"Загибель Уранії" - читать интересную книгу автора (Дашкієв Микола Олександрович)

Розділ V Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16.75 ранку 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потис руку своєму названому батькові.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди приземлюються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було за часів рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягаючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, Псойсового помічника.

— Випростайся, Свайне! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтеся! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став? Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол усі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася Друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсові не личило розпитувати у підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він мовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада «наймудріших». Я гадаю, ми розпочнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав.

— Не плети дурниць! — гримнув Айт.

Свайн зіщулився і якось недовірливо, стривожено глянув на старого. Айт відчув, що схибив. Може, Псойс був набагато цікавіший і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправляти помилку було б іще гірше. Айт одпустив Свайна і зайшов до пишних покоїв, що віднині хтозна на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга святого закону» на столі. А треба пізнати ці речі так, ніби вони справді знайомі й улюблені.

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга святого закону» була розгорнута на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув за нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум»…

— Гм, — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка, що Псойс поніс із собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна наслідувати його зовнішність, голос, ходу. А єство?

Айт ще й ще перебіг очима сторінку «Книги закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

«Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?»

Сумнів був підсвідомий, але за мить стало ясно, звідки оця підозра прокинулась: усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — а сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсові. Що саме?»

Айт гортав книгу, аж доки відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу ж впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: «Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув, — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… А «на страту» слід розуміти як «на операцію»?

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було одне: таємниця старого Псойса відома ще комусь, і на це слід зважати.

Дивна річ — після вчорашнього вибуху Айт немов закам'янів. Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, нарешті, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і обернулась, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось пістолет, з яким камердинер не розлучається ніколи. Але хіба це кара?

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола.

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірний, як дитина, і лагідний, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» уже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— Ем, іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, Ем!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі Ем лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, Ем!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— Ем, помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой Ем, і йому було байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але пам'ять він мав досконалу: на барабанах його мозку було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олові промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: Ем кинувся б на трильйонера і розчавив би його у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів ризикувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав ввімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її сталевими лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його.

Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

«Свідок» Ем стояв у загратованій камері — судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету та не повбивав їх… Дурні! Ем знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Але він пам'ятав ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішого електронно-обчислювального пристрою: «Загинь, Ем!»

Досить Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнуть тротилові патрони, сховані в мозкові робота. «Свідок» не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А побачити бездоганну реакцію «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола — аж на душі полегшає.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ, — поволі тяг прокурор, — електронно-обчислювальний пристрій Ем, сконструйований підсудним… Прошу, ввімкніть магнітофон із записом голосу шановного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — шепотів Айт. — Підведись, заворушись!

І Ем підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога… коли б міг це зробити.

— Зверніть увагу, панове судді, це — не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювального пристрою. Це…

Ще довго й нудно промовляв прокурор. Потім судді кудись ходили. І, нарешті, пролунали слова вироку: «Довічна каторга».

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Встань, Ем!

Робот схопився.

— Вклонись мені до ніг!

— Заткніть йому рота! — заверещав суддя. — Тягніть його геть!

Але доки добігли жандарми, Айт встиг подати й останню команду:

— Загинь, Ем!

Глухо гримнув вибух. Ем так і лишився стояти — ниць перед своїм творцем, як то й личить машині. Та він уже не міг би виконати жодної команди, бо перетворився на металеву шкаралупу, напхану всякою всячиною.

…Айт глянув на годинника і встав з канапи.

— Шкода мені тебе, друже Ем!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет охоронця, оглянув кожен патрон. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містере Кейз-Оле!

Ще якийсь час Айт блукав палацом, вивчаючи те, що мав знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин взяв з рук Головного Кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і прослизнув невеликими дверцятами до височенної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухаючи непоказного чоловіка, що стояв біля заваленого паперами столу. Айт обвів присутніх стурбованим поглядом: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять так, що й не виколупаєш звідти, але серед місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Майже підсвідомо Айт ступив ще кілька кроків і побачив нішу, де в зручному м'якому кріслі сидів найбагатший чоловік планети.

Містер Кейз-Ол був одягнений у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався далеко молодшим, аніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з обличчя на обличчя, а чоло хмурилось.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера. Інженера так опанувала думка правильно зіграти роль Псойса, що він не бачив нічого довкола. Аж ось Айт оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.