ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ

…Пройшло 10 місяців… Через місяць мав відбутися старт космольота. Роген в кількох нотаріальних конторах оформляв всі необхідні документи для того, щоб ніхто не міг стати його спадкоємцем протягом ста років. Крім того, він, за вимогою Барвицького, повністю матеріально забезпечив Мері і її майбутніх нащадків…

В червні неждано до професора завітав гість: це був академік Копилов, який приїжджав на конгрес фізиків. Барвицький був розчулений — ніхто з учених до цього часу не провідав його, ніхто не згадав Копилов був першим-

— Колего, — сказав Копилов, після привітання, — я приїхав до вас не лише для того, щоб провідати вас. Я знаю про те, що вам відмовлено в роботі у всіх інститутах, і хочу запропонувати найактивнішу роботу в нашій академії і якраз в галузі ваших досліджень… У нас в Росії почалися роботи по збудуванню космічного корабля для польотів в інші системи. Я думаю, що ваш досвід, ваша ерудиція була б дуже корисною при цих дослідженнях. Незважаючи на різницю в світоглядах, у нас з вами є багато спільного…

— Я дуже зворушений, колего, — відповів Барвицький, — але мені вже нічого цього не потрібно. Через місяць я вилечу в Космос!..

— Як? — здивовано вигукнув Копилов.

— Я говорю серйозно… Про це ніхто в світі не знає, але вам я розповім. З умовою, що ви збережете таємницю!

— Розуміється!..

— Так от, відразу після Асамблеї, коли я був спаплюжений і осуджений світом, — мене викликав Роген…

— Роген? — вигукнув Копилов. — Це відомий магнат?

— Так. Він дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космічний корабель для досягнення зверхпроменевих швидкостей. Менше ніж через місяць апарат буде готовий…

— Хто на ньому полетить?

— Роген і я…

— Що він хоче робити там, в Космосі? — здивувався Копилов. — Здається, там не зробиш бізнесу!

— Хто знає, — таємничо мовив Святослав. — А між тим цього я не маю права говорити…

— Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосі, без товаришів, без наукової експедиції?

— Мені не потрібно експедиції, я не збираюся додавати результати жалюгідних досліджень на інших світах до так званої «скарбниці» людської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Простору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — правий я чи ні!

— Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, побажаю вам щастя, але від душі попереджую, що вас чекає поразка!..

— Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте?

— Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можливість контролювати свої дії і, може, навіть загине!..

— Я хочу бачити це!..

— Але ж ви нікому не передасте свої знання…

— За мною підуть інші…

Копилов з докором похитав головою:

— Професоре! Я не розумію, як можуть в одній людині поєднуватися такі великі думки і така наївність!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академій соціалістичної федерації вирішила розпочати ще нечувані по масштабу роботи, зв’язані з вивченням далеких світів… Ви знаєте — як необхідні нам такі люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвіст, а відкривати нові світи!

— Може, ще гірші, ніж наш, — усміхнувся Барвицький. — Пізно… Пізно… Скажу лише одне!.. На якому принципі у вас будується космольот?..

— Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху…

— Це ж дуже небезпечно!

— У нас немає іншої конструкції…

— Так, так… — задумано протягнув Барвицький. — Ось що. Я передам через вас вашій академії проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбільш розроблений і найбільш ефектний з тих. що я знаю…

— А як же Роген?.. — почав Копилов.

— Роген? Ніякого морального права він не має на цю конструкцію. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науці. Я бажаю вам щастя, колего. І ось, візьміть, — Барвицький передав Копилову сувій паперів. — Тут все, що торкається корабля…

— Добре, — дружньо дивлячись в очі Барвицькому, сказав Копилов. — Будьте певні, ваші ідеї попадуть в хороші руки…

— Я впевнений в цьому!..

— І ще одне, — продовжував Копилов, — коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землі, буде вирішуватися смисл Буття людського, а не в безодні космічного простору.

Барвицький заперечливо похитав головою і міцно потиснув гарячу руку російського академіка.

І ось він знову залишився один. Він і сумна Мері, як німий докір…

А через годину по терміновому виклику Барвицький прилетів до Рогена і по сходах зійшов в його кабінет.

— У вас був годину тому Копилов? — запитав Роген.

— Так!..

— Що він хотів?

— Він пропонував мені роботу в Російській академії…

— Що ви сказали?

— Я відмовився. Я сказав, що не потребую роботи…

— Він узнав від вас про наш польот?

— Ні!..

Роген довго, уважно і гостро дивився на Барвицького, потім процідив:

— Через три тижні ми відлітаєм. Апарат майже готовий. Отже я більше не відпущу вас…

— Як? — спалахнув Барвицький.

— Іншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб світ узнав про цей політ і його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все…

Барвицький заскрипів зубами, а потім безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпіти цю страшну образу!..

Того ж вечора Мері одержала коротенького листа:

«Дорога Мері, термінові справи затримують мене. Побачимось через три тижні.

Святослав».

Пекуча сльоза покотилася по щоці Мері. Підходив страшний час розлуки…