділила. І у книжечки по-новій нитками перешила. І що цікаво..?..

— Оно, Васькові Вухатому теж цікаво, — сказав Бенедикт. — Ич, настовбурчився. А стіхи ви даремно туди-сюди перешиваете. То самовольство.

— Ой, Боже мій… То ходімо працювать. Бо вже й у калатало битимуть. — Варвара Лукинишна обвела оком закіптюжену світлицю. А ржавлею насмерділи — нема чим дихати. Синій дим аж до підлоги висить. У кутку голубчики, хто вже своє поїв, граються у щигля. Двоє вже назюзялися квасу і лежать долі. Васько записує: хто.

— Щось наш рестаран не дуже тихий, — зітхнула Варвара Лукинишна. — «Я сідєл у акна в пєрєполнєннам залє, гдє-та пєлі смичкі а любві…» Як ви думаєте: смички — це що?

— Якісь дівчата бідові?

— Та ні… Якби ж ви знали, як хочеться про іскуство побалакать… Приходьте до мене додому. Їй-бо, приходьте!

— Гаразд, колись може й забіжу, — відповів Бенедикт неохоче. Якби ж то вона не така страшна була, він би, канєшно, залюбки. У бані напаритись, — та й у гості. А так — другим разом.

А може, як заплющитись, то воно й нічого. Душевна така жіночка. Ще й юшкою пригостить. Тільки чогось вона всіма цими розмовами Бенедикта розтривожила.

У Робочій Хаті всі вже в зборі, а Оленьки нема. Бенедикт почекав, погриз письмову паличку. Шось не йде. А таке буває: до обіду вона на місці, а ввечері не приходить. Тож, мабуть, так і треба. Не наше діло. А нудно без неї.

Сів переписувать нову скаску: «Калабок». Страшне, яка смішна історія. Той калабок і од бабушкі ушол, і од дєдушкі ушол, і од ведмедя, і од вовка. По всьому лісі знай собі катався. Пісеньки співав веселі, з примовками: «Я калабок-калабок, па амбару мєтьон, па сусєкам скрєбьон, на смєтанє мєшон, на аконце стужон!» Бенедикт, коли писав, такий радий був за калабка. Підсміювався. Аж рота роззявив, коли писав.

А дійшов до останнього рядка, — серце тьохнуло. Пропав калабок. Лисиця його: гам! — і з’їла. Бенедикт навіть письмову паличку поклав і в сувій задивився. Загинув калабок. Веселий такий калабок. Все пісеньки співав. Жив та радувався. І раптом — не стало його. За шо?

Бенедикт ковтнув сльози та повів очима по хаті. Всі пишуть, схилилися. Свічки поморгують. Ведмежі пузирі на вікнах відсвічують синім. Вже й вечір. Вже й наче завірюха почалася. Намете високі кучугури, засвище вулицями, занесе хатки аж по самі вікна. Застогнуть високі дерева у північних лісах, вийде з лісу кись, підступить до містечка, завиє тужливо: ки-ись! ки-ись! А над містечком сніговій бушує, над теремами кружляє, далеко розносить дику тугу.

Представилось Бенедиктові, як сидить він ще малим на лежанці, звісивши валянки, а за вікном завірюха гуляє. Тріщить синювата свічка з мишачого сала, тіні під стелею танцюють, матінка сидять коло віконця, вишивають кольоровими нитками занавісочку, чи може рушника. З-під печі вилазить Котя, м’який, пухнастий, стрибає Бенедиктові на коліна. Матінка не люблять Котю: якшо він їм на спідницю почепиться, завжди його скидають. Мовляв, не можуть його голого рожевого хвоста бачити, морди з хобіточком. А ще їм не подобаються пальчики його: теж рожеві, дитячі. Буцімто за їхньої молодості ці звірятка зовсім не такі були. Та мало там шо колись було! А хто ж би їм, як не Котя, стільки мишаків ловив, а чи мали б вони тоді сало для свічок? А Бенедикт його любить. Простягнеш йому пальця, він його руцями цоп! — і мурчить.

А у матінки начебто старопечатна книга була. Тільки вони її десь ховали. Бо такі книги, кажуть, заразні. Тож Бенедикт тієї книги не тільки не чіпав, а навіть і не бачив, а матінка суворо-пресуворо заборонили за ту книгу навіть і згадувать, наче її й зовсім нема.

А батько тую книгу хотіли спалить, боялися. Якась Болєзнь од їх, не приведи Господи.

І тоді Червоні Сані приїдуть.

А у Санях — санітари, не проти ночі згадані. Скачуть вони у Червоних Санях, — тьху, тьху, тьху, — у червоних балахонах, на яких прорізи зроблено, шоб дивитись, і лиця не видно, тьху, тьху, тьху.

Тож сидить Бенедикт на лежанці, а матінка вишивають, а завірюха за вікном: у-у-у-ууу! а свічечка ледь-ледь миготить, наче вогник над болотяною ржавлею, і по кутках темно, а батько вже й спати лягають, сорочку скидають.

І раптом як закричать: а-а-а-а! І очі витріщили, і на пузо собі дивляться, а самі ж кричать-кричать. А на пузі в них чи шось вискочило, чи брудними долонями вимазано. А вони ж кричать: «Болєзнь! Болєзнь!»

Матінка — ноги у валянки, хустку на голову, та з хати: по Нікіту Іванича.

Батько:

— Сообчить! Сообчить! — І за спідницю хватають.

То вони за те, шо Нікіта Іванич санітарам розкаже. Та де там! Вирвались — і в завірюху.

Ввалюються з Нікітою Іваничем. Той:

— Ну что ещё? Покажите. Ну что, ну нейродермит. Мышей меньше есть надо. Само отвалится. Не чешите.

І справді, саме десь ділося. А старопечатну книгу батько таки знайшли та спалили. Вони не так тієї зарази боялися, як санітарів, не проти ночі згадані.

Бо ті забирають і лєчать, і люди з того лєчєнія вже не повертаються. Ніхто ще не повернувся.

І страшно про це навіть і подумать. Отак, бува, вулицею йдеш, аж раптом посвист та гикання: то мчать Червоні Сані, а в них перевертні шестериком запряжені. І ти, як оце стояв, чи кожух на тобі, чи сіряк, а влітку сорочка, — я-як кинешся отако на узбіччя, та прям у кучугуру, чи придорожню багнюку, голову в плечі, руками закриєшся: Господи, спаси!.. Господи, пронеси!.. Вдавитися б у ту землю, у глину заритись, сліпим червирем перекинутись, — тільки не мене! Не мене, не мене, не мене, не мене!..

А вони все ближче, а тупіт все голосніший, — о-о, накотило! І полум’я, і свист, і хрипко диха шестерик, і грудки грязі з-під полоззя… і проминули. Тиша. Тільки затиха вдалечині глухе дріботіння валянок.

Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не нада, не нада санітарам приїжжать, нє, нє, нє. Не приведи Господи, не приведи Господи, нє, нє, нє.