ЧАСТИНА ДРУГА

І. МЕННІ

На перші часи оселився я у Менні, в фабричному містечку, центром і душею котрого була велика хімічна лабораторія, збудована глибоко під землею. Надземна частина містечка лежала серед парку, розкидана по площі в десяток квадратових кілометрів: тут було кілька сот жител робітників лабораторії, великий Палац Зборів, Споживча Комора — щось подібне до універсальної крамниці, і Станція Сполучень, що зв’язує хімічне містечко з рештою світу. Менні був тут керівником усіх робіт і жив поблизу громадських будинків, поруч великого спуску до лабораторії.

Перше, що мене найбільше вразило в природі Марса і до чого мені найважче було звикнути, — це був червоний колір його рослин. Матерія, що їх так забарвлює, складом своїм дуже наближається до хлорофілу земних рослин і виконує аналогічну йому роль у життєвій економії природи: створює тканину рослин з вуглекислоти повітря, використовуючи енергію сонячного проміння.

Уважний Нетті пропонував мені носити спеціальні окуляри, щоб уникнути незвичного роздратування очей. Але я відмовився.

— Це колір нашого соціалістичного прапора, — відказав я. — Мушу ж я звикнути до вашої соціалістичної природи?

— Коли так, то треба визнати, що соціалізм є і в земній флорі, хоч і в прихованому стані, — зауважив Менні. — Листя земних рослин мають також і червоний полиск, — його лише замасковано сильнішим зеленим. Досить надіти окуляри зі скла, що цілком затримує зелене проміння, а вільно пропускає червоне, то й ваші гаї й степи стануть червоні, як і в нас.

Я не можу витрачати час і місце на те, щоб малювати своєрідні форми рослин і звірів на Марсі, його атмосферу — чисту, прозору й рідку, але багату на кисень, чи його небо — глибоке й темне, зеленкуватого кольору, зі схудлим сонцем і малесенькими місяцями, з двома яскравими вечірніми чи ранішніми зорями — Венерою й Землею. Все це — чудне й чуже тоді, прекрасне й дороге мені тепер, коли я про нього лише згадую. — до суті мого оповідання стосується не так тісно. Люди й їхні відносини — ось що має для мене найбільшу вагу. А в усіх тих казкових обставинах саме вони були чимось найбільш фантастичним, найбільш загадковим.

Менні лив у невеличкому будинкові на два поверхи що архітектурою своєю не різнився від інших. Оригінальною прикметою цієї архітектури був прозорий дах з кількох великих шибок блакитного скла. Просто під цим дахом містилася спальня і кімната для розмов з приятелями. Години свого відпочинку марсіани завжди перебувають під блакитним освітленням, що заспокоює їх, і не бачать нічого неприємного в тім лиховіснім для нашого ока полискові, котрий це освітлення надає людському обличчю.

Всі кімнати для роботи — кабінет, лабораторія та комунікаційна — містилися в нижньому поверсі, великі вікна котрого вільно пропускали хвилі подразнюючого червоного світла, відкидуваного яскравим листям дерев парку. Це світло, котре в мене на початку викликало тривожний і неуважливий настрій, лише підбадьорює марсіан за роботою.

У кабінеті Менні було багато книг і різних приладів для письма, від звичайних олівців до самописного фонографа. Останній апарат являє з себе складний механізм, котрий, приймаючи чітко вимовлені слова на фонограму, одночасно приводить у рух і частини друкувальної машинки. Фонограма від цього не псується і з неї можна користуватись так само вільно, як і з друкованого її «перекладу», що кому до вподоби.

Над робочим столом Менні висів портрет марсіанина середнього віку. Риси його обличчя дуже нагадували самого Менні, але різнилися виразом суворої енергії й холодної рішучості, виразом майже грізним, не властивим Менні, на чиїм обличчі завжди можна було бачити лише спокійну й тверду волю. Менні розповів мені історію цієї людини.

То був предок Менні, великий інженер. Він жив за довгий час до соціальної революції, за доби прокопування Великих Каналів; ці славетні роботи було організовано в згоді з його планами і ведено під його керівництвом. Заздрячи його славі й могутності, перший його помічник закрутив проти нього інтригу. Один з великого значення каналів, над котрим працювало кілька сот тисяч чоловіка, починався в болотяній, хворобливій місцевості. Тисячі робітників мерли там від хвороб, а серед решти розпалювалося невдоволення. В той саме час, коли перший інженер домовлявся з центральним урядом Марса про пенсії родинам померлих і тих, хто позбувся здатності до праці, — старший його помічник нишком провадив проти нього серед незадоволених агітацію: він підмовляв робітників до страйку з вимогами, по-перше — перенести роботи з цієї місцевості в іншу, що було неможливим по суті справи, бо руйнувало весь план Великих Робіт, і, по-друге — звільнити першого інженера, що, звичайно, зробити було вже можна. Коли ж той довідався про все це, вій закликав до себе старшого помічника для пояснень і тут же його убив. На суді інженер відмовився від усякого захисту і лише заявив, що вважає свій вчинок справедливим і необхідним. Його присудили до довголітнього ув’язнення в тюрмі.

Але незабаром виявилося, що ніхто з його заступників не здатен вести далі його велетенську роботу; почалися непорозуміння, крадіжки, безладдя; весь механізм справи розхитався, витрати зросли на сотні мільйонів, а гостре незадоволення серед робітників загрожувало повстанням. Центральний уряд мусив сквапливо звернутися до старого інженера; йому запропоновано було повне помилування і відновлення прав посади. Він рішуче відмовився від помилування, але згодився керувати роботами з в’язниці.

Призначені ним ревізори швидко з’ясували стан справи на місцях; було прогнано й віддано під суд тисячі інженерів і підрядчиків. Заробітну плату було підвищено, організацію постачання робітникам харчу, одежі й знаряддя праці перебудовано на новий лад, плани робіт переглянуто й виправлено. Незабаром лад було цілком відновлено і величний механізм почав працювати швидко й акуратно, як слухняне знаряддя в руках справжнього майстра.

А майстер не лише керував усією справою, але й розробляв план її ведення на майбутні роки; одночасно ж він готував собі заступника в особі одного енергійного й талановитого інженера, що висунувся з робітничого середовища. До дня, коли мав вийти строк ув’язнення, все вже було так наладнане, що великий майстер знайшов можливим передати справу до інших рук, не боячись за її долю; і в той саме момент, коли до в’язниці з’явився перший міністр центрального уряду визволяти ув’язненого, старий інженер наклав на себе руки.

Коли Менні оповідав мені про все це, обличчя йому якось дивно змінилося, набувши того ж самого виразу невблаганної суворості. Він став цілком подібний до свого предка, а я відчув, до якої міри близька й зрозуміла йому ця людина, що полишила життя ще за сотні років до його народження.

Кімната комунікацій була центральною кімнатою нижнього поверху. Тут містилися телефони і відповідні їм оптичні апарати, що передають на однаково яку віддаль зображення всього, що перед ними відбувається. Одні з апаратів в’язали житло Менні зі Станцією Сполучень, а через неї — зі всіма будинками містечка й з усіма містами планети. Інші були зв’язком з керованою Менні підземною лабораторією. Ці останні працювали невпинно: на кількох тонкосітчастих скляних дощечках видно було зменшені зображення освітлених зал з великими металічними машинами й скляними апаратами, біля яких працювали десятки й сотні робітників. Я звернувся до Менні з проханням взяти мене з собою в цю лабораторію.

— Це не годиться, — відказав він мені. — Там працюють над матерією в її хисткому стані і небезпека вибуху чи отруєння темним промінням, хоч і мізерно невелика через усі наші засоби захисту проти неї, — все ж завжди є. Ви не повинні їй підлягати, бо ви у нас тепер один і заступити вас нема кому.

У своїй домовій лабораторії Менні тримав лише ті прилади й матеріали, що стосувалися до поточних його дослідів.

В коридорі нижнього поверху припнуто було човника, котрим кожної хвилі можна було вирядитись, куди лише було потрібно.

— Де живе Нетті? — спитав я в Менні.

— У великому місті, за дві години повітряного шляху звідси. Там є машинний завод з кількома тисячами робітників і Нетті має там більше матеріалу для своїх медичних дослідів. Тут же ми маємо іншого лікаря.

— А машинний завод мені можна буде оглянути коли-небудь?

— Ну, звичайно! Там жодної спеціальної небезпеки нема. Коли хочете, ми поїдемо туди хоч і завтра.

Так ми й умовились.