"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Дурно хлiб мiй ┐си! Ось я тебе навчу робити!"
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, - до
роботи. Бабуся тодi пильну║ мало┐, розважа║ Катрю; то дитинку до не┐
винесе, то сама вийде та розкаже: "стихла мала!" або "спить мала!" I
такеньки, наче благодать божа, допомага║, невтомлива, невсипуща.
- Чого се ви, Катре, так надда║тесь, без спочинку? - кажу ┐й.
- Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в не┐ так i горять
позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж
нечувственний сон ┐┐ обняв коло колиски. Прокинеться, - до дитини, а
дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
вхопила його до серця, - воно й переставилось.
I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
- Нехай же мо║ дитя, мо║ кохане-дороге, буде янго лятком божим, - лиха
не знатиме мо║ рiднесеньке! - А далi й заголосить: - А хто ж до мене
рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула
мене, моя донечко!
Назар - нiби й нiчого, розважа║ свою Катрю, молодим ┐┐ вiком заспокою║,
а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх суму║.
По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й
по свiту ходить не здужа║. А панi все-таки:
- Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
- Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'┐жте
тепер! Дала ж ┐й себе знати панi!..
- Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
- Устино-серце! Зв'язала ║си менi руки!..

XXXV

Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на ┐┐
чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панi┐, дав ┐й карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн
положив ┐й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та
вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
- Се, певно, ти грошi сi║ш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось ┐й приключилось пiсля то┐
наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи сво║┐ дитини, а далi якось i
втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
- Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що
вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не
путн║...
- I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не┐ ума було!
Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
та й спокiйненькi собi...

XXXVI