"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

VIII. ПРИЗВИЧАЮВАННЯ

Земля невпинно віддалялась і, ніби худнучи від розлуки, набувала вигляду місячного серпа, супроводжуваного також і зовсім дрібненьким серпом справжнього Місяця. Одночасно ж усі ми, мешканці етеронефа, ставали якимись фантастичними акробатами, здатними літати без крил і зручно приймати всяку бажану й небажану позицію — до помосту, до стелі, чи до стін головою — майже однаково… Поволі я звикав до своїх нових товаришів і починав почувати себе з ними вільніше.

Вже на другий день після нашого відплиття (ми зберігали цей рахунок часу, хоч для нас, звичайно, справжніх днів і ночей уже не було), я з власної ініціативи перевдягся в марсіанську одежу, щоб менше від усіх відрізнятися. Одежа ця сподобалася мені й сама по собі: проста, зручна і без усяких непотрібних умовних подробиць, як, наприклад, краватка чи манжети, вона нічим не зв’язувала волі рухів. Окремі частини так сполучалися невеличкими ґудзиками, що вся одежа ставала чимось суцільним, а проте, в разі потреби, зовсім легко було відстебнути і зняти, наприклад, один чи обидва рукави, а то й цілу блузу. І манери моїх товаришів схожі були до їхньої одежі: безпосередність і відсутність усього зайвого й умовного. Вони ніколи не віталися, не прощались, не дякували, не затягували задля ввічливості розмови, коли її безпосередню мету було вичерпано; одночасно ж вони дуже терпляче давали всякі пояснення, уважно пристосовуючись до рівня розуміння слухача та входячи в його психологію, хоч би як сильно різнилася вона від їхньої власної.

Само собою розуміється, я з перших же днів почав учитися їхньої рідної мови і всі вони з великою охотою взялися мені допомагати, особливо — Нетті. Мова марсіан дуже оригінальна; попри всю простоту її граматики і правил словотворення, вона має свої особливості, і освоїтися з ними мені було досить важко. Її правила не знають винятків, у ній немає такого поділу, як чоловічий, жіночий і середній роди; але ж поряд з тим усі назви предметів і прикмет відмінюються за часами. Це ніяк не вміщалося мені в голову.

— Скажіть на милість, навіщо вам здалися ці форми? — запитав я в Нетті.

— Та невже ж ви не розумієте? От ви, в своїх мовах, називаючи предмет, уважно відзначаєте, чи вважаєте ви його за чоловіка, чи за жінку, що, власне кажучи, нікому не є потрібним, відносно ж неживих предметів видається навіть чудним. Куди більше рації відрізняти предмети, що існують, від тих, що їх уже немає, або тих, що ще мають бути. У вас «будинок» — чоловік, а «стеля» — жінка, у французів це навпаки і справа від того не змінюється. Коли ж ви говорите про будинок, що вже згорів, або що його ви ще лаштуєтесь будувати, ви берете те ж самісіньке слово, яким називаєте будинок, де зараз живете. А чи ж є в природі більша різниця, ніж різниця між людиною, що живе, і людиною, що вже вмерла, — між тим, що є, і тим, чого нема? Вам потрібні цілі слова і речення, щоб відзначати цю різницю; то чи ж не краще додавати для цього одну літеру в саме слово?

Чи так, чи сяк, а пам’ять мою Нетті похвалював, його метод був бездоганним і наука моя посувалася швидко. Це допомагало мені швидше призвичаюватись до марсіан, я більш упевнено починав подорожувати по всьому етеронефі, заходячи в каюти й лабораторії моїх товаришів та розпитуючи у них про все, що мене цікавило.

Молодий астроном Енно, жвавий і веселий помічник Стерні, теж майже хлопчик віком, показував мені безліч цікавих речей, одверто захоплюючись не так вимірами й формулами, де він був, проте, справжнім майстром, — як красою досліджуваного. Мені було дуже добре з цим астрономом-поетом: законне ж намагання орієнтуватися в нашій позиції серед природи повсякчасно давало мені привід чимало часу пробувати з Енно біля його телескопів.

Одного разу Енно показав мені в найсильнішому збільшенні манісіньку планету Ерос; частина орбіти цієї планети проходить між орбітами Землі й Марса, решта ж лежить далі Марса, переходячи в район астероїдів. І хоч у цей час між ним і нами було 150 мільйонів кілометрів, проте фотографія його невеличкого диска стала в полі зору мікроскопа цілою географічною мапою, подібною до мапи Місяця. Звичайно, це так само мертва планета, як і Місяць.

Іншого разу Енно сфотографував рій метеоритів, що линув собі лише за кілька мільйонів кілометрів від нас. Фотографія дала, звісно, лише розпливчасту туманність. З цієї нагоди Енно оповів мені, що в одній з перших експедицій на Землю один етеронеф загинув якраз у ту хвилю, коли протинав отакий рій. Астрономи, що стежили за ним у найпотужніші телескопи, побачили, як раптом згасла на ньому електрика і він навіки згинув у просторах.

— Певна річ, етеронеф наскочив на кілька цих дрібнісіньких тілець, а через величезну різницю швидкостей вони мусили блискавкою майнути крізь усі його стінки. Тоді повітря витекло геть, а холод міжпланетних просторів заморозив уже мертві тіла подорожніх. І тепер етеронеф летить кометною орбітою: він назавжди віддаляється від Сонця і невідомо, де буде кінець путі цього страшного корабля трупів.

За цими словами Енно холод ефірних пустель наче б ускочив і до мого серця. Я чітко уявив собі наш малесенький світлий острівець серед безмежного мертвого океану. Жодної підпори, блискавично швидкий рух, чорна безодня навкруги… Енно схопив мій настрій.

— Менні дуже гарний стерни чий, — зауважив він, — а Стерні не помилиться. Смерть же… ви її напевне бачили вже поблизу себе… вона ж — лише смерть… та й годі.

Дуже швидко настав час, коли мені довелося пригадати ці слова в боротьбі з лютим душевним болем.

Хімік Летта вабив мене до себе не лише тією лагідною й чутливою вдачею, про яку оповідав мені Нетті, а й своїм великим знанням у найбільш цікавому для мене питанні науки, а саме — про будову матерії. Один лише Менні мав ще більшу компетенцію в цьому питанні, але я силкувався якомога рідше звертатися до нього, розуміючи, що його час — надто дорогоцінний для інтересів науки й експедиції, щоб я мав право одривати його від його роботи. Доброзичливий же дідок Летта так неймовірно терпляче ставився до мого неуцтва, так охоче і навіть із задоволенням пояснював мені саму абетку предмета, що з ним я почував себе цілком вільно.

Летта став читати мені цілий курс теорії будови матерії, ілюструючи його низкою спроб розкладу елементів та їх синтезу. Багато з дотичних сюди спроб він мусив, однак, пропускати, обмежуючись лише описом їх на словах. — саме ті, де реакції мають особливо бурхливий характер і або неминуче мають форму вибуху, або ж можуть її набути.

Якось одного разу на лекцію до лабораторії завітав Менні. Летта закінчував опис дуже цікавого експерименту і лаштувався приступити до його проведення в натурі.

— Стережіться, — сказав йому Менні. — Я пригадую, що у мене ця спроба якось завершилася дуже кепсько; досить наймізернішої домішки чогось стороннього до матерії, котру розкладаєте, щоб найслабший електричний розряд викликав її вибух, коли ви станете її нагрівати.

Лєтта хотів уже відмовитись від спроби, але Менні, незмінно уважний і прихильний до мене, сам став йому допомагати, пильно перевіривши всі умови спроби. Реакція відбулася якнайкраще.

На другий день ми мусили робити досліди знову ж із цією матерією. Мені видалося, що цього разу Летта взяв її не з тої банки, що вчора. Коли він поставив уже реторту на електричну піч, мені спало на думку сказати йому про це. Летта занепокоївся і одразу ж пішов до шафи з реактивами, залишивши піч і реторту на столику біля стіни, котра була зовнішньою стінкою еторонефа. Я пішов за ним.

Зненацька щось оглушливо тріснуло і нас обох з великою силою ударило об дверцята шафи. Після цього чути стало голосний свист, виття і металічне бряжчання. Я відчув, що непереможна, подібна до урагану сила тягне мене назад до зовнішньої стінки. Я встиг машинально ухопитися за міцну ремінну ручку біля шафи і повис горизонтально, утримуваний так могутньою течією повітря. Летта висів так само.

— Тримайтесь міцніше! — гукнув він мені і я ледве почув його голос серед галасу бурі.

Гострий холод пронизував мені тіло.

Летта швидко озирнувся навкруги. Обличчя його було біле як крейда, але приголомшеність в очах раптом зникла, поступившись місцем світлій думці і твердій рішучості. Він вимовив лише пару слів — я не міг їх почути, лише здогадався, що це було прощання навіки, — і руки його відпустили ручку.

Щось глухо гупнуло і виття урагану спинилось. Я відчув, що вже можна не триматись і озирнувся. Від столика не лишилося й сліду, а біля стіни, щільно притиснувшись до неї спиною, стояв Летта. Очі його були широко розкриті, лице ніби скам’яніло. Одним стрибком опинився я біля дверей і розкрив їх. Порив теплого вітру відкинув мене назад. Через секунду до кімнати вступив Менні. Він швидко наблизився до Летти.

Ще через кілька секунд у кімнаті стало повно людей. Нетті розштовхав усіх, припавши до Летти. Решта присутніх оточували нас у тривожній мовчанці.

— Летта помер, — пролунав голос Менні. — Вибух реторти пробив стінку етеронефа і Летта своїм тілом заткнув дірку. Тиск повітря розірвав йому легені і паралізував серце. Смерть сталася в одну мить. Летта урятував нашого гостя. Коли б він того не зробив — загинули б обоє.

Нетті глухо заридав.