ГЛАГОЛЬ

Оце ж Нікіта Іванич стовпів понаставив, а Бенедикт собі голову розбивай. І шишак тепер вискочить. От халєра. Та це ж і дівчата підсміюватимуться, шепотітимуться. А то ще й язика показуватимуть. А то ще, Боже збав, з-за воріт навздогін верещатимуть, дражнитимуться: «Шишак! Шишак!» А то ще, може, забіжить якась поперед тебе на стежку, на дорозі стане, спідницю задере та й голу дупу виставе: шоб аж допекло. А воно й справді, допікає аж до сліз. А ті, шо в хаті заховалися, регочуть, аж заходяться, наче ті русалки: реготу — мішок і торба, а хто регоче — і не видно, хоч ти головою верти, хоч вухами, хоч чим хоч. А од тих хат, де регочуть, диви, регіт і на другі хати перекинеться, які в другому рядку, а там і по третьому рядку піде, а там і по всій слободі, та то вже завжди так, наче пошесть якась, наче в когось загорілося і вітер роздмухує, жене полум’я од садиби до садиби, не приведи Господи, а спробуй-но тільки поткнутися до когось у хату, хоч би й двері вибий чоботом і гаркни, аж осатанівши: «Ну чо’?! Чо’ розсідаєтесь, каз-зли?! Шо смішного?!» — а не скажуть. Бо не знають.

Ти гля, яка од отої дупи образа важка, хоч бува, шо й інтересно на голих подивитися: думки всякі грають, серце стука, не помітиш, як і врем’я промине. Так, тоді інтересно, а зараз ні, і чого б воно так?

А мабуть того, шо намір проти тебе направлений, шоб знав ти своє місце: нижче за нижче, — і не висовувався. Як хтось із тебе насміявся, — він наче владу над тобою показав, а ти, братику, наче в ямку скотився.

Та й тут є над чим поміркувать. Якби ж то воно все таке просте було. А чо’ ж тоді малі мурзи, шо за нами наглядать приставлені, ніколи не сміються? Чо’ ж дивляться, наче тебе з поганої ями відром вичерпано? Чо’ розмовляють, зуби зціпивши, наче шось коштовне в роті мають та бояться упустити, бо ти одразу хвать та тікать? А очі ж які роблять: напустять повні очі каламуті і так ото: наче й не кліпають, а наче й крізь тебе глипають? А ще… та цить, бо то вже напевне самовольство. Нє, нє, Боже збав таке думать. Нє-є.

…Оце ж понаставив дурний дід, Господи прости, стовпів, а Бенедикт ще, чого доброго, прізвисько на все життя матиме: Шишак. Оно, які тільки деяким голубчикам прізвиська дають: Гнилоїд, чи Трясогуз, чи ще там якесь, хто яке заслужив, чи, може, звичка в кого-небудь така огидна, чи Паслєцтвіє занадто бридке, абошо. А от у Бенедикта ніяких Паслєцтвій зроду не було, лице чисте, рум’янець здоровий, сам тілом міцний, хоч сьогодні оженися. Пальців, — він рахував — скільки має буть, не більше і не менше, без перетинок, без луски, навіть і на ногах так само. Нігті рожеві. Ніс — один. Очей двоє. Зубів шось забагато, тридцять із гаком. Білі. Борода золота, волосся на голові трошки темніше і в’ється. На пузі теж. На цицьках теж. Пуп — там, де й має буть, в акурат посередині. Срамний уд теж посередині, але нижче. Нічогенький. Прямо тобі гриб лісовий. Тільки без цяточок. Хоч би й зараз дістань та кому хоч покажи.

Ти тільки гля, де він отого стовпа утнув: прямо біля Робочої Хати. Та хіба ж це не самовольство? Саням же ніяк буде розвернутися! Бенедикт набрав жменю снігу, приклав до шишака і стояв, розбираючи напис: «Первопечатник Иван Фёдоров». Ти ба, який швидкий! Ану, бігом вивернуть. Бенедикт піднатужився, обхопив отую хрєнь важкенну, смикнув, та й вивернув. Ще й об землю гепнув. Ще й носаком копнув. Подивився кругом. Нема нікого. От шкода, не бачила Оленька, чи інші дівчата, скільки в ньому сили, в Бенедиктові.

А в Хаті вже наро-о-одууууууууу… Як грибців у кошику. І Оленька-голубонька вже тут… Сидить, зашарілася. А на Бенедикта таки зиркнула. Харашо. І Варвара Лукинишна тут, — з Оленькою розмову заводить, бабські побрехеньки. І сирітка Ксюня. І Васько Вухатий.

Скоро вже оголосять: начинай работу. Добре, хоч не запізнився. Запізнитись, — то нічого, але ж будуть ото переглядатися та перешіптуватися: а часом не заболів, не приведи Господи? Тьху, тьху, тьху, шоб не наврочить. Щоправда, наскільки Бенедикт пам’ятав, ніхто з їхньої Хати ще ніколи не заболів, тьху, тьху, тьху. Горло дере, чи в голові гуде, — то нє Болєзнь, не приведи Господи. Пальця поламав, чи око підбили, — теж нє Болєзнь, не приведи Господи. Гикавка другим разом нападе, — теж нє Болєзнь, не приведи Господи. Як гикавка нападе, скажеш тричі:

— вона одразу де й дінеться. Або, скажімо, ячмінець на оці вискочить, — ну, тут уже сильнішого замовляння треба, шоб подіяло. Тричі дунути, тричі плюнути, на одну ногу стати, та так на ній і стояти, а рукою за другу ногу схопитися, та так її й тримати, та, не дай Боже, не впасти. І замовлять отак:

І отого ячмінця наче рукою зніме. А то так само не Болєзнь.

А яка вона, та Болєзнь, і коли прийде, і шо тоді буде — ніхто не знає. Та про неї й не балакають. А якшо й балакають, то потихеньку. А якшо й перешіптуються, то тільки як нема неподалік Васька Вухатого.

А про те, шо він підслуховує, всі вже знають. Треба ж комусь. А вух у нього — сила-силенна: і на голові, і під головою, і на колінах, і під колінами, і у валянках — вуха. Різні: великі, малі, круглі, довгі, і просто дірочки, і трубочки рожеві, і на щілини схожі, і волохаті, і голі, — всякі. Спитають його:

— Васько, і куди тобі стільки вух?

А він:

— А це не вуха.

— А шо ж тоді?

– і встромлять йому у вухо, шоб покепкувать, недогризок, чи недопалок, чи ще якусь гидоту. А самі главні вуха, якими він і підслуховує, під пахвами ростуть. Тож він, якшо за свою роботу береться, спершу мусить лікті розчепірити, аби краще чуть. І часто-густо мало не плаче з досади: прям, чи й не тайна, всім же ясно: розчепірився, — значить, підслуховуєш.

А у Варвари Лукинишни теж нещастя: ой, страшна, сердешна, хоч і не дивися. Голівонька облізла, ані волосинки, а по всій по голівоньці півнячі гребінці так і коливаються. І з одного ока теж гребінець лізе. То зветься «пітушина бахрама». А то так само нє Болєзнь, не приведи Господи. То Паслєцтвіє. А так вона жіночка непогана, ще й писать уміє гарно та чисто. А якшо в тебе чорнило вийшло, завжди свого наллє.

А бахрама — то нє Болєзнь, не приведи Господи. І санітарам нема чого приїжжать, нє, нє, нє.

Тут ударили в калатало: начинай работу. Бенедикт сів за стіл, зняв зі свічки, поплював на письмову паличку, підняв брови, витяг шию і заглянув у сувій: шо ж йому сьогодні переписувать. А дісталися йому сьогодні «Скаскі Фьодора Кузьміча».

«Жилі-билі дєд да баба, — строчив Бенедикт, — і била у ніх курачка Ряба. Снєсла рас курачка яічка, нє прастоє, а залатоє…» Ой, Паслєцтвія! Кругом Паслєцтвія! Оно, у Анфіси Тірентівни теж минулого року з курями біда сталася. Та ще й які кури були: одна в одну, які нічогенькі, такі й чималенькі. Яйця несли чорненькі та рябенькі — прямо на красоту! Квас з отих яєць миттю в голову вдаряв. Мекнеш того кваску ковшик і тільки — ввух! На подвиги потягло. Глянеш навколо, — а все кругом двоїться. Оно дівка пішла — а їх наче двоє. Гукнеш:

— Дівча-а-ата! Ану, гайда зі мною балувацця!.. — а вона я-як чкурне. Нарегочешся-я!.. На Анфісу Тірентівну глип! — а її теж двоє. Але! — до неї побалувацця і не під’їжджай, бо вийдуть Палікарп Матвєїч, а їх так само двоє, а нам того не треба, бо вони й одні жаху наганяють.

А як тії кури гарно співали! Отак, бува, влітку, вечоріє-сутеніє, місяць на небі сходить, зоря догоряє, вже роса впала, квіточки розпахтілися. Хлопці та дівчата на призьбу посідають, горішки мочені гризуть, каганцями ласують, зітхають, чи штовхаються та щипаються. Ті-ільки перша зірочка на небо викотиться, кури й заспівають. Спочатку клацають, наче дощечки, потім тррррр, тррррр, потім бу-бу-бу, а як уже зовсім розспіваються, — то такі рулади грянуть, так уже серце розтривожать, от наче летиш, чи бігом з гори біжиш, чи наче стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, якісь не дуже понятні, згадалися:

А як прийде осінь з дрібним дощиком та вітрюганами, слобідські кури всі разом на південь собираються. Хазяї зажуряться, проводжати з хати вийдуть. От найстарша кура наперед вийде, одну ногу виставе, крилом змахне, — і вони всі хором я-як грянуть напослідок. Заспівають на прощання, злетять попід самі небеса, покружляють над рідною стороною, а потім витягнуться у вервечку, і вже по двоє, кура до кури, й полетять. Махаєш їм хусточкою вслід, а жіночки, бува, й порюмсають трошки.

Отож ті самі кури й показилися. Перестали літати, кинули співати, осінь проминула, вже й зима на носі, всі пташечки кругом вже давним-давно на південь подалися, а цим, скаженим, — наче все одно. Анфіса Тірентівна їх і віником, і лозиною, — упираються, настовбурчуються, та ще й наче людським голосом забалакали. «Куда-а?» — запитують. А яйця з них поперли білі, страшні, здорові. Молодиця нажахалася, мало з глузду не з’їхала. Кинулась бігом по Бенедикта, шоб той підсобив. Тож вони удвох отих поганих курей всіх заразом і передавили. Одне яйце для курйозу залишили. Бенедикт його потім Нікіті Іваничу показав. Старий — от геть нічого не боїться! — розбив яйце о краєчок миски, а там — Господи, твоя воля! — жовта рідка бульба в якійсь наче воді перекочується, а квасного солоду нема й сліду… Господи, Боже! Дід аж з тубарету підхопився, аж загорлав: где остальные?! — страшним таким голосом. Заспокоїли його, посадовили: все гаразд, не бійтеся, Нікіто Іваничу, самі знаємо, не маленькі. Всіх до єдиної, пакосних, винищили, у курнику березовим димом накадили, шоб не завелося знов чогось нехарошого, і Гогу Юродивого приводили, шоб закляття наклав: на чотири кути, на чотири двори, з-під моря зеленого, з-під дуба паленого, з-під каменю горючого, з-під козла вонючого; тай, тай, налітай, направо дуну, наліво плюну, айн, цвай, драй. Крепке закляття, перевірене, має подіяти.

Нікіта Іванич за стіл сів, очі заплющив, щелепи отако зціпив, так і сидів. Потім запитав, шо такого кури їли перед тим, як сказитись. А хіба ми знаємо. Він і до Анфіси Тірентівни ходив, розпитував, і думав довго. А бульбу ту жовту, шо в яйці завелася, на сковороді собі засмажив і з’їв. Їй-бо, з’їв!!! І нічо’ йому не зробилося.

Та він і вобше їсть не те, шо люди. Червирів йому і не показуй. Матінку, правда, од їх теж нудило. А Бенедикт з дитинства на тих червирів полювать наловчився. Отак, бува, разом із хлопцями грається, в струмочку, чи в калюжах, — у містечку глинистих струмків багато, — і весь час у воді руками пошукує, на червирів полює. Червирі, вони сліпі, дурні. Отак наловиш десь із пару дюжин, на прутика нанижеш, висушиш, а потім їх потовчеш. Які ж вони тільки солоні! До мишачого борщику сама перва приправа. Батько завжди Бенедикта за це хвалили і самі теж коли-не-коли на червирів полювали, а матінка скривляться і руками махають. Бенедикт якось Нікіті Іваничу цілу низку подарував. Так вони у нього й провисіли на мотузочку, навіть і не доторкнувся. Припленталася сусідка, — позичити вогню, — розохалася: пропада добро. Той і оддав — усіх до єдиного. Та їх же ж така морока ловить, скільки грязюки перецідиш, поки червиря того намацаєш, а він ще й звивається, у пальці тобі впивається. Спробував би сам попорпаться! А не сусідам роздавать.

А то якось навідався Бенедикт до діда, а той сидить та ложкою клей жовтий їсть, такий, як оце на глелях, на стовбурах їхніх, капи бувають.

— А шо ви ото робите, Нікіто Іваничу?

— МЬОТ ем.

— Який ще МЬОТ?

— А вот что пчёлы собирают.

— Та ви при своєму розумі?!

— А ты попробуй. А то жрёте мышей да червей, а потом удивляетесь, что столько мутантов развелось.

Бенедикта з переляку аж у піт кинуло, вийшов бороду задерши, сам не свій, не розбираючи дороги. Ой, стра-а-ах: дід сам-один до бджіл у дупло лазив… Потім, звичайно, все хлопцям розказав. Тільки головами похитали.

— Отакої. Бджола нагидить, а ми їси за нею?!

А Півторак, — у нього півтора обличчя, і третя нога росте, — каже:

— А чо’ це Нікіта Іванич нас на такі діла підбиває? А ще пан Істопник… А пам’ятаєте, як на Муркіну Горку хлопців водив, все хтів, шоб землю рили… Мовляв, ШАДЕВРИ там пагрєбєни. А ще там нібито должон бути дідько, чи то дядько кам’яний, здоровезний і сам ДАВИД. Та нас вже є кому давити, куди нам ще одного…

А точно, він таки водив. Нібито на Муркінай Горкє в Прежнє Врем’я МОЗЄЙ був, і нібито там, у землі, білі камені закопані, тесані, сороміцькі. Нібито вилиті дівки та хлопці, у чому мати народила; і цицьки у них, і все. Воно, канєшно, можна було б і подивитися, але ж, не дай Боже, то самовольство? Та й копать там — не перекопать. Та й здалися нам ті кам’яні дівки, коли оно, — живих скільки бігає? То вже, мабуть, дід казиться поманеньку. Довго за ним після того дітвора ганялася і навздогін дражнилася: «Нікіто Іванич! Зніми штані на ніч! А як дєнь, то знов надєнь».

Так воно нічим і закінчилося.

…Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, — випишуть тобі гарячих.

А то ще кажуть… та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.

А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині — білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: «Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить», а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: «Земля одрийся, скарб одкрийся», — а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.

І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як отямишся, — зирк, — аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.

І нібито ті книги бачили у людей.