"Червона зоря" - читать интересную книгу автора (Богданов Александр Александрович)

VII. ЛЮДИ

Що далі, то втрата ваги давалася взнаки все дужче. Зріст почуття легкості вже не спричинювався до приємності. До свідомості домішувався елемент невпевненості і якоїсь розпливчастої тривоги. Я пішов до своєї каюти і простягся на ліжку.

Дві години спокою й напружених міркувань призвели до того, що я непомітно заснув. Коли ж я прокинувся, у мене біля столу сидів Нетті. Несамохіть, доволі жвавим рухом підвівся я з ліжка і, ніби підкинутий чимось угору, стукнувся головою об стелю.

— Коли важиш менше 20 фунтів, то треба бути обережнішим, — доброзичливо філософським тоном зауважив Нетті.

Він прийшов до мене зі спеціальним наміром дати мені всі необхідні вказівки на випадок тої «морської хвороби», що вже чіплялася до мене в міру втрати ваги. В каюті моїй був особливий сигнальний дзвіночок до його кімнати: отже — я завжди міг би його покликати, коли б потребував допомоги.

Я скористався з нагоди побалакати з молодим лікарем, — мене якось мимоволі вабило до цього симпатичного, дуже вченого, але ж і дуже жвавого хлопчика. Я спитав у нього, чому це трапилося так, що з усієї компанії марсіан на етеронефі лише він один, окрім Менні, тямить балакати на моїй рідній мові.

— Це річ проста, — пояснив він. — Коли ми шукали людину, то для вашої країни Менні вибрав себе й мене. Ми двоє і прожили в ній більше року, поки нам не пощастило завершити справу з вами.

— Отже, інші «шукали людину» в інших країнах?

— Атож — серед усіх більших народів Землі. Але, як Менні й передбачав, знайти її найшвидше пощастило в вашій країні, де життя котиться найбільш енергійно й яскраво, до люди змушені перш за все дивитися вперед. Знайшовши людину, ми сповістили решту; вони з’їхались з усіх країн і ось ми й їдемо.

— Що ви, власне, розумієте, кажучи: «шукали людину», «знайшли людину»? Я гадаю, що вам потрібен був суб’єкт, придатний до певної ролі. Менні пояснював мені, до якої саме. Мені дуже приємно бачити, що вибрано мене, але я хотів би знати, якій саме причині мушу я тут бути вдячним.

— Скажу вам найбільш загально. Нам потрібна була людина, в натурі котрої містилося б якнайбільше здоров’я й гнучкості, якнайбільше здатності до розумової праці, якнайменше особистих приязней на Землі, якнайменше індивідуалізму. Наші фізіологи й психологи гадали, що перейти з умов життя вашого суспільства, гостро розбитого невпинною внутрішньою боротьбою, до умов нашого, організованого, ви б сказали, соціалістично, — річ дуже важка для окремої людини і вимагає особливо сприятливої організації. Менні заявив, що найбільше годитеся для справи ви.

— І його гадки для вас усіх вистачило?

— Так, ми цілковито покладаємося на його оцінку. Менні — людина надзвичайно могутнього й світлого розуму і помиляється дуже рідко. У зносинах із земними людьми він має досвіду більше, аніж хто інший з нас; та він же перший і зносини ці налагодив.

— А хто віднайшов спосіб руху між планетами?

— Це діло не одної людини, а багатьох. «Мінус-матерію» було здобуто ще за кілька десятків літ перед тим. Та спочатку її щастило виробляти лише в мізерній кількості і потрібні були зусилля дуже багатьох фабричних колегій, щоб знайти й розвинути способи здобувати її одразу багато. Після цього виявилася потреба вдосконалити техніку добування й розкладу радійної матерії, щоб збудувати годящий для етеронефів мотор. Це теж вимагало чимало праці. Багато знов же труднощів постало з самих умов міжпланетного осередку з його лютим холодом та пекучим сонячним промінням, не ослабленим повітряною сферою. Не останньою дрібничкою виявилося і обчислення шляху: тут траплялися такі помилки, яких ніхто спочатку не передбачав. Словом, всі попередні експедиції на Землю гинули, аж поки Менні не пощастило організувати першу вдалу. Нині ж, користуючись із його методу, ми недавно дісталися і на Венеру.

— Раз так, то Менні — дійсно велика людина, — зауважив я.

— Хай і так, коли вже вам так хочеться дати цю назву людині, що, справді, багато і добре працювала.

— Я хотів сказати не це: працювати багато й добре можуть і звичайні люди, люди-виконавці. Менні ж, як бачимо, це річ інша: він геній — людина, що творить нове і веде все людство вперед.

— Ви говорите щось невиразне, та й не вірне. Творить кожен робітник, але ж і в кожному робітникові творить людство й природа. Хіба в руках Менні не було всього досвіду попередніх поколінь і сучасних йому дослідників і хіба ж не виходив з цього досвіду кожен крок його праці? І хіба не природа дала йому всі елементи і всі зародки його комбінацій? І хіба ж, нарешті, не з самої боротьби людства з природою виникли всі живі стимули тих комбінацій? Людина — особа, але діло її неособове. Рано чи пізно людина помирає, діло ж її залишається в житті, що безмежно зростає. І тут різниці між робітниками нема: неоднакова лише сума того, що вони пережили і того, що лишається в житті.

— Але, наприклад, ім’я такої людини як Менні не вмирає ж укупі з ним, а лишається в спогадах людства: безліч же імен інших людей гине без жодного сліду.

— Ім’я кожної особи зберігається доти, доки живуть ті? хто жив з нею і знав її. Але людству не потрібен мертвий символ особи, коли її вже немає. Наша наука й мистецтво зберігають наслідки спільної праці неособово. Тягар імен минулого спогадам людства зайвий.

— Може бути, що ви й маєте рацію; але нашого світу чуття проти цієї логіки обурюється. Для нас імена керманичів думки й діла — живі символи; без них не обійдеться ні наша наука, ні наше мистецтво, ні все наше громадське життя. Трапляється, що в боротьбі сил і ідей певне ім’я на прапорі важить більше, ніж якесь абстрактне гасло. Й імена героїв — не тягар для наших спогадів.

— Це тому, що єдине діло людства — для вас ще й досі не єдине діло; в ілюзіях, породжуваних боротьбою між людьми, воно кришиться і видається ділом людей, а не людства. Мені так само важко було зрозуміти вашу точку погляду, як вам нашу.

— Ну так, погано чи добре, але, значить, серед нашої компанії безсмертних немає. Натомість, певне, смертні тут з кращих найкращі — правда ж? — із тих що «багато й добре працювали», як ви кажете?

— Загалом беручи, це гак. Менні вибирав собі товаришів з числа багатьох тисяч, що висловили бажання з ним їхати.

— Найвидатніший після нього, мабуть, Стерні?

— Так, якщо вже вам так кортить міряти і порівнювати людей. Стерні — великий учений, хоч і цілком іншого, ніж Менні, ґатунку. Він — математик, яких трапляється дуже мало. Він розкрив цілу низку помилок у тих обчисленнях, відповідно до котрих улаштовано було всі попередні експедиції на Землю: він довів, що декотрі з тих помилок уже самі мусили стати причиною загибелі і справи, і робітників. Він знайшов нові методи обрахунків, і аж по цей час вони давали найкращі наслідки.

— Я так його собі і малював на підставі слів Менні та перших власних вражень. А тим часом, — я й сам не розумію чому, — його вигляд викликає у мені якесь тривожне почуття, якесь розпливчасте занепокоєння, щось подібне до безпідставної антипатії. Чи не зможете ви, товаришу лікарю, дати цьому якесь пояснення?

— Та бачите, Стерні — це могутній, але холодний, головним чином аналітичний розум. Він усе невблаганно й послідовно розкладає, і висновки його — досить часто однобокі, а інколи й непомірно суворі, бо ж аналіз частин дає не ціле, а менше цілого: ви ж знаєте, що скрізь, де лише є життя, ціле завжди буває більшим за суму своїх частин, як живе людське тіло більше сукупності своїх членів. Через ту свою аналітичність Стерні менше від усіх може входити в настрої й думки інших людей. Він завжди й охоче допоможе вам у справі, з якою ви самі до нього звернетесь, але він ніколи не здогадається за вас, чого вам бракує. Цьому перешкоджає звичайно і те, що його увагу майже завжди прикуто до праці, що його голова повсякчас вирішує якісь складні питання. Він цілковито неподібний до Менні: цей завжди ясно бачить усе оточення і навіть мені самому не раз умів пояснити, чого мені хочеться, що мене бентежить, чого шукає мій розум чи моє почуття.

— Коли все це так, то, мабуть, до нас, повних суперечностей і вад земних людей, Стерні ставиться доволі вороже?

— Вороже? Ні; це почуття йому чуже. Але скептицизму у нього, гадаю, більше, ніж би слід було його мати. Він пробув у Франції всього півроку і вже протелеграфував Менні: «Тут шукати нема чого». Можливо, що почасти він і мав рацію, бо ж і Летта, що був разом з ним, — і цей годящої людини не знайшов. Але характеристики, що він дає людям тої країни, значно суворіші, ніж характеристики Летти і, звісно, однобокі, хоч нічого безпосередньо невірного в собі і не приховують.

— А хто такий цей ваш Летта? Я його якось не пригадую.

— Хімік, помічник Менні, уже не молода людина, старший від усіх на нашому етеронефі. Ви з ним швидко подружитесь і це дасть вам чималу користь. У нього лагідна вдача і неабияка здатність розуміти чужу душу, хоч він і не психолог, як Менні. Заходьте до нього в лабораторію: він буде радий цьому і покаже вам багато дечого цікавого.

Тут я пригадав, що ми відлетіли від Землі вже далеко і мені схотілося поглянути на неї. Ми пішли разом до однієї з бічних зал із великими вікнами.

— Чи не доведеться нам пролітати повз Місяць? — спитав я йдучи.

— Ні, Місяць лишається далеко збоку і то дуже шкода. Мені також хотілося б подивитись на нього зблизька. З Землі він видавався мені таким чудним. Великий, холодний, повільний, загадково спокійний. — він зовсім не нагадував мені двійко наших місяців, що, ніби та весела, жвава дітвора, так швидко бігають по небу і так швидко змінюють своє личко. Ваш місяць хоч і один, проте він значно яскравіший за наших пару і світло його таке приємне. Яскравіше світить і ваше Сонце. Тут вам випало велике щастя. Ваш світ у два рази світліший за наш; тому саме вам і непотрібні такі очі, як наші — з великими зіницями, аби ловити значно слабше проміння нашого дня і нашої ночі.

Ми сіли біля вікна. Земля сяяла оддалік велетенським серпом; на ньому можна було помітити лише обриси заходу Америки, північного сходу Азії, невиразну пляму Великого океану, та білу — Північного Льодовитого. Весь Атлантичний океан і Старий Світ ховалися в темряві; про їхню присутність за розпливчастим краєм серпа можна було лише здогадуватись, і саме тому, що ця темна частина Землі закривала зорі на великому просторі чорного неба. Наша скісна траєкторія й обертання Землі навколо своєї осі призвели до такої зміни картини.

Я дивився на Землю і журба мене взяла, що не бачу я рідного краю, де так жваво вирує життя, боротьба і страждання, де ще вчора стояв я у лавах товаришів, а нині на моє місце мусив стати інший. І зневіра підвелася в моїй душі.

— Там, унизу, там ллється кров, — вимовив я, — а тут учорашній працівник лише спокійнісінько дивиться…

. — Кров ллється за краще майбутнє, — відповів мені Нетті, — але й для успіху самої боротьби — треба знати те краще майбутнє. А ви сидите тут саме заради того знання.

Несамохіть, раптово стиснув я йому його маленьку, майже дитячу руку.