"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

V. ВІДПЛИТТЯ

Хоч які цікаві були мені «страховиська», проте найдужче увагу мою притягало наближення урочистого моменту одплиття. Я уважно приглядався до снігової поверхні під нами та до прямовисної гранітної скелі, що стриміла за нею. Я чекав, що ось раптом одірвемося ми від землі і все це швидко замигтить перед очима, віддаляючись. Але нічого подібного я не дочекався.

Од снігової поверхні почали ми відділятися без жодного звуку, повагом, ледь помітним рухом. Кілька секунд піднесення було майже непомітне.

— Прискорення — два сантиметри, — зауважив Менні.

Я зрозумів. За першу секунду ми мали пройти лише один сантиметр, за другу 3, за третю 5, за четверту 7 сантиметрів; швидкість мусила весь час зростати, невпинно змінюючись відповідно до закону арифметичної прогресії. Через хвилину ми мусили мати швидкість ходи людини, через 15 хвилин — кур’єрського потягу і т. д.

Ми рухались у згоді з законом падання тіл, але падали вгору і в 500 разів повільніше, аніж звичайні тіла поблизу землі.

Скло вікна починалося від самого помосту, створюючи з ним тупий кут, відповідно до напряму кулястої поверхні етеронефа, частиною котрої воно й було. Завдяки цьому ми, нахиляючись уперед, могли бачити й те, що було просто під нами.

Земля швидко тікала з-під нас і обрій розсовувався. Поменшали темні плями скель і селищ, береги озер малювалися як на плані. Небо що далі, то темніло і коли синя смуга незамерзлого моря простяглася по всьому обрію з заходу, — мої очі вже почали помічати більші зорі в повному світлі полуденного сонця.

Повільне обертання етеронефа навколо вертикальної осі дозволяло нам оглядати всю просторінь під нами.

Нам видавалося, що обрій підноситься вкупі з нами і земна поверхня здобуває вигляд велетенської вгнутої мисочки з рельєфними оздобами. Але контури дрібніли, рельєф спадав, весь краєвид все дужче починав нагадувати географічну мапу, гостро викреслену посередині, розпливчасту й невиразну з боків, де все затягувалося напівпрозорим блакитним туманом. А небо зовсім почорніло і безліч зірок, аж до найдрібніших, сяяли на ньому спокійно й не блимаючи, ані трішечки не боячись сліпучого сонця, проміння котрого стало пекуче аж до болю.

— Скажіть, Менні, наше прискорення в два сантиметри ми збережемо аж до кінця подорожі?

— Авжеж, — відповів він. — Лише на середині путі його напрям зміниться на негативний і швидкість тоді вже не ростиме, а падатиме, — кожної секунди знову ж на ті два сантиметри. Отже, хоч найвища швидкість, етеронефа буде біля 50 кілометрів за секунду, а середня — біля 25 кілометрів, проте в хвилю прибуття вона стане так само малою, як була і в початку руху, і ми пристанемо до Марса, не струснувшись і не вдарившись. Без цих велетенських змінних швидкостей ми не могли б дістатися ні до землі, ні до Венери, бо навіть їхні найближчі відстані — 60 і 300 мільйонів кілометрів — вашими, наприклад, потягами пощастило б проїхати лише протягом кількох століть, а не місяців, як ми оце з вами нині робимо. Що ж до способу «гарматного пострілу», про котрий я читав у ваших фантастичних романах, то це ж, звичайно, простісінький жарт, бо в згоді з законами механіки — цілком однаково, чи сидіти в момент пострілу в набої, чи зустрінути його своїм тілом зокола.

— А яким же чином здобуваєте ви собі це рівномірне гальмування і прискорення.

— Етеронеф штовхає нам сила одної у радійних матерій, котру нам щастить здобувати в великій кількості. Ми віднайшли спосіб прискорювати розпад її елементів у сотні тисяч разів: це робиться в наших моторах за допомогою досить простих електрохімічних процесів. Таким способом вилучається величезна кількість енергії. Частинки розкладених атомів розлітаються, як ви знаєте, в десятки разів швидше, аніж гарматні набої. Коли ж вони можуть вилітати з етеронефа тільки в одному напрямі, себто з каналу, що має непроникливі для них стінки, — тоді весь етеронеф простує в протилежний бік, чисто так, як це буває з рушницею чи гарматою в момент пострілу. Взявши відомий вам закон живих сил, ви без жодних труднощів зможете вирахувати, що мізерної частки міліграма цих частинок вам цілком вистарчить, щоб дати етеронефові його рівномірно прискорений рух.

Протягом нашої розмови всі марсіани повиходили. Менні запросив мене до своєї каюти полуднувати. Я пішов за ним. Каюта його тулилася просто до стіни етеронефа і мала велике кришталеве вікно. Ми повели розмову далі. Я знав, що мені доведеться зазнати нових відчуттів у зв’язку з утратою ваги свого тіла: я й запитав про це у Менні.

— Так, — сказав Менні. — хоч сонце й притягає нас, але тут впливу його не помітно. Вплив Землі так само зникне, завтра — позавтра. Лише завдяки невпинному прискоренню етеронефа ми збережемо 1/500 своєї нормальної ваги. На перший раз звикати до цього досить важко, хоч зміна відбувається дуже повільно. Легшаючи, ви втрачатимете спритність, будете робити силу не до ладу розрахованих рухів, що вестимуть вас поза вашу мету. Втіха від літання видасться вам доволі сумнівною. Не минеться вам, щоб не стукотіло серце, не паморочилася голова, щоб навіть не нудило; та Нетті допоможе вам всього того позбутися. Важко вам буде також поратися біля води та й усякої іншої рідини, котра, аби ви її ледве-ледве штовхнули, виплигуватиме вам з посуду і скрізь розкидатиметься величенними сферичними краплями Але ми добре пристосувалися до всіх цих незручностей: меблі й посуд прироблюється у нас до своїх місць, рідини зберігаються заткнутими, скрізь наставлено ручок і протягнуто ремені, щоб спиняти небажані підлітання в разі нерозрахованих рухів. Та ви звикнете, часу на науку вистачить.

З моменту відплиття минуло біля двох годин, а зменшення ваги вже давало себе почувати, і поки що — найприємнішим способом: тіло ставало легшим, рухи вільнішими — та й годі. Атмосферу ми вже встигли минути цілком, але це нас ніяк не турбувало, бо кисню на нашому герметично закритому кораблі було, звичайно, досхочу. Видима половина земної поверхні стала остаточно нагадувати географічну мапу — з переплутаним, правда, масштабом, дрібнішим посередині і більшим до обрію; подекуди її вкривали ще й білі плями хмар. На півдні, за Середземним морем, північ Африки та Аравію крізь блакить можна було бачити досить добре; на півдні, за Скандинавією, погляд безнадійно блукав по сніговій та льодовій пустелі, — лише скелі Шпіцбергена малювалися ще самотньою темною плямою. На сході, за зеленкувато-рудою смугою Уралу, подекуди перетнутою сніговими плямами, починалося знову суцільне царство білого кольору з лише де-не-де зеленкуватим полиском — блідим натяком на велетенські хвойні гаї Сибіру. На заході, за яскравими контурами середньої Європи, розпливалися під хмарами береги Англії і північної Франції. Я не міг довго без відпочинку дивитися на цю величну картину, бо думка про страшну глибину безодні, над котрою ми були, швидко викликала у мене почуття, подібне до непритомності. Я відновив розмову з Менні.

— Ви капітан корабля, правда?

Менні ствердно мотнув головою і додав:

— Але це зовсім не свідчить, що мені належить те, що у вас зветься владою начальника. Просто я маю найбільший досвід у справі керування етеронефом і мої вказівки беруться до уваги так само, як я приймаю астрономічні розрахунки Стерні, або ж — як усі ми приймаємо медичні поради Нетті для підтримання нашого здоров’я й робочої сили.

— А скільки ж років цьому докторові Нетті? Він видається мені занадто молодим.

— Не пригадаю. 16 чи 17, — з посмішкою відповів Менні.

Так само вгадував і я. Але мене не могла не здивувати така рання вченість.

— І в такому віці вже бути лікарем! — несамохіть вихопилося в мене.

— Ще ж і додайте: тямущим і досвідченим лікарем. — притиснув Менні.

В ту хвилю я не зміркував, а Менні може й навмисне не нагадав мені, що роки марсіан майже вдвічі довші за наші; Марс обходить Сонце за 686 наших днів, — отже 10 років Нетті відповідали 30 нашим земним рокам.