"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)

РОЗПОВІДЬ КРЕМГА ЗЕЯ

По обіді астронавти знову збиралися йти до печери Вищої Думки, де мала продовжитися розмова зі вченими Ні Пабара про минуле і сучасне Землі. Кожен з членів екіпажу плазмольота підготував свої запитання. У всіх був піднесений настрій. І раптом у відсік перед головним люком увірвався різкий сигнал: “Всі до мене!”, що линув з Центрального пульта управління плазмольота. Астронавти стояли якусь мить у тривожному заціпенінні, капітан Новиков першим зірвався з місця і кинувся до ліфта:

— Якась аварія! Хто залишився вахтовим?

— Геофізик Коваленко! — вже біг за капітаном командир інженерної служби Синицин. — Він так жалкував, що треба залишатися на вахті!

Вистрибнувши з кабіни ліфта, капітан Новиков кинувся до Головного пульта, але, вражений сумирною картиною, важко зупинився. Перед великим екраном відеофону у зручному кріслі сидів геофізик Коваленко і клацав кнопками, очевидячки посилаючи зображення.

— Що за жарти? — гнівно запитав Новиков.

— А ось зараз узнаємо, — напружено відповів Коваленко. — Щойно по відеофону сергусіянської ракети на зв’язок виходив Жрець Неба Оськвал і наказав передати всім космонавтам, щоб не виходили з корабля! Сказав, що за кілька хвилин усе пояснить капітану плазмольота.

Здивовані й стривожені астронавти мовчки займали місця в кріслах. Ніхто не вимовив жодного слова, доки екран знову ожив і на ньому з’явилося аскетичне обличчя Оськвала.

— Капітан вашого корабля є? — без звичайного привітання безцеремонно огледів він зал Центрального пульту. — Так! Я передаю вам волю Вищої Думки! Цієї ночі за бажанням вірних слуг Михфедчета наш повелитель виведений зі стану анабіозу. Він довідався, що ніпабаріянцями виявлена непомірна гостинність до вас, невідомих, які ще не довели своєї відданості повелителю. Вищий вчений Туоруд, сергусіянин Кремг Зей і багато інших їх однодумців насмілилися відмовитися скоритися Михфедчетові. І тому ніпабаріянці розділилися. Сорок вісім вірних слуг повелителя залишаються на Ні Пабарі, — вони володіють головними установками. А інші — відступники — хай переходять на ваш плазмоліт. Так вирішив повелитель! За правом господаря Ні Пабара він вимагає також, щоб ви залишили нас!

— Ну, що ж, — замислено мовив каштан Новиков, — можливо, так справді буде краще. Особливо тепер, за таких обставин. З часом все стане на свої місця. Ми на плазмольоті дістанемося Землі років на дванадцять раніше Ні Пабара. І нам, і вам буде час подумати над тим, якою буде зустріч. А як же ви думаєте переселити на плазмоліт “відступників”?

— Це вже ваші турботи. У нас лише п’ять сергусіянських космічних костюмів. Самі розумієте, що жодного з них ми не можемо віддати.

— Гаразд. Хай всі, хто бажає перейти на плазмоліт, зберуться у найбільшій печері Ні Пабара. Ми підіймемо корабель над склепінням печери, зробимо “райдугою” шахту, заберемо наших людей у плазмоліт. Все?

Очевидно, Оськвалу не треба було чогось додавати. Екран відеофону згас. Вражені почутим, астронавти сиділи в задумі.

— Сергусіянин Кремг Зей просить капітана корабля вислухати його! — залунав з настольного відеофону голос чергового на плазмольоті. — Яка буде відповідь?

— Просити Кремга Зея у головний зал корабля!

За хвилину на порозі головного залу плазмольота стала людина у космічному скафандрі давно забутої конструкції. Гермошолом кулястої форми увінчували радіоантени, на закутих у метал грудях вгадувалися акумулятори, на спині — балони з киснем. Костюм-скафандр Кремга Зея нагадував астронавтам щось давно-давно бачене. Може — перших космонавтів?..

— Привіт дітям Сонця! — зняв гермошолом Кремг Зей, і, важко крокуючи, — на плазмольоті утримувалося тяжіння, яке дорівнювало земному, — попрямував до крісла. — Дозвольте відпочити і сказати вам слово.

Земляни посадили гостя у зручне крісло, подали бокал сергусіянського напою, взятого у дорогу Лан.

— О! — сьорбнувши напою, аж звівся на ноги Кремг Зей. — Цей чудовий цілющий напій — сік плодів Сергуса! Це привіт рідної планети!

— Як сергусіянка, — зробила крок до Кремга Зея схвильована Лан, — вітаю свого земляка на плазмольоті землян!

Кремг Зей мовчки дивився на чарівну жінку. Видно, що був він розчулений такою зустріччю, але не хотів, щоб помітили інші. Допивши бокал, гість обережно поставив його на стіл, вдячно поглянув на Лан.

— Ви розумієте, — повільно, хвилюючись, заговорив Кремг Зей, — скільки почуттів І думок заполонило зараз моє серце і розум. Я знаю, для чого мене послали до вас ті, хто вирішив залишитися на Ні Пабарі. І я прийшов, щоб відразу сказати вам про головне. Я вирішив залишитися поки що там. Заради Вищої справедливості розумних істот Всесвіту, заради того, щоб спробувати врятувати для науки наш сергусіянський витвір — Ні Пабар!

— Ми схиляємося перед мужністю представника давньої сергусіянської цивілізації, — підвівся капітан Новиков. — Хай не скоро, але про ваш вчинок дізнається народ Сергуса!

— Я мрію дожити до того щасливого дня, коли мої ноги стануть на рідну планету!

— І доживете! — щиро посміхнувся академік Курганов. — Ні Пабар подорожуватиме до Землі років дванадцять. Оскільки ніхто з ніпабаріян вже не хоче спати в стані анабіозу, цих років вистачить і для втихомирення пристрастей, і для вироблення нового світосприймання. Гадаю, що стійкості прихильників Михфедчета вистачить на рік—два і вони самі попросять нас швидше зняти їх з астероїда. На цей випадок вже зараз не завадить домовитися про засоби зв’язку. Однак спершу поясніть, чому Ні Пабар ви називаєте витвором сергусіян.

— Бо так воно є, — просто сказав Кремг Зей. — Я з друзями прибув із Сергуса на Землю за 23 роки до катастрофи. І всі ці роки маорійці перетворювали гору Ні Пабар на майбутній астероїд за нашим проектом. На Землі тоді були побудовані космодроми і такі споруди, які могли б залишитися і після катастрофи.

— Нам і досі незрозуміло, як гора Ні Пабар могла здолати земне тяжіння і набрати космічної швидкості. І взагалі: як вона відірвалася від Маорії. Досі ми чули пояснення, схожі на казку. Повірити в те, що Ні Пабар викинуто у космос вибухом, можна з багатьма застереженнями.

— Насправді було, звичайно, далеко складніше. Вибух під Ні Пабаром дійсно було зроблено. Однак під час вибуху тоді глибоко під Землею знаходився ірвітназ “ЛЯЛ-20”. Я можу розповісти лише про те, що бачив на локаторах ракети, котра була вже замурована в печері. Скерований вибух, мов ножем, відрізав скелю Ні Пабар від материка і щілину, що виникла, заповнила якась прозора вогняна плівка, утворена ірвітназом “ЛЯЛ-20”. Я не фізик, однак зрозумів, що таким чином під Ні Пабаром було створено антигравітаційне поле, внаслідок якого гора стала притягуватися вже не Землею, а кометою. Про все це могли б розповісти мої друзі — вчені, але їх я після виходу Ні Пабара в космос знайшов у центральній печері мертвими. Загинуло від струсів і багато маорійців. Ірвітназ “ЛЯЛ-20” після виходу Ні Пабара в космос теж замурували у печері. Він в той день втратив стільки енергії, що став завбільшки з людську голову і не подавав ознак життя. Як він знову “підріс” у печері за роки мандрів Ні Пабара — ніхто не знає, а сам він про це нічого не розповідає. Це — його таємниця.

— Словом, тепер ми добре знаємо, що нічого до пуття не знаємо, — усміхнувся академік Курганов. — Треба якось поговорити про ці загадки з самим ірвітназом. Одначе про це потім. Як у вас з запасами повітря, води, продовольства?

— Гадаю, що вистачить усього, окрім хіба води.

— Передати на Ні Пабар двісті тонн води! — сказав у трубку відеофону капітан Новиков. — Поділитися також усім тим, що потрібне для вирощування свіжих овочів.

— Єсть передати двісті тонн води і обладнання для теплиць! — відповів капітанові голос із трубки. — Може, додати до цього і установку по регенерації води? Вона у нас ефективніша за ту, що сергусіяни колись спорудили на Ні Пабарі.

— Правильно. Де розміщуються на борту пасажири?

— Поки що у фізкультурному залі.

— Ну, от, — вимкнув відеофон Новиков, — все гаразд. Бажаю вам, дорогий Кремг Зей, міцного здоров’я і ще міцнішого духу. Ви йдете на справжній подвиг. До зустрічі, дорогий Зею!

Кремг Зей і капітан Новиков попрощалися по-древньосергусіянському: кожен взяв руку співрозмовника і притис її до свого серця. Потім Кремг Зей одяг свого гермошолома. На порозі зупинився, вклонився всім поземному: “Прощайте”.

…Три години підготовки корабля до зльоту минули швидко. І ось плазмоліт здригнувся від могутнього гулу головного реактора, поволі піднявся над астероїдом. У сяйві центрального прожектора на мить різко вималювалися кострубаті обриси замурованих печер, невеличка стартова площадка, щогла радіостанції. За якусь мить усе це зникло.

— Чого замріявся, юначе? — раптом біля самого вуха Германа промовив бас академіка Курганова. — За Ні Пабаром жаль бере? Не сумуй, хлопче. Бувають такі ситуації, коли більш розуму, ніж серця, мусиш дослухатися. Кинь журитися і ходімо в шахи зіграємо!

Герман прощально поглянув на екран відеофону, де Ні Пабар вже не можна було відрізнити від зірок у темені космосу, зітхнув і підвівся з крісла.

— Ти, бачу, знову підріс? — перевів Олексій Платонович розмову на інше. — Набагато?

— Загалом на десять сантиметрів, — байдуже відповів Герман, йдучи за Кургановим. — Он Юрій Олексійович Петровський каже, що ріст астронавтів уже припиняється. І добре!

Граючи з академіком в шахи, Герман мимоволі думав про шалену швидкість, якої набирав плазмоліт. Доки Курганов підіймав фігуру і, замислившись, думав, куди її поставити, за плазмольотом залишались тисячі кілометрів.

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

Якщо міцно стулити повіки і завмерти, перед очима постане далекий, легкий і невимовно дорогий серцю образ. І юнак не втримується від солодкої спокуси. Книга застигає в руках і поволі опускається на коліна. Заплющившись, він бачить свою мрію і щаслива усмішка квітне на нецілованих губах.

Мати знає про цю таємницю Германа, радіє за нього. Зникли побоювання за молоде його серце. Воно виявилося віщим і мудрим, як серце кожного закоханого. Хай помріє, сповниться земними помислами її син. Їй теж треба зібратися з думками, приготувати себе до давно очікуваного і тепер уже близького прибуття плазмольота на Землю.

Кілька днів за земною мірою часу минуло відтоді, коли радист Шао Лі вигуком: “Говорить Земля!” змусив здригнутися кожного астронавта. З тої чудової миті всі жили чеканням зустрічі з рідною планетою. Та найбільше хвилювався ніпабаріянин Бусуд. Астронавти плазмольота поверталися на Землю, де, як свідчили радіограми, минуло близько трьох століть, Бусуд же готувався до зустрічі зі своєю земною колискою після 14 тисяч років розлуки. Зі ста шістдесяти чотирьох років польоту на Ні Пабарі він півтора століття перебував у стані анабіозу і тепер до своїх двадцяти чотирьох літ, прожитих колись на зниклій Маорії, добавив ще чотирнадцять, прожитих після пробудження на Ні Пабарі. Не було на кораблі астронавта, який, дивлячись на цього високого, мовчазного зовні тридцятивосьмилітнього чоловіка, не дивувався, згадавши, що Бусуд — живий свідок життя на Землі до катастрофи! На кораблі знали, що в Бусуда на Ні Пабарі залишилася дружина Габрієлопа.

Ось чому у ніпабаріян, взятих на борт корабля, найнетерплячішим був саме Бусуд. Йому весь час здавалося, що швидкість плазмольота мала, що минуть віки, доки знову зустрінеться з Землею, де він зможе шукати шляхи до побачення з своєю дружиною Габрієлопою. Тепер разом з новими друзями він вслухався в кожне слово радіоповідомлень з Землі. А звістки надходили незвичайні і несподівані. Станції спостереження, встановлені на всіх планетах Сонячної системи, уже зафіксували наближення і плазмольота і значно повільнішого астероїда Ні Пабар. Та найбільш приголомшливою була звістка про те, що одночасно з плазмольотом “НБК-119” на Землю зараз повертаються з різних глибин Всесвіту ще 548 космічних кораблів!

— А ми вважали себе за виняткових мандрівників! — ображено вигукнув Добробас. — З-поміж всіх прибулих нас тепер ледве помітять!

— До того ж там, очевидно, працюють уже фотонні ракети, — під’юджував Добробаса Новиков. — А на них літають далі за нас…

— Е, ні, не лякайте! — боронився головний астроном корабля. — Може, й далі вони літають, а от з чим вони повернуться, побачимо. У нас же…

— Що? Що у нас?

— Ми з’єднали цивілізації Сергуса і Землі — це раз! — значущо загнув палець Добробас, — веземо на Землю секрети сергусіянського довголіття — два!

— Все це так, — замислено відказав академік Курганов, — однак ми маємо на кораблі ще цінніші відкриття. З нами — ніпабаріяни. Вони уособлюють поєднання двох різних цивілізацій на Землі. Ми веземо на рідну планету розгадки багатьох загадок її древньої історії! Зникнення однієї цивілізації і поява на її руїнах нової — переконливий доказ нездоланності історичного процесу. Поки що нам відомо — у нашому ближньому космосі є лише дві планети, населені розумними істотами — сергусіянами і землянами. Ці відомості надзвичайно важливі! Природні ресурси двох планет великі, але використовувати їх доведеться дуже економно. Попереду ж — ціла вічність.

— І, нарешті, останнє, — підсумував Сергій Чуєв. — Ми, погостювавши на Землі, готові будемо вирушати у нову мандрівку!

…Згодом астронавти дізналися, що на Землі за цей час стався справжній демографічний “вибух”. Землян стало 14 мільярдів чоловік. З настанням космічної ери природа сама розв’язала проблему бурхливого заселення придатних до життя планет. На Землі постійно перебувало близько половини населення. Друга половина освоювала Місяць і Марс. Близько двох мільйонів землян постійно перебували в космічних польотах.

Та крім новин, які астронавти могли передбачати, були й несподівані. Виявилося, що через тридцять років по тому, як у напрямі Сергуса відбув плазмоліт “НБК-119”, на Землі почалося “санітарне століття”.

Шкідливі відходи з заводів через ріки потрапляли в океан. Отруйні елементи підіймалися з димом в атмосферу, а з дощем знов потрапляли в ріки, а звідти — в океани. Так була порушена біосфера планети. Колись природа загрожувала людині, а тепер людина стала загрожувати природі. На Землі зникли сотні видів тваринного і рослинного світів.

Трохи запізно усвідомили це земляни. Зате рятували природу рішуче. На сто років було законсервовано будь-яке виробництво, що дає шкідливі відходи. Термоядерні електростанції знайшли собі місце глибоко під землею. На всій планеті використовувалася лише одна енергія — електрична.

По берегах всіх водойм — річок, озер, водосховищ, морів, океанів — з’явилися заповідні смуги, котрі тепер втричі перевищували потреби біосфери на самооновлювання. “Санітарне століття” стало також століттям штучної сонцефікації всіх куточків планети. Доставлені з плазмо льотом-розвідником подарунки з Сергуса — проекти штучних Сонць — земляни втілили в життя. За “санітарне століття” над Землею з’явилося кілька десятків штучних іонізуючих Сонць.

…Лан відриває погляд від екрану відеофону, на якому Земля вже стала схожою на великий м’яч, і, поглянувши на замріяного Германа, згадує щасливий вираз його обличчя, з яким він годину тому вбіг до неї з сенсаційною новиною:

— Мамо! Вона жива! Вона жи-ва!

— Хто жива? Що з тобою, сину?

— Вона жива… — шепотів, підходячи до матері, Герман. — Ліда Копанюк. Там, на Землі…

— Як же це? — перепитує Лан. В її уяві постала трьохсотлітня бабуся поряд з її юним сином. — Звідки ти знаєш? Тобі сказали чи сам бачив?

— Я розмовляв з нею!

— Ну, і… яка вона?

— Вона прекрасніша, ніж я думав. Ти її зараз побачиш сама. Я попросив повторити відеофонний запис. Увімкни, будь ласка.

Лан підійшла до відеофону і зупинилася, не зважуючись натиснути клавіш внутрішнього відеофонного зв’язку.

— Ну, мамо?

Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.

Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:

— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…

Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина:

— Який Серьожа? Германе, який Серьожа?

— Бачиш, мамо… — знітився Герман. — Вона прийняла мене за мого батька Сергія Чуєва, розумієш?

— Серьожа… — прошепотіла Лан. — А як же батько? Вже знає? І звідки вона, Ліда, взялася?

— Вона разом з дружиною капітана Юрія Чуєва, моєю прабабусею, через кілька років по тому, як стартував плазмоліт “НБК-119”, прибула в Академію наук і перебувала в стані штучного анабіозу. Понад триста років… Коли на Землі були одержані позивні нашого корабля, Ліду за її заповітом вивели зі стану анабіозу. Тільки-но став можливим відеофонний зв’язок, вона попросила побачення з Сергієм Чуєвим. Я не хотів розчаровувати її, говорив від імені батька. Так вийшло, що не міг я її відразу засмутити. Адже я такий схожий на батька, що вона не відрізнила одразу.

— Так, синку, ти дуже схожий на свого батька, — гаряче обійняла Лан Германа. — Я щаслива, рідний. Посидьмо трохи разом. Мені так добре, коли ти біля мене.

Вони вже годину тихо сидять в каюті. Герман взяв якусь “земну” книгу з полички, але лише гортав сторінки.

Лан стежить за сином, радіє з нього, і не збагне, чому з очей її котяться сльози…

На екрані відеофону — відтепер дорога сергусіянці голуба планета, батьківщина її чоловіка. Лан тихо підводиться і виходить з каюти. Германові тепер добре й на самоті з своїм невимовним, тривожним щастям. У її чоловіка — Сергія Чуєва — теж радісна подія. Вчора по космічному відеофону він зв’язався з плазмольотом—ракетою, на котрій в цей же час поверталися на Землю Головний теоретик далеких рейсів Сергій Петрович Кедров і рідні Сергія — батько Віктор Юрійович Чуєв та сестра Людмила зі своїм чоловіком.