"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

IV. ПОЯСНЕННЯ

Коли я прокинувся й одкрутив світло, годинник показував десяту. Одягшись, я натиснув ґудзик дзвіночка і через хвилину до кімнати вступив Менні.

— Скоро від’їжджаємо? — спитав я.

— Через годину, — відповів Менні.

— Чи не ви заходили до мене цієї ночі, чи то мені лише приснилося?

— Ні, то не був сон, але приходив не я, а наш молодий лікар — Нетті. Ви кепсько й тривожно спали, і він мусив вас присипляти блакитним світлом і впливом.

— Він ваш брат?

— Ні, — усміхнувшись, відповів Менні.

— Ви ще й досі не сказали мені, якої ви національності… А решта ваших товаришів, вони теж належать до вашого типу?

— Так. — відповів Менні.

— Значить, ви мене одурили, — гостро закинув я. — Це не наукове товариство, а щось інше!

— Атож, — спокійно відповів Менні. — Всі ми люди іншої планети, представники іншого людства. Ми — марсіани.

— Навіщо ж ви мене дурили?

— А ви б стали мене слухати, коли б я одразу сказав вам усю правду? У мене було замало часу вас переконувати, отже довелося для правдоподібності тую правду перекрутити. Без цього перехідного ступеня вашу свідомість було б порушено надто гостро. Що ж до суті, до майбутньої подорожі, то я сказав вам правду.

— Значить, чи сяк чи так, а я ваш бранець?

— Аж ніяк. Ви й нині цілком вільні. Ви маєте ще цілу годину часу на міркування. Якщо за цю годину передумаєте, ми одвеземо вас назад, а подорож відкладемо, бо самим нам вертатися немає рації.

— Навіщо ж я вам здався?

— Щоб бути живим зв’язком між нашим і земним людством, щоб придивитися до нашого ладу життя і толком розказати марсіанам про земний, щоб бути — поки ви того бажатимете — представником вашої планети у нашому світі.

— Це вже повна правда?

— Так, повнісінька, аби лише ви змогли упоратись зі своєю роллю.

— Коли так, то треба спробувати. Лишаюся з вами.

— Це ваше останнє слово? — запитав Менні.

— Так, як що й ваше останнє слово не є знову якийсь… перехідний ступінь.

— Ну, значить, їдемо, — сказав Менні, полишаючи без уваги мою шпичку. — Зараз дам останні вказівки машиністові, а потім вернуся до вас і поведу вас дивитися на відплиття етеронефа.

Він пішов, а я на самоті віддався своїм міркуванням. Власне кажучи, розмови своєї ми не закінчили. Лишалося ще одне і доволі важливе питання, але я не зважився його Менні ставити. Чи свідомо сприяв він моєму розривові з Ганною Миколаївною? Мені думалося, що свідомо. Певна річ, він бачив у ній перешкоду своїй меті. Може бути, що він і мав собі рацію. Та чи так, чи інак, — він міг лише прискорити цей розрив, він його не створював. Звичайно, вже й це було непроханим втручанням у мої особисті справи. Але ж тепер я вже був пов’язаний з Менні і однаково мусив свою проти нього ворожість за це — приглушувати. Отже, не було чого й чіплятися за минуле, краще й не розводитися над цим питанням.

До того ж, взагалі кажучи, новий поворот справи не дуже то й вразив мене: я добре виспався, а здивувати мене після всього вчорашнього було б доволі важко. Треба було лише виробити план дальшої поведінки.

Певна річ, перш за все треба було якнайшвидше й найповніше зорієнтуватися в новому оточенні. Найкраще — починати з найближчого і крок за кроком переступати до дальшого. Найближчим був етеронеф, його пасажири і початок подорожі. Марс був іще далеко: щонайменше — два місяці їзди, коли пригадати вчорашні слова Менні.

Зокола бачив я етеронеф іще вчора: це була майже сфера зі стесаним знизу сегментом, як оте знамените колумбівське яйце. Звісно, цю форму взято було тому, що вона дає найбільший обсяг для найменшої поверхні, отже — вимагає від будівничого найменше матеріалів і творить найменшу площу для остуджування. З матеріалів ішли, очевидно, здебільшого залізо та скло. Внутрішню конструкцію мусив показати й пояснити мені Менні, він же мав і познайомити мене з усіма іншими «страховиськами», як я нишком обізвав своїх нових товаришів.

Повернувшись, Менні повів мене до решти марсіан. Усі вони скупчилися в залі з великим, на півстіни завбільшки, вікном. Після електрики сонячне світло справляло дуже приємне враження. Марсіан було чоловік з двадцять і всі вони, як мені тоді видалося, були на одне лице. Відсутність бороди, вусів, а також зморщок на обличчях затирала їм навіть різницю віку. Я несамохіть стежив очима за Менні, щоб, бува, не загубити його серед цієї чужої мені компанії. Та через деякий час я навчився вже впізнавати серед них мого нічного гостя — Нетті, що давав себе помічати своєю молодістю й жвавістю, а крім нього — широкого в плечах велетня Стерні, що просто занепокоїв мене якимсь навдивовижу холодним, майже зловісним виразом обличчя.

Російською мовою говорив зі мною, окрім Менні, лише Нетті; Стерні ж та ще троє чи четверо чоловік говорили по-французьки, інші по-англійськи; між собою ж розмовляли на якійсь цілковито новій для мене, мабуть, що на своїй рідній мові. Мова ця була голосна й гарна і, як я з задоволенням одразу ж помітив, не приховувала в собі жодних труднощів для вимови.