СУПЕРЕЧКА З МЕРІ

Мері залишилася у Святослава, так і не повернувшись до своїх бідних батьків, які жили десь на околиці міста.

Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.

Вона була пригнічена і незадоволена, коли взнала про підготовку до польоту в небо, але спочатку не висловлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава… Однак минав час, і становище змінилося…

…На протязі 3-х місяців був підготовлений проект космічного корабля за ідеєю Барвицького. На закритій нараді конструкторів і інженерів проект був повністю схвалений, і заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всіх необхідних частин корабля.

Світ нічого не знав ні про побудову корабля, ні про його конструкцію. А конструкція справді була незвичайною.

При збудуванні перших космічних ракет користувались звичайним хімічним паливом. Але вже при подорожі на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотів. Тому тепер ряд країн готували атомні ракети, де рушійною силою був потік матерії, розігрітої в атомному котлі. Але і ця конструкція не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великі успіхи ядерної фізики дозволили Барвицькому піти зовсім іншим шляхом.

Його космічний корабель не мав нічого спільного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрів, апарат, збудований з найтугоплавкіших і найлегших сплавів, обтічної форми, без повітряних стабілізаторів. Посередині його був суцільний канал, що проходив наскрізь. В каналі монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу — величезні кулі — розрядники. Ці кулі сприймали на себе коротко-частотну енергію, конденсовану в атомних батареях, і імпульсами, посиленими в мільярди раз з допомогою суперпозиції хвиль, подібними до грозових розрядів, випромінювали через канал. Імпульси проходили від одної кулі до другої з будь-який бік. Соленоїд заряджався і, взаємодіючи з полем локалізованого в просторі згустка електромагнітної енергії, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкість і навіть нерухомо висіти в просторі.

Запаси енергії в атомних батареях були надзвичайно великі і їх вистачило б на сотні років польоту по земному часу…

Роген кинув на побудову апарата всі можливості своїх велетенських заводів, десятків інститутів, і через півроку в пустині Нью-Мексіко за неосяжною стіною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у світі корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцію було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в області автоматики, теле, радіо і електротехніки, електроніки і т. д. За розрахунком Барвицького корабель мав бути закінченим в липні наступного року…

Перші дні Барвицький приходив додому веселий, радісний. Обнімаючи Мері, він жваво розповідав їй про те, як ішли роботи. З кожним днем все тривожніше ставало в неї на серці, однак вона стримувалась, бо не хотіла затьмарювати його радості. Але в свідомості настирливо билася думка — скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору і Часу. І Часу… Бо якщо й вернеться він, то, може, тільки через сто років, коли вона вже помре!

Що він хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона — Мері — любляча і близька — не рідніша йому від космічних химер?

Одного разу, коли Святослав повернувся на гелікоптері з Нью-Мексіко пізнього вечора, Мері не витримала. Дивлячись повними сліз очима в лице чоловікові, вона сказала:

— Любий мій! Я завжди рада і щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радості ти зовсім забуваєш про мене.

— Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стрепенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розумію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері?

— Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем?

— Це правда, Мері?

— Так!..

— Для чого, для чого? Кому потрібне на цьому світі ще одне створіння, ще один черв’як? Не треба цього, Мері…

— Ні! Ні! — схвилювалася Мері. — Я не знищу твого сина… Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи…

— Ах так — марення? Ти згодна з тим, як мене оцінила підла преса? І це ти, Мері, яка так раніше розуміла мене?

— Я хотіла показати тобі, що треба знайти мету і в нашому земному житті.

Святослав зневажливо махнув рукою:

— Перестань!.. «Мета»! Яка мета? Дати світові ще одного чи кількох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповіді! Для чого ці смішні і нікчемні розмови… Я не можу, розумієш — я не можу не використати цієї можливості, щоб здійснити свою мрію! Пробач мені, Мері… Я знаю — тобі тяжко… Але я повернуся! Я повернуся звідти!..

Мері гірко посміхнулась і не сказала нічого.

Холодок відчуження ліг між ними. Суворим і холодним відлітав щоранку Святослав, і знову до нього настирливо з’являлись галюцинації, і знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в інші світи. І такі ясні були ці видіння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дійсність — другий чудесний світ, що мерещиться йому у видіннях, чи заплакана Мері, що цілими днями без руху сидить на дивані, втупившись в одну точку…