"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

X. ПРИБУТТЯ

Керований світлою головою Менні етеронеф без жодних нових пригод летів далі до своєї далекої мети. Я встиг уже сяк-так призвичаїтись до умов життя без ваги, як також і побороти більші труднощі марсіанської мови, коли Менні заявив нам, що ми долітаємо вже до половини шляху, досягнувши найвищої межі швидкості, котра відтепер почне спадати.

Саме в призначений Менш момент етеронеф швидко й м’яко перевернувся. Земля, що давно вже з великого серпа встигла стати маленьким, а з маленького — яскравою зеленкуватою зорею поблизу сонячного диска, тепер з нижньої, частини чорного неба перескочила у верхню; червона ж зоря Марса, що до нього часу весело сяяла над нашими головами, опинилася внизу.

Минули ще десятки й сотні годин, і зоря Марса стала яскравим маленьким диском, а невдовзі після цього заблимали і дві малесенькі зірочки її супутників — Деймос і Фобос, невинні планет очки, що нічим не заслужили на ці грізні імена — «Жах» і «Страх» по-грецькому. Поважні марсіани пожвавішали і почали унаджуватись до обсерваторії Енно, — позирнути на рідні краї. Дивився на них і я, але мало розумів те, що бачив, хоч і як старанно й терпляче давав мені різні пояснення Енно. Там, справді, було для мене чимало чого дивного.

Червоні плями ставали гаями й луками, а зовсім темні — ланами, готовими до жнив. Міста малювалися якимись синіми плямами і лише води та сніги мали зрозумілий для мене колір. Веселий Енно змушував мене іноді здогадуватись, що я бачу в полі зору апарата, і мої наївні помилки дуже бавили його й Нетті; я ж їм дякував за це жартами зі свого боку, називаючи їхню планету царством учених сов та переплутаних барв.

Тим часом червоний диск поволі більшав; незабаром він у кілька раз перевершив своїми розмірами диск Сонця, що значно поменшало, і нагадував тепер астрономічну мапу без написів. Починала прибувати і сила ваги, що надзвичайно добре впливало на самопочуття. Деймос і Фобос із яскравих зірок теж стали маленькими, але чітко окресленими кружечками.

Лишилося 15–20 годин їзди; Марс широко розгортається під нами; звичайним оком бачу я більше, ніж дають усі астрономічні мапи наших учених. Деймос лине по цій круглій мапі, а Фобоса не видно — він якраз по той бік планети.

Всі навкруги мене радіють, один лише я не можу побороти тривожної журби очікування.

Ближче й ближче… Всі покинули всяку роботу, — всі дивляться вниз, де розгортається інший світ, для них рідний, для мене повний загадкової таємниці. Один Менні не з нами, він біля машини: останні часи подорожі найнебезпечніші — треба перевіряти віддаль і регулювати швидкість.

Чому ж я, цього світу не по своїй охоті Колумб, чому ж я не почуваю ні радощів, ні гордості, ні навіть того заспокоєння, котре мусив би викликати твердий беріг, після довгої подорожі океаном невловимого?

Події майбутнього вже кидають свою тінь на сучасне…

Лишилося останніх дві години. Скоро ми вступимо в атмосферу. Серце починає люто калатати, я не можу більше дивитися і йду до своєї каюти. Менні йде за мною.

Він починає мені говорити — не про сучасне, а про минуле, про далеку Землю там, угорі.

— Ви мусите ще туди повернутися, коли впораєтесь зі своїм завданням, — каже він мені і його слова дзвенять для мене, як ніжне нагадування про мужність.

Ми міркуємо про це завдання, про його необхідність і труднощі. Час минає для мене непомітно.

Нетті дивиться на хронометр.

— Приїхали, ходімо до них! — закликає він.

Етеронеф спинився. Одсовуються широкі металічні двері, свіже повітря лине всередину. Чисте, зеленкувато-синє небо над нами, юрби народу навкруги нас.

Менні й Стерні виходять перші. Вони несуть на руках прозору труну, де лежить задубіле тіло втраченого товариша — Летти.

За ними виходять інші. Я з Нетті виходжу останнім і ми вкупі, плече в плече, йдемо через кількатисячну юрбу людей, подібних до нього…