"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

ШАХІСТ У РОЖЕВОМУ ШОЛОМІ

Прохання редактора терміново виїхати до Козодоєва, а звідти до Вовчих Гір я зустрів з одверто кислою міною.

— Все розумію, Юрку, — сказав головний. — Тема, звісно, не твого калібру. Але потрібен путній матеріал — без усяких там протуберанців та манної каші. Окрім тебе — нікому.

Була пізня осінь. Бозна-котру добу сіялася холодна мжичка. Залагодивши свої козодоївські справи, я, як міг, марнував час, сподіваючись на нічний поїзд. Подивився у місцевому кінотеатрі фільм про важку долю резидента, замовив у ресторані обід.

Однак до від’їзду все ще лишалося кілька годин. І тут я побачив афішу в райдужних патьоках:

Першість з шахів

На тісній сцені Будинку культури залізничників розігрувалася звичайна шахова вистава: одні зосереджено походжали туди-сюди, інші, обхопивши голову руками, сиділи, втупившись у фігури. Був поміж учасників і дідусь, що з помітним зусиллям перемикав шахового годинника, і юний піонер, ноги якого не діставали підлоги. Була жінка років тридцяти, напрочуд худа й незугарна; обмірковуючи хід, вона нервово куйовдила коротку зачіску й зітхала. Усе це видавалося сто разів баченим, і я вже почав куняти, аж раптом на сцені з’явився ще один учасник. На голові в нього красувався великий рожевий шолом.

— Хто це? — здивовано спитав я сусіду-болільника, що аналізував за допомогою кишенькових шахів якісь варіанти.

— Отой? Луценко. Слабак, — лаконічно відказав сусіда.

— А чому в шоломі?

— Хто його зна? Інакше він за дошку не сідає, наче трохи не при собі…

Луценкові справи дедалі гіршали: він позбувся пішака, загубив у контратаці коня й підвівся, щоб поздоровити суперника з перемогою. Він скинув шолом, і я впізнав Віктора Лагоду, колишнього претендента на світову шахову корону.

Аматори шахів пам’ятають що фантастичну історію: невідомий студент спалахнув надновою зіркою на шаховому небосхилі, блискуче виграв кілька великих турнірів, домігся права боротися з чемпіоном світу… Фото Лагоди довго висіло у моїй кімнаті: я був небайдужий до людей з незвичайною біографією.

Зовсім спантеличений, я вийшов у вестибюль і вирішив підстерегти загадкового шахіста біля виходу. Луценко-Лагода не забарився. В одній руці він ніс велику чорну парасольку, у другій — шолом.

— Вечір добрий, гросмейстере! — бовкнув я, ступнувши йому назустріч, і тут-таки зрозумів, що моя фраза звучить якщо не глузливо, то не зовсім чемно.

Шахіст зупинився і упустив парасольку, та, піднявши її, був уже цілком спокійний.

— Я, певно, здався вам Лагодою? Знаю, схожий. Але невже вам спало на думку, що я і він — одна й та ж особа?

Крити було нічим. Справді ж бо, трапляються на світі двійники.

— Як журналіст, я хотів про дещо спитати вас. Де ви працюєте?

— Я — залізничний касир. Але ж вас цікавить зовсім інше. Так от, шолом під час гри я надіваю просто так собі, без усякої мети. Маленька примха. Витребеньки, якщо бажаєте.

Мені пригадався один з героїв Сарояна: той міг грати на тромбоні лише в солом’яному капелюсі. Може, Луценко з тієї ж породи диваків? Та професійний нюх підказав мені, що тут щось негаразд.

Відчувши давненько забуте репортерське завзяття, я поїхав на вокзал. Начальник станції недовірливо покрутив у руках моє посвідчення й сказав, що Луценко Віктор Михайлович працює касиром третій рік. Службових помилок не припускався, навпаки, має кілька подяк.

Те, що я почув, для мене важило чимало. Лагода, що зник з шахового обрію чотири роки тому, теж звався Віктором Михайловичем.

Сидячи на дубовій вокзальній лаві, я марно намагався побудувати якусь пристойну логічну схему. Логіка тут, очевидно, була безсила. «А, хай йому грець, — сказав я собі. — Не Мегре ж я врешті-решт!» Вирішив забути про шахіста у рожевому шоломі і пішов купувати квиток.

Черги до каси не було. По той бік віконця сидів Луценко і захоплено читав шаховий журнал.

— Даруйте… — почав я, простягаючи гроші. Луценко, не відводячи погляду від журналу, вибив квиток і дав здачу. Я подивився на квиток: усе правильно, купейний до Вовчих Гір. Перелічив гроші — точно. Але як касир міг знати, куди я їду? Адже Вовчі Гори — одна з багатьох станцій по цій лінії…

— Вікторе Михайловичу, не відпирайтеся!

Він зблід — ще більше, ніж тоді, у вестибюлі.

— Ви живете подвійним життям! — виголосив я в пориві натхнення. — Ви телепат!

Луценко тоскно глянув на фатальний квиток.

— Чого ви хочете від мене?

Він зрозумів, що зазнав поразки, однак за інерцією усе ще грав свою роль. Хто-хто, а він — той, що читав у думках, — знав, чого я хочу!

— Ну добре, — згодився він, завважившії мою іронічну посмішку, — я вам усе розповім. Але ж я на чергуванні, а вам незабаром на поїзд…

— Нічого, поїду вранці. Перекомпостуйте, будь ласка, квиток…

Три чверті помешкання Віктора Михайловича займали стелажі з шаховою літературою. Ми сіли за шаховий столик, господар подав каву. Зі стін осудливо дивилися на мене портрети відомих гросмейстерів. Десь кричали півні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — промовив нарешті Віктор Михайлович. — Либонь, ви маєте рацію, почну з дитинства.

До сьомого класу я був звичайнісіньким хлопцем. Захоплювався футболом, шахами. Вчився загалом непогано, тільки з математикою не клеїлося. Вчителька була досить енергійна стара, але, як мені здавалося, клята.

Одного разу вона вчинила нам справжнісінький розгром: двійки та одиниці сипалися градом. Я і мій сусіда по парті, Жора Донець, заціпеніли від страху. Нараз я почув своє прізвище і, як на плаху, поплентався до дошки.

— Три дні каші не їв? — уїдливо поцікавилася вчителька. Її улюбленці — таких було кілька — в’їдливо захихотіли. Я взяв задерев’янілими пальцями крейду. Теорема, яку треба було довести, височіла наді мною, мов єгипетська піраміда. Я бачив співчутливі очі Жори Донця: перед ним лежав розкритий підручник, але підказати він не міг…

— Дано… — хрипко почав я.

— Нічого зволікати час, переходь до доказу!

Діти ніколи не втрачають надії. І я, хоч і розумів, що приречений, та все ж сподівався на якесь диво.

— Ну от що, мислителю, — промовила вчителька, схиляючись над класним журналом… І раптом сталося: перед моїм зацькованим внутрішнім зором абсолютно чітко, як у кіно, постала сторінка Жориного підручника!

Я й досі маю зуб на нашу вчительку: якби не вона, мої телепатичні здібності, можливо, ніколи б не проявилися.

Чи варто казати, що відтоді в мене почалося легке життя: ганяв м’яча, днював і ночував у шаховому клубі, підручників навіть не розгортав. Спочатку моя бідолашна мама була не на жарт стривожена, але я приносив додому самі п’ятірки, й вона щиро повірила, що син її геній.

Школу я закінчив із золотою медаллю і одразу ж вступив до університету на мехмат. Чому я обрав саме математику? Можливо, наперекір учительці. Хоча, чесно кажучи, мені було однаково, де навчатися: адже сушити мозок над конспектами я не збирався.

В університеті я закохався в Ларису. Вона була на курс старша від мене і, щоб сидіти на лекціях поруч з нею, я за одну сесію склав іспити за три семестри. Про мою персону заговорили. Я став гордістю факультету. Лариса дивилася на мене теплими очима: «Який розумник! Якби ще він не був такий капловухий». 3 цієї думки, яку я вичитав у її гарненькій голівці, і почався мій стрімкий злет, а потім — і падіння.

На той час я мав чесно зароблений третій розряд з шахів. Почуття спортивного благородства не дозволяло мені читати думки партнерів. І якби не Лариса… Гарним, як ви розумієте, я стати не міг. Але задля неї міг стати чемпіоном світу.

Не розповідатиму вам про свою шахову кар’єру: вона вам відома з газет. Славнозвісні гросмейстери програвали мені, як хлопчаки. Моя кімната у комунальному будинку на Довго-Університетській скидалася на склад лаврових вінків. А втім, коли я виграв у Амстердамі турнір Золотого Ферзя, мені дали трикімнатну квартиру в самому центрі міста. У тім турнірі я втратив півочка і лише тому, що поспішав у готель, де в мене було замовлено телефонну розмову з Ларисою.

Її захоплення моєю особою дедалі зростало. Вона вже не помічала моїх страхітливих вух. Та й ніхто їх не помічав: у кумирів не буває фізичних вад. Один журналіст у газеті «Молодість» написав навіть, що під час гри я схожий на античного мислителя…

На п’ятому курсі мене звільнили від дипломної роботи: я мав грати з чемпіоном світу. Прогнози фахівців і болільників були одностайні: переможе Лагода! Так би воно й було, якби не моя легковажність.

Річ у тім, що я ніколи не аналізував своїх відкладених партій. Як ви чудово розумієте, я не мав у цьому потреби. Коли мій суперник сушив собі голову над можливими варіантами, я не криючись загоряв на пляжі або давав інтерв’ю. Одні захоплювалися цією моєю звичкою, інші — дивувалися, дехто ставився з недовірою.

Таких була мізерна меншість, проте вони міркували тверезо. Хтось із тих розумників домізкувався-таки до істини.

Я мав твердий намір виграти в чемпіона з сухим рахунком. Не заради ефекту, а щоб швидше закінчити матч. Через день по тому ми з Ларисою мали побратися.

Перші три партії принесли мені три перемоги. Чемпіон, залізний чолов’яга, усе ще посміхався фотокореспондентам, та в його думках нуртував страх, — я це добре знав. Він почувався дуелянтом, що вийшов зі шпагою проти танка. Часом я щиро жалів його.

У четвертій партії ми, як завжди, швидко розіграли стандартний дебютний варіант. На дев’ятому ході мій противник зробив непередбачений теорією випад пішаком. Я звично ввімкнув своє шосте почуття: що він замислив? На чорному оксамитовому тлі заметушилися іскристі літерки і, як за командою, вишикувалися:

Я глипнув на чемпіона — його обличчя було незворушне.

Здурів! Їй-бо здурів!

Я уявляв собі пушкінського чарівника досить-таки бадьорим дідуганом, однак в інтерпретації чемпіона він був таким кволим, що ледь видобував із себе слова.

Мій годинник цокав, як бомба уповільненої дії, я вже відчував неприємне наближення цейтноту, а в голові моїй, замість прихованих партнерових задумів, спроквола пульсував пушкінський амфібрахій. У залі стривожено загули: болільники не розуміли, чому я так довго думаю.

На кінець сьомої строфи чемпіон припинив декламацію, налив собі з термоса какао, неспішно випив, утер соковиті губи хусточкою. Я зробив навмання якийсь хід: зволікати — отже, зазнати поразки. Чемпіон підвівся, відійшов до демонстраційної дошки і там, за межами мого досягнення, обміркував відповідь. Повернувшись, кинув уперед коня.

— тоскно прочитав я в його думках. Так от де чаїлась загибель моя!.. Цікаво, сам здогадався? Чи допомогли? А він, закінчивши спектакль, одверто іронічно поглядав на мене: «Ну, як я тебе, брате телепате?»

На двадцятому ході мене було розбито вщент: чи ж довго третьорозрядник протистоятиме гросмейстрові? Ні на кого не дивлячись, я покинув сцену, прошмигнув у якісь двері і напівтемними коридорами, карколомними гвинтовими сходами втік від фотопогоні. Хотів перечекати годину-другу, аби не давати автографів і пояснень, не бачити співчутливих, насмішкуватих, безцеремонно-цікавих поглядів. У темряві я налетів на щось дерев’яне, боляче вдарився коліном. Запалив сірника: гармата. Чорна приземкувата гармата зразка 1812 року. Майже як справжня. За нею старовинна скриня, пластикова берізка, половина вітрильника з штурвалом…

Я присів на вкритий порохнявою лафет: тут, на складі декорацій, мене ніхто не шукатиме. Що я відчував? Нестерпний, болісний сором, від якого хотілося вигукувати безладні слова, щипати себе за руки, — аби тільки заглушити його хоч на мить. Ще я розумів, що назавжди втратив Ларису: вона з гордовитою грацією, наче новий брючний костюм, носила титул «наречена Лагоди» і примірювала новий — «дружина чемпіона світу». Який титул я можу запропонувати їй тепер? «Жінка того самого Лагоди?..»

Саме там, у темному підвалі, я, як ніколи, ясно усвідомив власну нікчемність. Жалюгідний недоучка, інтелектуальний паразит, що живе за рахунок чужих думок. Грізна оперна гармата, яка ніколи не вистрелить. На один мент я уявив себе визначним ученим, що жадібно виловлює ідеї у головах підлеглих, і здригнувся. Ні, мовив я собі, до цього не дійде.

Тієї ж ночі я з валізою в руках зупинив коло свого будинку таксі:

— Аеропорт.

— Може, скажеш, який? — ущипливо спитав водій.

— Який вам заманеться.

Таксист глипнув на мене вельми здивовано, але в міліцію не одвіз.

Отак я й потрапив у Козодоїв. Змінив прізвище. Закінчив вечірню школу. Живу загалом непогано — даремно ви так думаєте. Ну, а шолом — у ньому свинцева прокладка. Екрануюсь від думок партнера, щоб випадком не прочитати.

… Старий вагон здригнувся і поплив. Луценко у залізничному картузі і довгому цератовому дощовику стомлено крокував пероном навпроти мого вікна. Я згадав, що не побажав йому успіху, хотів опустити раму, та він кивнув головою: «все, мовляв, зрозумів, дякую» — і, посміхнувшись, махнув на прощання рукою.