"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)

МІСЯЧНА СОНАТА

— Звичайно, вас важко чимось здивувати, — говорив низенький молодий, але вже з ознаками лисини чоловік, широко крокуючи попереду групи високих астронавтів. — Але скажу вам від душі — оазис в кратері Коперніка — наша гордість. Погляньте на соснові гаї, на басейни, на лани гіллястої пшениці.

— Справді, аж не віриться, що ми вже на Місяці, — звернувся до Лан Сергій Вікторович Чуєв. — На цьому супутнику Землі мій дід Юрій кілька разів бував до відльоту на плазмольоті “НБК-3”. Тут були голі скелі, гнітючий морок, смертельний холод вночі або немислимо сліпуче сонце і спека вдень. А тепер… І все-таки, Павле Терентійовичу: яким чином вдалося “виготовити” на Місяці атмосферу?

— А вона не скрізь є, — зрадів можливості чимось стати в пригоді Павло Терентійович Козлов, гід прикосмодромного оазису. — Уявіть на мить карту того боку Місяця, який завжди звернений до Землі. Уявили? Так от. Кожен кратер на ній перетворено на такі оазиси, як наш. Спершу навколо кожного місячного цирку, в гірському його кільці, встановили апаратуру для створення могутніх натягів з магнітної “плівки”. Потім ці плівки мов сферичними невидимими ковпаками “накрили” місячні цирки. Найближчий від нас великий цирк Архімеда має в діаметрі 80 кілометрів, а висота його “ковпака” з електромагнітних полів досягає в центрі 10 кілометрів. Уявляєте, скільки треба було доставити туди рідкого кисню, щоб наповнити такий “балончик”? А інші кратери!

— Заводи по виробництву кисню, звичайно, в Антарктиді? — запитав Чуєв.

— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.

Чуєв, обережно ведучи під руку Лан (від незвички мале тяжіння на Місяці завдавало астронавтам чимало веселих клопотів), зупинився біля розлогого куща, на якому дозрівали великі яскраво—рожеві плоди, торкнувся до одного пальцем:

— Ананаси без шкаралупи, чи що?

— От і не вгадали! — весело засміявся Козлов. — Та це ж місячні полуниці! В умовах Місяця, де тяжіння в шість разів менше, земна ягода стала гігантом. Та це що! В кратерах Арзахель, Альфонса і Птолемей, які тепер з’єднані між собою тунелями, є баштани, де ростуть кавуни до метра в діаметрі, а яблука, мов футбольні м’ячі. Ну, от бачите, є й вам на що у нас подивитися. Та що дивитися — пригощайтеся полуницями. Певен, що сподобається.

Астронавти пішли стежкою поміж рядами кущів і з насолодою смакували соковитими сонячними ягодами. Далі виднівся справжній ліс, підтримуваний велетенськими стовпами.

— Хміль? — кинув на зелену стіну Чуєв.

— Знову помилились. Виноград! Ягоди, мов земні апельсини. Та поки що вони зелені. Ходімо на грядки огірків, редиски, цибулі, моркви. Масштаб — той же.

Астронавти йшли по оазису. Ще вчора плазмоліт “НБК-119” “примісячився” на космодромі в Морі Дощів. Вийшовши в “райдугах” з корабля і угледівши нескінченну рівнину, вкриту плямами розплавленого піску — слідами стартів космічних кораблів, — кожен відчув себе якось незатишно. Та коли після подорожі в метро крізь місячні Апенніни й Карпати до кратера Коперніка їм просто у вагоні запропонували зняти космічні міжпланетні костюми і вільно виходити в оазис, радісному збудженню зголоднілих за подихом вітру астронавтів не було меж. Свіжий вітерець повіяв в лице прибулих уже відразу по виході з вокзалу метро. Від Павла Терентійовича астронавти дізналися, що в оазисах відпочивають десятки тисяч астронавтів, які готуються до польоту або повернулися з далеких мандрівок і акліматизуються в умовах, близьких до Землі. Екіпажеві “НБК-119” теж належало прожити тут кілька тижнів. Відпочивши в чудовому готелі, вони вийшли сьогодні на першу екскурсію.

— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.

Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.

Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.

— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…

— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…

— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…

— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.

— Якій половині? — не зрозумів Герман.

— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?

— Авжеж.

— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.

— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.

Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:

— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?

— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?

— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?

— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…

— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.

Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:

— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!

Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.

— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…

— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…

— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…

— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.

— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?

— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.

Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…

— Мені холодно, — мляво сказала Ліда. — Таке сліпуче сонце і таке чорне небо… Зірки… Чому вони всі падають?

Ліда поточилася і впала б, якби дужі руки Германа не підхопили її. Він хутко рушив до готелю. Не встиг вийти з саду оазиса, як Ліда розплющила очі і, схлипнувши, мов дитина, вирвалася з обіймів, стала на ноги:

— Серцю не накажеш… Але… В ньому ще досить сил, щоб зважитися на інший подвиг. Сама піду назустріч часові і мріям. Скоро до Крабовидної Туманності стартує ракета. Попрошуся в політ. Все одно на Землі, доки я спала, сталося стільки змін, що я на ній відчуваю себе людиною з іншої планети. Та й нічого тут мене не втримує. Ні рідних, ні знайомих, ні подруг нікого, хто розумів би мене, людину з далекого минулого. Розумієте, Серьожо… Розумієте, Германе?

— Лідочко! Прислухайтесь до голосу мого серця! Я снив вами, я летів до вас з того дня, коли батькова пам’ять зворушила моє серце, викликала в уяві ваш образ. Він став дорогим мені.

— Не треба про це, Германе, — з сумовитою посмішкою одказала Ліда. — Лукавити не буду: мені приємно слухати вас. Але заждіть, заждіть… В мені жива ще пам’ять про вашого батька. І я не знаю, я не можу… Можливо, колись, а тепер я хочу побути на самоті. Не йдіть зі мною, не шукайте зустрічей. Якщо я справді ваша “половина”, я серцем зрозумію це, душею вгадаю і сама знайду вас. До побачення, Германе… Сергійовичу!

Ліда пішла…

Кілька тижнів по тому Герман не бачив дівчини. Разюче враження на космічного нащадка Чуєвих справила зустріч його прадіда Юрія з дружиною Валентиною Дмитрівною. Як і Ліда, вона проспала в стані анабіозу сотні років, діждалася свого чоловіка. Від Валентини Дмитрівни Герман дізнався, що Ліда з Місяця повернулася на Землю і тепер навчається у Вищій Школі Космонавтів. Юнак подався на станцію відеофонного зв’язку, але йому відповіли, що абонент чекає зустрічі з Германом на Землі…

Герман повернувся до готелю. Група космонавтів оточила Валентину Дмитрівну Чуєву. Чувся виразний бас:

— От бачите, Валентино Дмитрівно, правий був тоді я. Пам’ятаєте? Кілька віків тому ви тужили за життям, яке минає, а я запевняв, що молодість повернеться. Так воно й сталося. Ви така нині вродлива і молода, що я закохався б, якби не Юрій Степанович…

— Ваша правда, — щасливо засміялася Валентина Дмитрівна. — А я ще тоді казала і стверджую зараз, що наш старійшина — Сергій Петрович Кедров, як був, так і залишився наймолодшим серед всіх плазмольотчиків. Сергію Петровичу, скільки вам тепер, якщо не секрет?

— Ну, як сказати. Сто тридцять з секретним гаком.

— Я думала — всі півтораста. За розрахунками, звичайно. На вигляд ви ще зовсім молодець! — втрутилася Ліза Бирюк.

— Було б і півтораста, якби наша “КС-43” літала на швидкостях “НКБ-119”. Ходімо, прогуляймося садом, друзі. Завтра наш екіпаж, як і ви, вилітає на Землю.

Капітан Новиков щось гаряче доводив академіку Курганову.

— …Пусте! — впевнено говорив Іван Германович. — То тільки в старих фантастичних романах писалося, що космонавти, які через сотні років поверталися на Землю, відчували себе зайвими. Ми прибудемо з таким “багажем”, що багато в чому станемо в пригоді землянам. Та інакше й не може бути. Інакше сама ідея далеких польотів викликала б сумнів. Коротше кажучи, завтра ж я доведу вам, Олексію Платоновичу, що ваші побоювання — це напрошування на компліменти.

— Радий буду відчути себе переможеним, — відповів Курганов. — Може, й справді я трохи перебільшую, але на Землі тепер для нас стільки нового, що ми маємо шанс відкрити завтра нову, невідому для нас планету!

— Гадаю, що нас чекають радісні відкриття, — бадьоро заявив Сергій Вікторович Чуєв. — Сміливіше, друзі! Ми самі — теж неабияке відкриття для землян. От хоча б наші друзі ніпабаріяни. Чуєш, Бусуде? Хочеш завтра Землю побачити?

— Я давно чекаю на це щастя, — твердо мовив Бусуд.

— А ти, Германе? Ти, мій космічний сину?

— Хоч сьогодні, хоч зараз! — гаряче і щиро вихопилося у юнака. — Згоден всі чудеса Всесвіту віддати за просту радість жити на Землі!