"Заборонені чари" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Розділ 10

Наближалась десята вечора, а портал досі не було налагоджено. Зробити залишалося майже нічого, проте Маріка ніяк не могла зосередитися, раз по раз припускалася помилок і мусила починати все спочатку. Кожна нова невдача викликала в неї черговий спалах роздратування, а що дужче вона нервувала, то частіше помилялася. До всього іншого, Маріка знай зганяла свою злість на Алісі, яка в міру своїх скромних можливостей допомагала їй у роботі.

Врешті-решт, доведена до краю незаслуженими докорами, Аліса не витримала.

— Все, годі! — рішуче оголосила вона. — Ти вже дістала мене своїми наріканнями.

Маріка миттю вгамувалась і з винним виглядом повернулася до кузини.

— Вибач, Алісо, я ж ненавмисно. Не сприймай це так. Потерпи ще півгодини — лишилося ж зовсім трохи.

Аліса пирхнула:

— Ой, любонько, не мороч мені голову! Роботи, може, й мало, але з такими темпами ти промарудишся до самого ранку. Робиш одне, а думаєш геть про інше. В результаті в тебе нічого не виходить, ти лише мучиш і себе, і мене. Хіба так можна? Кинь цей бісів портал, візьмешся до нього завтра вранці… або ввечері — коли з’явиться настрій. Один день нічого не змінить. Твій брат уже поїхав з Цервениграда, і ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра до найближчого порталу не дістанеться.

Маріка чудово розуміла, що Аліса має рацію. Хоча з налагодженням порталу не варто було зволікати, зайве квапитися також не було сенсу. Чотири години тому Стен, залишаючи з військом Цервениград, надіслав їй останнє вітання, і найближчими днями вони не матимуть можливості ні побачитися, ні просто перемовитися бодай кількома словами. Конори могли обмінюватися думками лише тоді, коли перебували на відстані щонайбільше двох-трьох миль один від одного або від налаштованих на них порталів. А створити робочий переносний портал поки ще нікому не вдавалося…

Маріка невпевнено відступила на кілька кроків від свого наналагодженого порталу.

— От цього я ніяк не збагну, — повільно промовила вона, відгукуючись на власні думки. — Хоч убий, не збагну.

— Про що ти? — запитала Аліса.

— Та про переносні портали, — відповіла Маріка. — Начебто всі портали рухаються: разом з Землею — довкола її осі й довкола Сонця, разом з Сонцем — довкола центру Галактики, разом з Галактикою — чортзна як і куди. Та ще й весь Всесвіт розширюється… І взагалі, рух та спокій відносні. А проте, переносні портали не працюють.

Аліса всміхнулася, зрадівши, що Маріка трохи відволіклась від своїх власних проблем.

— Стара пісенька, — сказала вона. — Втім, зараз тобі краще зайнятися теорією, ніж практикою.

Маріка недбало стенула плечима.

— Та яка вже тут теорія! Я не маю навіть поганенької гіпотези — самі лише питання без відповідей. Для решти Конорів все ясно і зрозуміло: спокій — поняття абсолютне, Земля — нерухома, і портал, щоб він міг працювати, мусить бути зафіксованим у просторі. Тобто, вони бачать закономірність, хай і без пояснення. А я не бачу жодної закономірності — і це мене бісить. Виходить, що чим більше я дізнаюся про світобудову, то менше розумію, як усе влаштовано.

— Це цілком природно, — зауважила Аліса. — Що більше знань має людина, то ширше їй відкриваються горизонти непізнаного. На лекції з філософії наш викладач навіть малював на дошці наочну схему: мале коло — мала границя, велике коло — велика границя. І цитував слова Сократа… чи Декарта… ну, одного з давніх греків: „Я знаю, що нічого не знаю“.

— Декарт не був давнім греком, — уточнила Маріка. — Він був французом і жив у сімнадцятому сторіччі. Я читала про нього.

— Невелика різниця, — відмахнулась Аліса. — Всіх греків та французів не запам’ятаєш. Тим більше, що я філолог, а не філософ.

З цими словами вона підійшла до стінної шафи, всередині якої було споруджено портал, і рішуче захряснула дверцята. Маріка збиралась була запротестувати, але потім передумала. В її теперішньому стані й справді не варто займатися серйозними справами, що вимагали цілковитої зосередженості. Портал може зачекати й до завтра.

— Таки добре, що ми вирішили замаскувати його, — сказала вона.

— І то правда, — згідно кивнула Аліса і раптом лукаво всміхнулася. — А то уяви собі картину: ми з тобою мило розважаємося в ліжку — і тут з порталу вистрибує твій брат. Та поки він відчинить шафу, ми матимемо час бодай накритися ковдрою.

Маріка зашарілася.

— Ні, йдеться про інше.

— Знаю, що про інше. Просто я випустила з уваги, що зараз у тебе негаразд з почуттям гумору. — Аліса відійшла від шафи і влаштувалася в кріслі. — В усій цій історії мене втішає одне: я недаремно пожертвувала шафою. Дядько дуже помилявся, коли казав, що в наш час з порталом можна не критися.

— Помилявся… Авжеж помилявся, — замислено промовила Маріка й зітхнула. — Швидше б він повернувся.

Позавчора ввечері сер Генрі поїхав на півтора тижні до Лондона. Останні аналізи засвідчили повне зникнення пухлини з усіма метастазами, і місцеві лікарі, приголомшені дивовижним одужанням пацієнта, якого вважали приреченим, відрядили його на ґрунтовне обстеження до одного з лондонських світил онкології. Певна річ, сер Генрі міг і не їхати — він цілком покладався на доччину майстерність і не сумнівався, що хворобу переможено. Але, порадившись із Марікою та Алісою, вирішив дослухатися до рекомендацій своїх лікарів. Будь-який інший пацієнт на його місці так би й учинив; тому не варто було привертати до себе зайву увагу, демонструючи своє легковажне ставлення до такої небезпечної хвороби. І сер Генрі поїхав — як виявилося, вельми невчасно…

— Може, варто зателефонувати йому й розповісти про Кейта? — запропонувала Аліса.

Маріка хитнула головою:

— У жодному разі. Телефон можуть прослуховувати.

— Гадаєш? — з сумнівом мовила Аліса. — Невже це так серйозно?

— Це дуже серйозно. Ти просто не бачила Кейтового обличчя, коли він говорив про тих впливових людей. Він був наляканий до смерті. Він боявся — але не мене. Радше він боявся за мене. І за себе також.

Аліса гмикнула.

— Здається, ти захищаєш його. А проте, якщо Кейт не збрехав, і тобою справді цікавляться якісь впливові люди, то сам він… — Вона на хвильку зам’ялася. — Ну, м’яко кажучи, їхній співробітник. А по-простому — шпигун.

— Я теж так думаю, — кивнула Маріка.

— І зовсім не зла на нього?

— Ще й яка зла! Добре, що його не було поблизу, коли я додумалася до цього. Я б йому таке влаштувала! Либонь тому він і поквапився піти — поки я не оговталася… І до речі. Якщо Кейт шпигун, то може, і Джейн працює разом з ним на тих впливових людей?

— Ні, навряд, — швидко відповіла Аліса, з чого Маріка зробила висновок, що вона вже думала про це. — І не просто навряд, а взагалі виключено. Я познайомилася з Джейн ще в Корнуолі, коли уявлення не мала про твоє існування і навіть не думала переїздити до дядька Генрі.

— А тобі не здається дивним, що через три місяці після твого від’їзду з Корнуолу Волшів також потягло на землю предків?

— Волші ірландці, а не шотландці, — заперечила Аліса. — Хоча і в Кейта, і в його батька шотландські імена, насправді їхня родина не має до Шотландії ніякого стосунку.

— Тим більше дивно, — наполягала Маріка. — З чого б це їм було їхати в Шотландію?

— Ну, власне, — помітно збентежилась Аліса, — почасти через мене. Вірніше, через Джейн, яка хотіла бути зі мною. Волші весь час переїздять з місця на місце, така вже натура в Джейниного батька. Коли йому набридло жити у Плімуті й він почав шукати щось нове, Джейн запропонувала йому Единбурґ. А містер Волш погодився. Так от і вийшло.

— Ти мені раніше не говорила.

— Було незручно, — зізналася Аліса. — Коли Джейн тільки приїхала, мені довелося б розповісти, що ми з нею більше ніж просто подруги, а тоді я не була певна, що ти нормально до цього поставишся. Ну, а потім ти почала сприймати її як суперницю і… словом, сама розумієш.

— Розумію, — сказала Маріка. — То ти вважаєш, що переїзд Джейн та її батьків зі мною не пов’язаний?

— Ніяк не пов’язаний. Я переконана, що вони не мають жодного стосунку до Кейтових справ. Раніше він узагалі жив окремо від них, навчався в Оксфорді, і я познайомилася з ним лише тут. От його переїзд справді видається підозрілим. Джейн майже нічого не розповідала про брата, вони змалку не ладнають одне з одним, але я пам’ятаю, як ще у Плімуті вона між іншим обмовилася, що Кейт найбільше захоплюється середньовічною Німеччиною. Аж це минулого року він раптом приїхав до рідних в Единбурґ, і тоді виявилося, що його вже цікавить історія Шотландії. Можливо, ті невідомі люди завербували Кейта саме через нашу з Джейн дружбу, бо він легко міг потрапити в Норвік і стати тут своїм.

— Може, й так, — погодилася Маріка. — Може, його примусили до співпраці. Може, навіть шантажували.

— Ти таки шукаєш йому виправдання, — зауважила Аліса. — Вже готова пробачити його?

— Ще ні, але… Я відчуваю, що він хоче заслужити моє пробачення. Він не бажає мені зла, він… — Маріка замовчала.

— Він кохає тебе, — закінчила за неї Аліса. — Йому доручили стежити за тобою і, цілком можливо, прикинутися закоханим, щоб втертися до тебе в довіру, а він узяв і закохався по-справжньому. Та й ти сама…

— Будь ласка, Алісо, — урвала її Маріка. — Не треба про це. Хоч сьогодні не треба.

— Можна подумати, що раніше ми про це говорили. Останнім часом ти вперто уникаєш будь-яких розмов про ваші з Кейтом стосунки. Невже соромишся своїх почуттів до нього? Чи, може… — Аліса трохи помовчала. — Може, боїшся, що я ревнуватиму? І тому відштовхуєш від себе Кейта?

Маріка нічого не відповіла й мовчки підійшла до крісла, де сиділа кузина. Притримавши поли свого халату, вона опустилася на вкриту м’яким килимом підлогу, притулилась до Алісиних ніг, а голову поклала їй на коліна. Аліса стала спроквола пестити її золотаве волосся.

Як це не дивно, але відколи Маріка зрозуміла, що закохана в Кейта, її почуття до Аліси нітрохи не змінилися. Навіть навпаки — Маріку чимраз дужче вабило до кузини, вона любилася з нею ще з більшим запалом, прагнучи забутися в її обіймах, дати вихід своїй непогамованій пристрасті…

— І все ж таки, — після тривалої мовчанки озвалась Аліса, — я наполягаю на відповіді. Адже це безпосередньо стосується мене. Гаразд, я згодна, що твої почуття до Кейта — твоя особиста справа. Проте я маю знати одну річ: чи часом не через мене ти така холодна з ним, така неприступна?

— Ні, Алісо, — сказала Маріка. — Щодо цього не турбуйся. Я тримаю Кейта на відстані не через тебе. Просто не хочу давати йому марних надій. Між нами все одно нічого бути не може.

— Чому?

— Бо мені не потрібен коханець, а моїм чоловіком Кейт стати не зможе. Він мені не рівня. Нехай він походить із шанованої та заможної родини, але в моєму світі він ніхто. А я — князівна. Моєї руки прагне сам король Ібрії, а чимало достойників Імперії раді були б назвати мене своєю дружиною або невісткою. Моє призначення — бути королевою, в крайньому разі, княгинею.

— Ач яка ти пихата! — промовила Аліса з невеселою усмішкою.

— Пиха тут ні до чого. Просто я стаю реалісткою. Тепер я розумію, що поводилася, як примхлива дитина, ухиляючись від шлюбу з Флавіаном. Коли проблему з імператорською короною буде залагоджено, ми з ним одружимося.

— Ти кохаєш його?

— Ні. Він мені просто подобається. Для шлюбу цього досить. А кохання в моєму житті завжди буде, бо я люблю тебе.

Маріка перехопила Алісину руку і притислася до неї губами. Аліса стиха зітхнула.

— Мені приємно це чути, дорогенька. Але ти не така, як я, і тобі нашого дівчачого кохання замало. Тому ти й закохалася в Кейта… І навіть не думай заперечувати. Ти сама це фактично визнала, коли з жалем сказала, що він не зможе одружитися з тобою. — Аліса нахилилась і ніжно поцілувала Маріку в лоба. — Ти геть заплуталася, люба моя. Твоя гарненька голівка забита безглуздими кастовими забобонами. Ти бережеш свою незайманість для чоловіка, якого не любиш, і відштовхуєш від себе того, в кого закохана. А все через те, що з дитинства тобі торочили про твоє високе призначення. Але ти не лише принцеса — ти ще й жінка. Крім обов’язків, ти маєш і права. Одне з них — кохати й бути коханою. Твоя мати це розуміла, вона була щаслива з твоїм батьком, дарма що їхнє кохання не було освячене шлюбом. От я б на твоєму місці… Ну, маю на увазі, якби мене приваблювали чоловіки і якби я покохала Кейта, а він — мене… Коротше, я б не стала мучитися сумнівами, думати про якесь призначення, а просто насолоджувалася б своїм щастям. Життя надто коротке, щоб марнувати його.

— А ти ще не закохувалась у чоловіків? — запитала Маріка.

— Школяркою закохувалася. Тричі. І всі троє були переконаними ґеями.

Маріка підняла голову й недовірливо подивилася на кузину:

— Справді?

— Уяви собі! І сміх і гріх. Мені ще не було чотирнадцяти, коли я по вуха втюкалася в нашого шкільного викладача англійської літератури, містера Каріґана. На уроках дивилася на нього закоханими очима, при найменшій нагоді намагалася привернути до себе його увагу, була найпершою ученицею з його предмету… а всі однокласники, хто нишком, хто відверто, глузували з мене. Та мені було байдуже — я думала лише про те, щоб здобути прихильність містера Каріґана. А він був зі мною дуже стриманий, навіть холодний; здавалося, його зовсім не зворушувала моя дитяча закоханість. Потім у школі вибухнув гучний скандал: мого улюбленого викладача звинуватили в сексуальних домаганнях до кількох старшокласників. Для мене це була справжня трагедія.

— Викладача ув’язнили?

— Ні. Там мали місце лише домагання, та й учням уже виповнилося по шістнадцять-сімнадцять років. Містер Каріґан не був педофілом, він був просто сорокарічним ґеєм, котрого через кризу середнього віку потягло на молоденьке м’ясце. Все обійшлося адміністративними заходами. Містера Каріґана звільнили, а згодом позбавили права викладати в усіх школах країни. Він поїхав з нашого міста, і я більше нічого про нього не чула. Отак закінчилося моє перше кохання… Через рік я закохалася в хлопця з випускного класу. Цього разу я від самого початку знала, що він ґей, намагалася перевиховати його, але все марно… В результаті я почала зустрічатися з однокласником, до якого не мала глибоких почуттів, який просто подобався мені. Ясна річ, у нас нічого не вийшло. Потім був Майк, з яким я втратила незайманість. Я думала, що кохаю його, і, мабуть, таки справді кохала. Проте секс з ним не приносив мені задоволення — і йому, як виявилося, теж. Я зовсім не здивувалася, коли з’ясувала, що Майк був ґеєм, а зі мною зійшовся у намаганні стати нормальним. За місяць ми розійшлися, для мене це було дуже боляче… А в сімнадцять років я зустріла Сьюзан. Може, пам’ятаєш, я показувала її фотки.

— Авжеж пам’ятаю, — відповіла Маріка. — Твоя перша.

— Так, перша. Сьюзан розкрила мені очі, пояснила причину всіх моїх негараздів, і відтоді моє життя ввійшло в колію. Головне було змиритися з тим, що мені призначено любити дівчат. А чоловіки не для мене.

Маріка підвелася з підлоги, вмостилася в Аліси на колінах і вкрила її обличчя палкими поцілунками.

— Алісо, люба, мені так шкода…

Вона похитала головою:

— Не треба жаліти мене, зі мною все гаразд. Зараз у мене є ти, я кохаю тебе, а на майбутнє намагаюся не загадувати. Хоча вже твердо вирішила, що років у тридцять народжу дитину від розумного й порядного чоловіка. Не хочу залишатися сама. Мене лякає самотність.

— А ти не бійся, — сказала Маріка, зарившись обличчям у її густе чорне волосся. — Ти не будеш самотня, в жодному разі. З тобою завжди буду я.