"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора Ми й перебрались до не┐ в хату.
XLIV Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказу║ та й розказу║, та все про сво║ лихо, що весь рiд ┐х звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтха║ раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити... Приклада║ та й плаче. Ми вже ┐┐ вмовля║мо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не┐: знов баба кисне! А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати. - Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн грiзний та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що таке║? Бог його зна║! Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому. Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спита║ тихенько: - Чи добре натомилась, Усте? XLV вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось - стук-стук; а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима. Се ж Назар! Увiйшов i сто┐ть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась. - Хазяйцi i всiм нехай бог помага║! - Спасибi! Милостi вашо┐ просимо! - вiта║ його стара. - Звiдки се ти взявся, Назаре? - пита║ Прокiп. - От наче з землi вийшов! - Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають. Дядько поворушивсь, - погляда║ на дверi. - А чого се крутишся, пане москалю? Однi┐ вiри, - не цурайся. Дядько все дивиться на вiкна, на дверi. - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiйма║ш. А лучче дай менi люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - пита║ нас. - Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? - морга║ на мене. - А в вас там як? - питаю в його. - Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. ' Дядько тiльки вуса покрутнув. - А стара? - питаю. -Живе. Стара все перетерпить. Кланя║ться вам. Питаю за себе, що там панi казала. |
|
|