"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автораГосподи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, - нiкого не боюся; робитиму чи нi, - нiхто мене не присилу║, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу. Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход! - Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце мо║ одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись! Прокiп мене розважа║, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, - будемо вiльнi. - Так, так! - кажу, - так, мiн голубе! А серце мо║ болить, сльози ринуть. Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я ┐┐ здалеку па вздвiр'┐ пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до не┐, обiймаю, як матiр рiдну. - Чого ти плачеш, моя голубко? - пита║ мене стиха. - Оце ви тут зоста║тесь, у сьому пеклi! - Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла... тут i вмру, моя дитино. - Та до смертi терпiтимете? - I терпiтиму, пташко. Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. порозi сто┐ть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вi║; з га┐в холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм гра║-сiя║ вишн║ промiня║те сонечко... XLVII Провела я чоловiка аж до Ки║ва. У Ки║вi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов. - Не суши себе слiзьми, серденько! - приказував. - Я вернусь... сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене! Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У сво║му селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки - i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мо┐. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю. То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь - байдуже менi, що й ║ тi пани у свiтi! |
|
|