"Баранкін, будь людиною!" - читать интересную книгу автора (Медведев Валерий Владимирович)ПОДІЯ ТРЕТЯ Як в опері, виходить…Коли всі повсідалися і в класі настало тимчасове затишшя, Зінка Фокіна почала: — Ой люди! Це просто якесь лихо! Новий учбовий рік тільки-но розпочався, а Баранкін і Малинін уже встигли отримати по двійці!.. У класі знову зчинився страшенний галас, але окремі вигуки, звичайно, можна було розібрати. — У таких умовах я відмовляюсь бути головним редактором стінної газети! (Це сказала Ерка Кузякіна.) — А ще слово давали, що виправляться! (Мишко Яковлєв.) — Трутні нещасні! Торік з ними панькалися, і знову все спочатку! (Алик Новиков.) — Вирішили всі вчитися на «добре» і «відмінно» і от вам, маєте! (Елла Синицина.) — Викликати батьків! (Ніна Семенова.) — Тільки клас наш ганьблять! (Ірка Пухова.) — Ганьба Баранкіну й Малиніну!! (Нінка і Ірка разом.) — Та вигнати їх із нашої школи, і край!!! (Ерка Кузякіна.) «Гаразд, Ерко, я тобі пригадаю цю фразу». Після цих слів усі заверещали в один голос, та так, що нам з Костею годі було добрати, хто й що про нас думає, хоча із окремих слів можна було вловити, що ми з Костем Малиніним — бовдури, тунеядці, трутні! Ще раз трутні, бовдури, телепні, егоїсти! І таке далі! І таке інше!.. Мене й Костя понад усе розгнівило, що голосніше від усіх горлав Венька Смирнов. Уже чия б корова, як кажуть, мукала, а його б мовчала. У цього Веньки успішність у минулому році була ще гіршою, ніж у нас з Костем. Тому я не втримався і теж закричав. — Рудий, — гримнув я на Веньку Смирнова, — а ти чого репетуєш голосніше за всіх? Коли б першим викликали тебе до дошки, то ти б не двійку, а одиницю схопив! Тож помовч! — Ех ти, Баранкін, — загорлав на мене Венька Смирнов, — я ж не проти тебе, я за тебе кричу! Я що хочу сказати!.. Я кажу: не можна після канікул одразу викликати до дошки. Треба, щоб ми спочатку оклигали після канікул… — Смирнов! — гримнула на Веньку Зінка Фокіна. — І взагалі, — кричав далі на весь клас Венька, — пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!.. — То ти ці слова кричи окремо, — порадив я Смирнову, — а не з усіма вкупі!.. Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні. — Ой, тихіше, хлопці, — сказала Фокіна, — замовкніть! Хай скаже Баранкін! — А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки… Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала: — Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва. — Ач, який прем'єр-міністр! — сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули. Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала: — Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки? — Малинін, — сказав я Костю. — Поясни… — От причепилися! — сказав Малинін. — Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки… — Коли? — Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость. — А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна. — У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання. — Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна. — Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра! — Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя! — Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.) — Так їм і треба! (Алик Новиков.) — Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.) — А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.) — А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.) Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали. — Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева! — Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять! — Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці. — Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..» — Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!.. — Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис… |
||
|