"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

ОСТАННІЙ ЧВАК

Коли я довідався, що в наступний політ нам доведеться взяти пасажира, моє обличчя, м'яко кажучи, не виразило ентузіазму. Секретарка Зоя, оформляючи документи, позирала на мене співчутливо:

— Не лютуйте, Андрію. Сварки надаремні. Візу наклав сам Архангел.

З начальником Бази Архангельським сперечатися було справді марно. Він не вергав громів і блискавок — навпаки, терпляче слухав і позирав на тебе майже ласкаво, а коли всі твої, здавалося б, найпереконливіші докази вичерпувалися, турботливо казав:

— Щось у вас, товаришу пілот-космонавт, нерви розгулялися. Чи не перевести вас на рік-другий із загону пошуку космічних цивілізацій у загін перевезення вантажів?

Після цих слів найупертішого сперечальника наче вітром здувало.

Знаючи це, я безсило дивився, як Зоя чітко вписує в графу «Склад експедиції»: «Бернард Білопух, космобіолог». Я механічно відкинув у думці перші дві літери прізвища, і серце моє стислося від зовсім кепських передчуттів.

Космобіолог заявився на стартовий майданчик у чорному костюмі, з портфелем. У накрохмаленому комірі його сорочки вільно поверталася довга веснянкувата шия. При знайомстві він ніяковів, намагався не горбитися і шаркав узутою в лакований черевик ногою. Ми з Сташеком лише мовчки перезирнулися.

— Якусь їжу готувати вмієте? — спитав я, тамуючи невиразну надію знайти пасажирові застосування.

— Лише вегетаріанські страви, — скромно відповів той. — Я прихильник безубійного харчування.

За перший день польоту ми з Сташеком пасажира не бачили. Рух довкола Бази був, як у Києві на Хрещатику в години пік, і вести корабель доводилося удвох. За весь день Білопух дав про себе знати лише раз: він викликав мене по радіотелефону саме тоді, коли нам треба було розминутися із зустрічним рудовозом та з безпілотним поштовиком, що йшов навперейми.

— Даруйте за турботу, — пробурмотів він сором'язливо, — мені, далебі, незручно одривати вас від роботи…

— Коротше! — гарикнув я не своїм голосом.

— Де у вас гігієнічні пакети?

Над ранок я пішов до камбуза, щоб приготувати собі й Сташекові яєчню з консервованою шинкою. Бернард, ще блідіший од учорашнього, місив якийсь фарш із спаржі та зеленого горошку.

– І як це вам надало? — спитав я співчутливо. — Морська хвороба на космічному кораблі — випадок зовсім винятковий.

— Уся біда в моїй проклятій уяві, — сумно відказав Бернард. — Я так жваво уявив собі чорну безодню під ногами…

Поступово ми змирилися з присутністю пасажира. Поводився він тихо й ненав'язливо: цілими днями щось роздивлявся у свій мікроскоп або читав. Крім довідників та наукових монографій, він узяв з собою десятка з півтора книг з Бібліотеки жахів, обкладинки яких рясніли закривавленими кинджалами, павуками-велетнями та іншою такою ж гидотою. Щовечора перед сном він обов'язково розгортав одну з них і проглядав нетямущими очима кілька сторінок; потім, у темряві, його наелектризоване жахом волосся злегка випромінювало світло, ніби полярне сяйво.

А взагалі-то життя збігало у межах норми; корабель без пригод ішов до своєї мети — планети Супреум, на якій телеінтелектометр Бази виявив досить потужне інтелектуальне поле. По дорозі нам ще належало з'ясувати причину дивної мовчанки колонії землян на Ейвілеусі: вона утворилася двадцять п'ять років тому й не подавала ніяких ознак життя. У службовому додатку до Зоряного реєстра вказувалося, що сто шість чоловік, які переселилися на Ейвілеус, були особами без певних занять.

Якось уночі я прокинувся від того, що хтось лоскотав мені п'яту. У тьмяному світлі недалекого вже Ейвілеуса я побачив велетенського тигра. Він по-господарському принюхувався до моєї вистромленої з-під ковдри ноги. Зі швидкістю блохи я відскочив у протилежний куток ліжка й прикрився подушкою, як щитом. Тигр похмуро глянув на мене бурштиново-зеленими очицями. Я гарячково намагався пригадати якісь відомості про тигра, що відповідали б даній ситуації, проте в голові вперто спливала одна й та ж фраза: «В особливій шані їхні колінні суглоби, з яких виготовляють дійові ліки…»

За дверима каюти почулися Сташекові кроки: його чергування скінчилося, і він ішов будити мене. Моє заціпеніння минулося. Однією рукою я ввімкнув верхнє світло, другою з войовничим вигуком жбурнув подушку в нахабну морду володаря джунглів. Вражений Сташек застиг на порозі:

— Що сталося, старик?

— Тигр! — вигукнув я, обводячи поглядом каюту. — Обережно! Він щойно був тут!

Сташекові губи розтяглися в усмішці: зрозуміло, мовляв.

— Смугастий? — діловито поспитав він.

— Який же ще?

— А може, в клітинку?

Я скипів.

— Бортінженер Поремба, киньте недоречні жарти! На борту корабля є тигр — негайно озбройте особовий склад імпульсаторами!

Сташек демонстративно виструнчився:

— Дозвольте доповісти, товаришу командир корабля, імпульсатори не заряджені!

— У такому разі, — вигукнув я, відчайдушно воюючи із застібкою комбінезона, — оголошую догану із занесенням до бортового журналу — за недбалість.

— Дозвольте вам нагадати, — ущипливо звів брову Сташек, — що згідно з інструкцією пункт дванадцять бе імпульсатори належить ставити на зарядку за годину до початку посадочного маневру.

— Гаразд, твоя взяла, — підніс я догори обидві руки. — Але тигр був. Ти ж знаєш, мене видіння ночами не переслідують.

— Здається, в усьому винен я, — почувся з верхнього ліжка тихий голос космобіолога.

— Ви?!

Бернард не жартував. Він позирав на нас із сніжно-білого простирадла, немов з хмаринки, сумирними очима праведника.

— Чи не хочете ви сказати, — почав я, холодіючи від страшного здогаду, — що звір появився на борту завдяки вам?

— Боюся, що це саме так, — щиросердо промовив Бернард.

— Ясна річ, він потрапив до вашого біологічного багажу помилково. Ви переплутали його з каністрою формаліну чи з рентгенівським приладдям… Тепер, оскільки вже нічого змінити не можна, він прикрашатиме нам життя і створюватиме затишок. Буде тертися об коліна і мурликати. Чи знаєте ви, як офіційно трактується ваше діяння?

— Космічна контрабанда підвищеної небезпеки! — життєрадісно підказав Сташек.

Бернард застогнав од жаху:

— Ви не так мене зрозуміли. Я не брав його з Землі, даю вам слово честі!

Я глянув на космобіолога м'яким батьківським поглядом:

— Якщо ви зараз скажете, ніби впустили тигра в корабель під час польоту, то мені залишиться негайно оголосити вас на весь безмежний космічний простір Каєм Юлієм Цезарем.

Доручивши Сташекові провести розслідування, я пішов у кабіну, де пронизливо видзвонював комп'ютер, закликаючи до уваги. Я проглянув три пропоновані варіанти посадки, зостався ними невдоволений, змінив початкові дані і наказав розв'язувати задачу спочатку.

Тут я похопився, що ще й досі не снідав, і жваво уявив собі нашу традиційну яєчню з рожевими брусками шинки, як раптом… На пульті комп'ютера, немов на скатерті-самобранці, появилася сковорідка з яєчнею. Появилася нізвідки, з повітря чи з блиску зірок. Краї смачно підрум'янені, жовтки загусли якраз у міру. Я міцно заплющив очі, розплющив їх, — а видіння не щезало. Більше того, сковорідка тихенько потріскувала. Я обережно доторкнувся до неї і відчув під пальцями гарячий метал. У кабіні подразливо пахло камбузом.

Комп'ютер знову задзвонив. «Задача не має розв'язання, — горіло на табло. — Послабте обмеження».

– І ти, Бруте! — сумно сказав я комп'ютеру.

День починався невдало. «Добивши», нарешті, непокірну задачу, я скосив око на яєчню, підсвідомо очікуючи від неї якоїсь каверзи. Мої передчуття справдилися: яєчня безслідно зникла. А втім, слід лишився, — на світло-зеленому пластику пульта красувалася випалена пляма.

«Здається, в усьому винен я», — пролунало в мене у вухах зізнання Бернарда. Невже штучки з яєчнею — теж його? Може, він витівник? Ілюзіоніст-аматор, що спеціалізується на тиграх та яєчнях? Але пляма на пластику принаймні не вигадана, отже, сковорідка була?

— Алло, Андрію! — перервав мої роздуми збуджений Сташеків голос. — Постарайся зайти до каюти. Тут…

Його слова заглушило грізне ревіння.

Я кулею влетів у каюту й закляк на порозі: розкуйовджений Бернард підскакував то на лівій, то на правій нозі і вигукував якісь імена, а Сташек, увесь спітнілий, енергійно диригував його скоками.

— Придумай щось, — заволав Сташек, — він так довго не витримає! Головне — відвернути його увагу, щоб не думав! І-і-і — жіноче ім'я, і-і-чоловіче! І-і-і — раз, і-і-і — два!

— Тоня! Коля! Галя! Петя! — вигукував Бернард, ретельно задираючи йоги.

— Що тут коїться? — ошелешено спитав я. — Про що він не повинен думати?

— Про тигра! Варто йому уявити тигра — і той тут як тут. За Мак-Корміком. Вище! Голосніше! Три-чотири!

Я ляснув себе по лобі: як це я одразу не докумекав! Адже мені зі студентської лави була відома гіпотеза Мак-Корміка про те, що у деяких районах Всесвіту можливий «феномен матеріалізації ідей» — перетворення енергії у матеріальні об'єкти під дією інтелектуального поля особи. Багато хто вважав цю гіпотезу сміховинною, оскільки автор її не міг конкретно вказати, у яких саме районах Всесвіту вона має шанси підтвердитися. І ось ми, здається, потрапили якраз у такий район. Уява стає тут на якийсь час реальністю. Я пригадав, що читав Бернард напередодні увечері: книжка називалася «У пазурах тигра-людожера» чи щось схоже до цього. В усякому разі, з її обкладинки зловісно позирав хижак, як дві краплі води схожий на нашого нічного зайду. Я чітко уявив собі його ікла і, похопившись, швидко огледівся. Тигр, на щастя, не появився. Очевидно, межею можливостей моєї уяви була матеріалізація яєчні.

— Я… більше… не можу… — вичавив з себе Бернард, катастрофічно знижуючи темп стрибків. — Тікайте геть із цієї кімнати, замкніть мене на ключ, бо я вже бачу Його вуса!

Сташек мало не заволав з відчаю.

— Нема ніяких вусів! — категорично заявив він, дивлячись на Бернарда поглядом гіпнотизера. — Я їх поголив! Сядьте в крісло. Розслабтесь. Вам хороше і спокійно. Ви тримаєте в руці щось безневинне, наприклад, склянку з холодним молоком.

— Я вас благаю, — стріпнувся Бернард і впустив на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних порівнянь! Молоко п'ють коти, а Він — із родини кошачих…

— Слушно, Бернарде, молока немає, — квапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка конюшини, ви вдихаєте її ніжні пахощі…

Бернард з жахом відкинув квітку:

— Ви наражаєте нас на загибель! Це ж найпростіший ланцюжок: конюшина — бджоли — мед — ведмідь, а звідси до Нього — один крок!

— Відпочинь, Сташеку, — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не варто себе мучити. Уявляйте, на здоров'я, свого тигра де завгодно в каюті, але ні в якому разі не там.

Я вказав Бернарду на вільний куток і жваво уявив собі в тому кутку клітку з легованої сталі. Невдовзі мій розрахунок виправдався: неслухняна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме у тому місці. Страшний рик потряс каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас принаймні на деякий час. Сташек, який від надлишку вражень втратив мову, дошкульно ляснув мене по спині.

— Даруйте, — звернувся я до космобіолога, що стояв, винувато понурившись, — чи не буде ліпше, якщо ваші розважальні книжки полежать якийсь час у мене? Натомість можу запропонувати «Геометрію чотиримірного простору» — читання безпечне і вельми корисне.

На додачу відгородивши тигра стіною з броньованого скла, я вернувся у кабіну. Ейвілеус за час моєї відсутності значно побільшав і ви тіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня мала два основних кольори: жовтий і голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, що обрали цю далеку й безрадісну планету місцем свого постійного мешкання, повинні були знайти для цього вагомі причини…

Автопілот уже виконував посадковий маневр. Корабель мав сісти у приморській оазі — єдиній зеленій плямці на видимій частині планети. За даними Зоряного реєстру саме там розташувалася колонія «Люкс». Проте стрілка бортового інтелектометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулі. Ознак розумного життя у місці перебування колонії не помічалося, і це починало непокоїти мене.

Ми приземлилися у центрі оази, на квітучій луці. Я сумлінно обшарив інтелектометром усе довкола: пишні, вище пояса трави, зграйки кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині, — а стрілка приладу навіть не здригнулася. Попереду були пошуки. Бернард висловив гаряче бажання взяти в них участь, і я вирішив за краще погодитися. Тигр безславно дематеріалізувався й більше не набридав йому, однак залишати Бернарда у кораблі сам на сам з його буйною уявою було надто ризиковано.

Ми надягли реактивні жилети й один по одному зринули над оазою. Втім, сказати про Бернарда «зринув» можна лише з натяжкою: літав він, м'яко кажучи, як підстрелена гуска. Я відвів йому для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, решту території поділили ми зі Сташеком.

Описуючи кола, я летів, тримаючи напрям на віддалені пагорби. Оранжеве сонце скотилося низько, і по луці гуляли довгі фантастичні тіні. То були тіні від дерев. Ні будови, ні антени, ні навіть купи сміття!

— Кавказ піді мною, один в вишині… — несподівано пролунало у мене в навушниках. Космобіолог аж підскиглював, — він був захоплений польотом.

— Агов, Бернарде, як розшуки?

— Чудово! Я почуваю себе птахом! А коли заплющую очі…

Я тільки глибоко зітхнув.

— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований Сташеків голос. — Курс на сигнальну ракету!

Через хвилину ми стояли перед безладно розкиданими металевими контейнерами. Їх було понад півсотні. «Будинок розбірний», «Електростанція», «Інструменти» — вражено читав я на їхніх сріблястих боках. Більшість контейнерів ніхто не розпаковував, — вони були запломбовані!

— Ти щось уторопав? — спитав я Сташека.

— Н-ні, а ти?

Ми обережно ходили поміж контейнерами, як поміж сплячими бугаями. На кожному було тавро: «Колонія «Люкс». Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися своїм багажем?

— Можна подумати, — стиха промовив Бернард, — що на них хтось напав.

— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті немає розумних істот.

— Напасти могли звірі, — підтримав Бернарда Сташек.

— Не припускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б розпакувати!

— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!

Погляд його розгорявся пекельним полум'ям і віщував незабарне побачення з павуками.

— Дурниці! — поквапно вихопивсь я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так само схожа на істину, як верблюд… на їжака!

Я нишком підморгнув Сташекові: підтримай, мовляв, для загального добра, але він уже скипів і не помітив мого сигналу.

— Чи не зволите ви, — звернувся він вишукано, — викласти нам свою, значно ближчу до їжака, версію?

— Зараз ви її почуєте, — зопалу пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спочатку давайте перекусимо: вже давно пора…

— Отже, — нетерпляче вимовив Сташек, прожовуючи сир, — кажи, ми уважно слухаємо.

Я матеріалізував собі стільчика і втомлено присів. Бернард, очікуючи, втупився в мене, — забув, хвала сузір'ям, про своїх павукоподібних. Я зрозумів, що відступати пізно. Доведеться вигадувати якусь гіпотезу. І тут мені спала до смішного проста ідея.

— Усі ці речі їм просто не потрібні, — заявив я урочисто. — Феномен Мак-Корміка — ось чому вони сюди прилетіли! Навіщо збирати житло, монтувати водогін та електростанцію, якщо усе це та тисячі інших речей можна тут мати без будь-яких утруднень, просто уявити собі їх на хвилинку! На Ейвілеусі не треба працювати, це ідеальне місце для безтурботного життя, щастя й процвітання.

Сташек недовірливо позирав на мене.

— Дивно ти якось міркуєш…

— Заспокойся, друже, я тут ні до чого, — так міркували ті, кого ми шукаємо. Пригадай: у Зоряному реєстрі вони числяться як люди без певних занять. Дармоїди, інакше кажучи. Не будете ж ви заперечувати, що на Ейвілеусі для них просто рай?!

— Казки розказуєш! — поблажливо усміхнувся Сташек.

— Як це — казки? — обурився я.

— А так. Дивись, що в тебе виходить. Дармоїди пронюхали, ніби на Ейвілеусі має місце феномен Мак-Корміка. Прибувши сюди, вони кинули свій багаж, взятий про людське око. Але харчами вони чомусь не погребували. Витягли їх з контейнерів, забрали з собою, хоч будь-якої хвилини, не кивнувши пальцем, могли мати найвишуканішу їжу. Де тут, прошу тебе, логіка?

Сонце заповзало за обрій. Одразу стало темно і холодно.

— Повертаймося до корабля, — запропонував я. — Пошуки й суперечки продовжимо завтра.

У кораблі Бернард повідомив нам, що йому зовсім не хочеться спати. Ми можемо лягати, а він почергує. Сташек поспішив скористатися цією пропозицією, я ж, подумки чортихаючись і ледве стримуючи позіхання, запропонував Бернардові зіграти в шахи: я не мав ні найменшого бажання прокинутися в обіймах павука. Шахи, як мені здавалося, спрямують Бернардову уяву найбезпечнішим шляхом. Про всяк випадок я називав слонів офіцерами.

Після сніданку (дві матеріалізовані відбивні для мене з Сташеком і томатне пюре для Бернарда) ми знову вилетіли на пошуки. Ранкова оаза не здавалася мертвою: кілька разів од мене шарахалися врізнобіч якісь пташинки, двічі я злякав на схилах звірків, схожих на наших зайців. Для космобіолога на Ейвілеусі було щось цікаве, а от для нас зі Сташеком… Колонія «Люкс», заради якої ми сюди прилетіли, згинула, не лишивши по собі ніяких слідів.

Під обід Сташек прочесав свою зону і пішов на поміч Бернардові. У мене справи просувалися значно повільніше: доводилося обдивлятися то пагорби, то ущелини. Сонце пекло нестерпно, реактивний жилет тиснув плечі, мов свинцевий. Я пив великими кухлями ситро, хлібний квас і взагалі всі прохолодні напої, які тільки міг уявити. Коли появилися Бернард і Сташек, мені зосталося прочесати не більше чверті квадрата. З пагорба, на якому ми присіли відпочити, вже виднілася пустеля.

— Може, вони вирішили оселитися в пісках? — невпевно спитав Бернард, але затнувся й почервонів під нашими виразистими поглядами. Від збентеження він кинувся за «зайцем», що промайнув у ярузі, зробив кілька двадцятиметрових стрибків і провалився крізь землю — у буквальному розумінні слова.

— Агов, Бернарде, що з вами? — злякано гукнув я у мікрофон.

— Тут якась печера, — відповів космобіолог слабким голосом. — Зовсім темно… Я, здається, покалічив собі ногу…

Ми підлетіли до місця, де так несподівано зник Бернард. Вхід у печеру перегороджували брили синюватої глинистої породи.

— Егей, Бернарде, ви влаштували невеличкий обвал, потерпіть трохи, ми розчистимо прохід! Поки що матеріалізуйте собі ліхтар.

Ми скинули реактивні жилети й взялися до роботи. Увесь схил яруги був у небезпечних тріщинах. Доводилося діяти дуже обережно.

— Алло, алло, я бачу прозорі ящики, — пролунав у навушниках збуджений Бернардів голос. — З маслом, з сиром, з ковбасою… Два штабелі, до самісінької стелі. Поміж них — прохід. Слухайте, там далі хтось є! Щойно промайнула тінь, о, я бачу, як світяться очі…

— Спокійно, Бернарде, ми поряд, — закликав я космобіолога, підіймаючи трипудову брилу. — Це світлячки, не варто про них думати!

— Ой, Воно наближається!

Ми зі Сташеком доклали спільних зусиль і дружно відкотили вбік останню глинисту брилу. Бернард, забувши про ушкоджену ногу, вистрибнув назовні, як корок із пляшки. Сказати, що на ньому не було лиця, — виходить, нічого не сказати. Скидалося, ніби за ним женеться банда Алі-Баби у повному складі. Але з печери показалася хирлява, дуже волохата істота у вельветових штанях із заклейками та в накинутій прямо на голе тіло дамській горжетці. На шиї теліпався сріблястий ланцюжок, на ньому — жовте ікло якоїсь тварини. Істота зажмурилася, пошкребла фіолетовими нігтями груди й тричі чхнула — певно, од свіжого повітря. Потім грайливо підморгнула до нас:

— Х-лло, чваки! Пошмалить!

Ми ввімкнули вмонтовані у наші шоломи універсальні космічні транслятори. Вони зв'язалися з бортовим комп'ютером, і той вмить переклав:

— Хелло, чуваки! Привіт, хлопці! Чи не знайдеться закурити?

— Ми не куримо, — відповів я. — Як вас звати?

Чвак пихато тицьнув себе пальцем у груди:

— Боб!

— Ви з колонії «Люкс»? Де решта?

Чвак склав два пальці у вигляді хреста. У його нахабнуватих очах промайнуло щось схоже на смуток.

— Ви хочете сказати, що вони загинули?! — вигукнув я. — Але від чого?

Боб не вшанував нас відповіддю.

— Віскі? — спитав він, прицмокнувши язиком. — Жуйка? Чвихи?

— Чи є у вас віскі, жувальна гумка? Чи прилетіли з вами дівчата? — байдуже переклав комп'ютер.

Діставши негативну відповідь, чвак втратив до нас будь-який інтерес і заховався у свою печеру.

— Ну й тип! — зіщулився Сташек, — Аж не віриться. Часом це не витвір уяви нашого поважаного Бернарда?

— Що ви, — обурився космобіолог, — нічого такого я не зміг би собі уявити!

— Хлопці, — попрохав я, — стримайте емоції. Коли ми хочемо довідатися, що сталося з колонією «Люкс», треба піти до Боба. У вас, Бернарде, мав бути спирт, — чи не погодитесь дати півсклянки?

— Не чіпляйся до людини, — промовив Сташек з докором. — Ти що, забув, де знаходишся?

Він зробив кілька легких пасів рукою і як витівник подав мені пляшку з безбарвною рідиною.

— Можеш не нюхати. Ректифікат.

— Цур тобі, — пробурмотів я, намагаючись приховати збентеження, — ніяк не звикну до тутешнього солодкого життя.

— Бажаєте жуйку? — натхненно вів далі Сташек. — Будь ласка! Ось ця з лимонним присмаком, а ця — з м'ятним. Щодо сигарет, то наша фірма пропонує кілька сортів на вибір…

— Доволі! — заволав я, — Дай мені ліпше відповідь на питання: навіщо Бобові канючити? Адже науявляти собі вдосталь сигарет чи тієї ж таки жуйки — справді дрібниця. Може, ви, Бернарде, проллєте світло на цю загадку?

— Спробую, — мовив, подумавши, Бернард. — Але для цього нам доведеться, — він здригнувся, глянувши на печеру, — поговорити з Бобом іще раз.

Чвак сидів біля підніжжя своїх продовольчих пірамід навпочіпки і наминав кільце копченої ковбаси. При нашій появі він глухо загарчав і напружився, як перед стрибком.

— Приємні новини, Бобе! — миролюбно вигукнув я і показав йому пляшку. — Ми дещо для вас знайшли.

— Віс-кі! — простогнав чвак і втупився у пляшку, мов зачарований.

— Вгадали! Ви його одержите. Але спершу розкажіть нам про всіх, хто прилетів сюди з вами. Через що вони загинули? Хвороба? Хижаки? Стихійне лихо?

Чвак, не спускаючи очей з пляшки, знову взявся за ковбасу.

— Мені здасться, ви переоцінюєте його можливості, — стиха мовив Бернард. — Для людини, яка протягом двадцяти років сприймала дійсність лише язиком та піднебінням, ці поняття надто складні. Спробуйте почати з яскравого гастрономічного образу, може, це викличе в його голові хоч якийсь розумовий процес. А я, щоб вимкнути свою уяву, заткну, даруйте, вуха.

Я помізкував.

— Як там у Чехова? Якщо взяти молоду качку… та засмажити її, та з картоплею, та щоб картопля була дрібно нарізана, та щоб підрум'янилася… Ось вам тарілка, Бобе, уявіть на ній усе це. Думайте, сміливіше! Ви бачите форму, колір, відчуваєте приємні пахощі… До віскі потрібна закуска, — уявіть же щось, хай вам грець!

Чвак старанно наморщив лоба, але тарілка була порожня.

— Не виходить? Тоді уявіть, що можете. Шматочок сиру, ковбаси… Черствий сухар, нарешті. Уявіть — і пляшка ваша!

Чвак вбирав тарілку очима. На її фаянсовій поверхні виникли розпливчасті контури чогось невиразного і тут-таки розтанули, наче дим. Чвак відкинув тарілку і встав.

— Віскі! — гарикнув він і простяг руку.

— Ви не виконали умови, Бобе.

— Віскі! — повторив він погрозливо і раптом вихопив з кишені ножа.

Я не встиг зреагувати на витівку Чвака: Сташек відгородив його, як тигра, металевою кліткою.

— Посидьте трохи, Бобе, заспокойтеся. Шкода, що до найближчого зоопарка так далеко.

Ми вийшли з печери. Слідом за нами линув струмінь каламутних вигуків. Комп'ютер-перекладач спантеличено мовчав.

— Слухайте! — зупинився Сташек. — Я, здасться, зрозумів, куди поділися чваки. Вони просто позагризали одне одного.

— Ви помиляєтесь, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бернард несподівано твердо. — Ніхто нікого не вбивав. Швидше всього їх усіх убила повна бездіяльність.

— Неробство?

— Так. Це був їхній ідеал. Уява годувала їх, напувала, одягала, і вони розраховували, що так буде вічно. Але ж уява — не просто дар природи. У нероб ця властивість мозку згасає, вироджується. А чваки протягом багатьох років не ударяли, як то кажуть, пальцем об палець.

Бернард, незвичний до тривалих монологів, закашлявся, матеріалізував собі склянку води.

— …І ось одного разу, — підхопив я, — вони змогли уявити не більше, ніж мумія в єгипетському саркофазі. Ефект Мак-Корміка перестав робити їм подарунки. А трудитися ці люди були вже нездатні — ні розумово, ні фізично.

— Як же вижив Боб? — помовчавши, спитав Сташек.

— Він виявився спритнішим за інших і вчасно приховав узяте з Землі продовольство. Цих запасів йому вистачить до смерті…

Бернард подивився на сонце.

— Скоро вечір. Чи не допоможете ви мені наловити представників місцевої фауни?

… Після зльоту ми з Сташеком кинули жеребок. Перше чергування припало йому. Я витягся на ліжку, втішаючись майбутнім чотиригодинним сном. Перед очима промайнули картини минулого дня: блакитні пагорби, лабіринт яруг, нейлонова сітка з дрібними звірятами і… фізіономія чвака, захопленого жуванням сухої ковбаси… Одігнавши від себе обридливе видіння, я безтурботно зітхнув. Уперше за троє діб можна спати спокійно.

— Андрію Миколайовичу, — пошепки озвався з верхнього ліжка Бернард. — Ви звернули увагу, які у Боба руки? Великий палець майже не відрізняється від інших. А щелепи?

— Бернарде, — я говорив якомога безтурботніше, — щось мені зовсім не хочеться спати. Чи не зіграти нам у шахи? Цур, мої білі…